Повітряний бій шістки Гусарова

Поверталися з бойового завдання. Наближалися до бурлуцького аеродрому. На висоті 2 тисячі метрів ми помітили групу в 15-18 “мессершміттів”. Незважаючи на численну перевагу противника, я вирішив атакувати його. Лобового удару стерв’ятники не витримали і, ухилившись від відкритого бою, зникли за хмарами. Розвернувшись у бік своєї території, я помітив, як до замикаючої пари позаду знизу підкрадалися два “мессери”. Командир ланки Горєлов з правим розворотом атакував ведучого “мессершмітта”. “Мессер” закурився і стрімко почав падати на землю. Інший фашистський льотчик, не витримавши удару, намагався втекти. Цього стерв’ятника я підпалив влучною чергою кулеметної стрічки. У повітряних боях останніх днів я збив 6 літаків, з них на розворотах – 4. Їх і зручніше атакувати, коли вони, не приймаючи лобової атаки, тікають, здіймаючись угору. (Із розповіді В.Гусарова).

Бій ескадрильї майора Горєлова

У небі Великого Бурлука успішно діяли льотчики 6-го винищувального авіаційного полку. Особливим героїзмом відзначалася ескадрилья під командуванням майора Олексія Федоровича Горєлова. Чотири ворожих літаки збили над Великим Бур луком її льотчики. Особливою сміливістю і героїзмом відзначився сам командир.

Бій Віктора Гусарова

1942 рік. “Одного разу над бурлуцьким аеродромом з’явився німецький розвідувальний літак. Мета його, напевне, була зафіксувати найважливіші оборонні об’єкти у Великому Бурлуку: аеродром, розміщення військових частин, залізничні станції, залізницю, зенітні установки. З бурлуцького аеродрому в повітря піднявся Віктор Гусаров. Сміливо вступив у бій, атакував і збив “мессершмітта”. Узятий в полон німецький льотчик на допиті командуючого маневрової авіагрупи визнав, що його збив досвідчений ас. Отже, навіть ворог підтвердив бойову виучку і майстерність ведення бою командира другої ескадрильї 6-го винищувального авіаполку Віктора Олександровича Гусарова ”. (М.Куценко. “Пам’ять буремних років).

В червні 1942 року розгорілися бої безпосередньо на землі бурлуцькій. Танковий підрозділ, до складу якого входили тридцятьчетвірки В.Лопати і І.Оришича, прикривав відхід радянських військ з позицій під Великим Бурлуком. Їх підрозділ перекрив шлях фашистам на окраїні Великого Бурлука в Старохутірському яру. “Там розгорівся бій не на життя, а на смерть. Все навколо потемніло від порохового диму, від вибухів снарядів важко стогнала земля. Підрозділ ніс втрати. Прямим попаданням снаряд ворога збив башту танка Т-34. Загинув танкіст Іван Оришич. Але й фашисти змушені були відійти на вихідні позиції. І наші воїни, і фашисти готувалися до нового бою. В ці короткі хвилини затишшя поховали Івана Оришича. А потім знову – жаркий танковий бій. Радянські танкісти йшли на таран, стримуючи фашистську лавину. Здавалося, горіла земля. Сонце тьмяним диском ледь просвічувалося крізь чорний дим.” (Із спогадів В.Лопати).

У Великому Бурлуку вступив у бій артилерійський полк 1-ї винищувальної бригади Південно-Західного фронту. В цьому запеклому бою відзначився комісар 1-ї батареї цього полку – політрук Наркис Михайлович Гордєєв. “Безстрашний її комісар 14 червня у населеному пункті Великий Бурлук особисто підбив ворожий танк, знищив міномет, дві автомашини і близько 20 солдатів противника. 15-16 червня батарея знищила 5 мінометів, 6 автомашин, 2 станкових кулемети, 8 повозок з боєприпасами, 2 мотоцикли, кухню і близько 100 піхотинців.” (Газ. “Красное знамя”, 14 января 1962 г. №10).

24 червня фашистські окупанти вступили у Великий Бурлук і околишні села. “Я, ніби зараз, бачу червневий ранок 1942 року, такий прекрасний від природи і такий похмурий від подій. Із заходу через поле, по густому колгоспному житу, в наше село йшли німці. Йшли на повний зріст, ніби по своїй землі. Підходили все ближче і ближче до наших хат. Ми всі сховалися в погріб. Боялися навіть виглянути. Декілька німців залізли в наш погріб, присвічуючи ліхтариками, шастали по його кутках, чогось шукали. А потім почули ми кудкудакання курей і ґелґотіння гусей – німці почали господарювати у наших дворах, у нашому селі”. (К.Левченко).

 

Чорні дні окупації

У червні 1942 року німецькі загарбники зайняли Великобурлуччину і встановили окупаційний режим. Суть його можна зрозуміти на прикладі невеличкого села Хутірець, що є продовженням села Заміст, їх розділяє лише залізниця. Озброєні, на мотоциклах (по декілька чоловік на кожному) німці в’їхали в село, розсипались по ньому. Фашисти пройшли з хати в хату, з двору у двір, виловили курей, качок, гусей. Через день-два забрали і вивезли до Харкова чоловіків та хлопців непризовного віку. А всім іншим жителям Хутірця наказали залишити село. Жінки, забравши дітей і худобу, перейшли вбрід через річку Бурлук. Дерев’яний місточок через неї уже був зруйнований. Йшли ми у супроводі німецьких солдатів яром у напрямку села Пролетарка. До села не дійшли, зупинилися біля залізничної водостічної труби. Виклали її дно снігозатримними щитами, які знайшли обабіч залізниці, прикрили їх нарваною травою і розмістилися там попід стінками. Вночі гуляв вітер – протяг, виводячи “колискову” малим дітям. Холодно і сиро було там. Однієї ночі пішов дощ, полилася вода через трубу, забурлила попід щитами. Люди забили на сполох. Лемент, плач дітей, підсилені акустикою труби, навівали відчай. А ще більший жах викликала майже щоденна поява німців, які щоразу забирали у людей якусь худобину. Забрали й нашу Зорьку. Йшли ми з мамою слідом за ними, плакали, але все було марно. Відповідь їх була: ”Век!”. Лише через півмісяця ми повернулися до села. А від рідних осель залишилися лише згарища: спалили фашисти село, уціліли тільки три хати. Моторошна тиша та чорні пічні труби зустріли жителів Хутірця. Довелося поселитися у погребах, а то й просто серед дворів під відкритим небом. (К.Кисіль, с.Хутірець).

Німецькі окупанти грабували населення, жорстоко карали непокірних, розстрілювали. Такими методами вони хотіли змусити безмовно коритися їм. Але в наступ проти окупантів пішов невидимий фронт, розпочали боротьбу підпільні групи. Одну із них очолила Галина Пархоменко. Її за рекомендацією Харківського обкому комсомолу зараховано було слухачем спецшколи в Москві, де навчали конспірації і роботі в тилу ворога, а потім відправили в окупований Великий Бурлук. Деякий час вичікувала, щоб зникла підозра її появи, але згодом почала діяти. Підібрала надійних людей, які допомагали їй розповсюджувати листівки. Особливу дієвість мала листівка зі зверненням ЦК КПУ та уряду до народу. Листівка зміцнювала віру в перемогу.

Незалежно від групи Г.Пархоменко діяв підпільний райком комсомолу під керівництвом Олександри Руденко. До її групи увійшла Марфа Шапка, Анастасія Величко, Леся Марченко, Галина Земляна, Дмитро Кобзарєв. Роботу розпочали з невинної, на перший погляд, справи – перестановки покажчиків доріг. Плутанина з рухом німецьких автомашин і танків тривала кілька днів. Підпільники розповсюджували листівки, врятували від смерті 46 солдатів і офіцерів, що були у таборах військовополонених.

Підпільна робота Г.Пархоменко і О.Руденко описана в книзі “Кроки в безсмертя” В.Милюхи. Непослух, непокору окупантам виявляли жителі Великого Бурлука. Вони переховували радянських воїнів, надавали їм допомогу: лікували, годували. Так ризикувала життям вся сімўя Градських, переховуючи солдата. Йшли на ризик і поплатилися своїм життям Віра Галицька і Ліда Громова, заради пораненого радянського бійця. На небезпеку наражалася сімўя Негодяєвих (с. Пролетарка), рятуючи радянських льотчиків.