Подружжя Солодких – Володимир Петрович – агроном,

Раїса Сергіївна – трактористка.                  

Обоє діти війни, обоє напівсироти: батьки загинули на фронтах. Непосильний тягар ліг на їх плечі ще в дитячі роки. “Мати зрання і допізна на роботі,– розповідає Раїса Сергіївна. – Мені треба було подоїти корову, почистити її, замінити підстилку, нарвати бурўяну, принести в’язанку хмизу із лісу. За день не присядеш і на хвилину. Нелегка робота дісталася мені і після одруження. Я закінчила курси трактористів і сіла на трактора 1976р, 19 років пропрацювала. Частково я гордилася тим, що трактор послушний був у моїх руках, що жінка за кермом – це рідкість. І ця рідкість – я. Але як пригадаю роботу взимку, коли руки клякли від холоду, а влітку сонечко так “ласкало”, що дивуюся, як змогла стільки років пропрацювати в таких умовах”.

Володимир Петрович теж зростав без батьківської підтримки,надійного плеча і крила, мудрої поради. В дитячі роки звідав удосталь непосильної праці,образ, які мов колючки терну впўялися у душу, долав всі труднощі і перепони. Розраховував виключно на себе, на свої сили, а точніше на силу волі. Закінчив 10 класів Великобурлуцької СШ, навчався дуже добре. Закінчив інститут. Здобув професію агронома. Роботу агронома обрав за покликом душі. ”Я любив роботу агронома, - говорить Володимир Петрович – Любив поле кожної пори року: восени – зелений килим озимини, взимку – глибокий покрив снігу на полі, влітку – щойно викинутий і дозріваючий колос, восени – збір урожаю. Його я сприймав, як підсумок своєї праці за рік. І так рік за роком. 28 років, не простої роботи, а чесної праці – такий мій внесок в колгоспну скарбничку”. Володимир Петрович уже пенсіонер. Але рука, душа і знання агрономії відчувається на його садибі. Не садиба, а своєрідний дендрарій. Дякуючи йому, ці рідкісні рослини прижилися й на садибах багатьох бур лучан. А ще жителі Балки вдячні Володимиру Петровичу за підведення газу до їх осель. Це тільки завдяки його настирливості, як голови кооперативу, питання газифікації села було зрушено з місця і доведено до кінця.

90-ті роки ХХ ст. Земля колгоспу розпайована. Кожен член бувшого колгоспу ім. Леніна одержав наділ землі. Знову тривога, розгубленість селян подібно як колись, під час організації колгоспів. Що робити з землею?Як обробити, доглянути її, не маючи знарядь праці і необхідних навиків роботи на ній? Селяни змушені були віддати свої паї в оренду новоутвореним, з різною формою власності, господарствам: ПСП “Марс”, ПОСП “Бурлуцьке”, ТОВ ”Зоря”, ТОВ “Агросервіс”.

2007 рік. Село Балка – дворів – 56, населення – 155 душ, підпорядкованеВеликобурлуцькій селищній раді.    

  

 

Село Лебедівка

Село Лебедівка розташоване по Яру, який називають Лебедів Яр, звідси і назва села – Лебедівка. Засноване в роки колективізації. В 1932 році в селі було всього 5 хат, в яких проживало 17 чоловік. До Великої Вітчизняної війни Лебедівка була бригадою колгоспу «Червона Зірка», який в 1949 році увійшов до складу колгоспу ім. Леніна.

Йшло будівництво житлових будинків. На 1 січня 1963 року було вже 45 дворів, в яких жило 155 душ. Всі будинки електрифіковані, а також радіофіковані. В селі повністю було ліквідовано неграмотність, але людей з вищою і середньою спеціальною освітою не було. В 70-х – 80-х роках йшло будівництво тваринницьких ферм. Школа, клуб, бібліотека були відсутні. Діти ходили до школи в село Плоске. Для дошкільнят були збудовані ясла, в яких виховувалось до 30 дітей колгоспників. Дорога до села до 70-х років була ґрунтова. Згодом прокладена дорога з твердим покриттям, яка з’єднала Лебедівку з центральною садибою колгоспу в селі Плоске.

2007 рік. Село Лебедівка підпорядковане Великобурлуцькій селищній раді. В ньому нараховується 42 двори, в яких проживає 121 чоловік. В останні роки в Лебедівці збудовано ряд домів-котеджів. Поява їх пояснюється місцем розташування села на березі річки Бурлук, чудовим краєвидом, збереженням у цьому куточку первозданної краси. Село газифіковано, що набагато поліпшило побут жителів.  

 

 

 

 

                                 Село Жуків Яр

Писемна згадка про хутір Жуків Яр відноситься до 1911 року. Пов’язано це із Столипінською аграрною реформою. До реформи на Україні ще існувало общинне землекористування. У Великому Бурлуку більшість землі була власністю поміщиків, а частина – в користуванні Загреблянської, Замостянської і Гора – Буряківської громад (общин). Землі громад щорічно перерозподілялися між сім’ями. За Столипінською реформою селянинові надавалося право закріпити свій земельний наділ в особисту приватну власність, вийти з общини, поселитися на своєму наділі або продати його. Цим правом скористувалися спочатку 19 господарів, згодом приєдналося ще декілька сімей. Серед них Бутенко Панько, Скидан Андрій, Келеберда Андрій, Бондаренко Єгор Афанасійович. Вовчанська повітова землевпорядна комісія вирізала їм наділи землі і садиби під забудову будівель.

Відрубники переселилися на виділені садиби і заснували хутір Жуків Яр. На Жуковому Яру жив відрубник Вельма Олексій. В своєму господарстві мав дві пари волів, пару коней, декілька корів, сотні три овець та іншу живність. З кожним роком господарство його зростало. У Великому Бурлуку, на Петриківці, він збудував будинок красивий, просторий, критий залізом. Поряд з хатинками, критими соломою, здавався палацом. В роки суцільної колективізації Вельму О. розкуркулили, вивезли в Соловки. Повернувся у Бурлук десь в 60-і роки ХХ ст.

Під час колективізації одноосібні господарства хутора Жуків Яр об’єдналися в колгосп “Червоне поле”. Головою колгоспу обрано було Бондаренка Івана Єгоровича (сина Єгора Афанасійовича). Іван Єгорович віддав до колгоспу батьківський наділ землі, сільгоспінвентар, тяглову силу. В 1939 році колгосп “Червоне поле” і “ІІ п’ятирічка” об’єдналися, утворивши колгосп ім. Щорса. Під час укрупнення господарств на початку 50-х років ХХ ст. Жуків Яр увійшов до складу колгоспу ім. Леніна.

“Прадідове поле тричі передавалось з одного колгоспу до іншого, але серед членів дідусевої родини його зажди називали “наше поле”. Цей клин чорнозему прилягав до нашого двору. Було мені десь років п’ять чи шість. Боронить на фордзоні “наше поле” послідовниця Паші Ангеліної – Тонька-трактористка (її тільки так і звали). Я прийду, стану неподалік і спостерігаю, як трактор працює. Вона, бувало, зупинить агрегат, сміється з мене й дражниться: “Хазяїн, що перевіряєш, як я твоє поле обробляю? – Потім кличе: Йди-но сюди, куркулику!” Посадить мене малого на крило, що над зубчатим колесом, і катає;”- пише у спогадах М.Бондаренко.

На цій землі, в колгоспі, працювала його мати. Під час розподілу землі в 90- ті роки ХХ ст. частка колишнього поля Бондаренків перейшла до онуки Єгора Афанасійовича – Надії Іванівни, матері Михайла. Михайло Іванович народився і зріс у Жуковому Яру. Кілька поколінь предків його жили і трудилися на цій землі. Глибоко проросли в неї корені “древа” роду Бондаренків.

Михайло Бондаренко – дитя війни. Зростав без батька. Від нього хлоп’яті залишилося лише військове звання – “комбриг”, яке закріпилося за ним, як прізвисько серед однолітків і в колі сім’ї. З ранніх років мав покладатись лише на себе, самотужки долати круті сходинки життя. Але йому послано було дар Божий – музикальну обдарованість, вроджений відмінний слух, золоті руки, цілеспрямованість. Цим дарунком долі він розпорядився розумно і досяг бажаного.

Михайло Іванович став скрипалем. Його душа, руки здатні пробудити дерево, заставити зазвучати чарівною музикою. “Скрипку – “королеву звуку” – складаю з 75 частин та деталей, з’єдную їх спеціальним клеєм, текстуру деревини висвітлюю кращими сортами ґрунту, лаків, барвників, які готую за рецептами старовинних майстрів. Прагну,щоб кожна скрипка вийшла у світ зі своїм неповторним голосом, красиво виглядала, стала мистецьким шедевром, антикварною”, – говорить Михайло Іванович.

Скрипка за скрипкою: “Хортиця”, “Роксолана”, “Горлиця”, ”Лавр”, альт “Ратоборець” і інші. На його музичних інструментах грають професійні музиканти, учні та студенти навчальних закладів в Києві, а також за кордоном (в Росії, США, Франції, Угорщині). Нові і нові витвори розуму і рук його – скрипки – знову і знову звучать, приносять насолоду людям мелодійні звуки їх, радують і його серце. “Неділя. Щойно прийшов з опери. Запросив мене концертмейстер скрипкової гри послухати, як звучить моя скрипка. Він на ній грав на фоні оркестру невеличкий сольний уривочок. Сиджу, слухаю гру – сльози виступають на очах від радості. Такий красивий тембр. Таке божественне звучання, так бере за душу, що... Ще й ще впевняюся, що варто було присвятити життя справі скрипкарства”, –  пише в листі Михайло Іванович.