Будинок захаржевських-задонських – архітектурна пам’ятка першого десятиріччя х1х ст. .

Після смерті (1801) Якова Михайловича, господарем маєтку Донець-Захаржевських у Великому Бурлуку став його син Андрій. Андрій Якович приступив до перебудови садиби. Він вирішив замінити старий будинок новим, а на пагорбу, проти будинку, планував побудову храму. Будинок і храм мали бути кінцевими точками забудови, архітектурним ансамблем садиби.

У першому десятиріччі Х1Х століття двоповерховий будинок було збудовано. Він вражав своєю красою. Будинок здавався кам’яним. Прикрашали його портик (3), балкон, карниз із медальйонами(4) по фронтону(5), ставні-жалюзі(6), залізна чудового малюнку балюстрада(7) і витонченої роботи балюстрадочка балкона. Все так просто, навіть вікна оточені простими, без особливих прикрас, наличниками. Але саме в цій простоті була своєрідна краса. Тільки на бокових частинах будинку наличники вікон другого поверху прикрашені карнизами, балясинами. Надзвичайно ефективний вигляд мала колонада зблизька. Прегарний під’їзд з колонами. Якщо дивитися зі східців під’їзду, відкривається чудовий вид: сад, квітники і вдалині церква. Будинок пофарбовано в світло-коричневий тон, який чудово гармоніював з білими колонами. Праворуч будинку – оранжерея(8), ліворуч – службові споруди. На лінії будинку і церкви – в’їзні ворота, вліво від них кордегардія(9). В середині будинку просторі і світлі кімнати. Добудову будинку Андрій Якович доручив Воїну Дмитровичу Задонському, який одружився з його дочкою Єлизаветою. Будинок Захаржевських-Задонських зберігся, але вже втратив свою первозданну красу і привабливість. На території колишньої садиби Захаржевських-Задонських тепер РТП.

У Великому Бурлуку в будинку Захаржевських-Задонських жив Воїн Дмитрович Задонський – Герой Вітчизняної війни 1812 року.

 

“Навчався він військовому ремеслу на службі трудовій з 7-и літ у лавах воїнів”. Саме в семирічному віці на березі ріки Дон, його, “маленьке хлопўя”, що ловило рибку для прожитку, підібрали воїни регулярної російської армії, які йшли на війну з Туреччиною (1787-1791р.р.). Хлопчина не знав ні свого роду, ні свого імені. Нарекли його Воїном, по-батькові Дмитрович (на честь Дмитрія Донського), а прізвище дали – Задонський, бо знайшли за річкою Дон. Так з семи років почав він військову службу на Кавказьких оборонних лініях. В 17 років Воїн Дмитрович був уже прапорщиком. Водив солдатів по крутих обривистих скелях та річкових ущелинах кавказьких гір. Приєднував до Росії политу кров’ю російських солдатів та горців скелясту землю Кавказу. Більше 10 років він провів на Кавказі. Десять років чатувала хороброго воїна смерть. Минала чеченська куля його, і він повільно крокував по “Табелі про Ранги”. За бойові заслуги Задонський одержує чини: корнета, підпоручика, поручика, ротмістра. В чині підполковника, а потім полковника Задонський бере участь у війні 1805-1807р.р. Росії з Францією.

Особливо прославився Воїн Дмитрович у Вітчизняній війні 1812 року. На Бородінському полі 26 серпня 1812 року він стояв у центрі на Курганній висоті, захищав батарею Раєвського від атакуючих військ Богарне. Під ним було вбито двох коней, сам був поранений, але поля бою не залишив. Задонський брав активну участь у боях за Малоярославець 12 жовтня. Вісім разів село переходило із рук в руки, однак Наполеон змушений був відступити. 3-6 листопада Задонський відзначився під селом Красним. Переслідуючи французів, Задонський вів свій полк через Одер, Сену. 18 березня 1813 року російські війська вступили у Париж. “Від кордонів Росії до стін Парижа скільки смертей літали над головою його. Під Люменом, Бауценом, Дрезденом, Кульмом, Лейпцігом носився він бойовим конем серед вогнів і палашів ворожих. В країні чужинців хоробрість і відвага його зросли. Під Труа з одним ескадроном він мчав на три ескадрони, рубав, топив і гнав ворога, допоки рештки його не зникли за стінами міста. Монарше око помітило Воїна Дмитровича” Наказ улюбленого полководця Кутузова було виконано, завершено розгром армії Наполеона на його землі. Від командира ескадрону, командира роти, батальйону, полку, дивізії та корпусу дослужився до начальника штабу військових поселень Слобідської України в чині генерал-майора Воїн Дмитрович.

Пізніше одержує звання генерал-лейтенанта. В цьому чині після 40-річної служби в армії пішов у відставку. Проживав останні роки, в основному, у Великому Бурлуку.      

Йшла Кримська війна. Воїн Дмитрович, не дивлячись на похилий вік, поїхав на війну. Війна була в повному розпалі. Воїн Дмитрович Задонський 78-ми років знову став на службу в діючу армію і скоро помер (1855 р.) від тифу в Миколаєві. Тіло його привезли в Бурлук. Вся рідня і знайомі з’їхалися на його похорон.

Філарет дозволив похоронити Воїна Дмитровича Задонського в храмі.

“Дозволяється тіло благочестивого будівничого храмів і старанного християнина воїна Божого поховати в Бурлуцькому храмі, в старому або новому склепі, на розсуд добрих дітей його”.

Поховали Воїна Дмитровича в Преображенській церкві поряд з Андрієм Яковичем Донець-Захаржевським. Сучасники В.Д.Задонського залишили про нього такі спогади: “Пам’ятаю, одного разу на дворянських зборах в Харкові – я ще був зовсім молодою людиною – до мене підходить старий полковник в мундирі Сибірських уланів:

– Це ви – Задонський?

– Так.

– Я мав честь служити під начальством Вашого діда, Воїна Дмитровича Задонського. Дозвольте потиснути руку його онуку.

Я зі здивуванням дивився йому вслід, але відчував, що в цих небагатьох словах крилась та рідкісна, висока похвала, котру віддають лише пам’яті дійсно видатних людей”. (Із спогадів Василя Андрійовича Задонського).

Про високий рівень культури Воїна Дмитровича свідчить другий спогад: ”Був якось я у вас в Бурлуці: вийшов у передпокій і роблю сувору догану своєму слузі. Раптом бачу високу фігуру Вашого діда в дверях:

– Пройдіть-но сюди, молодий чоловіче! – покликав він мене до свого кабінету. – Прийміть від старого дружнє слово, – говорить він, – ніколи не звертайтесь до людей таким тоном. Пам’ятайте, що вони такі ж люди, як ми з вами”. В.І.Бекарюков. (К.Задонська, “Быль Х1Х ст.” 1.1.с.11ст. 390-391).