Пам’ятка природи – ліс Неруб

Сама назва – ліс Неруб – говорить про незайманість його протягом століть. Згадка про ліс нашого краю відноситься ще до XVI ст. “По приправочным книгам кн.. Волконского и подъячего Окинфова 1599 г. двум священникам, дьякону, двум дьячкам, пономарю и просвирнице Троицкого белгородського собора отведены следующие угодья: р.Нежеголь с р. Коренем и Корочей; лес по р.Нежеголь да в Бурлуках...” Про ліси Дикого поля, про різновидність тваринного світу їх сказано в книзі де Боплана “Опис України”, виданої в 1650 році. Ліс, який ми називаємо Неруб, багатий на звіра, степове роздолля, глибока і повноводна ріка Бурлук причарувала переселенців в XVII ст. Ліс забезпечував їх будівельним матеріалом для жител і був прихистком під час чисельних наскоків татарських орд. Не раз згадується ліс Неруб книзі К.В.Задонської “Быль XIX ст”. Про чудову, неповторну красу лісу Неруб, його улоговини, криниці з чистою прохолодною водою написав В.Д.Богдан у статті “Сухий Яр”. “Сухий Яр завжди привертав увагу людей. Розташований він в улоговині лісового масиву Неруб. Природа тут чудова. В яру, в лісовій гущавині, бере початок невеличка річечка з джерельною водою, що вузенькою стрічечкою в’ється через усю долину, береги її обрамлені верболозом. Поміж нього восени гордяться кумачевими кетягами кущі калини. А скільки тут квітне трав. Повз такої краси важко пройти, тому сюди люди приходили відпочити, помилуватися. А який же ліс без своєї криниці? Є вона і на Сухому Яру, взагалі не одна, і кожна мала свою назву. На початку Яру була Лозяникова криниця, зруб якої був сплетений з лози, за нею – Куроччина з дерев’яним зрубом та витічною трубою. Потім – Оковита. Більше всього ця місцевість вабила, коли вкривалася зеленим килимом та розмаїттям квітів, а з лісу линув різноголосий спів птахів”. Почуття захоплення чудовим куточком лісу Неруб звучать і у статті “І ще раз про Сухий Яр” О.Задорожної: “Сухий Яр – то був земний рай. По квітучій його долині протікала невеличка річечка і впадала в трохи більшу – Овдійку, яка витікала з Підсереднянського ставка і впадала в р.Бурлук”. Сьогодні ліс Неруб – лісове урочище площею 6,2 гектара.

 

Заказник “Бурлуцький” –

заповідник реліктового звірка-бабака

 

На землях Великобурлуцької селищної ради знаходиться загальнодержавний загальнозоологічний заказник “Бурлуцький”, площею 327 гектарів – заповідник реліктового звірка-бабака. Два бабаки стали головною складовою герба району. Герб являє собою геральдичний щит. На полі щита кольорів державного прапора зображені на фоні частини земної кулі (що вказує на занесення до Червоної книги) два реліктових звірка – бабаки, які є, образно кажучи, візитною карткою Великобурлуччини. Заказник “Бурлуцький” охороняється як резервант популяції рідкісного в Україні, характерного для Середньоросійської височини, бабака, що мешкає на території заказника в умовах яружно-балкового рельєфу. Основну частину площі заказника “Бурлуцький” займають Копанки. Там найчисленніші поселення бабаків. На кожному пагорбку житло окремої сім’ї. Глянеш здалека і, здається, ніби низеньким частоколом усіяні Копанки. Насправді ж то стовпчики вартових бабаків, які пильно вдивляються обабіч, оберігаючи своїх від ворогів: лисиць, собак, вовків. Тільки-но вартовий помітить небезпеку, дає сигнал – різкий свист – і все поголів’я, яке випасається, ховається по норах. Перейшовши через Хатнянський шлях, декілька десятків сімей бабаків поселилися в ярку, який тягнеться до села Заміст. Відомості про цього красивого звірка збереглися в літописах IX століття нашої ери. Французький мандрівник де Боплан, побувавши на Слобожанщині, милувався цим чудом природи – бабаком і залишив своє враження від цього видовища в книзі “Опис України”, виданої в 1650 році: “Природа чаруюча. Весною степ багрянів квітуючими воронцями. Влітку неозорими просторами незайманої цілини вітер гнав хвилі сивої ковили. У цих хвилях ховалися зайці, незлічені зграї дроф, тисячами стовпчиків стояли на задніх лапках байбаки, вартуючи спокій своїх співродичів. Тільки-но з’явиться підозра на небезпеку – лунав посвист, і байбаки ховалися у свої підземні комірки.”

Нині популяція бабака на Великобурлуччині сягає до 12 тисяч осіб. Щороку відловлюють для розселення в інші райони Харківщини, в інші області України від 150 до 300 бабаків. Районна рад УТМР проводить роботу, спрямовану на збереження і відтворення бабака у взятих під охорону заказниках. 

 

 

Розділ V

 

Спільні сторінки історії Великобурлуччини

    і сусідніх з нею районів

Зустрічати гостей духмяним короваєм –

Традиція бурлучан

                         Хліб-сіль крівникові краю

«Велесова книга» – це спільна сторінка історії Великобурлуччини, Куп’янщини, Дворічної, Вовчанщини, Печеніг, Шевченкового і прилеглих до нашого краю районів Росії. Так у «Велесовій книзі» багато разів говориться про «Русколане». Б.Ребіндер уточнює, що «Русколане» - це рівнина між Дніпром і Доном, на якій жило слов’янське плем’я анти, а ще воно називалося русами.

                       А несколько веков тому назад

                       Мы были антами по русской

                       Равнине (Рускалане), а раньше

                       Были руссами и остались ими

Землі наших районів – це частка тієї «Русколане», про яку написано у «Велесовій книзі». Отже, «Русколане» є прабатьківщиною Великобурлуччини і прилеглих до неї районів.

Автор книги «Куп’янщина в потоці історії» М. Кукса перекинув місточок від роксолан, що мешкали на «Русколане» до Роксолани – полонянки із України, турецької султанші. Роксолана. Під цим іменем вона ввійшла в історію. Справжнє її ім’я? Анастасія. 15 – річну Настусю полонили татари, а потім продали в гарем султана Сулеймана Канукі. Це був безсердечний, суворий правитель. Але Анастасія своєю вродою, розумом, сміливістю «полонила» серце султана. Вона стала коханою жінкою володаря. Маючи на чоловіка великий вплив, Роксолана багато корисного зробила для України, яку ніколи не переставала любити. Ось так переплітаються часи, назви племен, імена людей і стають сторінками історії.

В передмові до «Велесової книги» видавець Микола Скрипник пише: „Зміст „ Велесової книги” дійшов до мого відома щойно в році 1967-му. Він зробив на мене дуже глибоке враження в першу чергу тим надзвичайно піднесеним патріотизмом, який міг народитися тільки в боротьбі на життя й смерть за Землю – Русь – прабатьківщину наших далеких предків. „ Велесова книга” дає тим, хто здібні почути й зрозуміти голос предків, надзвичайно багату змістом відповідь на питання: „Хто ми? Чиї діти? Яких батьків?” (ж. „ Дніпро” 1990 №4 ст.86).

Ніби заповіт автора „Велесової книги” прийдешнім поколінням звучать слова:      Мы Даждьбоговы внуки и не смееем

пренебрегать славой нашей.

Спільною сторінкою згаданих районів є могутня східнослов’янська держава – Київська Русь. Племена, що увійшли до складу Київської Русі, пройшли довгий і складний історичний шлях. Одно із них – група східнослов’янських племен – сіверяни, кордони земель яких доходили до Сіверського Дінця. Михайло Грушевський у своїй „Історії України - Руси” дає свідчення про сіверян, що вони жили на правім березі Дінця і були нашими безпосередніми попередниками. Землі їх через тринадцять століть стали спадщиною сучасних жителів Великобурлуцького та сусідніх з ним районів.

Спільною сторінкою історії районів, які примикають до Великобурлуччини, є „Слово о полку Ігоревім.”

Слідом за печенігами на землі русичів пішов ще більш небезпечний ворог – половці, які на часи „Слова о полку Ігоревім ” Посулля, Помор’я, Тмутаракань перетворили в „землю незнаєму”. Дослідники доводять, що орди кочівників- половців топтали і землі сучасної Великобурлуччини, Купўянщини, Вовчанщини, Дворічної, Печеніг, що закипали на них січі грізні: „А половці усе шарпали та шарпали Україну з усіх боків. Князі ходили проти них, збирались і по троє, та нічого не могли зробити. Половці раз у раз розбивали їх дружини, грабували і пустошили їх землі, заганяли багато народу в неволю”.

В 1185 році проти половців виступив Ігор Святославович, князь новгород- сіверський. Цей похід описано в „Слові о полку Ігоревім”. Першого травня військо досягло берегів Осколу. Згадка у ”Слові„ ріки Оскіл, головної ріки Куп’янщини, засвідчує, що ця земля була свідком походу Ігоря Святославовича. Дослідження В. Оглобліна доводять, що шлях військ Ігоря Святославовича проліг через землі сучасної Великобурлуччини. Зробив спробу пройти по шляху Ігоря Святославовича дослідник з села Балаклійка Шевченківського району.

Дике поле – спільна прабатьківщина населеннянинішніх районів Великобурлуцького, Куп’янського, Дворічанського, Вовчанського, Печенізького, Шевченківського і деяких районів Росії. Будучи східними форпостом Київської Русі, жителі, що мешкали на цих землях, першими приймали удар неймовірної сили ворога, який смерчем котився по землі наших далеких предків. Вогнем і мечем татаро-монголи зітерли з лиця землі тисячі поселень. На кілька століть перетворили величезну територію на пустелю, названу згодом Диким полем. Воно охопило землі сучасної Харківської області, частини Луганської, Донецької, Сумської, Воронезької, Бєлгородської і Курської областей. Землі Великобурлуцького, Куп’янського, Дворічанського, Вовчанського, Печенізького, Шевченківського районів Харківської області, Волоконівського і Валуйського Росії – частина Дикого поля. Дике поле – це край майже з трьома мільйонами десятин чорнозему, не ораного плугом степу і півмільйона десятин лісу. Це лісостеп, де точилося боротьба за життєвий простір між лісом і степом.

Опис Дикого поля, яке бачив своїми очима, зробив видатний французький мандрівник і інженер де Боплан у книзі „Опис України”, виданої в 1650р. „У тих краях живуть олені, кабани неймовірної величини і дикі коні, що бігають табунами по п’ятдесят - шістдесят голів. Вздовж рік на їхніх берегах гніздяться багато птахів, з таким великим горлом, що всередині знаходиться ніби ставок, у якому зберігається жива риба… Іншими цікавими птахами є лелеки. ” Місцевість відзначалась м’яким кліматом, повноводними, багатими на рибу ріками. Природа чаруюча. Весною степ багрянів квітуючими воронцями. Влітку неозорими просторами незайманої цілини вітер гнав хвилі сивої ковили. У цих хвилях ховалися зайці, незлічені зграї дроф, тисячами стовпчиків стояли на задніх лапках байбаки.

В ХVІІ ст. відбувається заселення Дикого поля. Переселенців-українців з Правобережної України приваблювала свобода на неозорих просторах, багатство і краса краю, наявність повноводних рік. Вода – один з найдорогоцінніших дарів природи, була і є життєдайною силою людей. А тому переселенці і поселялися на берегах рік.

1655 р – На березі річки Оскіл була «осаджена Купенка», тобто заселена першими поселенцями.

1660 р. – Між двома ріками Осколом  і Нижньою Дворічною була заснована Дворічна.

1664 р. – На березі річки Сіверський Дінець 250 переселенців (черкасів) заснували Печеніги.

1671 р. – На річці Вовчі Води з’явилися українці на чолі з Мартином Старочудним, якому за указом царя Олексія Михайловича дозволено на річці Вовчі Води будувати слободу.

1672 р. – На берегах річки Бурлук оселилися 390 сімей на чолі отаманом Скиданом і заснували слободу Великий Бурлук.

 Перелічені річки є притоками ріки Сіверський Дінець. Отже, Сіверський Дінець є спільною водною артерією Великобурлуччини і сусідніх з нею районів, місцем проживання жителів Великобурлуцького, Вовчанського, Куп’янського, Дворічанського, Печенізького, Шевченківського районів. Як притоки, вливаючись в Сіверський Дінець, поповнюють води його, так історія районів, що межують з Великобурлуцьким, доповнюють історію один одного, історію нашої України.

Залізнична магістраль єднає Шевченкове, Куп’янськ, Дворічну, Великий Бурлук, Вовчанськ. Велике значення для розвитку економіки цих населених пунктів мала збудована на початку ХХст. залізниця Харків – Куп’янськ, потім Куп’янськ – Вовчанськ. Декілька років підряд йшло будівництво насипу, прокладення колії, побудова і облаштування залізничних станцій, роз’їздів. В 1901 році по залізниці Куп’янськ – Вовчанськ пішли поїзди. Спільні сторінки в історію Великобурлуцького і сусідніх з ним районів вписують надзвичайні події, люди, знаменитості.