Дружеский разговор о душевном мире.

Лица: Афанасій, Яков, Лонги н, Ермолай, Григорій.

 

Григорій. Слава богу, собралась наша беседа! Что слышно? Нет ли вестей?

Яков. Вчера зделался пожар. Довелось быть в гостях и напасть на шайку учоных.

Лонгин. Был ли пожар?

Яков. При бутылках и стаканах ужасный загорелся дыспут. Иной величал механику; иной превозносил химію; иной ублажал геометрію; иной пришивал человеческое // щастіе врачебной науке; иной похвальными песньми венчал исторію; иной возвышал грамматику с языками; иной политику с обращеніем. Потом был спор, кая пища здоровее, кое вино полезнее. Наконец, самый пламень загудел о причине, погубившей республику Афинскую, плодородную мать ученых людей. Много врали и о богине Минерве, которой посвящен был город Афинскій. Однак я не мог ничево понять и не знаю почему никакова вкуса не чувствовал. А в любезной моей книжечке, которую всегда с собою ношу, недавно начитал, что щастіе ни от наук, ни от чинов, ни от богатства, но единственно зависит оттуду, чтоб охотно отдаться на волю божію. Сіє одно может вспокоить душу.

Григорій. Как прозываются те учоные?

Яков. Первой Навал, второй Сомнас, третій // Пификов, люди славно учоные, а протчих не знаю.

Григорій. Как же ты не мог ничего понять?

Яков. Сему я и сам дивлюсь. Одна только то знаю, что слушать их вовся мене не позывало.

Григорій. Разве они о Минерве говорили без Минервы? Так побеседуем же сами о драгоценнейшем нашем мире безспорно и дружелюбно. Раскусим нисколько слово сіє: «Отдаться в волю божію». А премилосердная мати наша блаженная натура нас, любителей своих, не оставит, руководствуя нашу всю беседу. Вспомните сказанное мною слово сіє: «Чемь кто согласнее с богом, тем, мирнее и щасливее». Сіе-то значит: «жить по натуре». Кто же не говорит сего: жить по натуре? Но сія ошибка путем есть всей пагубы, // если кто, смешав рабскую и господственную натуру в одно тождество, вместо прозорливой или божественной избирает себе путеводительницею скотскую и слепую натуру. Сіє есть родное нечестіе, неведеніе о боге, непознаніе пути мирнаго, шествіе путем нещастія, ведущим в царство тмы, в жилище духов безпокойных.

Самое сіє слово — нещастіе — оттуду родилось, что прелщенный человек, пошедшій за руководством слепой натуры, ухватился за хвост, минув голову или тую высочайшую часть: «Часть моя еси, господи». Сколько ж мы одолженны матере нашей библіи? Она непрестанно кладет нам во уши иное высочайшее некое естество, называя оное началом, оком, отцем, сильным, господем, царем, ангелом совега, духом владычным, страхом путеведущим, вторым человеком, светом, радостію, веселієм, миром, и протчая. На скольких местах вопіет нам: «Внемли себе». «Воньми себе крепце...» «Внійдите в храмину вашу...» // «Возвратися в дом твой». «Дух божій живет в вас». «Вторый человек господь с небесе...» И сіето есть благовістити мир, возвещати щастія путь, оттворять ворота к благоденствію, отверзать предводительствующее во всем и недремлющее око, дабы всеусерднейше всяк, тайному мановенію блаженнаго внутрь себе духа повинуясь, мог получать наставленіе, просвещеше, кураж и совершеніе в каждом своем деле, а без его дозволенія самаго мелочнаго не всчинать дествія и самаго маленькаго ступня не ступать. Щаслив живущій по воліз благаго духа! «Господь будет на всех путех твоих». Бедная душа, своими похотьми водимая! «Путь нечестивых погиб». Самое переднее крильцо и преддверіе, вводящее в пагубу, и самая начальная замашка, будьто букварь, обучающій нас быть супостатами богу, есть сія: //

А. Входить в несродную стать.

Б. Несть должность, природи противну.

B. Обучаться, к чему не рожден.

Г. Дружить с теми, к коим не рожден.

 

Сій дорожки есть родный нещастія путь.

Афанасій. А если кто к воровству рожден?

Григорій. Убирайся проч! Моя речь единственно точію касается до человеколюбных душ, до честных званій и до благословенных промысла родов, коих божій и человеческій закон вон из сожительства не изгонит, а составляют они плодоносный церкви, яснее сказать, общества сад, так, как часовую машину свои части. Она в то время порядочное продолжает теченіе, когда каждый член не только добр, но и сродную себе разлившіяся по всему составу должности часть отправляет. И сіе-то есть быть щасливым, // познать із, себе, или свою природу, взяться за свою долю и пребывать с частію, себе сродною, от всеобщей должности. Сій должности участія есть благодеяніе и услуга. И не дивно, что у древних римлян как должность, так и благодеяше означалося сим словом — officium. Самая добрая душа тем безпокойнее и нещасливее живет, чем важнейшую должность несет, если к ней не рожденна. Да и как ей не быть нещасною, если потеряла сокровище сіє, всего міра дражайшее: «веселіє сердца — живот человеку, и радованіе мужа (есть то) долгоденствіе»? (Сірах). Как же не потерять, если вместо услуг обижает друзей и родственников, ближних и дальних, однородных и чужостранных? Как не обижать, если вред приносит обществу? Как не повредить, если худо несть должность? Как не худо, если нет упрямаго раченія и неутомимаго труда? Откуду же уродится труд, если нет охоты и усердія? // Где ж возмеш охоту без природы? Природа есть первоначальная всему причина и самодвижущаяся пружина. Она есть мать охоты. Охота есть ражженіе, склонность и движеніе. Охота силняе неволи, по пословице. Она стремится к труду и радуется им, как сыном своим. Труд есть живый и неусыпный всей машины ход потоль, поколь породит совершенное дело, соплетающее творцу своему венец радости. Кратко сказать, природа запаляет к делу и укрепляет в труде, делая труд сладким.

А что ж есть сія природа, если не тот блаженный в человеке дух, о коем бог к Моисею: «Се аз посылаю ангела моего пред лицем твоим... Воньми себе и послушай его. Не обинется бо, яко имя мое на нем есть». Великое есть сіє дело: «Имя мое на нем есть». // Божіе имя и естество его есть то же. Того ради велит вникнуть внутрь себе и внимать сему наставнику, ясно все нужное показующему. Сколько можно догадываться, сей есть тот, что сказует: «Без мене не можете творити ничесо же». И сіе-то есть с богом щасливо вступить в званіе, когда человек не по своим прихотям и не по чужим советам, но, вникнув в самаго себе и вняв живущему внутрь и зовущему его святому духу, последуя тайному его мановенію, принимается и придержится той должности, для которой он в міре родился, самым вышним к тому предопределен.

Не везде ли присносущнаго божія естества испольненіе? Есть он во всяком человеке. Есть и в тебе, и с тобою. Что ж он делает? Послушай Соломона: «Нетленный дух твой во всех есть. Тем же заблуждающих обличавши и в них же согрешиша, воспоминая, учиши, да премізнившеся от злобы, веруют в тя, господи». // Видиш, что живущее в тебе блаженное естество управляет, будьто скотом, твоею природою, Сія слепая натура есть ты ж сам, с прихотьми своими. И сіе-то значит: «Царствіе божіе внутрь вас есть». Оно не ошибается и лучшим путем поведет тебе, разумей, к тому, к чему ты рожден, да будеш для себе и для братіи твоей полезным, нежели чужіє советы и собственныя твоя стремленія, о коих написано: «Враги человеку домашній его». А теперь осмотрись, чево торопишься? Куда забежит твоя необузданность? Зачем хватаєшся за должность, не ведая, будеш ли в ней щасливым? Как можно тебе отправить удачно, не до ея рожденному? Кто можеть подписаться, что хорошая сія пища будет в пользу твоего желудка? Не лучше ль сам о сем можеш осведомиться? Справся ж сам с собою. Узнай себе. Внемли себе и послушай господа своего. Есть в тебе царь // твой, отец и наставник. Воньми себе, сыщи его и послушай его. Он один знает, что тебе сродное, сіесть полезное. Сам он и поведет к сему, зажжет охоту, закуражит к труду, увенчает концем и благословеніем главу твою. Пожалуй, друг мой, не начинай ничево без сего царя в жизни твоей! Чудо, что доселе не могут тебе тронуть сій слова: «Ищите прежде царствія божія». Ищи и день, и ночь вопли: «Да пріидет царствіе твое». А без сего наплюй на все дела твои, сколько ни хороши они и славны. Все то для тебе худая пища, что не сродная, хотя бы она и царьская. Ах! Где ты мне сыщеш человека, чтоб, избирая стать, сказал: «Да будет воля твоя!» Сей-то небесный отец, приводя нас по святой своей воле к тому, к чему нас родил, сам и советами утверждает сердце наше, ежеденно // оные, как пищу, в душу нашу посылая. И тогда-то дело нашей должности имеет свое существо и силу. Если ж постигло уже тебе царствіе божіе, взглянь на оное и ужаснися. Проси о оставленіи долгов твоих за то, что, похитив высочайшую власть, доселе правил житіем твоим по советам слепой твоей натуры, не по руководству царственнаго естества. Сіє есть родное искушеніе, разумей, мученіе твое, раждаемое от лукаваго духа, в скотской твоей натуре царствующаго.

Не думай никто, будьто от нашей воли зависит избрать стать или должность. Владеет вышній царством человеческим, и блажен сему истинному царю последующій. Сіе-то есть быть в царствіи божіи и в щасливой стране твердаго чира.

Теперь взойшли мне на ум тоскою, скукою, горестью среде изобилія мучащіеся. Сій просят у бога богатства, а не удовольствія, великолепнаго стола, но не вкуса, мягкой постели, // да не просят сладкаго сна, нежной одежи, сердечнаго куража, чина, а не сладчайшія оныя кесаря Тита забавы: «О други мои! Потерял я день...» Ах, друг мой! Не проси дождя, по пословице, проси урожаю: бывает, что и дождь вредит плодоносію.

Ермолай. А я вспомнил где совопросников века сего: «Богословская наука, к чему она? Я-де не священник и не монах...» Будьто не всем нужное душевное спасеніе и будь-то спасеніе и спокойствіе сердечное не то же есть.

Яков. А я не могу довольно надивитись ужасному множеству грешащих противу сего тайнопишемаго божественнаго закона.

Не сыщеш столь подлой души нигде, которая не рада бы хоть севодня взойтить и на самое высокое званіе, нимало не разсуждая о сродности своей. Сіє царствія божія невежество все сердца помрачило. Без сумненія они уверенны, будьто щастіе наше // к одному коему-то званію или статью привязано, хотя сто раз слышали о царствіи божій, кое, если кто сыскал и повинулся, принявся за природное званіе, тому легко все протчее нужное присовокупляется. А без сего и званіе есть не званіем. И как быть может званіем, если я к оному не зван вышним царством? Как же зван, если не к тому рожден? Божіе царство везде присутствует, и щастіе во всяком статьи живет, если входиш в оное за руководством твоего создателя, на тое самое тебе в мір сей произведшего, и во сто раз блаженнее пастух, овцы или свиньи с природою пасущій, нежели священник, брань противу бога имущій.

Почему нам столь подлым кажется хлебопашество, что все онаго убегаем? Щаслив, кто родился ко медыцине, к пиктуре, к архитектуре, к книгочеству... Я их благословенную, яко природную, школу (разумей — празность, упражненіе) блажу и поздравляю. // Радуюсь, если и сам в одной из сих наук, только бы сіє было с богом, упражняюсь.

Но чем нещаснее земледел, если с природою землю пашет? Признаюсь, други мои, пред богом и пред вами, что в самую сію минуту, в которую с вами беседую, брошу нынешнее мое статье, хотя в нем состарился, и стану последнейшим горшечником, как только почувствую, что доселе находился в нем без природы, имея сродность к скудельничеству. Поверьте, что с богом будет мне во сто раз и веселее, и удачнее лепить одни глиняные сковороды, нежели писать без натуры. Но доселе чувствую, что удерживает мене в сем состоянии нетленная рука вечнаго. Лобызаю оную и ей последую. Презираю всех посторонных советников безсоветие. И если бы я их слушал, давно бы зделался врагом господеви моему. А ныне раб его есмь.

Лонгин. Я, напротив того, с удовольствіем дивлюся, коль сладок труждающемуся труд, если он природный. С коликим веселієм гонит // зайца борзая собака! Кой восторг, как только дан сигнал к ловле! Сколько услаждается трудом пчела в собираніи меда! За мед ея умерщвляют, но она трудитись не престанет, поколь жива. Сладок ей, как мед, и слаже сота труд. К нему она родилась. О боже мой! Коль сладкій самый горкій труд с тобою.

Григорій. Некоторый молодчик был моим учеником. Дитина подлинно рожден к человеколюбію и дружбе, рожден все честное слышать и делать. Но не рожден быть студентом. С удивленіем сожалел я о его остолбенелости. Но как только он отрешился к механике, так вдруг всех удивил своих понятіем без всякаго руководителя.

Мертва совсем душа человеческая, не отрешенная к природному своему делу, подобна мутной и смердящей воде, в тесноте заключенной. Внушал я сіє непрестанно молодцам, дабы испытывали свою природу. Жалко, что заблаговременнее отцы не печатлеют сего // в сердце сыновям своим. Отсюду-то бывает, что воинскую роту ведет тот, кто должен был сидеть в орхестре.

Афанасій. Как же наживать можно шляхетство и соблюсти грунт?

Григорій. Хватаєшся за хвост, не за голову. Сказую, если хотиш, чтоб сын твой куражно и удачно отправлял должность, долженствуеш ему способствовать в выборе сроднаго качествам его званія. Сто сродностей, сто званій, а вей почтенные, яко законные.

Разве не знаєш, что грунт от честно носимыя должности — не она от грунта зависит? И не видиш, что низкое званіе часто приобретает грунт, а вышшее теряет?

Не смотри, что вышше и нижше, что виднее и не знатнее, богатее и убогшее, но смотри тое, что тебе сродное. Раз уже сказано, что без сродности все ничто...

Если кто владеющій грунтом живет щасливо, // не потому щаслив, что владеет им: щастіе к грунту не привязано.

Но что владеет по сродности, тое ж разуметь должно о всех внешностей родах. Все ж то внешность, что находится вне человека: грунт, фамиліа, чин и протчая. Чего хочеш ищи, но не потеряй мира. Шляхетный список вне тебе находится, а ты вне его быть можеш щасливым. Он без мира ничто, а мир без его нечтось, без чего нелзя быть щасливым и в самом едемском рае. Разве чаеш сыскать рай вне бога, а бога вне души твоей? Щастіе твое и мир твой, и рай твой, и бог твой внутрь тебе есть. Он о тебе, в тебе же находясь, промышляет, наставляя к тому, что прежде всех для самаго тебе есть полезное, разумей, честное и благоприличное. А ты смотри, чтоб бог твой был всегда с тобою. Будет же с тобою, если ты с ним будеш. А, конечно, будеш с ним, если примирився, задружиш с пресладким //сим и блаженным духом. Дружба и отдаленнаго сопрягает. Вражда и близ сущаго удаляет. С природою жить и с богом быть есть то же; жизнь и дело есть то же. Слыхал я мальчиком, что на европейскіе берега выбросила буря дикаго человека, оленьею кожею обшитаго, с такою же лоточкою. Окружил сіє чудо народ. Удивляется, соболезнует, пріятствует. Предлагает немому гостю разные роды изрядныя пищи, но он ни-чево не касается, сидит будьто мертв. А, наконец, как только усмотрел предложенные плоды, тотчас задрожал к ним и воскрес. Сей есть родный образ верныя господеви своему души в выборе званія.

Лонгин. Живо мне представляются два человека, одно и то же дело делающіе. Но от сей души родится пріятное, а от тоей непріятное дело. Сей самою ничтожною услугою веселит, а тот дорогим подарком // огорчает. От сей персоны досада, насмешка и самое пуганье некоторую в себе утаевает пріятность, а от другой самая ласкавость тайною дышет противностью. Сего хула вкуснее от того хвалы...

Чудо! Шило, как притчу говорят, бріет, а бритва не берьот. Что за чудо? Сіє чудо есть божіе. Он один тайная пружина всему сему. Все действительным, все пріятным, все благоприличным делает одно только повиновеніе сокровенной его в человеке силе. А противленіе святому сему вся действующему духу все уничтожает. По сей-то причине искусный врач неудачно лечит. Знающій учитель без успеху учит. Ученый проповедник без вкуса говорит. С приписью поддячій без правды правду пишет. Перевравшій библію студент без соли вкушает. Истощившій в пиктуре век без натуры подражает натуре. // Во всех сих всегда недостает нечтость. Но сіє нечтось есть всему глава и конечная красота десницы божія, всякое дело совершающія. Кратко притчею сказать: «Совсем телега, кроме колес». И не без толку зделали лаконцы. Они полезнечшій для общества вымысел, из уст плутовских произшедшій, отринули, а приняли из уст добросердаго гражданина, который, по прошенію сейма, тое ж самое своим языком высказал.

Самое изрядное дело, без сродности делаемое, теряет свою честь и цену так, как хорошая пища делается гадкою, прі-емлемая из урынала. Сіє внушает предревняя старинных веков пословица оная: «От врагов и дары — не дары». И слаже медасія русская притча: «Где был? — У друга.— Что пил? — Воду, слаже непріятельскаго міоду» // И подлинно, самая мелкая услуга есть милая и чувствительна, от природы, как от неисчерпаемаго родника сердечнаго, исходящая. Вспомните поселянина, поднесшаго пригорстю из источника воду проежжающему персидскому монарху! Вспомните, чему мы недавно смеялись — мужичка Конона репищу, принесенную в дар Лудовику 12-му, королю французскому! Сколько сій монархи веселились грубою сею, но усердною простотою! Зачем же окаеваеш себе, о маловерная душа, когда твой отец небесный родил тебе или земледелом, или горшечником, или бандуристом? Зачем не последуеш званію его, уклоняясь в вышшее, но не тебе сродное? Конечно, не разумеет, что для тебе в тысячу раз щасливее в сей незнатной низкости жить с богом твоим, нежели без его находиться в числе военачальников или // первосвященников? Неужель ты доселе не приметил, щастіе твое где живет? Нет его нигде, но везде оно есть. Пожалуй, чувствуй, что разумным и добрым сердцам гаразда миляе и почтеннее природный и честный сапожник, нежели безприродный штатскій советник. Кая польза, если имя твое в тленном списке напечатано, а дух истины, сидящій и судящій во внутренностях твоих, не одобряет и не зрит на лицо, но на твое сердце?

Останься ж в природном твоем званій, сколько оно ни подлое. Лучше тебе попрощаться с огромными хоромами, с пространными грунтами, с великолепными названіями, нежели растаться с душевным миром, зделав чрез сопротивленіе твое внутренним себе непріятелем так чуднаго, сильнаго и непобедимаго духа, самые // ливанскіе кедры стирающаго.

Сковорода Г. Кольцо. Дружеский разговор о душевном мире // Григорій Сковорода. Повне зібрання творів у двох томах. – К.: “Наукова думка”, 1973. – Т. 1. С. 357 – 358, 415 – 423.

 

Ніцше, Фридрих Вільгельм

(1844 - 1900)

Німецький філософ. Своє головне завдання Ніцше вбачає у з’ясуванні причин переваги раціональних чинників життя над інстинктивними, здійснюючи філософський задум “переоцінки цінностей”. Ніцше як філософ створив нову парадигму культурно – філософської орієнтації й заклав основи філософії життя.

 

ТРАКТАК ПЕРШИЙ

“ДОБРО І ЗЛО”. “ХОРОШЕ І ДУРНЕ”.

...... Судження “добро” веде свій початок не від тих, для кого робиться “добро”! Навпаки, самі “добрі”, тобто знатні, могутні, високопоставлені і благородно мислячі, вважали і виставляли себе самих і свої вчинки як добре, як щось вищого сорту, в протилежність всьому низькому, низовинно мислячому, вульгарному і плебейському. З цього відчуття відстані вони вперше перебрали на себе право створювати цінності, давати назви цінностям.

... Джерелом контрасту “гарного” та “поганого” є, як сказано, відчуття знатності і відстані, тривале і переважаюче загальне і основне відчуття вищого пануючого роду по відношенню до нижчого роду, до чогось “нижчого”.... Такого роду походження доводить, що слово “добро” спочатку не було зовсім з необхідністю пов’язане з “неегоїстичним” вчинком, як припускаємарновірство деяких генеалогов моралі. Навпаки, саме при падінні аристократичних оцінок людської совісті поступово нав'язується весь цей контраст “егоїстичного” і “неегоїстичного” – цей, по моїй термінології, стадний інстинкт, котрий дістав тоді розповсюдження. Але і тоді ще довгий час цей інстинкт не досягає ще такого панування, так що моральна оцінка безпосередньо залежить від цього контрасту.

... Крім історичної невиправданості даної гіпотези походження оцінки “добра”, вона страждає психологічною внутрішньою суперечністю. Передбачається, що джерелом похвали неегоїстичного вчинку була його корисність і що це було забуто. Яке можливе подібне забуття? Можливо, у відомий час припинилася корисність подібних вчинків? Спостерігається зовсім протилежне: корисність ця, навпаки, була завжди буденним спостереженням, тобто таким явищем, яке повторювалося безперервно знову; отже, воно не тільки не могло зникнути з свідомості, не тільки не могло бути забуто, але повинно було все різкіше відображатися в свідомості.

Набагато розумнішою є протилежна теорія, що, втім, не робить її істинною, представником якої, наприклад, є Герберт Спенсер. Поняття “добро” він вважає по суті рівним поняттю “корисний”, “доцільний”, так що в думках “добро” і “зло” людство ніби то підсумовує і санкціонує саме незабуті і незабутні пізнання про корисне – доцільне і шкідливе – недоцільне. Добро, згідно цієї теорії, – те, що споконвіку виявилося корисним, тому воно отримує значення як “цінне у вищому ступені”, як “цінне саме по собі”. І цей шлях пояснення, як сказано, помилковий, але принаймні саме пояснення розумне і психологічно прийнятно. На правильний шлях вивело мене питання, що, власне, позначають в етимологічному відношенні вирази “добро” на різних мовах. Я знайшов, що всі вони вказують на однакове перетворення поняття, що усюди основним поняттям є “знатний”, “благородний” в становому сенсі, з якого з необхідністью розвивається поняття “добро” в сенсі “духовно-знатного”, “благородного”, “духовно-високопоставленного”, “духовно-превілейованого”; розвиток цей йде завжди паралельно з іншим, яке отримавши назву “вульгарне”, “плебейське”, “низьке” врешті-решт перетворює на поняття “зле”. Яскравим прикладом останнього є саме німецьке слово “schlecht” (зло), тотожне із словом “schlecht” (простий), яке спочатку позначало без жодного образливого сенсу просту людину, простолюдина, в протилежність знатному. Приблизно до часу Тридцятилітньої війни, отже досить пізно, сенс цього слова перетворюється на сучасний. По відношенню до генеалогії моралі це здається мені істотною довідкою; таке пізнє відкриття пояснюється затримуючим впливом, який в сучасному світі надає демократичний забобон на всі питання походження.

У відношенні до нашої проблеми, яка з великим правом може бути названа мовчазною проблемою і яка доступна тільки небагатьом вибраним” вельми цікаво встановити, що часто в тих словах і корінні, яке позначає “добро”, ще просвічуються головні відтінки, на підставі яких знатні саме і вважали себе людьми вищого рангу. Хоча в більшості випадків вони назвою своєю вказують на свою перевагу, могутність (як “могутні”, “панове, “повелителі”) або на видимі ознаки цієї переваги, наприклад, як “багаті”, такі, що “володіють” (таке, значення слова Áгуа (первинний санскритський сенс: “благородний”): те ж саме і в іранських і слов'янських мовах). Але вони називали себе також і по типових характерних рисах: цей випадок нас тут і цікавить. Вони називають себе, наприклад, “істинними”; перш за все грецька знать, співаком якої був мегерський поет Феогніс.

Створене для цього слово έσθλός; по своєму кореню позначає того, який існує, який володіє реальністю, який дійсно існує, хто сутній; потім істинний в суб'єктивному сенсі, правдивий.

У цій фазі зміни поняття це слово стає гаслом дворянства і цілком переходить в значення “благородний”, відрізняючи його від брехливого простолюдина, як його розуміє та описує Феогніс. Нарешті з падінням дворянства слово це залишається для позначення духовного благородства і стає, так би мовити, доспілим і солодким. У грецькому слові “злий”, як і “низовинний” (плебей в противагу “добрий”), підкреслена боязкість. Це дає, мабуть, вказівки, де потрібно шукати етимологічне походження, котре має багато значень, έσθλός. У латинській мові malus (разом з яким я ставлю μέλας) могло позначати простолюдина, як чорношкірого, перш за все як чорноволосого (“hic niger est”), як доарійського мешканця італійського грунту, який найяскравіше відрізнявся кольором від білявої, саме арійської раси завойовників, що отримала панування. Галлська мова дала мені принаймні точно відповідний випадок – слово fin (наприклад в імені Fin Gа1), відмітне слово, позначаюче дворянство, потім добре, благородне, чисте; означає спочатку білявого, в протилежність до темних, чорноволосих первісних жителів.

Виключення з того правила, що поняття про політичну перевагу завжди переходить в поняття про духовну перевагу, не справджується і у тому випадку (привід, що хоч і дає, для виключень), коли вища каста є в той же час і жрецькою і, отже, для свого загального позначення віддає перевагу епітету котрий вказує на її жрецькі функції. Тут, наприклад, вперше в якості класової відмінності з'являються поняття “чистий” і “нечистий” і з цих понять також згодом розвиваєтся поняття “хороший” і “поганий”, вже не в класовому сенсі.

З іншого боку, звичайно, з самої сутності жрецької аристократії витікає, чому саме тут суперечності оцінок так рано могли прийняти небезпечний внутрішній і гострий характер. І дійсно, завдяки ним врешті-решт між людьми було створено провалля, через яке без тремтіння не переступить і Ахілл вільнодумства. У такій жрецькій аристократії із самого початку є щось хворе, і в пануючих в ній звичках огида до діяльності, в звичці до постійних роздумів, пароксизмом неприборканого відчуття, полягає причина майже неминучою у духівництва всіх часів хворобливості й неврастенії. Але чи не доводиться сказати, що винайдені ними самими проти цієї хворобливості цілющі засоби по своїх наслідках в сто разів небезпечніші, ніж хвороба, від якої вони повинні позбавити? Саме людство хворіє ще від наслідків цієї лікувальної наївності духівництва. Пригадаємо, наприклад, відомі форми дієти (утримується від м'яса), пости, статеву стриманість, втечу “в пустелю”. До цього треба додати всю ворожу чуттєвість, згубну витончену метафізику духівництва, його самогіпноз на зразок факірів і брахманів і врешті-решт дуже зрозуміле пересічення з його радикальним лікуванням — за допомогою “ніщо” (або бога: потреба в unio mystika з богом — це прагнення буддиста до Ніщо, нірвани, – і лише).

У духівництва саме все небезпечніше; не тільки цілющі засоби і мистецтва, але і зарозумілість, помста, дотепність, розпуста, любов, владолюбство, чеснота, хвороба. З деякою справедливістю можна у всякому випадку сказати, що на грунті цієї в самій суті небезпечної форми існування людини, форми священицької, людина взагалі стала більш цікавою твариною, що тільки тут людська душа у вищому сенсі досягла глибини і стала злою – а це ж дві основні форми переваги людини над рештою тварин!..

Людська історія була б дуже дурною штукою без духу, який внесли до неї слабкі: візьмемо найвеличніший приклад. Все, що зроблене на землі проти “знатних”, “могутніх”, “панів”, “володарів” — не заслуговує уваги порівняно з тим, що зробили проти них євреї; євреї — це народ, який зумів задовольнитися радикальною переоцінкою цінностей своїх ворогів і переможців, отже, особливим видом духовної помсти. На це здатний був тільки саме такий народ, народ найбільш прихованої священицької мстивості. Аристократичне рівняння цінності (хороший, знатний, могутній, прекрасний, щасливий, коханий богом) євреї зуміли з жахливою послідовністю вивернути навиворіт і трималися за це зубами безмежної ненависті (ненависті безсилля). Саме: “тільки одні нещасні — хороші; бідні, безсилі, низькі — одні хороші, тільки страдальці, терплять позбавлення, хворі, потворні благочестиві, блаженні, тільки для них блаженство; зате ви, ви знатні і могутні, ви на вічні часи злі, жорстокі, похотливі, ненаситні, безбожні і ви навіки будете нещасними, проклятими і знедоленими людьми”...

Відомо, хто успадкував цю єврейську переоцінку...

Щодо жахливого надмірного почину, який проявили євреї цим найпринциповішим зі всіх оголошень війни, я нагадаю положення, до якого я прийшов по іншому приводу (“По той бік добра і зла”), що з євреїв починається повстання рабів в моралі: повстання, що має за собою історію двотисячоліття і яке тепер кидається в очі тільки тому, що воно було переможне.

Ви не розумієте цього? Ви не бачите того, що зажадало дві тисячі років, щоб перемогти?.. Цьому нічого дивуватися: всі протяжні речі важко розглянути, охопити поглядом. Безперечно одне: на стовбурі того дерева помсти і ненависті, єврейській ненависті – якнайглибшого піднесення, що створює ідеали, перетворює цінності, ненависті, єврейській ненависті, – виросло щось таке ж незрівнянне, нова любов, якнайглибша і піднесена зі всіх видів любові; на якому ж іншому стовбурі вона і могла вирости?..

Але не треба і думати, що вона виникла в якості як би заперечення спраги помсти, як би контрастом єврейської ненависті! Ні, істинно якраз протилежне! Любов виросліз цієї спраги помсти, з цієї ненависті, як її крона.

Цей Ісус з Назарета — втілене євангеліє любові, цей “Рятівник”, що несе бідним, хворим, грішникам блаженство і перемогу, – чи не було це саме спокусою, в найстрашнішій і непереборній формі, спокусою і обхіднимшляхом саме до тих іудейських цінностей і нововведень ідеалу! Хіба не на обхідному шляху саме цього “Рятівника”, цього супротивника, що здається, і був руйнівником Ізраїлю, іудеї досягли останньої мети своєї вищої спраги помсти?

Чи не було чорним, таємним мистецтвом істінно великої політики помсти, далекозорою, підпільною, повільною і передбачливою помстою ту обставину, що сам Ізраїль змушений був оголосити перед всім світом смертним ворогом і розіпнути на хресті знаряддя своїй помсти, щоб “весь світ”, всі супротивники Ізраїлю могли б небоязливо йти на цю принаду? Та і чи можна, з іншого боку, при всіх хитруваннях розуму взагалі вигадати небезпечнішу принаду?

Чи можна винайти що-небудь рівне, так же захоплююче, чарівливе, таке, що приголомшує подібно до згубної сили цього символу “святого хреста”, цього жахливого парадоксу “бога на хресті”, цій містерії неймовірною, останньої, крайньої жорстокості і саморозп’яття бога для порятунку людини?... Безперечне одне, що до цих пір Ізраїль своєю помстою і переоцінкою всіх цінностей торжествував постійно над всіма іншими ідеалами, над всіма ідеалами благороднішими.

Але що ви говорите ще про благородніші ідеали! Підкоримося фактам: народ переміг – або перемогли “раби”, або “плебеї”, або “стадо”, або як ви побажаєте назвати – якщо це відбулося завдяки євреям, – у такому разі ніколи жоден народ не мав більш всесвітньо-історичної місії. “Пани” знищені: перемогла мораль людини натовпу. Цю перемогу можна рахувати в той же час зараженням крові (вона перемішала народності) – я не заперечую; але отруєння це, поза сумнівом, вдалося. “Позбавлення” роду людського (саме від “панів”) на кращому шляху; все видимо об'єдналось, охристиянилось або опохабилось (справа тут не в словах!). Хід цієї отрути по всьому тілу людства, мабуть, нестримний, відтепер темп і рух можуть бути навіть все повільніше, тонше, непомітніше обдуманіше – адже час терпить... Чи має церква в цьому відношенні ще необхідні завдання, взагалі права на існування? Чи не можна обійтися без неї? Здається, що вона скоріше гальмує і затримує цей рух замість того щоб його прискорювати? Саме у цьому могла б бути її користь...

Поза сумнівом, що церква представляє собою щось грубе, мужицьке, що протирічить більш ніжному розуму, дійсно сучасному смаку.

Не повинна хіба вона принаймні стати витонченішою?.. В даний час церква більш відштовхує, ніж притягує... Хто б з нас був вільнодумним, якби не було церкви. Нам огидна не церква, а її отрута... Крім церкви і ми також любимо отруту. Це епілог “вільного духу” до моєї мови, чесного звіра, як він це неодноразово довів, і, крім того, демократа; він слухав мене до цих пір і не витримав, чувши мене мовчазного. А мені на цьому місці доводиться багато мовчати.

Повстання рабів в моралі починається з того, що ressentiment (спрага помсти, злопам'ятство фр.) стає творчою і породжує цінності: ressentiment таких істот які насправді не здібні до справжньої реакції, які тому винагороджують себе уявною помстою. Тим часом, як благородна мораль виникає з торжествуючого твердження себе самого, рабська мораль із самого початку говорить “ні” “зовнішньому”, “іншому”, “не собі”: і це “ні” і є її творчим діянням. Це перетворення навиворіт визначаючого цінності погляду, це неминуче звернення до зовнішнього і рівняння на нього, замість звернення до самого і рівняння на себе – саме і характерний для ressentiment. Мораль рабів для творення свого завжди потребує спочатку ворожого і зовнішнього світу, вона має потребу, кажучи фізіологічно, в зовнішньому роздратуванні, щоб взагалі діяти – діяльність її в основі своєю є реакцією.

При оцінці благородних людей має місце зворотне явище: вони діють і зростають незалежно, вони шукають свою протилежність, тільки для того, щоб ще вдячніше, ще радісніше сказати самим собі – так. Їх негативне поняття “низьке”, “вульгарне”, “погане” є тільки подальшим, блідим зображенням контрасту по відношенню до їх позитивного, наскрізь просоченого життям і пристрастю, основному поняттю: “Ми благородні, ми добрі, ми прекрасні, ми щасливі!” Якщо спосіб оцінки благородних помилковий і не відповідає дійсності, то це відноситься до тієї галузі, яка їм недостатньо відома, дізнатися яку вони наполегливо противляться: іноді вони помиляються в оцінці призренного нею середовища, людини натовпу, народу. З іншого боку, можна бачити, що в усякому разі ефект презирства, погляду звисока, погляду переваги, – допустивши, що він перекручує образ того, що зневажається, – далеко поступається тому збоченню, яке дозволяє собі – звичайно тільки – по відношенню до своїх супротивників прихована ненависть, помста безсилого. Насправді до презирства домішується надмірна недбалість, надмірна легковажність, надмірна неувага і нетерпіння, навіть надмірне власне радісне самопочуття, для того, щоб воно було в змозі перетворити свій об'єкт на предмет роздратування, в чудовисько. Варто тільки звернути увагу на майже доброзичливий відтінок, який, наприклад, грецьке дворянство вкладає у всі слова, якими воно відрізняє від себе нижчий народ; як постійно домішується відомого роду жаль, поблажливість, до такого ступеня, що, врешті-решт, майже всі слова, що відносяться до простої людини, стали висловлюванням “нещасного, гідного співчуття” (порівняй: δέιλός, δέίλαιος, πονηρός, μοχθηρός останні два слова визначають, власне кажучи, просту людину як робочого раба і в'ючну тварину) – і як, з іншого боку, “поганий”, “низький”, “нещасний” звучали завжди для грецького вуха відтінком, в якому переважало значення “нещасний”: це спадок стародавнього, більш благородного, аристократичного способу оцінки, який не зникає навіть в презирстві.

Люди “благородного походження” відчували себе “щасливими”; їм не потрібно було будувати штучно своє щастя, дивлячись на своїх ворогів, не потрібно було при нагоді переконувати себе в цьому, обдурювати себе, як це звичайно доводиться робити людям ressentiment. Вони уміли так само, як люди, в повному розумінні, сповнені сил, отже, неминуче активні люди, не відокремлювати щастя від діяльності;діяльність з необхідністю відносять вони до поняття щастя. Це є повною протилежністю поняттю “щастя” на рівні безсилих, пригноблюваних, переповнених отруйними і ворожими відчуттями, у яких поняття “щастя” виступає в своїх істотних рисах, як наркоз, оглушення, спокій, тиша, “шабаш”, заспокоєння духу, відпочинок органів тіла, одним словом пасивно.

Тоді як людина благородний живе з довірою і відверто – людина ressentiment не відверта, не наївна, і не чесна, і не відверта сама з собою.Душа його косить; розум його любить закутки, таємні дороги і задні двері, все приховане подобається йому, як його світ, його безпека, його утіха; він уміє мовчати, не забувати, чекати, заздалегідь принижуватися і підкорюватися. Раса таких людей ressentiment неминуче стає врешті-решт розумніше, ніж яка-небудь благородна рас<