Лауреат Державної премії України

Іщенко В’ячеслав Олексійович

3 лютого 2007 року в газеті “Время” була надрукована стаття Т. Буряковської      “Государственная премия 2006 года досталась харьковчанину”. В статті йшла мова про В’ячеслава Іщенка – нашого земляка. Газета пішла із рук в руки, із вуст в уста поширилась розповідь про односельця, який став такою знаменитістю. Великобурлуцький селищний голова Сорокін В.В. від імені жителів Великого Бурлука привітав В.Іщенка з високою оцінкою його праці, удостоєної Державної премії 2006 року. Читаючи статтю, приходиш до висновку: як же мало ми знаємо про таких своїх земляків, які вірою, правдою, своїми знаннями служили і служать своїй Вітчизні, є гордістю краю, взірцем для підростаючого покоління.В’ячеслав Іщенко народився в селі Заміст, в сім’ї Олексія Дмитровича і Анастасії Калинівни Іщенко. Саме сім’я в ранній період життя В’ячеслава була компасом, дороговказом,  який направляв його на пряму, широку і вірну дорогу. Життя батьків, простих трудівників, чесних і порядних, було тим фундаментом, на основі якого формувалися моральні цінності В’ячеслава.

   Другою сходинкою в житті В’ячеслава Олексійовича у Великому Бурлуку була Великобурлуцька СШ. В ній він черпав знання, які стали основою для навчання в інституті і подальшій роботі. А брати знання було у кого. В той час працювали вчителі високого рівня: математик Азаренко С.Г., фізик О.Ф. Пасенко, хіміки Г.Я.Калініченко і М.М. Ніколенко. Школа для В.Іщенка була не тільки джерелом здобуття знань, а й продовженням процесу удосконалення і підняття на вищу ступеньку його особистості. Закінчивши школу, В’ячеслав Іщенко поступив до Харківського авіаційного інституту. А після його закінчення по спеціальності “Двигуни літальних апаратів” він спочатку працював в знаменитому філіалі конструкторського бюро Янгеля – “кузні” вітчизняного ракетобудування, а потім – майже 20 років – в одному з наймогутніших конструкторських бюро колишнього СРСР по створенню ракетно-космічних систем, розташованого в Красноярському краї. На початку восьмидесятих років він повертається до Харкова. Зі зміною місця проживання змінюється й напрям діяльності. Тепер сфера його інтересів - впровадження газотурбінних авіаційних і корабельних двигунів в газову промисловість.

Успіх не забарився, змонтовано нове устаткування “Водолій”. Ця нова розробка дозволила устаткуванню працювати в замкненому циклі по воді, економити 480 тонн хімочищеної води за добу, підвищити ефективність газової турбіни, зекономити пальне на 27-32 проценти, скоротити в 3-5 разів шкідливі викиди.

     Устаткування “Водолій” – справжній прорив в області економічно безпечних технологій.

     За створення технології обладнання, яка дозволила зробити газові турбіни економічними і екологічно чистими, В’ячеслава Олексійовича Іщенка, уродженця села Заміст, удостоєно Державної премії в області науки і техніки.

Через село Заміст проходить автомобільна дорога з твердим покриттям. Всі оселі радіо і електрифіковані. В багатьох будинках установлені телефонні апарати. До села Заміст підведено газ. Частина жителів уже користується ним. До послуг замостян три магазини. Село входить до складу ПСП “Маяк”, підпорядковане Великобурлуцькій селищній раді.

2007 рік. У селі Заміст нараховується 167 дворів, населення – 493 чол.

 

 

 

 

   

 

 

Село Буряківка

Село Буряківка бере початок від Буряківської громади, виникнення якої припадає на ХV11 ст. Заснували її козаки-наддніпрянці, що прийшли в Дике поле з Правобережної України під проводом отамана Скидана. Частина козаків поселилась на правому березі річки Бурлук. Збудували житла, обзавелися господарством, об’єдналися в Буряківську громаду. Вона увійшла до складу Бурлуцької слободи.Основним заняттям поселенців було землеробство. Але одночасно вони забезпечували і захист своїх поселень від наскоків кримських татар. Тому змушені були, йдучи за плугом, завжди нести за плечима рушницю. Ці перші поселенці, вільні, свободолюбні і трудолюбиві, були нашими далекими предками. 

Поселення розросталося, забудовувалась гора і громада стала називатися Гора-Буряківська. Селяни поступово втрачали свободу, попадали в залежність до старшин Харківського Слобідського полку, нащадків полковника Г.Є.Донець-Захаржевського, згодом Задонських, ставали їх кріпаками. Маніфест 1861 року скасував кріпосне право, особисту залежність селян від поміщика, але зберіг поміщицьке землеволодіння. Селяни, в основному, були малоземельні або зовсім безземельні. Тільки після революції 1917 року, внаслідок розподілу поміщицьких земель, селяни-буряківчани одержали наділи землі. Переселилися на них і заснували нове село Михайлівка. Під час колективізації частина Буряківки разом з Михайлівкою утворили колгосп “Червоний хлібороб”, друга половина села увійшла до колгоспу ім.. Димитрова.

В роки Великої Вітчизняної війни Буряківка в 1942-1943 роках зазнавала частих нальотів німецьких літаків, бо на схід від неї проходила залізниця, в кінці села залізничний міст, а вгорі – військовий аеродром. Завданням ворога було вивести із ладу ці об’єкти. З ними під приціл попадала і Буряківка. Особливо кровопролитні бої були в лютому 1943 – це бої за Червону школу.

Під перехресний обстріл попала Буряківка. З Червоної школи вели вогонь німці, а із райцентра летіли снаряди наших. Осколки розлітались по селу. Недоліт снарядів та кулеметні черги з ворожих літаків теж діставались буряківчанам.Бої за Червону школу вели воїни різних національностей 303 стрілецької дивізії, якою командував полковник Федорівський. В боях за Червону школу брали участь і великобурлучани В.І.Рубіжанський, С.М.Холод, М.П.Бугайов та інші. Тяжкі кровопролитні бої з великими втратами тривали п’ять діб. І тільки 8 лютого наші війська оволоділи Червоною школою. Але під постійною напругою жило село аж до серпня 1943 року, до дня визволення міста Харкова, а жителі до кінця війни.

“1943 рік. Під натиском переважаючих сил ворога наші війська 15 березня 1943 року залишили Харків і відійшли на нові оборонні рубежі, - пише у спогадах С.К. Купін з Рубленого. – Залишки нашого зенітно-артилерійського полку з-під Харкова перекинули у Великий Бурлук. Зенітку, в обслугу якої входив і я, встановили на окраїні Буряківки, неподалік залізниці. Лінія фронту тоді проходила по Сіверському Дінцю, а тому нальоти фашистських літаків були частими і масовими. Нашим завданням було оберігати від цих нальотів залізничний міст через річку Бурлук, відрізок залізниці між станціями Бурлук і Приколотне, де проходили поїзди з боєприпасами і солдатами. Оберігали також і повітряний простір над Великим Бурлуком, забезпечуючи спокій його жителів”.

В 1943 році в битві на Курській дузі, на Прохоровському полі, брав участь рядовий водій 3-ї танкової армії Андрій Микитович Крюк – буряківчанин. У своїх спогадах він пише: “Своїми очима бачив, як на цьому полі йшли в лобову атаку наші танки, як відсікали кулеметним вогнем ворожу піхоту і знищували в рукопашних боях. Я не був стороннім спостерігачем, а безпосереднім учасником цієї битви. На своїй полуторці забезпечував бійців боєприпасами, танки – пальним. На ділянці, закріпленій за мною, не було збоїв у забезпеченні, за що мене відзначили медаллю “За відвагу”. Одного разу у танковій частині, яка вела кровопролитні бої на Прохоровському полі, закінчилися боєприпаси. Мені дали завдання доставити їх, - згадує Андрій Микитович. – Повертався назад, машина була вщент завантажена. Ворог настільки посилив обстріл, що проїхати дорогою не було жодної можливості. І тоді попрохав солдатів допомогти мені. Розібрали старий сарай, зробили настил через болотце. Снаряди привіз вчасно”. За виконання цього бойового завдання Андрія Микитовича нагороджено було орденом Червоної Зірки.

Закінчилася війна. Воїни, уродженці Буряківки, ті, що залишилися живими, повернулися з Перемогою і приступили до відбудови.

В 60-х роках ХХ ст. село Буряківка було електрифіковане. Дорога з твердим покриттям з’єднала його з райцентром та з смт. Приколотне. В 50-х, а потім в 70-х роках пройшли хвилі укрупнень колгоспів. Все село Буряківка увійшло до складу колгоспу ім. Димитрова. Йшло посилене будівництво житла. В селищі Великий Бурлук, тобто в районному центрі, практично не залишилося земельних ділянок під індивідуальну забудову. В зв’язку з цим вирішено зробити вулицю Чкалова (село Буряківка) з двосторонньою забудовою. За генеральним планом це мала бути одна з кращих вулиць. Ширина її в межах червоної лінії становить 25 метрів, а від лінії забудови – 35 метрів. В перспективі на початку вулиці з лівого боку буде теж мікрорайон, тротуари з твердим покриттям, водопровід. В 80-х – 90-х роках розпочалася забудова другої сторони села.

Жителі села Буряківки можуть гордитися своїм односельцем – Григорієм Дмитровичем Канівцем. Григорій Дмитрович родився в селі Петрикове. Село це визнали неперспективним. Родина Канівця переїхала на Буряківку. Тут пройшли дитячі і юнацькі роки Гриші. В 1966 році закінчив Великобурлуцьку СШ. Григорій Дмитрович може бути зразком для юнаків в досягненні поставленої мети. Він мріяв одержати вищу освіту. Щоб реалізувати мрію, поступив і успішно закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут. Всі п’ять років навчання покладався виключно на себе, жив на стипендію, бо селянська багатодітна сімўя, батько якої був інвалідом, допомогти йому, практично, не могла. Але матеріальна скрута не завадила здобути вищу освіту. Мрія стала реальністю. Сімўя гордилася ним: Гриша – інженер-будівельник. Односельці теж з повагою відносились до нього, ставили його у приклад своїм дітям. Згодом він набув ще одну спеціальність - горний електромеханік. Григорій Дмитрович продовжував навчання. Здобув вчений ступінь – кандидат технічних наук. На його рахунку до десятка раціоналізаторських винаходів, які сприяли поліпшенню процесу виробництва на підприємствах, де він працював. Як висококваліфікованого працівника протягом декількох років підряд командирували на роботу за кордон. Ось такі таланти зростила земля бурлуцька.

В 2003 році в селі Буряківка нараховувалося 86 дворів, в яких проживало 246 чоловік.

2007 рік. Дворів – 88, населення – 236 душ. Село Буряківка підпорядковане Великобурлуцькій селищній раді.

 

          

 

Село Горяне

По обидві сторони яру, що тягнеться від Пісереднього до Великого Бурлука, від лісу Неруб до дороги, що йде на Приколотне, простяглося село Горяне, яке раніше називали просто Гора, бо ця місцевість, особливо Осіянська гора, підвищується над Бурлуком. Із зростанням чисельності жителів Буряківки, відбувалася забудова гори аж до лісу Неруб. На Осіянській горі в 1826-1836 роках, за часів перебування бурлуцьких земель у володінні Андрія Яковича Донець-Захаржевського, було збудовано Свято-Преображенський храм. Десять років мудрували будівельники над неповторної краси будовою. Ожила Осіянська гора в день освячення храму, коли миряни ринули до церкви. В неділю та свята переливи дзвонів з дзвіниці храму линули над Бурлуком, зовучи жителів на службу Божу.

       Під Нерубом В.Д. Задонський облаштував лікарню. Її після скасування кріпосного права Єлизавета Андріївна передала селянам. Селяни відмовились від цього дарунку, бо не було коштів для утримання її. В цьому приміщенні в 1863 році поселився зі своєю сім’єю Олександр Задонський. “ В Нерубівці, крім родини Олександра, постійно жили неодружені його брати”. (Е. Задонская “Быль Х1Х ст.”, 1907)

       В 1891 році на кошти земства на Горі, під лісом Неруб, була збудована лікарня з двох приміщень. Одне – для амбулаторного, друге - на 20 ліжок стаціонарного лікування. В 1909 році вище церкви було збудоване двоповерхове приміщення – двохкласне училище. Огородами до яру, вздовж нього, селяни будували хатки, рублені або мазанки. Стіни іззовні і всередині мазали білою глиною. Крили соломою або очеретом. Основним заняттям селян було землеробство. Господарювали кожен окремо, відчуваючи нестачу землі. Після революції 1917 року поміщицька земля була розділена між селянами. Деякі з них на своїх наділах побудували житла під Підсереднянським лісом.

       В 30-х роках, під час колективізації, на території сучасного села Горяне виникло декілька дрібних артілей. Серед них колгосп “Воля”. Першим головою його був Василь Іванович Белічко, а з 1932 року - Д.М.Богдан. Разом з дружиною Ганною Яківною першими вступили до колгоспу. Таке ж рішення прийняли Степан Павлович Келеберда, брати Яків та Кирило Бульби, М.І.Сіренко, Пилип Андрійович Іщенко та інші. Вони першими зробили крок у незвідане. Звели волів, коней, звезли інвентар, посівний матеріал. Почалося трудове життя.

Такий вид транспорту був поширений в довоєнні та перші післявоєнні роки.

 

 Тільки-но колгосп зіпнувся на ноги, як спіткало страшне горе – голодовка. Багато горян вижили, дякуючи голові колгоспу Д.М.Богдану. Наступним кроком колективізації було об’єднання дрібних господарств у колгосп імені Комінтерна та ім.Димитрова.

Для збору врожаю зернових використовувались уже косарки. Це був прогрес в порівнянні з косою.

 

В 30-х роках поширився на Великобурлуччині рух жінок-механізаторів, рух послідовниць Паші Ангеліної. Закінчили курси і стали трактористками дівчата з колгоспу ім.Димитрова: Марія Дерев”янко, Віра Сіренко, Марія Куценко. Це було небачене – жінка за кермом трактора.

Старожили пам’ятають перший виїзд у поле Марії Дерев’янко. Завела машину – і все навколо ніби ожило, заговорило. Машина плавно рушила вперед, прямуючи в поле. День за днем, рік за роком протягом не одного десятка і в літню спеку, і в зимову стужу Марія Кирилівна за кермом трактора, в роботі. Господарства Горяного міцніли. Та знову біда – почалася війна. Чоловіки, найбільш працездатна сила, пішли на фронт.

 Серед захисників Москви був Г.О. Істомін, в обороні Ленінграда – І.Х.Костенко, Ф.О.Кулінченко. Учасником боїв на Синявських висотах був Григорій Костянтинович Мулик із Горяного. “Подразделению, в котором воевал Мулик, надо было во что бы то ни стало взять одну высоту. Задание это было очень сложным, смертельно опасным. Поэтому командир не приказывал, а сказал: «Пойдут только добровольцы». И добровольцами стали все! Пришлось отбирать самых опытных. В отдельный штурмовой отряд попал и Григорий Мулик. Его назначили заместителем командира по политчасти. И важное задание отряд выполнил. Только дорогой ценой – в живых остались единицы». (Книга «Свет октябрьской зари», стр. 68-69).

Тягар всіх сільськогосподарських робіт ліг на плечі жінок і підлітків. “Війна. Страждання. Але найтяжче було під час німецької окупації. Вже через три дні фашисти закатували і розстріляли сестер Бєлічко – Ганнушку і Марфушу, які показали радянським солдатам дорогу з німецького оточення. Видав їх родич-зрадник, який знав про це. Під час окупації німецькі солдати на смерть закатували чотирнадцятирічну Катю Снісар, п’ятнадцятирічного Колю Тіщенка застрелив німець. П’ятнадцятилітня Нюра Дерев’янко і восьмирічна Віра Криворотько загинули від розриву бомби, дівчат Віру Галицьку і Ліду Громову гестапівці жорстоко закатували і розстріляли за те, що вони рятували радянського солдата.” О. Шапар (с.Горяне).

“Добралися фашисти і їх посіпаки навіть до кладовища, що біля Червоної школи. З обелісків радянським льотчикам вони збили зірки, зірвали надписи, пошматували фотокартки загиблих і спалили. Перетворили в попіл фото В. Гусарова, М. Сєдова, Нікітіна, Юклянюка. Збиваючи надписи, знищуючи зірки, ворог хотів знищити пам’ять про льотчиків-героїв. Але він прорахувався. Пам’ять, любов і повага до захисників Вітчизни виявилися сильнішими. Ми, тоді учні 1-ї Великобурлуцької СШ, після визволення, як і до того, постійно доглядами їх могили.” К. Руденко. (с. Горяне)

Війна до половини осель Горяне надіслала папірці убивчої сили – похоронки. Вона також нанесла великі збитки і господарствам села. “ В колгоспі ім. Комінтерна, - розповідав його голова Д.М.Богдан, - на початку 1947-го було лише троє коней, два воли, три свині, одна корова і вісім телят. Ото і все господарство”. Та були добрі, сильні духом, гарячі до роботи люди. Вони творили чудеса. Майстер золотих рук, коваль Шапар Степан, Федосій Балабенко, Марія Дерев’янко, Марія Сіренко та молодь: механізатори Канівець Олексій Павлович, Плужник Сергій Романович. Підлітками вони сіли за кермо трактора Т-74, добившись найвищого виробітку по колгоспу – 890-1020 га умовної оранки. 1020 га за рік, а у Канівця О.П. їх 47 за кермом трактора. Скільки ж га зорано за оті 47? Яка довжина борозни прокладена ним? Важко підрахувати. І як віхи на шляху хлібороба – медаль “За доблесну працю у Велику Вітчизняну війну 1941-1945 рр.”, орден “Знак Пошани”, визнання заслуженим механізатором України, більше десятка знаків, подяк, премій. Праця, праця і праця стали змістом його життя. Працював за себе і за батька – Павла Романовича, який загинув на фронті. Через усе життя в своєму серці він проніс святу пам’ять про батька, не зронив його чесне ім’я воїна.

 

      За кермом трактора Канівець О.П.

“Праця тракториста дуже важка. Влітку під пекучим сонцем, від якого нагрівається “металевий кінь” так, що всидіти трудно, а осінню мерзнеш під пронизливими холодними вітрами та ранніми приморозками. Зате перші промені сонечка рано-вранці і рожевий диск його при заході теж твої, - говорить Олексій Павлович. - Я любив працю хлібороба такою, якою вона є. Відчував якусь особливу любов до землі. Уявіть собі: після трудового дня глянеш на поле рівного зябу, зачерпнеш долонею, вдихнеш свіжість землі – і втома відступає, огортає “душевная благодать” за виконання дорученої справи. Норму я виконував завжди – такою була моя внутрішня установка”.

Олексій Павлович – один із тих, чиє дитинство і юність припали на роки війни, хто рано усвідомив прості і вічні цінності: праця і відчуття обов’язку мають бути завжди на першому плані.

50-і роки ХХ ст. На загальних зборах членів колгоспу ім. Димитрова від 13 грудня 1950 року було прийнято рішення: об’єднати колгоспи імені Димитрова та ім. Комінтерна в один колгосп ім. Димитрова. А 25 лютого 1951 року до нього приєднався і колгосп ім. Кірова (с. Пролетарка).

В 60-і роки господарство зміцніло, зросли прибутки колгоспників, що сприяло облаштуванню села. Покрасивішали вулиці села. За 1958-1965 рр. 81 сімўя збудувала нові будинки, прибравши старі, похилені, під солом’яною стріхою хатки. Посадили деревця, обгородили штахетником двори. На території центральної садиби колгоспу було вибито два артезіанських і чотири кільцевих колодязі. Прокладено водопровід протяжністю до 1000 метрів. Велике значення мало будівництво дороги з твердим покриттям від Великого Бурлука до Приколотного, 10 км. якої пройшло по території с. Горяне.

В 60-х роках село Горяне було електрифіковане і радіофіковане. За ці роки збудовано клуб на 250 місць, контору, будинок для спеціалістів. При допомозі колгоспу була зведена восьмирічна школа на 125 місць.

80-90 роки ХХ ст.. і початок ХХ1 ст. колгосп ім. Димитрова, а тепер це ПСП “Маяк”, очолював і очолює Криничанський Володимир Іванович. За роки його головування, а це більше 20 років, колгосп досяг високого рівня розвитку. Господарство спеціалізувалось на птахівництві, але тваринництву і землеробству приділялась не менша увага, а звідси й успіх. Володимир Іванович витримав екзамен керівника в час перебудови і реорганізації колгоспів. Він не розпорошив господарство, а зберіг його, як єдине ціле. ПСП “Маяк” орендує землю пайовиків, розплачується за паї регулярно. Володимир Іванович з повагою ставиться до людей старшого покоління – ветеранів війни і праці. Його також цінять і поважають жителі сіл, які входять до ПСП “Маяк”

В господарстві ім. Димитрова була ціла плеяда передовиків виробництва: уже досвідчений механізатор Олексій Павлович Канівець, пташниця Келеберда Віра Василівна, доярки Василенко Софія Петрівна, Сіренко (Гонтар) Ганна Власівна. Гонтар Г.В. – учасниця Великої Вітчизняної війни, її фронтовий шлях проліг від Харкова до Болгарії. Пам’ятні Ганні Власівні дніпровські кручі і швидкий плин вод Дніпра. Вона несла службу повара. Через Дніпро, вода якого кипіла від вибухів снарядів, щодня перевозила термоси з кашею для бійців, що тримали плацдарми на правобережжі.

Повернувшись з війни, стала дояркою. Рано виходила з дому, йшла тихими сонними вулицями села, слухала переливчастий петушиний спів. Корівник зустрічав звичним запахом трави, сіна, гною, молока. 23 роки пропрацювала дояркою. Трудилась від душі, прагнула зробити все, як краще. Йшла від рубежу до рубежу, вийшла на трьохтисячний надій від кожної корови. Високий здобуток праці її відзначено орденом “Знак Пошани”.

Костянтин Романович Крюк житель села Горяне, трудівник колгоспу ім. Димитрова, нині ПСП “Маяк”. На прикладі життя Костянтина Романовича можна прослідкувати долю покоління, яке увійшло в історію під іменем учасники війни або учасники трудового фронту. А на фоні сімўї Крюків побачити трагедію сімей, до яких не повернулися 5,5 тис. великобурлучан.

Троє із сім’ї Крюків, батько і два сини призвані були на захист Вітчизни. Сини загинули. Василь в боях на Прохорівському полі в 1943 році, Павла убито в травні 45-го в Угорщині, всього за декілька днів до Перемоги. Обірвала війна їх життя, нанесла невиліковну рану рідним. Мати зберігала портрети синів. Часто діставала їх із скриньки і годинами дивилася на них. Подумки розмовляла з ними. Вираз обличчя її мінявся. То появлялась ледь помітна усмішка на устах: мабуть згадувала їх дитинство, то очі наповнювалися слізьми, усвідомлюючи реальність. Відчуваючи близькість і свого відходу за обрій, а прожила Софія Полікарпівна 96 років, попросила покласти портрети синів в її домовину. Рідні виконали її волю.

Зробив внесок у Перемогу і третій син Крюків – Костянтин. Він, як уже говорилось, учасник трудового фронту. Його покоління було позбавлене дитинства. Воно пройшло мимо них. Підлітки взяли на свої ще не окріплі плечі ношу повсякденної важкої праці. Костя у свої 13 років став опорою сімўї, помічником матері і водночас трудівником колгоспу. Всі польові роботи пройшли через його руки. На волах та конях допомагав орати, сіяти, збирати урожай. А в 1945 році йому доручили ще відповідальнішу роботу – роботу молотобійця у кузні. Костя був хлопець слухняний, фізично здоровий, а головне відповідальний до будь-якої роботи. Цим завоював довіру коваля і правління колгоспу. Ази ковальської справи пізнав від коваля Кузьминова Данила Трохимовича. Передзвін молота і наковальні, палаючий вогонь у горні полонили душу юнака. А тому, відслуживши строкову службу (1949-1952рр.), повернувся до звичного ремесла. Але тепер він став головною особою у кузні – ковалем. Горно, наковальня, молот, щипці – знаряддя праці, а Костя ніби диригент цих інструментів.

К.Р.Крюк за роботою.

 Від перестуку молота і наковальні створювалась своєрідна мелодія, а викришені від ударів іскорки, ніби феєрверк, робили цю мелодію чарівною. Колгоспників дивували витвори рук його: сапки, коси, ножі, завіски, засуви, лемеші до плугів, зубки до борінок, ободи для дерев’яних коліс і багато-багато чого іншого. А ще Костянтин Романович був неперевершеним майстром підковування коней. Робота, робота і робота, день у день протягом 30 років у кузні (1945-1979рр.) і 10 (1979-1989рр) – токарем. В цілому 46 років свого життя Костянтин Романович присвятив роботі в колгоспі. Винагородою за його багаторічну сумлінну працю була – повага односельців, подяки, премії, путівки в Болгарію та Москву від правління колгоспу.

Із представників наступних поколінь жителів Горяного проявив себе Віктор Олександрович Сіренко, якого називають господарем української Швейцарії. Народився і зріс Віктор Сіренко в селі Горяне. Сьогодні він завідуючий заповідника “Кам’яні могили”. Це історико-археологічний, геологічний і біологічний унікальний об’єкт. По всьому периметру його оперізує вінок поховальних курганів стародавньої цивілізації. Граніти гір заповідника не мають аналогів у світі. Неабиякі енергетичні особливості цього урочища. Досить різноманітний і цікавий рослинний і тваринний його світ.

Віктор Олександрович – людина, закохана в цей рідкісний куточок України, віддає йому хист і працю.

В довіднику про заповідник “Кам’яні могили”, укладачем якого є В.О.Сіренко, сказано: “Урочище “Кам’яні могили” (Донецька і Запорізька обл.)– це гірська країна в мініатюрі. Вона вражаюче контрастує з навколишніми степами своєю величною монументальністю. Тут можна побачити цілу купу природних скульптур і витворів із каменю, які сприймаються як фантазії художників. Є невеликі гроти, мальовничі долини і ціла низка казкових краєвидів. Саме тут, в джерелах, виявлена найсмачніша вода в Приазов’ї. Ця місцевість бадьорить і заряджає відвідувачів цілющою енергією, чарує незрівнянними ароматами і незайманістю степових трав”.

Віктор Сіренко – автор 25 наукових публікацій, організатор 25 виставок обласного та державного рівня. Віктор Олександрович нагороджений Грамотою Голови Верховної Ради України.

Такою цілеспрямованою і талановитою особистістю, як Віктор Сіренко, односельці і Великобурлуцька школа можуть гордитись законно.

2007 рік. Село Горяне входить до складу ПСП “Маяк”, підпорядковане Великобурлуцькій селищній раді. Кількість дворів – 127, населення – 355 душ.

 

 

 

Село Новоселівка

Старожили стверджують, що село виникло десь в 20-х роках ХХ ст. Після революції і утвердження влади рад у Великому Бурлуку, розпочався розподіл поміщицької землі між селянами. Одержавши землю, селяни селилися на своїх наділах. Виникло нове поселення – Новоселівка.

З 20-х по 30-і роки селяни господарювали одноосібно. В роки колективізації увійшли до колгоспу ім. Димитрова. Село невелике, але близькість лісу, ставок створюють досить красивий його краєвид.

2007 рік. Дворів – 24, жителів – 45 душ.

 

Село Михайлівка

 

Від Буряківки за залізничним полотном, вверх по течії річки Бурлук, на правому березі її, простяглося село Михайлівка. Виникнення його припадає на 20 роки ХХ ст.. Назва села походить від імені першого поселенця – Михайла Юрченка. Після Жовтневої революції і громадянської війни на зборах селян Бурлуцької волості, які відбулися в квітні 1920 року, було прийнято рішення про розподіл поміщицьких земель. В протоколі зборів говорилось: “Заслухали питання про розподіл землі економій між громадянами. Постановили: при поділі землі брати до уваги розмір наділу і кількість їдців”.

Землі за залізницею розділені були між селянами села Буряківка. Вони почали переселятися на свої наділи. Розбивкою наділів і присадибних ділянок займався землемір Плужник Дмитро Федорович. Через 2 -5 років на Михайлівці було уже до 50 дворів, господарювали одноосібно.

В 1929 році селяни з Михайлівки та Буряківки (десь біля 12 дворів) об’єдналися в СОЗ. В 1930 році на основі СОЗу утворився колгосп “Червоний хлібороб”, головою обрано було Сіренка Марея Павловича. Вступили до колгоспу всі одноосібники села Михайлівка.

Але спочатку це було досить нестійке колективне господарство. Селяни то зводили худобу, звозили інвентар, то забирали назад. Згодом відплив припинився. Першими записалися в колгосп Артюхов Єгор Тимофійович, Плужник Іван Дмитрович та інші одноосібники. Звели худобу, звезли сільгоспінвентар. Засівали поля, доглядали посіви, збирали врожаї. Передовиками колгоспу були: Костенко Ілля Денисович – косар, за день скошував більше одного га пшениці, Плужник Тетяна Степанівна, Кухаренко Ганна Петрівна – в’язальниці, нав’язували по 15 кіп (60 снопів у копі) за день, Келеберда Федір Васильович – молотар, конюх – Курочка Стефан Якович. (Із спогадів Плужник М.О.)

Колгосп “Червоний хлібороб” мав 860 га землі, біля 30 голів коней і одну корову “Роза”. З роками поголів’я корів зросло до 30. Господарство міцніло, багатшало.

1941 рік. Почалася війна. На фронт на захист Батьківщини пішли 60 михайлівчан. Серед них і Кухаренко Костянтин Федорович. Він брав участь у визволенні рідної Харківщини. “Серпень 1943 року. У цей час на Харківщині завжди збирали урожай. Але того серпня на полях від краю до краю були бур’яни, окопи, воронки, - згадує Кухаренко К.Ф. – Йшов я через Печеніги, Кам’яну Яругу у складі військ 57-ї армії. Наша армія ліквідувала вузол опору у Кам’яній Ярузі і під кінець дня 12 серпня вийшла на рубіж, що проходив на західному березі річки Роганки. Наступного дня частини 57-ї армії розгорнули бій коло Новопокровки. Ворог шаленів, чинив упертий опір, використовував у контратаках танки. Авіація ж групами по 20-60 літаків бомбардувала порядки радянських військ. Через декілька днів 57-а армія, в тому числі і наша дивізія, наступала в напрямку Мерефи. Ворог прагнув будь-якою ціною зупинити війська 57-ї армії. Як згодом стало відомо, він кинув проти наших частин піхотну дивізію із свого резерву. Та ми, подолавши опір ворога, вийшли на окраїну Безлюдівки. Бої тут були особливо напружені. Загинув у цих боях мій односелець Іван Артемович Келеберда. З болем у серці я сприйняв його смерть. А через кілька днів отримав поранення й сам.” (Із спогадів Кухаренка К.Ф., с. Михайлівка).

“Не повернулися до рідних домівок, загинули на полях боїв 31 чоловік. Лише з сім’ї Скрипника Володимира троє: Михайло, Костянтин, Володимир”. (Із розповідей Курочки Стефана Яковича).

Червень 1942 -лютий 43 – чорні дні окупації Михайлівки. Вступ у село Михайлівка німці почали з убивства двох підлітків. “Я і сьогодні не можу збагнути, дати відповідь на питання: “За що німці вбили мого братика Андрійка і Володю Тимофеєва? За що?”. Сотні разів ставлю це запитання, а відповіді не знаходжу. Що той чолов’яга не був батьком, не знав почуттів батьківських, не задумувався, а якби це з його дитиною так поступили? Як би він себе почував? Чи, можливо, йому для бахвальства потрібний був рахунок убитих, ось він і проявив “героїзм”, вбивши беззахисних і ні в чому не винних дітей. Що викликало його злобу? Можливо, зграйка собак, які перші почули запах чужинців, гавкаючи на все село, кинулися під колеса мотоциклів? Можливо, спокійний, а не переляканий вигляд хлоп’ят, які з дитячої цікавості стояли обабіч дороги і дивилися, що ж то за люди, німці? А побачивши зблизька, кинулися бігти до своїх хат. Тоді пролунав перший постріл. Мов підрубане молоде деревце, похитнувся і впав на землю Андрійко. Володя, почувши постріл, (він біг попереду), обернувся, ворожа куля вп’ялася і в його дитячі груди, пройшла навиліт. Розкинув рученята, ніби хотів злетіти, впав навзнак обабіч дороги. Ось з чого почали своє господарювання німці в нашому селі. Мами плакали гірко, але кому пожалітись? Кого притягти до відповідальності за злочин? Господарі скарг на своїх не приймали. Мама після війни родила хлопчика і дала ім’я Андрійко в пам’ять про убитого німцями сина” (П.Кошовий).

На нашій землі безчинствували фашисти, а на своїй, в концтаборах для полонених, просто звіріли. Це пережив уродженець села Михайлівка – Курочка Стефан Якович. С.Я.Курочка захищав Сталінград у складі 62-ї армії Чуйкова. “Ворог атакував наші частини, які обороняли тракторний завод. Сотні фашистських бомбардувальників пролітали над нами, скидаючи бомби, – згадує Стефан Якович. – Ворогу вдалося прорватися до Волги в районі тракторного заводу, розчленувавши війська 62-ї армії, а потім були бої в районі заводу “Барикади”. Три доби підряд гітлерівці бомбили завод, декілька сотень танків пішли в атаку, а за ними піхота. Але гітлерівцям не вдалося вибити нас із цього району. Кожен квартал, будинок, поверх стали самостійними гарнізонами, що героїчно трималися. Брала участь наша частина і в боях неподалік міста Суровикіно. Там, біля станції Садової, групу наших військ оточили фашисти і взяли в полон. Серед них був і я. Неволя... Спроба втекти у Камўянець-Подільському не увінчалась успіхом. Наздогнали з вівчарками і відправили в Австрію, в концтабір Маутхаузен. Два з половиною роки каторжної праці (пробивали тунелі в горах). І зараз здригаюся від одного слова Маутхаузен. Тоді я перестав бути людиною. А став просто номером, тінню самого себе. Немає рівних Маутхаузену щодо жорстокості і тортур. Страхітливим способом там умертвили генерала Карбишева. На вулиці на морозі обливали його холодною водою, доки його тіло не перетворилось на брилу льоду. В 1945 році нас звільнили американці, передали нашим. Перевірка: де, як, коли, за яких обставин? Доводив свою невинність. Відправили на війну з Японією. Доки везли, війна закінчилася. Демобілізувався в 1946 році”.

Після закінчення війни всі сили були спрямовані на відбудову господарства.

В 1950 році колгосп “Червоний хлібороб” об’єднався з колгоспами “Шлях Леніна” (Заміст, Хутірець), “Нове життя” (Петриківка), “17 партз’їзд” (Петрикове) в один колгосп “Шлях Леніна”. Село Михайлівка стало бригадою № 3. Беззмінним бригадиром бригади протягом 40 років був Курочка Стефан Якович (1947-1986рр.). За сумлінну працю Стефан Якович Курочка нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями “За доблесный труд”, “Ветеран труда”, знак “Победитель социалистического соревнования 1973 г.”.

Повагою односельців і керівництва господарства користувався тракторист, хлібороб з діда-прадіда, Микита Павлович Шапар. Повернувся з війни і знову сів на трактора. Ніхто не підрахував, скільки гектарів зорав механізатор, яка довжина борозни, прокладена ним. Та можна з впевненістю сказати, що вона пролягла через все життя М.П.Шапаря.

Серед передовиків господарства була ціла група доярок: Гонтар Ольга Андріївна, Дудка Галина Іванівна, Юрченко Зінаїда Іллівна, Кухаренко Галина Федорівна, Фурцева Зінаїда Леонтіївна, Кухаренко Галина Дмитрівна.

2007 рік. Село Михайлівка входить до складу ПСП “Маяк”, підпорядковане Великобурлуцькій селищній раді, дворів – 39, населення – 95 душ.        

   

 

                     Село Пролетарка

Виникнення села Пролетарка відноситься до часів панування феодального ладу. Називалося село Миколаївка Третя, було власністю Задонських. Після скасування кріпосного права Єлизавета Андріївна Задонська розділила землі між дітьми. Миколаївка Третя залишилася за нею. Згодом це село продала Любарському, а селян пересилила в село Шипувате. Миколаївка Третя була обезлюднена – розорена. З того часу її стали називати село Розорене (Розарьонка). Любарський за собак виміняв селян в Обояні (Росія) і поселив їх в Розореному. Нестатки селян Розореного були неймовірні. Про бідність їх писала у спогадах своїх Катерина Василівна Задонська:

«Ми під’їхади до халупи – без димаря. Навкруги неї ні тину, ні хліва, дах вітер розкрив. В хаті біля печі на дошках лежала молоденька гарненька жінка. Увечері діти згадували нашу поїздку.

  – От бідні, як вони живуть,? каже Вася, – у них нема ні столу, ні лави, замість ліжка – дошки.