Шапар А. П. За штурвалом комбайну ск-3. 70-і роки ХХ М. .

 

Скалічена війною рука, міцно тримала штурвал степового корабля – комбайна. Щороку, а це більше 20 років, Андрій Павлович був на передньому краї великого бою за хліб. Довгі гони поля, постійна напруга за штурвалом і відчуття задоволення: в бункер ллється струйкою зерно нового урожаю – його стихія. А пісні жайворів – ніби величальні на його честь. Самовіддана праця, любов до матінки-землі виділили Андрія Павловича серед інших колгоспників, дали йому силу, славу, добре ім’я, підняли на вершину шани односельців. Андрій Павлович – “Заслужений колгоспник” колгоспу ім.. Леніна.

Жуків Яр. Сьогодні це красиве село. До нього пролягла асфальтована дорога. Шикуються добротні будиночки, що потопають в зелені садів. Зросло число дворів: в 30-х роках нараховувалось 20 дворів, в 2003 році – 30 дворів, в яких проживало 62 душі, в 2007 році – дворів – 30, населення 73 чоловіки.

 

 

 

                             Село Манцівка

До революції 1917 року офіційна назва населеного пункту – Стара Катеринівка, яка входила до володінь Задонських, Це село, як посаг, Катерина Василівна Задонська подарувала дочці Ользі Андріївні, під час одруження її з князем Вадбольським Олександром Федоровичем. Вадбольський посадив сад, тримав пасіку, ферму – 60 корів, декілька пар коней, біля 100 голів свиней, птицю. Землю обробляли наймані робітники.

В роки громадянської війни на території сучасного села Манцівка його жителями було організовано перше на великобурлуччині соціалістичне господарство – радгосп ім. Манцева. Названий він іменем революційного і державного діяча, голови ЧК України – Манцева Василя Миколайовича. Село стало називатися Манцівка. В 1924 році на базі радгоспу ім. Манцева було створено комуну «Вільна праця». Організаторами комуни були Юхим і Василь Рикови, Хоменко Петро, Іван і Петро Павлюченки, Андрій і Семен Сухови, Григорій Миронов, Яків Обрєзков, Хома Черемис, Євдоким Черемис, Петро Курбатов, Роман Оковитий та ін. Головою комуни був Риков Василь Юхимович. В розпорядженні п’ятдесяти комунарів було 250 га землі, одна конячина, пара волів, сівалка, декілька плугів і борінок.

При комуні була відкрита вечірня школа – лікнеп, початкова школа для дітей комунарів, дитячі ясла. Працював клуб, демонстрували фільми.

«Важливою подією в житті комуни було одержання трактора. Це було в 1925 році. Далеко за селом з гаслами зустріли дорослі і малеча Якова Обрєзкова на сталевому “коні”, провели його всією комуною в поле, раділи першій борозні його». (Із спогадів Шандури А.П.)

В 1929–30–х роках до комуни приєднались 25 дворів селян хутора Березняк – з 140 гектарами земельних угідь. За ними ще 20 дворів хутора Жуків Яр зі своїми 125 га землі та сільгоспінвентарем. Нелегким був шлях комуни.

«Та найважчим, – сказано в спогаді комунарки Варвари Іванівни Кузніченко, був 1933 рік – голод. Йому передувала засуха. Сонце нагріло землю, не можна було ступити босою ногою. Вигоріли всі посіви. Але правління комуни на чолі з його головою Романом Дем’яновичем Оковитим не допустило жодної смерті комунарів.»

В 1934 році комуна була переведена на статут сільгоспартілі, зберігши назву «Вільна праця». За нею закріплено – 1250 га землі, нараховувалося 5 тракторів, 6 сівалок, 3 жатки, 2 віялки, снопов’язалка, молотарка.

На 01.01.1941 року артіль мала 940 га землі, біля 80 коней, 18 пар волів, 140 корів, 25 свиноматок, 80 свиней, 500 голів овець, свою електростанцію, радіовузол.

З початком Великої Вітчизняної війни в ряди захисників Вітчизни влилися манцівчани: Оковитий Р.Д.. Обрєзков А.Я., Оковитий П.С.

  Тимошенко Ю Т., двоє синів – Микола і Андрій – дві дочки – Варя і Марфуша – з сім’ї Посохових. В розгром німецьких загарбників під Сталінградом вніс свій вклад Микола. Загинув у боях Андрій. Як пам’ять про нього залишились декілька його фронтових листів, просякнутих любов’ю до рідних, рідного краю і лютою ненавистю до ворогів. З листа від 16 березня 1943 року:

«Добрий день, дорогі мої! Сьогодні я почув вісточку про визволення нашого району. Який я радий, як хочеться швидше дізнатися, чи живі ви?... Повідомте швидше. Міцно всіх цілую. Ваш син Андрій».

Варя всю війну при госпіталі. Бачила, як смерть, випустивши зі своїх пазурів солдата там, на полі бою, забирала його життя тут, в госпіталі. У складі 303-ї Верхньо-Дніпровської дивізії воювала Марфа. Її служба зв’язківця відзначена медаллю «За бойові заслуги» і орденом Вітчизняної війни 2 ступеня.

На захист Вітчизни пішли троє з сім’ї Келеберди Євдокії Дмитрівни. І жоден не повернувся. Мов чорні круки летіли звістки про їх загибель до хати Євдокії Дмитрівни.

Захлинулося від горя серце її, одержавши повідомлення про загибель сина Віктора. В середині 44-го в дім Євдокії Дмитрівни знову прийшла біда – під Ленінградом загинув чоловік – Артем Андрійович. А в січні 45-го знову трагедія спіткала сім’ю Келеберди Є.Д. – пропав безвісті син Микола. Та безвість цю розвіяв очевидець-односельчанин-манцівчан. На його очах, в розпалі бою, Микола Келеберда постав із зв’язкою гранат перед фашистським танком, під гусеницями якого і сам загинув. 

Пішов на фронт Риков Йосип Кіндратович. Під кінець війни далеко від рідної Манцівки, сімўї дорогої загинув в Німеччині. В серці дочки його Людмили – він живе і донині:

«Пробач, мій дорогий тату, що жодного разу не відвідала твою могилу, не поклала квіти, не зронила на ній сльозу. У цьому не моя вина. Занадто далеко хвиля війни занесла тебе. Та я пам’ятатиму тебе доки житиму.»

 Урядовим нагородами відзначена праця: Мазини В.Ю., Миронової Г.В. Череміс П.К. Юрка Михайла, Оковитої Тетяни, Оковитого В.П., Кузніченко В.І., Посоховій (Білих) Марфі присвоєно почесне звання «Заслужений колгоспник». Уродженку с. Манцівка Катерину Сидорівну Карпенко в 1946 році великобурлучани обрали депутатом до Верховної Ради України.

На початку 50-х років ХХ ст. сільгоспартіль «Вільна праця» увійшла до складу колгоспу ім. Леніна.

 На трудову вахту вступило нове покоління хліборобів. Серед них – Кузьменко Олексій Сергійович.

Ця Людина – великий трудолюб. На таких, як він, трималось колгоспне виробництво, трималась держава. Для нього праця стала змістом життя, сутністю, розрадою трагедії, пережитої ним.

Олексій Сергійович – механізатор бувшого колгоспу ім. Леніна, житель села Манцівка. В цьому населеному пункті жили його батьки, там зріс і він. З раннього віку відчув потяг до техніки, бо батько Сергій Сергійович був трактористом. В неповні 17 і сам уже виїхав у поле на оранку. Був гордий тим, що йому в такому віці доручили трактора. Два з половиною роки, до призову на строкову службу в 1956 році, працював трактористом.

Служив у Москві, у військах МВС СРСР. Служба йшла нормально. Та на останньому році під час навчання був ранений у ногу. Поранення виявилось небезпечним для життя, бо розвинулась газова гангрена. Ногу ампутували. І це на 21 році життя. Зруйновані всі плани, надії, здавалось, нездійсненні. Але сільський хлопець витримав удар долі, нанесений йому. Повернувся додому і через деякий час знову сів на трактора.

“З 1960 до 2000 року працював на тракторі, - говорить Олексій Сергійович, - орав, культивував, обробляв просапні – кукурудзу і соняшник, будучи ланковим механізованої ланки. За 40 років роботи через мої руки пройшли трактори різних марок: ДТ-54, Т-28, МТЗ-5, а також гусеничні – Т-34 і найпотужніший п’ятикорпусний Т-150, ширина захвату якого 2 метри. Норма виробітку за зміну – 10 га. Норми виконував завжди, щодо якості роботи претензій ніколи не було. Любив я поле, любив гуркіт мотора трактора, який для мене був найчарівнішою мелодією, любив працю і віддав їй роки свого життя”. 

                                                                          О.С.Кузьменко за кермом МТЗ–5 обробляє поле посіву кукурудзи

 

“Манцівський Маресьєв” – так охрестили односельці О.С.Кузьменка. Що ж спільного між прославленим льотчиком, Героєм Радянського Союзу Олексієм Маресьєвим і трактористом із Манцівки Олексієм Кузьменком? На перший погляд – однакове ім’я – Олексій. Вагомим же аргументом аналогії цих людей є схожість долі: пережита трагедія, один і той же діагноз – газова гангрена, ампутація обох ніг у Маресьєва, однієї – у Кузьменка. По-друге, обидва досить вольові натури. Лікарі доводили їм несумісність роботи з травмою. Не раз відмовляли Маресьєву, а він знову і знову стояв на своєму, добивався дозволу на польоти. А скільки ж разів міняв протез Кузьменко? “Не знаю, як він витримував, адже бачила, що болі були пекельні, особливо, коли відкривалася рана,” – говорить його дружина.

Вони не зійшли з дистанції обраного шляху, добились поставленої мети. Льотчик Маресьєв вернувся у стрій, збив під Орлом три ворожі літаки і йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Тракторист Кузьменко протягом 40 років вів бій за хліб, за що заслужив шану серед жителів села, урядові винагороди і подяки правління колгоспу.

Ще у шкільні роки Кузьменко читав про Маресьєва. Олексія захоплювала сила волі цієї людини, устремління досягти поставленої мети. А коли його спіткало подібне горе, то образ Маресьєва зримо постав перед ним, надихнув на мобілізацію всіх сил, щоб устояти, не зломитись. Отже, протистояти “всем чертям на зло” було життєвим кредо їх обох.

Олексій Сергійович – людина особливої доброти і вдячності. “Я вдячний голові колгоспу І.Г.Титаренку за розуміння, що без праці – життя не життя, він дав мені роботу тракториста. Вдячний головному хірургу районної лікарні Шевченку Валентину Володимировичу. Не один раз він врятував мене від смерті під час запалення ампутованої ноги. Та не одного мене, а от його не врятували. Жаль, невимовна туга за такою людиною – лікарем від Бога. Вдячний долі, що не до кінця жорстокою була, послала мені вірну супутницю – Валентину Федорівну, дала роки життя, щоб зростити дочок, діждатися внуків, які продовжать рід Кузьменків”, - наприкінці розмови сказав Олексій Сергійович.

Давайте і ми будемо вдячними людям, таким як Олексій Сергійович Кузьменко, праця яких була і є зразком, орієнтиром для трудівників наступних поколінь.

З року в рік село розросталось.

До села Манцівка прокладена дорога з твердим покриттям. В селі була семирічка, а потім стала восьмирічною школа, в якій навчалося 124 учня, їх навчали 5 учителів з вищою і 5 з середньою спеціальною освітою: серед них Посохова Н.І. Кощеєва Р.Н. та ін. Школу закрили. Дітей підвозять до Великобурлуцької ЗОШ, де вони й навчаються.

В 1963 році в селі Манцівка було 373 чоловіка, які проживали в 90 приватних будинках та колгоспному гуртожитку на 18 квартир.

2007 рік. Жителів села Манцівки – 185, дворів – 80.

 

 

 

Село Канівцеве

 

Відомості про землі, на яких розташоване село Канівцеве, відносяться до ХV11 ст. В 1693 році вони були затверджені за спадкоємцями Г.Є.Донець-Захаржевського грамотою царя Петра I.

“За многие службы их деда Григория Донца и смерть отца – Константина Донца по царской жалованной грамоте от 12 июля 1693 года утверждены за внуками Григория Ерофеевича земли»…

Де проходила межа цих володінь, сказано в “Описании Харьковской епархии”, вид. 1857 р.

Багато земельних угідь Донець-Захаржевських, перелічених в жалуваній грамоті Петра I, в ХVIII ст.. перейшли в спадщину праправнуку Григорія Єрофійовича – Андрію Яковичу Донець-Захаржевському.

“Межі його земельних володінь проходили на сході від Андріївки до Микольського, йшли східніше Петрикового та Федорівки, понад Бурлучком (Малий Бурлук). Північно-західні межі – по яру (від Приколотного), мимо Балакліївки (Олександрівка до Салонівки і за Миколаївку). Огинаючи Миколаївку, межа йшла прямолінійно нижче Верхньої Гнилиці, біля Нижньої Гнилиці повертала під прямим кутом до Олександрівки (Нова Олександрівка). Південні межі йшли від Олександрівки, мимо Нестерівки, через долину річки Бурлук до Просянки, а далі до Андріївки”. (Величко І.І. Бурлук з околицями II рукопис., с.335.)

З цього документа видно, що і землі сучасного села Канівцеве входили до володінь А.Я.Донець-Захаржевського. Після смерті Андрія Яковича земельні володіння його перейшли до єдиної спадкоємниці – Єлизавети Андріївни Задонської (Донець-Захаржевської). Розділивши землі між дітьми, Єлизавета Андріївна за собою залишила: Шипувате, Канівцеве, Миколаївку Третю. Згодом Канівцеве продала Бекарюку, селян переселила до Рогозянки.

В житті селян с. Канівцеве відбулися зміни внаслідок революції 1917 року. В книзі “Історія міст і сіл УРСР” сказано, що Канівцеве стало відділенням радгоспу “Підсереднянський”. Основним напрямком розвитку господарства відділення “Канівцеве” було вирощування насіння цукрових буряків. Буряководи одержали нову техніку, яка сприяла покращенню обробітку плантацій буряків та полегшувала працю робітників. До 1963 року село Канівцеве входило до складу Шипуватської сільської ради, а потім підпорядковане було Великобурлуцькій селищній раді. Жителі села Канівцеве пережили 1933 рік.

Старожили добре пам’ятають той страшний голод. Марія Іванівна Пастухова (Кравченко) 1927 року народження, розповідає: “В той рік була засуха, не вродило нічого, навіть трава і листя на деревах погоріло. Через брак кормів почався падіж коней. Люди розрубували туші коней на куски, несли додому, варили і так рятувалися від смерті. На щастя на нашому крайку ніхто не помер”.

Другий свідок його страхіття Марія Петрівна Нестеренко говорить: “На нашому крайку Канівцевого в 1933 році померло багато людей, мерли цілими сім’ями. Так сталося з Данилюками, померло четверо діток сімўї Божко Поліни, в сімўї Долі не вижили також четверо дітей. Їли м’ясо коней, собак, але пережили це лихо не всі”.

1937 рік, який увійшов в історію, як рік репресій, позбавив життя уродженця Канівцевого – Олекси Слісаренка. В 1891 році в сімўї ремісника Андрія Снісаря родився син Олекса. В Канівцевому пройшли перші роки його життя. Тут він “оперився”, тут пробились ледь помітні “крила”, що з роками зміцніли і послужили для злету високого. А злет його був дійсно високим. Він, сільський хлопчина, піднявся на висоту видатного українського письменника, увійшов у літературу як Олекса Слісаренко. Земля бурлуцька була першоджерелом, що давало наснагу письменнику до останнього земного часу. Доля його була досить примхливою. То посміхалася: успіхами, визнанням широкого загалу, гучною славою письменника. То “бусурменилась”: вибила з колії, на багато років викреслила з літератури, перетворила в “ворога народу”, а в 1937 році обірвала життя. Винувата доля? Чи ті, що вертіли долями?

Життєвий шлях Олекси Слісаренка в ранньому дитинстві проліг з Канівцевого до Хатнього (туди переїхали його батьки), а звідти дев’ятилітній хлопчина відправився в “далеку путь” – до Харкова, де поступив і в 1912 році закінчив сільськогосподарську школу. Під час навчання в ній почав писати і друкуватися. В поетичних творах “На березі Кастальському” (1918 р.), “Поеми” (1923), в яких відчутний вплив символізму і футуризму. Але в його прозових творах правдиво відтворені окремі події часів Першої світової та громадянської воєн, реалістично показана класова боротьба на Україні в 20-х роках ХХ ст. Перу Олекси Слісаренка належать збірки оповідань “Плантації”, “Сотні тисяч сил” (1925), роман “Чорний ангел”, який увійшов в число шедеврів української прози. В 1937 р. Олексу Слісаренка було репресовано. Через роки реабілітовано, але життя не повернеш. Завдячуючи О.А.Слісаренку – видатному українському письменнику – село Канівцеве увійшло в число історичних і пам’ятних місць Харківщини.

В передвоєнні роки життя робітників відділення “Канівцеве” помітно поліпшилось. Платили заробітну плату. Працювала столова, яка забезпечувала робітників обідами. Були відкриті дитячі ясла. Діти нагодовані, доглянуті, батьки були спокійні за своїх малюків.

Мирна праця жителів села Канівцеве була перервана війною. У червні 1942 року фашисти зайняли цей населений пункт. Вони нишпорили по дворах, забирали у людей птицю, курей, вимагали молоко, яйця. Німців і поліцейських було багато в селі, бо тут знаходився табір полонених радянських солдатів. Жителі були в постійному страху. В одному триквартирному будинку жили: в одній квартирі Галя і Фросина Куценко, у другій – Євдоким Власович Гунченко, в третій на постій стали німці.

Одного разу Галя разом зі своєю подругою Нюрою Пристенською пішла в поле нарвати трави для корови. На узбіччі соняшникового поля раптом почули стогін. Обережно відхиляючи голівки соняхів, пішли на стогін.

– І побачили солдата, - говорить Галина Савеліївна, - він марив.

Через поросле щетиною змарніле обличчя важко було визначити його вік. Мабуть, інтуїтивно відчув, що хтось за ним стежить, відкрив очі і ледь чутно його запечені вуста прошепотіли: ”Пити!”.

Ми швидко збігали в село, взяли їжі, води. Нагодували, напоїли його, перев’язали рани. Те ж саме зробили й наступного дня. Третього дня, коли дівчата знову зібралися в поле рвати траву, дід Євдоким сказав:

– Рвіть побільше, увечері я приїду і заберу.

Галя зрозуміла, що він знає їхню таємницю. Та Власович – своя людина, йому довірятися можна. Увечері на візку під травою привезли пораненого у село. Його звали Василем, він був з Уралу. Поклали його на горищі. По кілька разів на день навідувалася до нього шістнадцятирічна Галя, гоїла рани, годувала і напувала. Рятуючи життя солдатові, не задумувалася над тим, що може кожної хвилини втратити власне. Майже три місяці були на грані життя і смерті українська дівчина та уральський юнак Василь Чигряєв. Одужав солдат і однієї вересневої ночі залишив свою схованку.

– Живим залишуся, ніколи не забуду, - сказав на прощання.

– Двічі приїздив, - згадує Галина Савеліївна, - першого разу старший лейтенант Чигряєв з’явився через кілька днів після визволення нашого села від німців. Вдруге приїздив у 1978 році разом з дружиною і сином, щоб сказати спасибі своїм рятівникам.

   Закінчилася війна. Всі зусилля були спрямовані на розвиток господарства. Але одночасно зверталась увага на соціальну інфраструктуру села. Уже в 1949 році була відкрита початкова школа. Діти в своєму селі, а не за тридев’ять земель, мали можливість опанувати ази освіти. Учителькою перших-четвертих класів була Жиглова Олександра Василівна. В 1951 році відкрито медпункт. Він розміщався в одній із кімнат гуртожитку. Люди похилого віку пам’ятають і понині фельдшера медпункту – Грінька Василя Антоновича. Вдень і вночі, в любу пору року, він завжди готовий був надати допомогу і старому, і малому.

В 1952 році збудовано клуб. В ньому містилась контора і бібліотека. Зведено нове приміщення дитсадка, умови утримання і виховання дітей набагато покращали. Перемістили в нову будову кухню і столову, що сприяло поліпшенню харчування робітників під час сезонних робіт. Всі ці зміни в соціальній сфері благоприємно впливали на настрій і працездатність жителів села. Основним заняттям населення відділення “Канівцеве” було землеробство – вирощування зернових і технічних культур. Особлива увага зверталася на догляд за плантаціями буряків-висадків. В 1966 році два відділення радгоспу “Підсереднянський” – “Канівцеве” і “Литвинівка” об’єднані були в одне - “Канівцеве”, в розпорядженні якого було 2300 га орної землі. Збільшився машинно-тракторний парк його. Приділялась увага і розвитку тваринництва.

В 60-х роках ХХ ст. у відділенні “Канівцеве” нараховувалось до 300 голів ВРХ і біля 3000 свиней. Господарство зміцнювалось. Цьому сприяла титанічна робота працівників відділення. За досягнення високих показників праці ряд робітників відділення “Канівцеве” відзначені були урядовими нагородами. Орденом Трудового Червоного Прапора нагороджені: Кравченко Михайло Іванович – бригадир тваринницької ферми, Пристенська Ганна Артемівна – доярка, Воловик Тетяна Пилипівна – доярка, орденом “Знак Пошани” Каламбет Надія Семенівна – доярка. Залишились нагороди для них, як спогад про багаторічну працю. “Доярка... Нелегка це робота. Вставати треба раніше, лягати пізніше за всіх. Ряд операцій виконувати вручну: нагодувати корівок, почистити їх, навести порядок в стійлах. Приємно дивитися, коли худобина доглянута”, - говорить Ганна Артемівна Пристенська. Але найвідповідальніший момент – доїння корів. На фермі жартома говорили про Воловик Т.П., що вона добротою і ласкою виманювала у своїх підопічних по дві-три додаткові літри молока. Тетяна Пилипівна посміхаючись говорить: “А я й насправді любила своїх корівок, вони ж віддячували мені добавкою надоїв, допомагали долати тисячні рубежі”.

В 1975 році село Канівцеве увійшло до складу колгоспу ім.Леніна. Трудівники полів, ферм, звикнувши працювати з повною віддачею, не збавили темпів. Газета “Радянський патріот” писала: “Комуніст Іван Олексійович Гунченко 15 років працював трактористом. А невдовзі його обрано бригадиром тракторної бригади виробничої дільниці № 5 колгоспу ім. Леніна. Всього рік очолював він колектив механізаторів, та проявив хороші організаторські здібності, вміння повести за собою людей. Як наслідок, дільниця виростила непоганий урожай всіх сільськогосподарських культур. А груди бригадира Гунченка І.О. прикрасив орден “Знак Пошани”. Комуністи дільниці виявили довіру І.О.Гунченку, обравши його делегатом ХХV з’їзду Комуністичної партії України.

Переможцем соціалістичного змагання по вирощуванню і заготівлі кормів став колектив виробничої дільниці № 5 колгоспу ім. Леніна (начальник Зленко О.О.).

Вагомих результатів добились Ткачов Л.О. та Сіренко І.Г. у вирощуванні цукрових буряків. Вони зібрали біля трьохсот цнт. з одного гектара. Поповнилась когорта орденоносців-доярок. За високі виробничі показники двома орденами Трудового Червоного Прапора нагороджена доярка дільниці № 5 Лукашова Марія Федорівна.

В 80-і роки вийшла в число передових СТФ, бригадир Гунченко Михайло Іванович. Відзначені медалями, грамотами, подяками кращі з кращих такі свинарки: Нестеренко Євдокія Романівна, їй присвоєно почесне звання “Заслужений колгоспник”; бронзовою медаллю ВДНГ і більше десятка Почесних грамот нагороджена свинарка Гунченко Віра Миколаївна; бронзова медаль, занесення в Книгу Пошани, Почесні грамоти засвідчують ударну працю свинарки Брагіної Софії Прокопівни.

90-і роки. Земля розпайована. Селяни, ставши власниками паїв, терзались, що робити з ними? Декілька осіб стали обробляти свої паї самостійно. Деякі пайовики віддали свою землю в оренду АСО “Нива”, дехто в “Петровське”, а інші в ТОВ “Зоря”. Нині біля 150 пайовиків с. Канівцеве, земельна площа яких становить до 800 га (управитель Зленко О.О.), віддали свою землю в оренду ТОВ “Зоря”.(матеріал про с.Канівцеве післявоєнних років зібрала Зленко Г.П.)

Сьогодні у великій скруті перебуває соціальна сфера: школа, дитячий садок закриті. Єдиним осередком культури залишився клуб, завідуючий Зленко Олександр Олександрович та бібліотека, завідуюча Оленко Ганна Петрівна. Досить успішно виступив ансамбль Канівцевського сільського клубу в день свята Територіальних громад. А ще подив і захоплення у глядачів викликали роботи вишивальниць с. Канівцеве.

2007 рік. Село Канівцеве підпорядковано Великобурлуцькій селищній раді. Дворів – 84, населення – 195 душ.

 

 

Село Литвинівка

 

Литвинівка належить до Великобурлуцької селищної ради, Великобурлуцького району, Харківської області. Віддаль до районного центра – 7 км., до залізничної станції Бурлук – 4 км., до автобусної – 7 км.

Землі сучасної Литвинівки спочатку входили до складу земель Харківського Слобідського полку, згодом стали власністю Донець-Захаржевських, а в Х1Х ст. – Задонських. На території економії Литвинівка було декілька будинків, в яких жили управителі і об’їждчик, та барак для робітників. В основному це були тимчасові робітники, яких наймали на сезон з 15 березня до 15 листопада для виконання польових робіт. Після Жовтневої революції частина земель Литвинівки відійшла до інших сіл, частина стала відділком “Підсереднянського” радгоспу. В 1920 році керуючим відділком був Стефан Павлович Герасімов. Йшла боротьба з неписьменністю. Діти шкільного віку були охоплені школою, а для дорослих організовані лікнепи. Учителем лікнепу був Василенко Яків Васильович. В довоєнні роки за успіхи в праці високими нагородами відзначили: Акімову Євдокію, Василенко Марину, Новакову Одарку, Білокомирова Петра, Шинкаренка Устина, Чуприну Ніну та ін.

З початком Великої Вітчизняної війни чоловіків призовного віку мобілізували до лав Червоної Армії. Територія цього населеного пункту була окупована 14 червня 1942 року, а звільнена – 2 лютого 1943 року. З 1946 р. по 1962 р. побудовано клуб, їдальню, 4 будинки, новий гуртожиток, конюшню, стайні для рогатої худоби.

1963 рік. В Литвинівці дворів – 65, населення – 235 чоловік, з вищою освітою – 1, з середньою – 10. В сільському господарстві працювало – 105 чол., в торгівлі – 1, освіті – 1, в адміністративному апараті – 5 чоловік. Земельних угідь – 718 га, орної землі – 682 га. Вирощували зернові культури, цукрові буряки, бурякове насіння. На 100 га припадало 74 голови великої рогатої худоби. Відділок Литвинівка мав 8 тракторів, 5 комбайнів. Йшло будівництво житла, збудовано 8 індивідуальних будинків, дитячий садок. В особистому користуванні жителів Литвинівки: мотоциклів – 9, велосипедів – 40, радіоприймачів – 3. Кіно демонструвалось 2 рази на тиждень. Дороги ґрунтові. Йшло будівництво водопроводу та електрифікація села.

2007 рік. Дворів – 12, жителів – 20 душ.

 

 

 

                                        

                                   Розділ ІII

Лінія фронту – Великий Бурлук

Війна... не повернулись... Біль втрати невиліковний.

На все життя закарбувався трагізм у серці, очах і устах матері.

 

 

 

Війна... Двічі вогняний смерч прокотився по землі бурлуцькій. Спопелив села: Хутірець, Горяне, Жуків Яр, знівечив долі людські. Важко підрахувати, скільки збитків, горя принесла війна бурлучанам. Шокуючими є непоправні втрати – втрати людей. 5,5 тисяч великобурлучан поглинула війна. Не повернулися з фронтів п’ятеро з сім’ї Марченка (с.Заміст), по троє з сімей: Скрипника і Артюхова (с.Михайлівка), Кисіль (с.Хутірець), Криничанських (с.Плоске). Розриви бомб і снарядів забрали життя у сотні дорослих і дітей Великого Бурлука.

Роки йдуть. З 5,5 тисячі фронтовиків, що повернулися з перемогою, залишились в живих близько 200 чоловік

 

Травня 2007 рік.

 Зустріч керівників  району з ветеранами війни

 

Болючі підрахунки, пекучі спогади.

       Осінь 1941 року. Йшли жорстокі бої на Харківщині. 24 жовтня радянські війська залишили Харків, відійшли до Сіверського Дінця. Лінія фронту проходила за якихось 40-50 кілометрів від Великого Бурлука. Фашисти піддавали постійним бомбардуванням Бурлук, намагаючись вивести із ладу залізницю, міст, вокзал, аеродром. Падали бомби на оселі, на голови мирних жителів. Одного разу бомба розірвалась зовсім поруч Замостянської початкової школи, в якій йшло навчання. Добре, що вчителька Олександра Миколаївна Марченко встигла вивести дітей з класної кімнати і розмістити попід стінами в коридорі школи. Від розриву бомби здригнулася школа, вилетіли всі шибки із вікон. Переляк дітей не передати, але, на щастя, всі залишилися живі.

Іншим разом спалахнули факелом хати Пивоварової Н.С. (с.Заміст), Вельми І.К. (с. Хутірець). В небі над Бурлуком часто розгорались повітряні бої. В поєдинок зі зграями фашистів вступали льотчики авіачастин, що базувалися на бурлуцькому аеродромі.