Село Заміст – рідне село Героя Радянського Союзу

 І.О. Каліберди

   Майже щороку Іван Опанасович приїздить до Великого Бурлука і кожного разу приходить на Заміст, щоб ступити на рідну землю, вдихнути свіжість її повітря, вклонитися могилам рідних, зустрітися зі знайомими. Спершу приїздив сам, потім із синами, з онуками, щоб і вони прониклися любов’ю до батьківського краю. Провів онуків стежкою понад річкою Бурлук, що протікає в кінці городу батьківської оселі. Колись ріка була повноводною, де він залюбки купався, вудив рибу. Провів аж до залізничного мосту, там річка була особливо широка і глибока, де купалися тільки дорослі. Назад поверталися вулицею села. Вітався із замостянами, які виходили з дворів, щоб побажати здоров’я прославленому земляку. Показував онукам, де жили його друзі, брат Петро, де стояла батьківська хатина. Там, на Замості, у багатодітній селянській родині Оксани Гордіївни і Опанаса Дмитровича народилася десята дитина - син Іван. Ледве виповнилося йому десять років, як пішла з життя мама. А потім голодний 33-й...

Притулок знаходив у старших братів Єлисея і Петра, материнською ласкою зігрівали сестри.

   Колишній учитель Івана Опанасовича Каліберди Серафим Гаврилович Азаренко згадує про його шкільні роки.

  – Думаю, що Іван Каліберда став Героєм не випадково. Відмінник навчання, активіст, він зростав у багатодітній працьовитій сім’ї. Дисциплінованість, старанність, організованість і відповідальне ставлення до будь-якої справи – ось що відрізняло його від однолітків.

А його однокласниця Тетяна Кузьмівна Бондаренко добавила, що Іван завжди був на диво старанний і зібраний, мав велику силу волі, постійно гартував її. А ще великою скромністю відзначавсь.

Отже, основа психологічної і моральної підготовки до здійснення подвигу закладалася ще в шкільні і юнацькі роки на Замості, у Великому Бурлуку.

З роками села змінювались.

 

 

І роки ХХ ст. на фото відроджене село Хутірець,

 яке було спалене фашистами в 1942 році. (фото Фурси Л.)

Генерал-майор

Вельма Анатолій Іванович

На Хутірці, нині Крючка,  в хаті, яка потопала у кронах дерев (на фото друга справа, ледь виглядає покрівля), у сім’ї Вельми Івана Кіндратовича і Віри Костянтинівни у 1936 році народився син Анатолій. А в 1939 – Віктор. Ростили батьки своїх синочків-соколят. Але сімейне щастя порушила війна. Іван Кіндратович був призваний у ряди захисників Вітчизни. Всі роки, дні і ночі на фронті. Віра Костянтинівна – учасниця трудового фронту, колгоспниця. Вона одні із тих жінок, які в роки Великої Вітчизняної війни трудилися під гаслом: «Все для фронту! Все для перемоги!». З весни і до глибокої осені, зранку і до вечора на польових роботах. Вдома ростила діток. Постійно пам»ятаючи слова Івана: «Віро, бережи діток». І вона берегла дітей і чекала повернення батька синів і чоловіка свого з війни. У 1946 році Івана кіндратовича демобілізували. Повернувся до рідної оселі, а точніше на місце її, бо від оселі лишилося лише згарище. Повернувся до своєї сім’ї, яка згодом поповнилася ще одним синочком Володимиром. Сім’я Вельми булла зразком для інших жителів Хутірця. Діти росли, відзначалися своєю вихованістю, ввічливим ставленням до батьків, дідуся і бабусі, односельців. Вчилися, закінчили Великобурлуцьку середню школу, а потім вищі навчальні заклади. Анатолій мріяв стати військовим. Для здійснення цієї мрії після закінчення школи вступив до Київського танкового училища імені Тимошенка. Три роки навчання, три роки оволодіння обраною спеціальністю. У 1957 році успішно закінчує училище. У цьому ж році у складі радянських Збройних Сил був направлений для несення військової служби в НДР, де й пройшли сім років життя, сім років служби. Там йому було присвоєно військове звання – капітан.

1964–1969 роки Анатолій Вельма – курсант академії бронетанкових військ імені Малиновського (м. Москва). Після закінчення академії його направили служити у Закавказький військовий округ у місто Ленінакан – заступником командира дивізії по технічній частині. У ці роки йому було присвоєно військове звання майора.

У 1971 році Анатолія Івановича Вельму переводять на службу до Генерального штабу міністерства оборони СРСР, старшим офіцером третього управління. 3 листопада 1983 року майору Вельмі було присвоєно військове звання генерал-майора.

20 років життя Анатолій Вельма присвятив достойному несенню служби у Генеральному штабі, де в 1991 році закінчив службу начальником третього управління Генерального штабу. В цілому військова біографія А.І. Вельми складає близько 37 років. За бездоганне несення військової служби А.Вельма удостоєний високих урядових нагород: орденів Червоної Зірки і Трудового Червонного прапора та багатьох медалей. Жив у Москві, одружений, є донька Оксана. У 1994 році А. Вельма помер.

Жителі Хутірця пам»ятають його і горді тим, що виходець із їхнього села досяг таких висот.

 

Гордістю села Заміст став представник наступного покоління замостян.