Почесні громадяни смт. Великий Бурлук

Каліберда Іван Опанасович – Герой Радянського Союзу.

Градська  Лідія Карлівна – в минулому секретар Великобурлуцької селищної ради, ветеран Великої Вітчизняної війни.

Чухіль Лідія Іванівна – 10 років операційна сестра, 20 років старша медична сестра хірургічного відділення районної лікарні.Всього 47 років Лідія Іванівна стояла на варті здоров’я і життя великобурлучан.

Гордість Великого Бурлука

 

В’ячеслав Борисович Давиденко – уродженецьВеликого Бурлука, випускник Великобурлуцької СШ 1966 року. Зараз В’ячеслав Борисович – лікар-хірург сьомої дитячої Харківської лікарні. Практичну роботу поєднує з науковою та викладацькою діяльністю в Харківському медінституті, завідуючий кафедри хірургії, доктор медичних наук, професор.

 

Олександр Трохимович Ніколенко – народився і зріс у Великому Бурлуку.В 1974 році закінчив Великобурлуцьку СШ Ніколенко О.Т. - заступник директора Малинської філії державної акціонерної холдингової компанії “Артем”. До недавнього часу це підприємство не фігурувало в засобах масової інформації – “оборонка” все - таки. В 2006 році відзначили 114-у річницю “оборонки”. Гідом гостей під час огляду “Артема” був О.Т.Ніколенко. Він повідомив: “Артем” сьогодні – виробництво високотехнічних озброєнь, які багато в чому переважають зарубіжні аналоги. Це, зокрема, виготовлена керована танкова ракета “Комбат,” не має рівних у точності й ударній міці.”

 

Штрихи до портрета Олександра Трохимовича окреслив В. Марченко - автор статті “Знаряддя праці для військових випускають у Малинському лісі” (газ “Соборна площа”). Він пише: “Олександр Трохимович Ніколенко на згаданих урочистих зборах з нагоди дня народження підприємства одержав звання “Почесного артемівця”. Цією відзнакою в колективі не розкидаються. За роки існування філії Ніколенко став третім, хто потрапив в когорту найбільш заслужених.” Ніколенко – гордість підприємства “Артем”, а також гордість Великого Бурлука.

 

Таланти бурлуцького краю

Поетеса Раїса Баштан

      В 2000 р. вийшла з друку її збірочка поезії “З пречистих криниць.” Перечитуючи її, схиляюсь до думки, що ця невеличка книжечка віршів – дійсно невичерпна криниця. Пий з неї досхочу, відчуй подих поезій від тихого смутку до пристрасного мажору. Переплелися в рядках її віршів доля малої Вітчизни, теплі і ніжні слова про рідне село, розкрита велич хлібороба. В поезії Р.Баштан простежується взаємозв’язок природи й людини. Хоча людина є найдосконаліший витвір природи, але й вона підвладна законам її. В житті людини, як і в природі, весна змінюються літом, за літом йде осінь, а там уже й зима. Весна життя людського:   

               Нам здавалось: немає кінця у життя.

               Ми були безтурботні, завзяті і щирі                          

               Майоріло рожевим крилом майбуття,

              І кохання у кожному серці бриніло.

                                      (“Випускникам 1963–го р.”)

А потім –

                “...від берега дитинства

                  Відпливають ваші кораблі”

                            (Напуття випускникам 1996 року).

Літо в природі, літо в житті людини.

                     І знов – бузку травневого розквіття,

                   І солов’їні посвисти у пралісі!

                                             (“Спогад”)                   

За літом золота осінь.                   

              Бо і в ній, золоченій, так прекрасно:

              Від берізок жовто, а від кленів – красно!

              Від озимих зелено. Від ставків – блакитно,

              А як є кохання, то і в жовтні квітне.

                                      (“Останній день на пляжі”)

 Йдуть роки

               Згасає жовтень вдалині,

               На скроні пада іній білий.

               Затихають в серці солов’ї,

               Пригасають юності пожежі,

               І пливуть, пливуть літа мої

               На осінні, з памороззю межі.

                                                  (“Батькова криниця”)

Потім....

       І десь, аж на самім краєчку у долі,

      Нам бабине літо окреслює межі.

      А там, за межею, вже так небагато!

      Подумаєш – туга у серці озветься:

       Та це ж уже шлях до останньої хати,

       І ниточка срібна от-от перерветься...

                                                    (“Пересторога”)                                                 

Такий закон природи. Людина приходить у життя, а згодом йде із нього. Але кожен залишає по собі слід. Який? Це залежить від людини: як жила, як трудилась. Добрий слід в душах шанувальників поезії Р.Баштан не замете зимова віхола, не змиє весняна повінь, не запорошить пил літньої спеки.

     Прекрасні слова на адресу Р.Баштан, як про поетесу і особистість, сказала шанувальниця її поезії Лідія Кобзар-Шалдуга із Златоуста.

    “Раиса Баштан – талантливая поэтесса. Все ее стихи по- украински мелодичны, по-женски мудры и задушевны. Эта женщина своим творчеством, как и всей жизнью, сеет семена высокой духовности в сердцах своих детей, учеников, всех, кто рядом с нею. Такие неугомонные, творческие люди устанавливают и укрепляют законы красоты и любви, законы гармонии – единые для всей Вселенной».

Ольга Сорокіна –

 співучий самородок землі бурлуцької

       Голос її – дар Божий, чудовий, неповторний. ”Наш соловейко” – називають Ольгу Сорокіну в нас, бо спів її такий мелодійний і чарівний, як трелі солов’я. Але Ольга Іванівна перевершила і солов’я, бо він співає лише весною, пісні ж у її виконанні звучать у різні пори року. А ще не відлітає, не шукає ця “птаха” тепліші краї. Звила сімейне гніздечко у Бурлуку, щебече діткам, онукам, радує своїм співом великобурлучан. Бринить, тремтить повітря залу, наповнюючи душі слухачів то радістю, то смутком, коханням або розлукою, бо репертуар пісень її досить різноманітний Красу голосу, співу не передати словами, це можна тільки відчути, слухаючи її спів. Ольгу Сорокіну відзначено Грамотою Міністерства культури і мистецтва України. Винагородою з боку великобурлучан є бурхливі оплески, щира вдячність і любов.

 

                                 

 

 

                                    Село Заміст

      Понад повноводною річкою Бурлук, яка потопала в густому верболозі, на лівому березі її, в 70-ті роки ХУ11 ст. поселилися козаки-наддніпрянці. Своє територіальне об’єднання назвали Замостянська громада. Чому Замостянська? Можна лише припустити, що через річку Бурлук, нашвидкуруч, було збудовано дерев’яний місток. Поселення за містком назвали Замостом, а звідси Замостянська громада. Скільки сімей зупинилося тут, в писемних джерелах, на жаль, не згадано. Але з того далекого тягнеться ряд прізвищ, характерних для Замосту, нащадки яких і понині живуть тут. Як жилося нашим далеким предкам? Напевне, туга за покинутими місцями, де жили раніше, не полишала їх. Але клопоти по облаштуванню: будівництво хат,щоденні пошуки хліба насущного – приглушували важкі спогади. А для наступних поколінь, які народилися і зросли тут, Заміст став рідним.

 

      Вулиці, як люди, мають імена й обличчя.

      І куди б не кидало мене життя,

       Перша вулиця завжди в дитинство кличе,

       Хоч туди немає вороття.

      Тільки ні! Я маю чудо-крила,

       Що в дитинство можуть повернуть.

       Бачу хату, де мене сповили,

       Вулицю, де починалась путь.

       Вулиця у рідному Бурлуці

       Називалась коротко – Заміст.

Цими рядками вірша самодіяльний поет Михайло Васильович Ковтун, уродженець села Заміст (зараз живе в Кадіївці), передав тугу за рідним краєм і пам’ять про землю батьків.

 Переселенці обживались. Рада громади виділила кожній сім’ї наділ нічийної землі. Залюбки селяни обробляли бурлуцький чорнозем, одночасно охороняли свої поселення від наскоків кримських татар. Згодом ці землі стали власністю Донець- Захаржевських, а потім перейшли до рук Задонських.

Село знаходилось поряд з маєтком Задонських, деякі селяни обслуговували будинок поміщиків. Під час революції 1917 року селяни Задонських не чіпали. Лише тоді, коли їх порубали сахарівці в грудні 1918 року, селяни хлинули до маєтку і розібрали все. Навіть книги. Несли в мішках, везли возами і гарбами. Поміщицька земля після революції була розділена між селянами. Кожна сім’я господарювала одноосібно.

 “В 1928 році жителі сіл Заміст і Хутірець утворили СОЗ. Созівці працювали разом, усуспільнивши лише землю, а худоба і знаряддя праці залишались власністю селян. Головою СОЗу був Будніченко Микита Опанасович. В 1929 році СОЗ перетворили в колгосп “Шлях Леніна“. Об’єднались спочатку лише 6 сімей, це 28 працездатних людей. Першим головою цього господарства було обрано Кисіля Корнія Петровича». (Із спогадів Кисіля П.Д.) В наступному 1930 році більшість одноосібників вступили до колгоспу. Важко було їм розставатися зі своїм наділом землі, волами, кіньми, яких мали усуспільнити.

Селяни села Петриківка обєдналися в колгосп “Нове життя”. Вступило до колгоспу спочатку десь до 30 дворів. Звели коней, волів, звезли сільгоспінвентар. Головою колгоспу було обрано Застьолу Ігоря Андрійовича.

                                                                                                                                                                                                                       

Ланка-буряківниць к-пу “Нове життя”:

Келеберда О.Ф., Кузніченко О.П., Келеберда О.Г.,

Куліш Г.О., Плужник Є.Л., Кисіль Г.П., Келеберда П.Л

           

       На території села Петрикове утворився колгосп, який в 1934 році назвали колгосп “XVII партз’їзду”. Об’єдналось в нього до 30 дворів. Всі члени колгоспу віддали свої сівалки, вози, плуги, худобу у спільне користування, тобто в колгосп. Головою колгоспу було обрано Пєтухова М.О., бригадиром – Оковитого К.Ф.

          

 

Перерва на обід.

 

        В 1931 році колективізація завершилась. Поступово колгосп зміцнювався, зросли прибутки його. Та мирну працю перервала війна. Вона принесла людські і матеріальні втрати. Так тільки із жителів Хутірця (продовження с. Заміст) з 14 сімей призвано було 30 чоловік, 12 із них загинуло, лише із сім’ї Кисіль П.П. – троє, чоловік і двоє синів.

   Село Заміст тягнеться вздовж залізниці, а Хутірець якраз проти залізничного мосту. По залізниці тоді часто йшли військові ешелони з боєприпасами та солдатами. Пошкодити полотно залізниці, вивести із ладу міст – мета ворога. А тому він піддавав ці об’єкти частим бомбардуванням. “І ось знову наліт. Неподалік нашої хати розірвалася бомба. Осколками її були ранені дідусь і моя менша сестричка Клава. Ранило її в ручку нижче ліктя, а точніше відірвало її. Держалась кисть руки на кусочку шкіри. Не можу забути того страхітливого видовища: біжить сестричка, залита кров’ю, підтримуючи другою рукою повислу поранену ручку. А крик, її крик: “ Ма-мо! Ма-мо! Ручка!” Не заглушили цей крик навіть оці 60 післявоєнних років. Підбігла до неї мама, обхопила, пригорнула, а потім перерізала шкірку, на якій трималася кисть руки. Клава зблідла і знепритомніла, рука впала. А розчепірені пальчики її руки, чи то від мерехтіння в моїх очах і хвилювання, чи насправді, здалося, ніби ворушилися, здригалися. Померла від цієї рани моя сестричка, а їй же ледь виповнилося 7 років.” (Г.Келеберда, с.Хутірець).                                                                     

В час окупації німці забрали у селян всю птицю, худобу. Село Хутірець спалили. В роки війни вся сільськогосподарська робота лягла на плечі жінок та підлітків. Жінки були за орачів і косарів.

 

1943 рік. Все для фронту – все для перемоги! Колгосп «Шлях Леніна»

                                                                                                                                                                                                                             Келеберда Ганна і Паша Левченко були найкращі косарі. За ними в’язали Ганна Левченко, Дуся Вельма, які згодом закінчили курси трактористів і сіли на “сталевого коня.”

Пам’ятають замостяни і доярок 50-х років: Ахтирську О.А., Троценко О.О., Кисіль П.А., Петухову Н., Шевченко О., Скрипник П.І., Кисіль В.Х.

 

Їдуть, згадані доярки,до літнього табору на обідню дойку корів.

 

В 1950 році чотири колгоспи: “Нове життя” (Петриківка), “Червоний хлібороб” (Михайлівка), “17 партз’їзд “ (с. Петрикове) і “Шлях Леніна”(Заміст і Хутірець) об’єдналися в один колгосп “Шлях Леніна.”

 

            Трудівники бригади № 2 колгоспу ім. Димитрова

 “Вся сільгосптехніка: трактори, комбайни, молотарки, причіпні знаряддя була зосереджена в МТС. Вона укладала з колгоспами угоди на виконання усіх робіт: оранку, культивацію, боронування, збір урожаю, обмолот зернових, - розповідав Т.Ф. Рябченко. – У колгоспі “Шлях Леніна” була створена тракторна бригада. Бригадиром її був Платон Данилович Кисіль. МТС закріпила за нашою бригадою шість тракторів, якими ми мали обробити 1700 га землі. Всі роботи виконувались за чітко встановленим графіком. Працювали в дві зміни.” Одним із трактористів цієї бригади був Рябченко Трохим Федотович. Багато років життя Трохим Федотович віддав обробітку землі, його праця відзначена присвоєнням йому звання “Заслужений колгоспник”. Передовиками цього господарства були також: пташник – Будніченко К.П., нагороджений орденом “Знак Пошани”, комбайнери – Будніченко І.П., Ковтун І.М., коваль – Кухаренко К.В.

1970 рік приніс хліборобам велику радість. Багатим урожаєм віддячила земля за невтомну працю трудівників колгоспу “Шлях Ленина”. Газета “Радянський патріот” писала: “Хліба на нивах колгоспу “Шлях Леніна” були дорідні. Робота спорилась, агрегати працювали без перебоїв. Перший хліб ішов у засіки держави. Відзначились на обмолоті Іван Пилипович Будніченко та Іван Миколайович Ковтун”.

Добру славу здобув тракторист колгоспу ім. Димитрова Іван Платонович Кисіль – син колишнього бригадира тракторної бригади Кисіля Платона Даниловича.

Івану Платоновичу доручили бурякозбиральний комбайн КС-6. Збір цукрових буряків припадає на осінь, досить примхливу пору року. Вона то напоїть землю дощами, то подує холодними пронизливими вітрами, то морозцем прихватить землю. Збір урожаю утруднюється, затягується. Іван Платонович тримав свій комбайн в повній “бойовій готовності”, використовував кожну погожу днину, навіть декілька або одну годину. І добивався успіху. Так газета “Радянський патріот” в 1980 році писала: “ В колгоспі ім. Димитрова серед буряководів попереду йде комбайнер Іван Платонович Кисіль, який працює на КС-6, разом зі своїм напарником викопав корені на площі 70 гектарів. Щодня механізатори убирали урожай на площі до 7 га.”

Високих показників досягли доярки цього ж господарства: Дєвочко Н., Проненко В., Акімова Т. Зовсім молоденькою прийшла на ферму Акімова Тамара. Звикла вставати раніше, ніж із-за обрію вигляне перший промінчик сонечка, а потім пожаром запалає небосхил. Тамара любила ці казкові миті світанку. В роботі беручка, спритна. Старанність і працьовитість вивели її в ряди передовиків. З кожним роком зростали надої корів, закріплених за нею. “Я розуміла, що і корівка також любить увагу до себе, – говорить Тамара Никифорівна. – Ласкаво, по імені зверталася до своїх підопічних. Вони ж віддячували мені теплим запашним молоком. З роками навчилася розгадувати норов деяких корів – затримувати молоко, знайшла відмичку до такого “замочка”. А це вже додаткові грами – кілограми, які й допомогли мені подолати 4000 рубіж. І так рік за роком. Не збагнула, як і минуло 37 років роботи на фермі. Залишились на згадку мені, моїм дітям, внукам нагороди: орден “Знак Пошани”, медалі, грамоти, дані за мій праведний труд”,– з ноткою суму в голосі завершила розповідь Тамара Акімова.

В 60-х роках ХХ ст. 160 сімей цієї артілі збудували нові будинки. 160 дореволюційних хатин, критих соломою, були знесені. Місце їх зайняли добротні, криті шифером будинки. Село Заміст розбудовувалось. Забудувався вигін. Виникла нова вулиця Шкільна. На ній поставили свої житла переселенці з с.Петрикове. На початку 70-х років колгоспи “Шлях Леніна” та імені Димитрова об’єдналися в колгосп ім. Димитрова. Це було рентабельне господарство, яке спеціалізувалось на догляді курей – несучок. Колгосп ім. Димитрова забезпечував план продажу яєць державі майже за всі господарства району. Щорічно продавав біля 6 мільйонів штук яєць.