Хто і де знайшов “Велесову книгу”?

“Велесову книгу” знайшов Алі Ізенбек.

 

       Алі Ізенбек – першовідкривач видатної унікальної пам’ятки праслов’янської писемності і літератури. Ми, сучасні українці, не знали б свого коріння, якби у свій історичний час, у історичному місці (Великий Бурлук) не опинився Алі Ізенбек – людина тюркського походження з тисячолітніми надбаннями Великого Сходу і ренесансною освіченістю Європи.

1919 рік. Йшла громадянська війна. Великий Бурлук перейшов від “червоних” до “білих”. Офіцер Білої армії Алі Ізенбек зайшов в будинок Захаржевських-Задонських. Приміщення було розграбоване, пусте. Лише в бібліотеці на підлозі валялися з написами дощечки. Ізенбек помітив цю реліквію. За його наказом ординарець позбирав дерев’яні дощечки і склав у речовий мішок. Доля закинула Ізенбека до Бельгії. Разом із ним з Великого Бурлука емігрувала і “ дерев’яна книга”, яку в учених колах називали ще “дощечки Ізенбека”, згодом названі “Велесовою книгою”. Але виявляється, Алі Ізенбек знаний в усьому світі не тільки як першовідкривач “Велесової книги”, а ще й як художник. В 2006 році вперше в Україні демонструвались його 87 гравюр та 63 живописних роботи. В Брюсселі Ізенбек потоваришував з Юрієм Миролюбовим, теж емігрантом, українцем, родом з Бахмата (нині Артемівськ).

“Перші “дощьки” я бачив за таких обставин у двадцять п’ятому році, - згадує Ю.Миролюбов. - Зустрілись ми з Ізенбеком в церкві на рю Шавалўє в Брюсселі, і він запросив мене до себе в ательє розглянути картини... Я заговорив про те, що хотів би написати епічну поему..., але тут навіть літописів нема.” – “Ось там, у кутку, бачиш мішок? Там щось таке є...”, - сказав Ізенбек. “У мішку я знайшов “дощьки”. Я подивився на них і занімів!.. Одначе Ізенбек не дозволив їх виносити навіть частинами. Я повинен був працювати при його присутності.”

 

 

Ф о т о Ю. Миролюбова

Ю.П.Миролюбов 15 років підряд копіює “дошки” “Велесової книги”, працює над розшифруванням тексту, перекладом на сучасну мову. “Перші дощечки я читав з величезними труднощами, а далі звик до них і почав читати їх швидше. Прочитане я записував. Літера за літерою. Праця була пекельною!!!. Одна дощечка брала у мене місяць”, - писав Ю.Миролюбов. Ця знахідка викликала широкий розголос в усьому світі. Питання про “Велесову книгу” стояло в центрі уваги Міжнародного з’їзду славістів в Болгарії (1963). Над нею працював С.Лєсной в Австралії, О.Кур в США. Він організував публікацію дерев’яних дощечок на сторінках журналу “Жар-птиця”. Хвиля інтересу до цього манускрипту на дерев’яних дощечках зростає. 

На основі праць Ю.Миролюбова багато авторів написали про “Велесову книгу” – це Б.Ребіндер, О.Білодід, Б.Яценко, Г.Лозко, М.Карпенко, які своїми творами торують шлях “Велесовій книзі” до читача.

 “Велесова книга: життя та релігія слов’ян ” Б.Ребіндера містить картосхему, якою автор підтверджує, що “Велесова книга” знайдена саме у Великому Бурлуку.

 

Як потрапила “Велесова книга”

 до Великого Бурлука?

Це загадка, яка до цього часу ще не розгадана і, мабуть, не буде й розгадана. Можна лише припустити, що книга привезена ще Григорієм Єрофейовичем Донець-Захаржевським, який з сім’єю, з усім своїм скарбом, переселився з Правобережної України на Слобожанщину. Згодом “Велесова книга” стала власністю правнука його – Якова Михайловича Донець-Захаржевського, який обрав Великий Бурлук центром свого маєтку. Ще у ХVIII ст. бібліотека бурлуцьких Захаржевських з багаточисельними томами рідкісних книг привертала увагу Г.С.Сковороди, який був частим гостем Якова Михайловича Донець-Захаржевського у Великому Бурлуці. Чи мав доступ до “Велесової книги” Г.С.Сковорода? (Див. Розповідь про Г.С.Сковороду)

Від Андрія Яковича Донець-Захаржевського разом з іншими книгами “дощечки” перейшли до останньої спадкоємниці маєтку Захаржевських у Великому Бурлуці – Єлизавети Андріївни Донець-Захаржевської – Задонської. Від неї – до сина – Андрія Войновича Задонського і його дружини Катерини Василівни. В їх будинку і була знайдена “Велесова книга”.