ТОП 10:

ІГРОВИЙ ЕЛЕМЕНТ СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ



...Наскільки культура, в якій ми живемо, все ще розвивається у формах гри? До якої міри дух гри панує в життях людей, що належать до цієї культури?

...На перший погляд може видаватися, ніби певні явища в сучасному суспільному житті найщедрішою мірою надолужили ту втрату ігрових форм. Спорт і атлетика як соціальні функції неухильно розширювали своє місце в суспільному житті, приєднуючи до своїх володінь усе нові й нові царини як у національному, так і в інтернаціональному масштабах.

...Основні види спортивного змагання лишаються постійні упродовж віків. У деяких формах все змагання зводиться до випробування сили й швидкості: біг звичайний і на ковзанах, перегони кінські й колісниць, підняття ваги, плавба, пірнання, влучання в ціль тощо. Хоча люди споконвіку отак між собою змагалися, ці змагання дуже не-значнок) мірою набували характеру організованих ігор. І все ж, пам’ятаючи, іцо рушієм тих змагань є агоністичний принцип, ніхто не завагався б назвати їх іграми в строгому розумінні слова, адже, як ми переконалися, ігри можуть бути ще й які серйозні. Одначе є й інші види змагання, які самі собою розвиваються до організованих ігор, стаючи “спортом“. Це всі ігри з м’ячем.

Нас цікавить власне перехід від випадкових розваг до системи організованих клубів і змагань. На нідерландських картинах XVII сторіччя можна бачити городян і селян, що завзято грають в гру, яка називається “кольф“, але, наскільки мені відомо, тоді не доводилось чути, щоб хтось організовував ігри в клубах чи влаштовував спеціальні матчі. Цілком очевидно, що така жорстка організація найкраще закріплюється там, де два гурти грають один проти одного. Особливо потребують існування сталих команд великі ігри з м’ячем, і саме тут слід шукати ту вихідну точку, з якої виростає сучасний спорт. Цей процес розгортається цілком спонтанно, коли село міряється силами із селом, школа грає проти школи, один район міста – проти іншого тощо. Той факт, що цей процес розпочався у XIX сторіччі й саме в Англії, є до певної міри зрозумілий, хоча роль специфічного англосаксонського народного характеру як досить імовірної причини зародження спорту досі мало з’ясована. Зате не випадає сумніватися ось у чому: до виникнення спорту вельми причетна структура англійського суспільного життя. Місцеве самоврядування заохочувало дух солідарності і єднання в спілки. Відсутність обов’язкової і загальної військової підготовки створювала сприятливу нагоду розвитку вільних фізичних вправ і зумовлювала потребу в них. Своєрідна система освіти діяла в тому самому напрямку, й, нарешті, величезне значення мали для цього географічне розташування країни й загалом рівнинний характер місцевості, з повсюдними громадськими лугами-вигонами – найкращими, які тільки можна бажати, майданчиками для ігор. Таким чином Англія стала колискою та осередком сучасного спортивного життя.

Від останньої чверті XIX сторіччя ігри, уже в подобі спорту, сприймаються дедалі серйозніше. Правила стають усе суворіші й постійно вдосконалюються. Рекорди сягають такої височини (чи довжини чи швидкості), яка доти вважалася неймовірною.

...Нині, із зростанням систематизації та регламентації спорту, неминуче втрачається дещо з його суто ігрового змісту. Ми це бачимо досить виразно в офіційному поділі на любителів та професіоналів.

Спроба з’ясувати, чи є ігровий зміст у сум’ятті теперішнього життя, неминуче приведе нас до суперечливих висновків. У випадку із спортом ми маємо справу із діяльністю, що номінально відома як гра, але піднесена до такого ступеня технічної організації та наукової досконалості, що тут справжньому духові гри загрожує загибель. Одначе на всупереч цій тенденції до над серйозності виступають інші явища, які мають протилежну спрямованість.

...Технологія, реклама й пропаганда повсюдно підживлюють змаганнєвий рух і в безпрецендентних масштабах надають засоби для задоволення потреби в ньому. Звісно ж, комерційна конкуренція не належить до освячених предковічною традицією сакральних ігрових форм. Вона зявляється аж тоді, коли торгівля починає створювати сферу впливу, всередині яких всяк намагається перехитрувати, заткнути за пояс свого конкурента. Комерційне суперництво незабаром призводить до створення обовязкових обмежувальних правил, власне торговельних звичаїв. До порівняно недавнього часу комерційна конкуренція зберігала свою первісну сутність, ото тільки що по-справжньому інтенсифікувалась завдяки появі сучасних сполучень, пропаганди й статистики. Цілком природньо, що до ділової конкуренції на досить ранній стадії домішався певний ігровий елемент. Цьому сприяла статистика, принісши ідею, що первісно виникла в спортивному житті: власне, ідею комерційного рекорду. Статистика торгівлі й примислового виробництва просто не могла не внести спортивного елемента в економічне життя. Внаслідок цього нині не кожен тріумф у комерції чи технології обертається ще й спортивною стороною: найвищий торгівельний обіг, найбільший тоннаж, найшвидше перетинання океану, найбільша висота польоту тощо. Тут чисто ігровий елемент тимчасово бере гору над міркуваннями доцільності й користі, адже експерти доводять нам, що менші одиниці – не такі велетенські кораблі, літаки тощо – кінець кінцем ефективніші. Бізнес стає грою. Цей процес заходить так далеко, що декотрі великі концерни зумисне культивують спортивний дух у робітничих колективах, аби підвищити продуктивність праці.

...Простіше віднайти ігровий чинник простіше віднайти у сучасній торгівлі, ніж у мистецтві сьогодення.

...Питання полягає у тому, зміцнів чи ослаб тепер ігровий елемент у мистецтві, порівнюючи із кінцем 18 сторіччя.

На багато сторіч розтягся поступовий процес, що призвів до дефункціоналізації мистецтва, коли воно дедалі остаточніше робилось вільним заняттям незалежних індивідів, названих митцями.

...Тільки наприкінці 19 сторіччя, значною мірою завдяки фотографічному репродукуванню, поцінування мистецтва охопило широкі маси просто письменних людей. Мистецтво стає набутком усього суспільства, любити мистецтво стає... (добрим тоном).

Зовсім інакше, порівняно з мистецтвом, буде із спробою визначити ігровий зміст сучасної науки. Така спроба неминуче наштовхнеться на фундаментальну трудність. У випадку з мистецтвом ми брали гру як первісну даність досвіду, як загальноприйняту величину; коли ж справа доходить до науки, то наука постійно вертає нас назад, до нашого визначення цієї величини, аби ми спробували визначити її знову. Коли ж ми підійдемо до науки з нашою дефініцією гри як діяльності, що відбувається в певних просторових, часових і значеннєвих межах у відповідності з установлени­ми правилами, то дійдемо разючого, ба навіть жахітного висновку: усі галузі науки й знання – це осібні форми гри, адже кожна з них є ізольована в межах свого майданчика та ще обставлена суворими правилами своєї власної методології. Та коли ми будемо дотримуватися всіх термінів нашого визначення, то переконаємося відразу, що, аби назвати певну діяльність грою, потрібно більше, ніж обмеження й правила. Ми тоді сказали, що гра обмежена в часі, що вона не має контактів із будь-якою позаігровою дійсністю і що мету гри становить сама гра. Далі: до неї вдаються, усвідомлюючи, що це приємне, ба навіть веселе розслаблення, відпочинок від зусиль повсякденного життя. Жодна з цих характеристик не може бути прикладена до науки. Адже наука не лише постійно шукає зв’язків із дійсністю, прагнучи бути корисною, себто застосовується, прикладається, – вона постійно намагається виробити універсально істинну картину всієї реальності, себто виступає як чиста наука. її правила, на відміну від правил гри, не є незмінні на всі часи. Досвід всякчас викриває їхню неадекватність, і вони зазнають змін, тоді як правила гри не можна змінити без того, щоб не зіпсувати самої гри.

Отже висновок про те, що всяка наука є просто гра, може бути спростований як надто легко добута істина. Але цілком правомірним буде запитання, чи не улягає наука слабкості грати всередині обмеженого Гї методом кола. Так, наприклад, одвічну схильність учених до всілякої систематизації можна пов’язати із потягом до ігрового начала. Давня наука, позбавлена достатньої опори на досвід, губилася в безплідному систематизуванні всяких, які тільки можна змислити, понять і якостей. Хоча спостереження й розрахунок можуть тут виконати роль гальма, назагал вони не виключають певної примхливості в науковій діяльності. Навіть аналіз щонайвитонченішого експерименту може бути коли не зманіпульований під час самого його проведення, то “розіграний“ в інтересах теорії, яка з нього виводиться. Це правда, що межі гри завжди виявляються тоді, коли гра закінчується, але це виявлення тільки доводить, що вони існують. Правознавцям віддавна докоряли за подібні маневри. З цього погляду й мовознавці не такі вже й безневинні, бо ж від часів Старого Заповіту й Вед вони кохаються в ризикованих етимологіях – і досі улюбленій грі для тих, чия допитливість випереджає їхнє знання. І чи можна бути певним, що свавільний та легковагий вжиток фрейдівської термінології компетентними й некомпетентни­ми людьми не заводить нових психологічних шкіл на манівці?

Окрім того, що науковець чи дилетант здатні жонглювати своїм методом, їх ще може спокусити, штовхнути на шляхи гри власне змаганнєвий імпульс. Хоча змагання в науці не так безпосередньо, як у мистецтві, обумовлене економічними чинниками, логічний розвиток тієї галузі культури, яку ми називаємо наукою, нерозривніш, ніж естетика, пов’язаний із діалектикою. В одному з попередніх розділів ми вели мову про джерела науки й філософії і з’ясували, що ті джерела містяться в агоністичній царині. Наука, як висловився хтось вельми небезпідставно, полемічна. Але то лихий знак, коли в науці далеко на передній план випинається прагнення випередити у своєму відкритті колегу чи знищити його демонстрацією своїх доказів.

...Пробуючи дійти попереднього висновку, можна б схилитися до думки, що сучасна наука, якщо вона дотримується суворих вимог точності й вірності істині, менше улягає небезпеці впадати в гру, як ми її визначили, аніж це було в давніші часи аж до епохи Відродження, коли наукова думка й метод виказували безперечні ознаки гри.

...Коли у внутрішній політиці сучасних держав ми помічаємо багато слідів ігрового чинника, то в сфері міжнародних відносин, на перший погляд, для нього лишається замало місця. Одначе той факт, що міжнародні стосунки дійшли до нечуваних крайнощів насильства і ненадійності, сам собою ще не включає з цієї царини можливості гри. Як ми переконалися в численних прикладах, гра може бути жорстка й кривава, а часто ще й фальшива. Кожна законослухняна спільнота чи спільнота держав повинна мати низку ознак, які тим чи тим способом повязують її з ігровою спільнотою. Система міжнародного права підтримується взаємним визнанням державами певних принципів, які насправді діють мов ігрові правила, попри той факт, що вони можуть засновуватись й на метафізиці. Як тільки та чи інша сторона ухилиться від дотримання цієї неписаної угоди, тоді враз, бодай на короткий час розпадеться вся система міжнародного права, якщо тільки решта сторін не виявить досить сили, аби вилучити “порушника гри” із спільноти.

Дотримання норм міжнародного права завжди, за всіх епох великою мірою залежало від вірності принципам, що лежать у чітко окресленому колі правових понять: честі, порядності й доброму тонові. Недаремно ж у розвитку (європейського воєнного права чільне місце посів лицарський кодекс честі, у міжнародному праві діяло неписане правило, що переможена держава має поводитись як джентльмен і як людина, що вміє гідно переживати втрату, хоча, на лихо, така поведінка траплялася рідко. Одним із правил міжнародного доброго тону було оголошувати війну офіційно, перш ніж її розпочати, хоча агресор часто нехтував цю незручну умовність, починаючи із захоплення котрої-небудь віддаленої колонії абощо. Але заради справедливості слід визнати, що ще донедавна війну уявляли як таку собі шляхетну гру, королівський спорт, і що абсолютно обов’язковий характер її правил засновувався на деяких формальних ігрових складниках, які процвітали в архаїчній воєнній справі й дожили до наших днів.

...Сучасна війна, схоже на те, втратила всяку дотичність із грою. Держави із щонайвищими культурними претензіями перестають поважати норми міжнародного права, безсоромно проголошуючи, що pacta non suntservanda (“договори не належить виконувати”). Чинячи так, вони порушують правила гри, що лежать в основі будь-якої системи міжнародного права. Оце настільки їхня, як ми щойно казали, гра у війну заради престижу не є щира гра, оскільки вона, так би мовити, розігрує ігрове поняття війни фальшивої. В сьогочасній політиці, що засновується на крайній підготовленості, коли не на справжньому готуванню до війни, навряд чи можна розпізнати бодай якісь натяки на давні ігрові стосунки. Кодекс честі зневажено, правила гри відкинуто вбік, міжнародне право потоптано.

...Зостається фактом, що політика і війна глибоко закорінені в первісному грунті культури, що розігрується у змаганні та як змагання. Тільки через етос, який підноситься над протиставленням друг – ворог і визнає мету, вищу за егоїстичні інтереси індивіда, групи чи нації, політичне суспільство спроможеться вийти за рамки війни як гри й досягти істинної серйозності.

Отож обхідним шляхом ми вийшли до такого висновку: справжня культура не може існувати, коли в ній відсутній певний ігровий складник, оскільки культура передбачає самообмеження і самовладання, здатність не плутати своїх власних тенденцій із якоюсь остаточною, найвищою метою, а усвідомлювати необхідність триматися в певних, добровільно прийнятих рамках. Культура, так би мовити, завжди прагне бути розігруванню відповідно до певних правил, а справжня культура вимагатиме справжньої гри. Чесна гра є не що інше, як сумлінність виражена в ігрових термінах.

 

Гейзінга Йоган Природа і значення гри як явище культури. Гра й змагання як чинники формування культури. Ігровий елемент сучасної культури // Homo Ludens. – К., Основи, 1994. - С. 7 – 241.


Швейцер, Альберт

(1875 – 1965)

Німецький філософ, теолог, теоретик філософії культури. Соціально – філософські погляди Швейцера характеризуються поєднанням теїстичного світогляду з натуралістичним розумінням сутності і призначення людського життя. За Швейцером , людина освоює світ не на основі його пізнання, а завдяки переживанню світу, трагічного за своєю суттю. Головна мета філософії – позбавити людину цього страждання, вказати шлях та засоби, які це забезпечують. Благоговіння перед життям – визначальний принцип філософії життя Швейцера.

Швейцер наголошував на неподільному зв”язку розвитку духовного світу особистості і еволюції культури. Культура, за Швейцером, втілення гуманістичної сутності людини.

КУЛЬУТРА І ЕТИКА.

Ми живемо в умовах, що характеризуються занепадом культури. І не війна створила цю ситуацію - вона сама є лише її прояв. Усе, що було духовного в житті суспільства, втілилося у факти, які тепер у свою чергу знову впливають на духовний початок.

Ми зійшли зі стовпової дороги розвитку культури, тому що нам не властиво замислюватися над долями того, що прийнято називати культурою.

На стику сторіч під всілякими назвами вийшов у світло цілий ряд творів про нашу культуру. Автори їх не намагалися з'ясувати стан нашого духовного життя, а цікавилися винятково тим, як вона складалася історично. На рельєфній карті культури вони зафіксували дійсні й уявні шляхи, які, перетинаючи гори й доли історичного ландшафту, привели нас із епохи Ренесансу в XX століття. Восторжествував історичний підхід авторів. Навчені ними маси відчували задоволення, сприймаючи свою культуру як органічний продукт настільки багатьох діючих протягом сторіч духовних і соціальних сил. Ніхто, однак, не забажав за потрібне встановити компоненти нашого духовного життя. Ніхто не перевірив, наскільки шляхетні ідеї, що рухають нею, і наскільки вона здатна сприяти справжньому прогресу.

У результаті ми переступили поріг сторіччя з непохитними фантастичними уявленнями про самих себе. Те, що в ті часи писалося про нашу культуру, зміцнювало нашу наївну віру в її цінність. На того, хто виражав сумнів, дивилися з подивом. Дехто, уже наполовину збившись зі шляху, знову повернувся на стовпову дорогу, злякавшись тропи, що веде убік; інші продовжували йти по ній, але мовчачи. Уявлення, у владі яких вони перебували, прирекли їх на замкнутість.

Але зараз уже для всіх очевидно, що самознищення культури йде на повний хід. Навіть те, що ще вціліло від неї, ненадійно. Воно ще створює враження чогось міцного, тому що не відчуло руйнівного тиску ззовні, жертвою якого вже впало все інше. Як, однак, могло трапитися, що джерела культуротворящої енергії висохли?

Просвітництво й раціоналізм висунули засновані на розумі етичні ідеали, що стосувалися еволюції індивіда до справжнього людства, його положення в суспільстві, матеріальних і духовних завдань самого суспільства, відносини народів один до одного і їхнього підйому в складі зцементованого вищими духовними цілями людства. Ці засновані на розумі етичні ідеали, захопивши філософію й суспільну думку, почали зіштовхуватися з дійсністю й перетворювати умови життя суспільства. Протягом трьох або чотирьох поколінь як у поглядах на культуру, так і в рівні розвитку її був досягнутий такий прогрес, що створилася повна видимість остаточного тріумфу культури й неухильного її процвітання.

Однак до середини XIX сторіччя це зіткнення заснованих на розумі етичних ідеалів з дійсністю поступово пішло на спад. Протягом наступних десятиліть воно продовжувало усе більше й більше затихати. Без боротьби й без шуму культура поступово занепала. Її ідеї відстали від часу; здавалося, вони занадто знесиліли, щоб іти з ним у ногу. Чому ж це відбулося?

Вирішальним фактором з'явилася неспроможність філософії. В XVIII і на початку XIX сторіччя філософія формувала й направляла суспільну думку. У полі її зору були питання, що поставали перед людьми й епохою, і вона всіляко спонукала до глибоких роздумів про культуру. Для філософії того часу було характерно елементарне філософствування про людину, суспільство, народ, людство й культуру, що природним шляхомпороджувало живу, захоплюючу суспільну думку популярну філософію й стимулювало культуротворчий ентузіазм.

Під будинок, що похитнувся, Кант спробував підвести новий фундамент: він поставив перед собою ціль перетворити світогляд раціоналізму (нічого не міняючи в його духовній сутності) відповідно до вимог більше поглибленої теорії пізнання. Шиллер, Ґете й інші корифеї духу цього часу, прибігаючи то до доброзичливого, то до їдкої критики, показали, що раціоналізм є скоріше популярною філософією, чим філософією у власному розумінні цього слова. Але вони були не в змозі звести на місці зруйнованого ними щось нове, здатне з тією же силою підтримувати в суспільній думці ідеї культури.

Бездомними і жалюгідними бродять із тих пір по світу етичні ідеали раціоналізму, на яких ґрунтується культура. Ніхто не намагався більше створити всеосяжний світогляд, здатний обґрунтувати їх. І взагалі вже не з'являлося жодного всеосяжного світогляду, для якого були б характерні внутрішня стрункість і цілісність. Століття філософського догматизму минуло. Істиною стала вважатися лише наука, що описує дійсність.

Всеосяжні світогляди виступали тепер уже не як яскраві сонячні світила, а лише як кометний туман гіпотез.

При такому складі мислення елементарне зіткнення розумних етичних ідеалів з дійсністю було вже неможливо в колишньому вигляді. Бракувало необхідної для цього безпосередності мислення. Відповідно пішла на спад і енергія переконань, що становлять фундамент культури. У підсумку виправдане насильство над людськими переконаннями й умовами життя, без якого неможливе реформаторство в області культури, виявилося скомпрометованим, тому що було пов'язане з невиправданим насиллям всієї дійсності. Така трагічна сутність психологічного процесу, що намітився із середини XIX століття в нашім духовному житті. З раціоналізмом було покінчено... а заодно було покінчено й з його дітищем - оптимістичним і етичним основним переконанням щодо призначення світу, людства, суспільства й людини. Але оскільки це переконання по інерції все ще продовжувало впливати, ніхто не віддавав собі звіту в катастрофі, що почалася.

Філософія не усвідомлювала, що енергія довірених їй ідеалів культури почала виснажуватися. У висновку одного із самих значних творів але історії філософії кінця XIX сторіччя це явище визначається як процес, у якому крок за кроком, усе більш ясно й твердо усвідомлювався зміст цінностей культури, універсальність яких є предметом самої філософії. При цьому автор забув головне: раніше філософія не тільки замислювалася над цінностями культури, але й несла їх як діючі ідеї в суспільну думку, у той час як із другої половини XIX сторіччя вони все більше ставали ретельно непродуктивним капіталом, що зберігається.

Із працівника, невпинно працюючого над формуванням універсального погляду на культуру, філософія після своєї катастрофи в середині XIX сторіччя перетворилася в пенсіонера, удалині від світу перебираючого те, що вдалося врятувати. Вона стала наукою, що класифікує досягнення природничих і історичних наук і збирає матеріал для майбутнього світогляду, відповідно підтримуючи вчену діяльність у всіх областях. Разом з тим вона незмінно була поглинена своїм минулим. Філософія майже стала історією філософії. Творчий дух покинув її. Усе більше й більше вона ставала філософією без мислення. Звичайно, вона аналізувала результати окремих наук, але елементарне мислення перестало бути властивим їй.

Отже, при всій своїй ученості філософія стала далекою від реальної дійсності. Життєві проблеми, що займали людей і епоху, не спричинили на неї ніякого впливу. Шлях філософії проходив тепер осторонь від стовпової дороги загального духовного життя. Не одержуючи від останньої ніяких стимулів, воно й саме нічого не давало їй взамін. Не займаючись елементарними проблемами, воно не підтримувало ніякої елементарної філософії, що могла б стати популярною філософією.

Власне безсилля породило у філософії антипатію до всякого загальнодоступного філософствування - антипатію, настільки характерну для її сутності. Популярна філософія була в її очах лише придатною для юрби, спрощеним і відповідно погіршеним варіантом зводу досягнень окремих наук, упорядкованих нею й пристосованих для потреб майбутнього світогляду.

Вона була далека від усвідомлення факту існування популярної філософії, що виникає в результаті того, що філософія впритул займається елементарними питаннями буття, над якими повинні замислюватися й замислюються як окремі індивіди, так і маси, поглиблює ці питання в процесі більш всеосяжного й більш доконаного мислення й у такому вигляді передає їх людському суспільству. Вона не віддавала собі звіту в тім, що цінність будь-якої філософії в остаточному підсумку виміряється її здатністю перетворитися в живу популярну філософію.

Будь-яка глибина - це одночасно й простота, і може бути досягнута вона тільки тоді, коли забезпечений її зв'язок з усією дійсністю. У цьому випадку вона являє собою абстракцію, що сама по собі знаходить життя в різноманітних її проявах, як тільки стикається з фактами. Отже, все допитливе й шукаюче в мисленні мас було приречено на животіння, тому що не знаходило в нашій філософії визнання й сприяння. Перед цим невибагливим мисленням відкрилася порожнеча, вийти за межі якої воно не змогло.

У тім, що мислення виявилося не в змозі сформулювати оптимістично-етичний за своїм характером світогляд і знайти в ньому обґрунтування ідеалам, що становлять душу культури, не було провини філософії. Тут зіграв свою роль якийсь новий факт, що виявився в розвитку мислення. Але філософія винувата перед нашим світом у тім, що не виявила цього факту й продовжувала залишатися у владі ілюзії, начебто своїми пошуками справді сприяє прогресу культури.

По своєму останньому призначенню філософія є глашатаєм і стражем загального розуму. Обов'язок її - визнати перед всім нашим світом, що засновані на розумі етичні ідеали вже не знаходять, як раніше, опори у всеосяжному світогляді, а до кращих часів надані самим собі й змушені стверджувати себе у світі, лише спираючись на свою внутрішню силу. Вона повинна була б вселити людям, що їм слід боротися за ідеали, на яких ґрунтується культура. Вона повинна була б спробувати обґрунтувати ці ідеали самі по собі, у їхній внутрішній істинності, і таким шляхом, навіть без припливу життєвих сил з відповідного всеосяжного світогляду, підтримати їхню життєздатність. Варто було б з усією енергією привернути увагу й освічених і неосвічених людей до проблеми ідеалів культури.

У підсумку філософія так мало приділяла уваги культурі, що навіть не помітила, як і сама разом зі своїм часом усе більше сповзала до стану безкультур'я. У годину небезпеки страж, що повинен був попередити нас про лихо, що насувається, заснув. От чому ми навіть не намагалися боротися за нашу культуру.

Поряд з неспроможністю мислення як вирішальною причиною занепаду культури нашого часу доводиться зіштовхуватися із цілим рядом інших обставин, що ускладнюють боротьбу за становлення культури. Ці обставини кореняться як у духовному, так і в економічному житті й визначаються головним чином усе більш несприятливою складною взаємодією між економічним і духовним засадами.

Здатність сучасної людини розуміти значення культури й діяти в її інтересах підірвана, тому що умови, у які вона поставлена, принижують її гідність й травмують її психічно.

Загалом розвиток культури полягає в тому, що розумні ідеали, покликані сприяти прогресу людства, сприймаються індивідами і, полемізуючись в них з дійсністю, набувають при цьому таку форму, що сприяє найбільш ефективному й доцільному впливу їх на умови життя людей. Отже, здатність людини бути носієм культури, тобто розуміти її й діяти в ім'я її, залежить від того, якою мірою вона є одночасно мислячою й вільною істотою. Мислячою вона повинна бути для того, щоб взагалі бути в стані виробити й гідним чином виразити розумні ідеали. Вільною вона повинна бути для того, щоб бути здатною поширити свої розумні ідеали на універсум. Чим більше вона сама занурюється яким-небудь чином у боротьбу за існування, тим з більшою винятковістю в її розумних ідеалах заявляє про себе прагнення до поліпшення її власних умов буття. У цьому випадку ідеали, що диктуються інтересами, насичують ідеали культури й позбавляють їх ясності й стрункості.

Між матеріальною й духовною волею існує внутрішня єдність. Культура передбачає наявність вільних людей, саме тому що тільки вони можуть виробити й втілити в життя її принципи. Сучасна ж людина обмежена як у своїй волі, так і в здатності мислити.

Якби обставини складалися так, що помірний і міцний добробут ставав доступним усе більш широким масам населення Землі, то культура одержала б від цього набагато більше переваг, чим від всіх матеріальних досягнень, що так возвеличуються від її імені. Матеріальні досягнення, звичайно, роблять людство, як таке, більш незалежне від природи, чим раніше. Разом з тим, однак, вони зменшують кількість незалежних істот усередині самого людства. Ремісник під впливом машини перетворюється у фабричного робітника. Місце незалежного комерсанта все частіше займає чиновник у силу того, що в складних умовах сучасного виробництва шанси на існування мають лише підприємства, що розпоряджаються великим капіталом. Навіть ті прошарки суспільства, яким удалося зберегти більш-менш велику власність або відстояти право на більш-менш незалежну діяльність, через характерну для сучасної економічної системи невпевненості в надійності досягнутого все ширше втягуються в боротьбу за існування.

Виникаючий стан залежності й підпорядкування погіршується ще й тим, що виробниче життя поєднує все більше число людей у великі агломерації, відриваючи їх від годувальниці-землі, від власного будинку й від природи. Тим самим люди важко травмуються психічно. Твердження про те, що із втратою власної ділянки землі й власного житла в людини починається протиприродне життя, виявляється на перевірку занадто правильним, щоб вважатися парадоксальним.

Зрозуміло, у продиктованих інтересами ідеалах великої кількості людей, які об‘єднуються для захисту рівною мірою своїх умов життя, що підриваються, також містяться вимоги у відносинах культури, оскільки висувається завдання поліпшення матеріальних, а тим самим і духовних умов буття. Однак подібні вимоги небезпечні для уявлення про культуру, як такій, тому що концепція, у якій вони знаходять своє вираження, формувалася або взагалі безвідносно до найбільш загальних інтересів людства, або під самим незначним їхнім впливом. Ці суперечливі ідеали, що диктуються інтересами й перебувають в зіткненні один із одним в ім'я культури, аж ніяк не сприяють роздумам над культурою, як такою.

З підневільним існуванням органічно пов'язана перенапруга людей. Протягом двох або трьох поколінь досить багато індивідів живуть тільки як робоча сила, а не як люди. Те, що взагалі може бути сказане про духовне й моральне значення праці, на їхню працю вже не поширюється. Ставши звичайною надзайнятість сучасної людини у всіх прошарках суспільства веде до вмирання в ній духовного початку. Побічно вона стає жертвою цього вже в дитинстві. Її батьки, поглинені жорстокими трудовими буднями, не можуть приділяти йому потрібної уваги. У результаті для неї виявляється безповоротно втраченим щось органічно необхідне для її розвитку. Пізніше, сама ставши жертвою перенапруги, вона все більше відчуває потребу в зовнішнім відволіканні. Для роботи у вільний час, що залишився, над самою собою, для серйозних бесід або читання книг необхідна зосередженість, що нелегко їй дається. Абсолютне ледарство, розвага й бажання забутися стають для нього фізичною потребою. Не пізнання й розвитку шукає вона, а розваги - і притім такої, яка вимагає мінімальної духовної напруги.

Склад розуму мільйонів цих роз'єднаних, але здатних до згуртованості людей впливає на всі інститути, покликані служити освіті, а отже, і культурі. Театр поступається місцем кабаре, а серйозна література - розважальній. Журнали й газети змушені в усе більшій ступені миритися з тим фактом, що вони можуть підносити що-небудь читачеві лише в гранично доступній формі. Порівняння середніх рівнів нинішньої періодики й періодики п'ятдесяти-шістдесятирічної давнини показує, як сильно пресі довелося змінитися щодо цього.

Перейнявшись духом легкодумства й поверхневості, інститути, покликані стимулювати духовне життя, у свою чергу сприяють сповзанню суспільства до такого стану і накладають на нього відбитки сірості й бездумності.

Як сильно бездумність стала для людини другою натурою, видно хоча б з характеру її звичайного спілкування із оточуючими людьми. Ведучи розмову із собі подібними, вона стежить за тим, щоб дотримуватися загальних зауважень і не перетворювати бесіду в дійсний обмін думками. Вона не має більше нічого свого й навіть відчуває до певної міри страх, що від неї може знадобитися це своє.

Дух, породжений суспільством роз'єднаних, з'являється перед нами як постійно міцніюча сила. У нас складається спрощене уявлення про людину. В інших і в самих собі ми шукаємо лише старанності трудівника й згодні майже нічим не бути поверх того.

З погляду невільного існування й роз'єднаності найбільше несприятливо склалися умови життя населення великих міст. Відповідно воно більше піддано загрозі духовної деградації. Чи були великі міста коли-небудь культурними центрами в тому розумінні, що в них зароджувався ідеал людини, що піднялась до рівня духовної особистості? Нині, у всякому разі, стан речей такий, що справжню культуру необхідно рятувати від духу розтління, що походить від великих міст і їхніх жителів.

До невільного стану й роз'єднаності сучасних людей додається в якості ще одного психічного гальма культури також їхня обмеженість. Гігантський ріст досягнень науки й практики з необхідністю веде до того, що поле діяльності індивіда усе більше обмежується одною визначеною сферою. Стає пануюча така організація праці, при якій тільки спеціалізація забезпечує взаємодію вищих виробничих показників. Досягнуті результати чудові. Але віра трудівника в духовну значимість його праці підривається. Застосування знаходить тільки частину здатностей людини, що у свою чергу впливає на її духовну сутність. Формуючі особистість сили, що кореняться в різноманітті виробничих завдань, висихають при найменшому їхньому різноманітті й відповідно до меншої духовної значимості в широкому сенсі слова. Нинішній майстер розбирається в тонкостях свого ремесла не так ґрунтовно, як його попередник. На відміну від останнього він володіє вже не всіма операціями обробки дерева або металу, тому що його роботі передує значна за обсягом праця інших людей і машин.

Кмітливість і практичні навички сучасного робітника вже не знаходять все нових сфер застосування. Творчий і художній початок у ньому вмирає. Нормальне почуття власної гідності, що стимулювалось працею, у яку йому незмінно доводиться вкладати всю свою тямущість і всю свою душу, змінюється самовдоволенням, що заважає йому бачити за доведеною до досконалості приватною навичкою загальну недосконалість.

У всіх сферах людської діяльності, і найбільше, мабуть, у науці, загроза вузької спеціалізації як для індивіда, так і для духовного життя суспільства в цілому стає все більш виразною. Вже дає про себе знати й та обставина, що молодь навчають люди, що не відрізняються достатньою універсальністю, щоб розкрити перед нею взаємозалежність окремих наук і намітити їй обрії в їхніх природних масштабах. І немов вважаючи, що спеціалізація й організація праці ще недостатньо негативно позначаються на психіці сучасної людини там, де вони неминучі, їх прагнуть впровадити й там, де без них можна було б обійтися. В адміністративному управлінні, у викладанні й в інших сферах за допомогою системи нагляду й усіляких регламентацій природне поле діяльності людей гранично звужується. Наскільки невільний у деяких країнах нинішній учитель у порівнянні зі своїм попередником! Як неживим і безликим стало його викладання в результаті такого обмеження!

Так через специфічні особливості нашої праці ми втратили властивий нам духовний початок і нашу індивідуальність у тій мірі, у якій зросли матеріальні досягнення суспільства. І тут ми бачимо в дії трагічний закон, відповідно до якого виграш в одному сполучений із втратою в іншому.

Невільна, роз'єднана, обмежена сучасна людина одночасно перебуває під загрозою стати негуманною. Нормальне ставлення людини до людини стало важким (винятковим) для нас. Постійний поспіх, характерний для нашого способу життя, інтенсифікація взаємного спілкування, спільної праці й спільного буття багатьох на обмеженому просторі приводить до того, що ми, безупинно й при найрізноманітніших умовах зустрічаючись один з одним, тримаємося відчужено стосовно себе подібних. Обставини нашого буття не дозволяють нам ставитися один до одного як людина до людини.

Нав'язане нам обмеження в діяльності, властивій людській природі, носить настільки універсальний і систематичний характер, що ми звикаємо до нього й уже більше не сприймаємо нашу безлику поведінку як щось протиприродне. Ми вже не страждаємо від того, що в таких-то й таких-то ситуаціях не можемо більше проявляти справді людську участь до своїх ближніх, і в остаточному підсумку деградуємо до зречення від істинно людських відносин і там, де вони можливі й доречні.

Безумовно, психіка жителя великого міста і в цьому відношенні піддається найбільш несприятливому впливу і потім у свою чергу впливає на с







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.15.142 (0.018 с.)