Великобурлуччина – Вовчанщина

       Однаково гірка доля кріпосних селян Гендрикових була і на Вовчанщині, і на Великобурлуччині. В 1742 році при коронації Єлизавети Петрівни Гендрикова Івана Симоновича (сина Гендрика Симона та сестри Катерини І Христі) було проголошено графом і на Вовчанщині йому було пожалувано 12000 десятин землі понад річкою Сіверський Дінець. Поводив себе Гендриков у своїй вотчині зовсім не по-джентльменськи. Так, повертаючись з полювання, граф Гендриків проїжджав біля хутора Корчаківського, коло Вовчі, з собаками. Розгнівався на жителів цього хутора, які надто пильно захищали своїх телят від голодних барських собак, наказав спалити хутір дотла. Зі столиці на скаргу селян прийшло попередження Катерини ІІ: „Гендрик, не шали!” „А він уже й те місце, де стояв хутір, зорав, засіяв і приєднав до своїх володінь”, - писала малоросійська письменниця Н.С. Коханівська. Не кращим було життя кріпаків у Хатньому – вотчині нащадків Гендрикова на Великобурлуччині. То були жахливі часи. Навіть одружитися селянин не міг без дозволу свого пана. В Хатньому кріпосних селян одружували по волі, забаганці графині Ц. Гендрикової.

       Спільну сторінку історії Великобурлуччини і Вовчанщини вписала сім’я Задонських. Так Катерина Задонська була попечителем Вовчанської жіночої гімназії, Олександр Задонський – мировим посередником по контролю за проведенням реформи 1861 року. Володимир Задонський – предводитель Вовчанського дворянства в 1864 і 1879 роках, Лев Задонський, не погоджуючись з реформою 1861 року, роздав селянам Котовки і Пільної (Вовчанського повіту) свої землі.

        Не без зв’язків і допомоги Задонських була збудована залізниця Куп’янськ – Бурлук – Вовчанськ, адже княгиня Хілкова – дружина Олександра Воїновича Задонського – була рідною сестрою міністра шляхів сполучення князя Михайла Хілкова, от він і допоміг Вовчанському повіту як свояк Задонських.

       Великобурлуччину і Вовчанщину єднає особа, яка увійшла в історію обох районів – це В.Г. Колокольцев – колишній голова Вовчанської земської управи. Тоді Великий Бурлук входив до складу Вовчанського повіту, а тому реформаторська діяльність Колокольцева поширилась і на наш край. Під його безпосереднім контролем було збудовано декілька шкіл на Великобурлуччині.

       Злилися фронтові дороги К.Ольшанського з Великобурлуччини і П.Шипа з Вовчанщини в боях під Таганрогом, де прийняв перше бойове хрещення їх 384-й Окремий батальйон морської піхоти. Обидва брали участь у десантній операції під Маріуполем. Це був подвиг. Радянське інформбюро повідомляло: „Десантна група моряків (до складу якої входив і П.С.Шип) під командуванням лейтенанта Ольшанського вночі висадилася на берег Азовського моря і осідлала дорогу, по якій відступали німецькі війська. Бійці цієї групи зненацька напали на колону противника й знищили близько 600 ворожих солдатів і офіцерів. За цю операцію К.Ф. Ольшанський був нагороджений орденом Олександра Невського.

       А потім був Миколаївський порт, куди в березні1944 року висадилась десантна група 384 Окремого батальйону морської піхоти під керівництвом К.Ольшанського. І в складі цієї групи був комсомолець П.Шип. Дві доби вели ольшанці нерівний бій. Вони відбили за цей час 18 жорстоких атак. Німецьку піхоту підтримували міномети і танки, а потім пустили у хід вогнемети. Падали стіни будинку, в якому засіли десантники, гуділа і дрижала земля. Гітлерівці раз у раз пропонували радянським воїнам здатися. Але відповіддю їм був влучний, нищівний вогонь. П.Шип, навіть тяжко поранений, продовжував битися і в рукопашній сутичці знищив чотирьох гітлерівців. Відбиваючи одну з отак ворога, смертю героїв загинули К. Ольшанський і П.Шип. В один день – 27 березня 1944 року – завершилась фронтова дорога і життєвий шлях приколотнянина К. Ольшанського з Великобурлуччини і П. Шипа, мешканця с.Червоноармійське з Вовчанщини.

 

 

Великобурлуччина – Печеніги

Спільні сторінки історії Великобурлуччини і Печеніг писали люди, долі яких в роки Великої Вітчизняної війни настільки переплелися, що вони стали побратимами. Це І.В. Гришкін з Печеніг і жителі Чугунівки з Великобурлуччини: М. І. Єфімова, С. Чайка; його дочки Оксана і Таня та О.І. Хворостова. 1942 рік І.В.Гришкін – секретар партійної організації Печенізького партизанського загону - перебував на нелегальному становищі у Чугунівці Великобурлуцького району. Він збирав дані про зосередження і пересування фашистських військ і передавав їх довіреним людям, розповсюджував листівки. Цього було достатньо для короткої команди фашистського офіцера: „ Розстріляти!”. Постріл в обличчя – і забуття. Підібрала його непритомного, припорошеного снігом, на своєму подвір’ї Марія Іванівна Єфімова. Втягла до хати, поклала до надійного місця. Знала Марія Іванівна, що за саме співчуття комуністам кара, а за переховування…. Розуміли і Семен Чайка, Оксана і Таня – його дочки, що їм загрожує. Ризикуючи своїм життям, перевезли вони Гришкіна до Олександри Іванівни Хворостової. Олександра Іванівна виходила тяжко пораненого Гришкіна і переховувала його аж до приходу наших військ. Ось так поріднилися Гришкін із Печеніг і його рятівники з Великобурлуччини.

       Ще одна спільна сторінка в історії Печеніг і Великобурлуччини. Сім’я Жегусь переховувала голову колгоспу Олексія Петровича Богуславського. Дочка колишнього куркуля вислідила і донесла поліції. Всього за кілька годин до приходу поліцаїв Богуславський зник, маючи на руках документи, які дістала для нього старша донька Жегусів. Прибігли поліцаї, все навколо обнишпорили, прошили стелю автоматними чергами, закидали садок гранатами. Обшукали і навколишні хати. Сім’я Жегусів була першою у списках на розстріл. Лише прихід наших військ запобіг виконанню вироку. З 1953 року Олексій Петрович Богуславський мешкав у Мартовій Печенізького району. Його було обрано головою колгоспу «Маяк». Він доклав чимало зусиль, щоб підняти на вищий рівень господарство колгоспу. За хорошу роботу його нагороджено двома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора. О.П. Богуславський декілька разів обирався депутатом обласної ради.

Ось таку людину в роки війни, ризикуючи своїм життям, врятувала сім’я Жегусь.

 

             Великобурлуччина – Шевченкове

       Єднають історію Великобурлуччини і Шевченкове події і люди.

1942 рік. Йшли жорстокі бої на окраїні Великобурлуччини біля села Михайлівка, що було підпорядковане сільській раді с. Середній Бурлук Великобурлуцького району. В цих боях проявив мужність і героїзм Сергій Іванович Медведєв з Москви. Він замінив пораненого командира взводу в той час, коли із-за бугра показалась фашистська піхота у супроводі танків. Медведєв розвернув взвод і прямою наводкою відкрив вогонь по ворожих машинах. В короткому поєдинку було знищено 5 фашистських танків і понад 200 гітлерівців. Смертю героя загинув у цьому бою і Медведєв. За проявлену мужність і героїзм Указом Президії Верховної Ради С.І. Медведєву було присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу.

Через декілька днів в бою за це ж село Михайлівка відзначився політрук артилерійської бригади Наркис Михайлович Гордєєв.

22 червня 1942 року особливо жорстоким був бій в районі Михайлівки. В цей час в батареї залишилось лише три гармати, неповний склад гарматної обслуги, не було командира. Н.М. Гордєєв прийняв на себе командування. Бійці знищили15 ворожих танків, 10 вогневих точок, 8 автомашин з боєприпасами і до 300 піхотинців. Коли всі гармати були розбиті, артилеристи, що залишилися в живих, продовжували відбивати атаки гітлерівців автоматами і гранатами. У нерівному бою з чисельно переважаючим ворогом артилеристи і політрук Н.М.Гордєєв загинули, залишивши ціле кладовище ворожих танків. Указом Президії Верховної Ради СРСР Н.М. Гордєєву посмертно було присвоєно почесне звання Героя Радянського Союзу.

Зараз село Михайлівка входить до Шевченківського району. А тому подвиги Героїв Радянського Союзу Н.М.Гордєєва і С.І. Медведєва, здійснені в роки Великої Вітчизняної війни, стали спільною сторінкою історії двох районів – Шевченківського і Великобурлуцького.

Спільною сторінкою історії Великобурлуцького і Шевченківського районів є «Палаюче серце Данко». Під таким заголовком нарис розповів про подвиг танкіста Івана Костюченка. Народився Іван Костюченко в Нижньому Бурлуку. Звідти пішов до армії. Це село до 60-х років входило до Великобурлуцького району, а потім відійшло до Шевченківського. З перших днів Великої Вітчизняної війни нижньобурлучанин на фронті. Восени 1941 року Іван Костюченко воював неподалік Калініна, біля села Мідне. В бою його танк було підбито. Він застиг на місці, але бою не припинив. Тільки тоді, як в танку закінчились боєприпаси, гітлерівці змогли взяти його на буксир. Розправлятися на полі бою з екіпажем не стали, притягли машину в село: хай радянські танкісти здаються на очах своїх співвітчизників. Обережно підкрадались фашисти до танка, поклали в’язанки хмизу під нього, облили бензином і запалили. На наказ фашистів „Рус, здавайся!” з палаючого танка полинула пісня „Інтернаціонал”. Екіпаж танка не залишив бойову машину.