Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ VI злочини проти власності

Поиск

Розділ VI ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

Стаття 185. Крадіжка

Таємне викрадення чужого майна (крадіжка) -

карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян або громадськими роботами на строк від вісімдесяти до двох­сот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або ареш­том на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років.

Крадіжка, вчинена повторно або за попередньою змовою групою осіб,-

Карається арештом на строк від трьох до шести місяців або обмеженням

Волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на той самий строк.

Крадіжка, поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи схо­вище або що завдала значної шкоди потерпілому,-

Карається позбавленням волі на строк від трьох до шести років.

Крадіжка, вчинена у великих розмірах,-

Карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

Крадіжка, вчинена в особливо великих розмірах або організованою групою,-

Карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна.

Примітка: 1. У статтях 185, 186 та 189-191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.

У статтях 185, 186,189 та 190 цього Кодексу значна шкода визнається із вра­хуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від ста до двохсот п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У статтях 185-191,194 цього Кодексу у великих розмірах визнається злочин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в двісті п’ятдесят і біль­ше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

У статтях 185-187 та 189-191, 194 цього Кодексу в особливо великих розмі­рах визнається злочин, що вчинений однією особою чи групою осіб на суму, яка в шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину.

(Стаття 185 зі змінами, внесеними згідно із законами № 270-V/ від 15 квітня 2008 р№ 1449Л/І від 4 червня 2009 р.)

Закон визначає крадіжку як таємне викрадення чужого майна. Від усіх інших форм викрадення крадіжку відрізняє спосіб вилучення такого майна - таємність.

Таємним визнається таке викрадення, здійснюючи яке* винна особа вважає, що ро­бить це непомітно для потерпілих чи інших осіб. Як правило, крадіжка вчинюється за відсутності будь-яких осіб (власників, володільців майна, осіб, під охороною яких воно перебуває, очевидців тощо). Крадіжкою визнається також протиправне вилучення чу­жого майна і тоді, коли воно здійснюється у присутності потерпілого або інших осіб (наприклад, ці особи спостерігають за діями винного на певній відстані), але сам вин­ний не усвідомлював цього моменту і вважав, що діє таємно від інших осіб. Таємним також визнається викрадення, яке вчинюється у присутності потерпілого або інших осіб, але непомітно для них (наприклад, кишенькова крадіжка).

Таємним викрадення є і у випадку, коли воно вчинюється у присутності потерпіло­го чи інших осіб, які через свій фізіологічний чи психічний стан (сон, сп’яніння, непри­томність, малолітство, психічне захворювання тощо) не усвідомлюють факту проти­правного вилучення майна: не можуть правильно оцінити і розуміти зміст, характер і значення дій винного. Це також стосується випадків, коли протиправне вилучення чу­жого майна здійснюється у присутності сторонніх осіб, які не усвідомлюють злочинно­го характеру дій винного, вважаючи, що таке майно належить йому на праві власності або він має право розпорядитися цим майном. Тобто, йдеться про випадки, коли у осіб, які спостерігають за протиправним вилученням майна, відсутнє чітке розуміння щодо правового режиму майна - його фактичної належності або повноважень винного сто­совно такого майна. Вилучаючи майно за таких обставин, винний розраховує, що його дії не будуть сприйматися особами, у присутності яких це вилучення здійснюється, як протиправні. При цьому для введення сторонніх осіб в оману щодо законності своїх дій винний може як використовувати обставини, що об’єктивно склалися на момент вилу­чення чужого майна, так і за допомогою різних засобів (наприклад, шляхом демонстрації певних документів, використання спеціального одягу чи транспорту) сам створювати у такий осіб враження про їх правомірність. Оскільки обман за таких обставин не є спосо­бом неправомірного вилучення чужого майна, то вчинене не утворює шахрайства і по­требує кваліфікації за ст. 185.

Викрадення визнається таємним і тоді, коли винний вилучає майно у присутності інших осіб, на потурання з боку яких він розраховує з тих чи інших підстав (родинні зв’язки, дружні стосунки, співучасть у вчиненні злочину тощо). Однак вчинюване за таких обставин викрадення перестає бути таємним у тому випадку, якщо такі особи дали підстави винному засумніватися щодо їх «мовчання» з приводу його дій.

Як крадіжку слід розглядати протиправне вилучення чужого майна особою, яка не була наділена певною правомочністю щодо викраденого майна, а за родом своєї діяль­ності лише мала доступ до цього майна (комбайнер, сторож, стрілець воєнізованої охо­рони та ін.).

Дії, розпочаті як крадіжка, але виявлені потерпілим чи іншими особами і, незважа­ючи на це, продовжені винною особою з метою заволодіння майном або його утримання, належить кваліфікувати як грабіж, а у разі застосування насильства чи висловлюван­ня погроз його застосування - залежно від характеру насильства чи погроз - як грабіж чи розбій.

Крадіжка визнається закінченою з моменту протиправного вилучення майна, коли винна особа отримала реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним (захо­вати, передати іншим особам, вжити за призначенням тощо). Визначення того, чи мала особа можливість розпорядитися чи користуватися викраденим майном, вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру майна (зокрема, його власти­востей, розміру, ваги), місця, з якого воно було вилучено (територія заводу, сільськогос­подарські угіддя, сейф, магазин тощо) та інших обставин, які дають змогу констатувати факт розпорядження, користування майном на власний розсуд (спосіб охорони майна, механізм вилучення майна, момент затримання винної особи тощо).

Суб’єктом злочину може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона крадіжки характеризується прямим умислом на заволо­діння чужим майном. Змістом умислу винного при крадіжці охоплюється його пере­конаність у тому, що викрадення ним майна здійснюється таємно від потерпілого, очевидців або осіб, у володінні чи під охороною яких знаходиться майно: за відсут­ності сторонніх осіб; у їхній присутності, але непомітно для них; у присутності таких осіб і на «їхніх очах», але за умови, що вони не усвідомлюють характеру вчинюваних винним дій; у присутності сторонніх осіб, на потурання (а через це і на втаємничення своїх дій) яких, в силу особливих зв’язків чи стосунків з ними, розраховує винний тощо. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони крадіжки є корисливий мотив. Ставлення винного до завданої ним потерпілому значної шкоди може бути як умисним, так і необережним.

Кваліфікованими та особливо кваліфікованими видами крадіжки є вчинення її: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) у великих розмірах; 4) в особ­ливо великих розмірах; 5) організованою групою, а також крадіжка: 6) поєднана з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище; 7) що завдала значної шкоди потерпілому.

Про поняття таких кваліфікуючих ознак крадіжки, як вчинення її повторно, у ве­ликих чи в особливо великих розмірах, поєднання її з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище, завдання нею значної шкоди потерпілому див. примітки до ст. 185 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу, а таких, як вчинення крадіжки за попередньою змовою групою осіб та організованою групою- ст. 28 та коментар до неї.

Постанова ПВС №10 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (пункти 2, З, 4).

Стаття 186. Грабіж

Конфіскацією майна.

(Стаття 186 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-17 від 15 квіт­ня 2008 р.)

Підвищена суспільна небезпека грабежу порівняно з крадіжкою обумовлюється тим, що грабіжник на відміну від злодія не приховує свого наміру протиправно заволо­діти майном, діє відкрито для сторонніх осіб, ігноруючи волю потерпілого чи осіб, у володінні чи під охороною яких перебуває майно, і нехтуючи думкою очевидців.

З об’єктивної сторони грабіж характеризується відкритим способом викрадення чужого майна.

Відкритим визнається викрадення, що здійснюється у присутності інших осіб, які розуміють протиправний характер дій винного, а він, у свою чергу, усвідомлює цю об­ставину. Такими особами можуть бути особи, у власності, володінні чи під охороною яких знаходиться майно, на яке здійснюється посягання, очевидці. Однак до таких осіб не можуть бути віднесені співучасники грабіжника, а також інші особи, в силу певних зв’язків чи стосунків з якими винний розраховує на потурання з їхнього боку (не очікує будь-якої протидії вчинюваному ним діянню).

З об’єктивної сторони вчинення грабежу можливе у формі: 1) відкритого викрадення чужого майна без застосування насильства або погрози його застосування (ненасиль­ницький грабіж); 2) відкритого викрадення чужого майна із застосуванням насиль­ства або погрози його застосування (насильницький грабіж).

При ненасильницькому грабежі винний при вилученні майна не звертається до застосування насильства або погрози до потерпілого чи інших осіб (не здійснює ціле­спрямованої дії на їх психіку чи тілесну недоторканність), а обмежується прикладенням певних зусиль лише безпосередньо для вилучення майна. Типовим проявом простого грабежу є так званий «ривок», коли грабіжник несподівано для потерпілого чи інших осіб захоплює майно (вихоплює з рук сумку, зриває з голови шапку тощо).

При насильницькому грабежі винний не тільки прикладає певні зусилля для того, щоб безпосередньо вилучити чуже майно, а ще і вдається до насильницького впливу на потер­пілого чи інших осіб. При цьому насильство застосовується для протиправного вилучення або утримання такого майна (тобто, воно має прикладний, «інструментальний» характер).

У разі, коли винний вже отримав можливість розпорядитися, користуватися проти­правно вилученим майном і застосовує насильство лише з метою звільнення від затри­мання, його дії не можуть визнаватися насильницьким грабежем. Залежно від способу вилучення майна вони можуть розцінюватися як крадіжка або простий грабіж. Застосу­вання ж насильства у такому випадку утворює окремий злочин проти особи й повинно отримати самостійну правову оцінку залежно від характеру насильства і заподіяної по­терпілому фізичної шкоди.

Застосування в процесі відкритого викрадення насильства істотним чином змінює правову сутність грабежу: за таких обставин обов’язковим додатковим об’єктом зло­чину виступає особа потерпілого, до якої було застосовано насильство (її психічна і фізична недоторканність).

Грабіж визнається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпорядитися чи користуватися ним.

Суб’єктом грабежу може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується наявністю у винної особи пря­мого умислу на протиправне заволодіння чужим майном і корисливим мотивом. Зміс­том умислу грабіжника охоплюється усвідомлення того факту, що вчинювані ним дії здійснюються в умовах очевидності - вони мають відкритий для потерпілого або інших осіб характер. При цьому винний ігнорує цю обставину. Психічне ставлення винного до завданої ним потерпілому значної шкоди може бути як умисним, так і необережним.

Насильницький грабіж утворює кваліфікований склад злочину (ч. 2 ст. 186) і може бути двох видів: 1) грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого; 2) грабіж, поєднаний з погрозою застосування такого насильства.

Під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності, а також вчинення інших насиль­ницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння). Такі насильницькі дії, вчинені в процесі грабежу, повністю охоплюються ч. 2 ст. 186 і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК не потребують.

Застосування до особи (власника майна, особи, у володінні чи під охороною якої воно перебуває, інших осіб) без її згоди наркотичних засобів, психотропних, отруйних чи сильнодіючих речовин (газів) з метою заволодіння чужим майном належить розгля­дати як насильство, і якщо воно не було небезпечним для її життя або здоров’я, квалі­фікувати такі дії за ч. 2 ст. 186.

Погроза застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, є психічним насильством, яке полягає у залякуванні потерпілого негайним застосуванням до нього такого фізичного насильства. Висловлюючи погрозу, грабіжник може конкретизувати зміст фізичного насильства (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи позбавлення волі тощо), а може і не робити цього. Оскільки характер погрози має суттєве значення для кваліфікації дій винного, з’ясування його у таких випадках є обов’язковим. Встановлюючи зміст погрози, слід враховувати всю сукупність об’єктивних і суб’єктивних обставин справи (час, місце, обстановку вчинення посягання, кількість осіб, які пося­гають, і потерпілих, предмет, яким погрожував винний, суб’єктивне сприйняття погро­зи потерпілим тощо). Якщо зміст неконкретизованої погрози встановлено не було і при цьому не доведено, що винний погрожував застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого, вчинене слід розглядати як грабіж.

Насильницький грабіж необхідно відмежовувати від розбою. Основними ознаками, за якими розрізняються ці злочини, є: а) спосіб посягання (грабіж - це завжди відкрите посягання, а розбій може вчинюватись як відкрито, так і таємно); б) характер фізичного і психічного насильства (при грабежі для досягнення своєї мети винний застосовує на­сильство, що не є небезпечним для життя або здоров’я потерпілого, або погрозу такого насильства, при розбої - насильство, небезпечне для життя чи здоров’я особи, яка за­знала нападу, або погрозу таким насильством); в) момент закінчення (грабіж за своєю конструкцією є злочином з матеріальним складом і вважається закінченим з моменту, коли винна особа вилучила майно і має реальну можливість розпоряджатися чи корис­туватися ним, тоді як склад розбою сконструйований як усічений і розбій вважається закінченим з моменту нападу незалежно від того, чи заволоділа винна особа чужим майном).

Іншими, крім застосування насильства, кваліфікуючими та особливо кваліфіку­ючими грабіж ознаками є вчинення його: 1) повторно; 2) за попередньою змовою гру­пою осіб; 3) у великих та особливо великих розмірах; 4) організованою групою, а також 5) поєднання грабежу з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище та 6) зав­дання значної шкоди потерпілому.

Про поняття таких кваліфікуючих грабіж ознак, як вчинення його повторно, у ве­ликих чи в особливо великих розмірах, завдання ним значної шкоди потерпілому, а також поєднання його з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище- див. примітки до ст. 185 та коментар, викладений у Загальних положеннях до цього розділу, а про поняття вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб або організова­ною групою - ст. 28 та коментар до неї.

Постанова ПВС №10 від 6 листопада 2009 р. «Про судову практику у справах про злочини проти власності» (пункти 2—5).

Стаття 187. Розбій

Напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погро­зою застосування такого насильства (розбій),-

Конфіскацією майна.

Розбій, спрямований на заволодіння майном у великих чи особливо ве­ликих розмірах або вчинений організованою групою, або поєднаний із запо­діянням тяжких тілесних ушкоджень,-

Стаття 189. Вимагання

Вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь- яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їх­ньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання),-

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням во­лі на той самий строк.

Вимагання, вчинене повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або службовою особою з використанням свого службового становища, або з погрозою вбивства чи заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, або з пошкодженням чи знищенням майна, або таке, що завдало значної шкоди по­терпілому,-

Стаття 190. Шахрайство

Заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом об­ману чи зловживання довірою (шахрайство) -

Карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років, з позбавленням права обіймати левні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Привласнення, розтрата або заволодіння чужим майном шляхом зло­вживання службовою особою своїм службовим становищем -

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займати­ся певною діяльністю на строк до трьох років.

Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, вчинені по­вторно або за попередньою змовою групою осіб,-

караються обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбав­ленням волі на строк від трьох до восьми років, з позбавленням права обі­ймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

(Стаття 193 в редакції Закону № 270Л/1 від 15 квітня 2008 р.)

Об’єктом злочину є право власності. Це право порушується винним тоді, коли він за законом не має права володіти, користуватися чи розпоряджатися чужим майном, яке він знайшов чи яке у нього випадково опинилось, або набувати права власності на скарб.

Предметом злочину може бути лише: 1) чуже для винного майно, яке знайдене ним чи випадково опинилося в нього, або 2) скарб,- які мають особливу історичну, на­укову, художню, культурну цінність.

Знайденим слід вважати таке чуже майно, яке вийшло із фактичного володіння власника і на момент його привласнення винним знаходиться у бездоглядному стані. Зокрема, йдеться про загублені речі, тобто предмети, які, як правило, не мають іденти­фікаційних ознак належності і перебувають у невідомому для власника місці. Виявлен­ня таких речей відповідно до цивільного законодавства розцінюється як знахідка. Закон зобов’язує того, хто знайшов загублену річ, негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла за­гублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій пере­дана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо осо­ба, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування неві­домі, то особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Обставини, за яких знайдене майно вийшло із фактичного володіння його власника або стало бездоглядним, можуть бути різними (втрата внаслідок перевезення, залишен­ня при перебуванні у певному місці тощо) і значення для кваліфікації дій винної особи не мають. Не має значення для наявності складу цього злочину і те, чи знала винна осо­ба, кому конкретно належить знайдене майно, чи була поінформована про цю обставину, чи була вона свідком втрати власником майна або це трапилось за її відсутності.

Не визнається знахідкою майно, яке хоча спеціально і не охоронялось, але знаходи­лось у сфері виробничої діяльності власника чи тимчасово було залишено ним, закон­ним володільцем чи іншою особою, якій воно було довірено, у певному місці. Заволо­діння таким майном при усвідомленні винним зазначених обставин слід розглядати як викрадення.

Таким, що випадково опинилося у винного, вважається майно, яке надійшло в його володіння в результаті випадкового збігу обставин (випадку),- винний не вчиняв яки­хось спеціальних дій для того, щоб отримати це майно. Це може статися, наприклад, внаслідок неправильного адресування поштових відправлень, предметом яких є зазна­чене у ст. 193 майно, помилкового його вручення винному як власникові чи законному володільцю тощо. Якщо особа якимось чином сприяла заволодінню чужим майном, вчинене за наявності для того інших підстав може бути розцінене як викрадення.

Склад розглядуваного злочину має місце лише за умови, що знайдене чи таке, що випадково опинилося у винного, чуже майно або скарб мали відповідну цінність, а са­ме: особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність. Таким чином, привлас­нення іншого, ніж зазначене вище, знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна або скарбу не утворює складу злочину, передбаченого ст. 193.

Особлива історична, наукова, художня, культурна цінність привласнених предме­тів (майна) або скарбу визначається у кожному конкретному випадку на підставі експерт­ного висновку з урахуванням не лише їх вартості у грошовому вимірі, а й значення для історії, науки, культури. Формальною ознакою особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності майна (скарбу) може бути, зокрема, визнання його національним надбанням України.

Слід зазначити, що міжнародно-правові акти та акти вітчизняного законодавства ви­значають родові ознаки окремих предметів, привласнення яких утворює склад злочину, передбаченого ст. 193. Так, на підставі Конвенції про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на куль­турні цінності відповідним законом України культурними цінностями визнаються об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України (оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури; предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури; предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розко­пок; унікальні та рідкісні музичні інструменти; рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування; рідкісні поштові марки тощо). Культурними можуть визнаватися цінності як світського, так і релігійного характеру або їхні колекції.

Слід зазначити, що особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність можуть становити як окремі твори, речі тощо, так і колекції предметів, які набувають такої цінності лише у своїй сукупності (наприклад, зібрані за певними ознаками старо­давні монети, поштові марки, предмети побуту, виробництва, книги тощо, які в окре­мих примірниках можуть і не являти особливої історичної, наукової, художньої, куль­турної цінності).

Скарбом визнаються закопані в землю чи приховані іншим способом гроші, валют­ні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Привласнення скарбу, який не має особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності, а так само привласнення знайдених дорогоцінних металів чи дорого­цінного каміння, які не є скарбом, не утворюють складу цього злочину і за наявності підстав можуть бути кваліфіковані за ст. 214.

З об’єктивної сторони злочин полягає у незаконному привласненні особою зна­йденого чи чужого майна, що випадково опинилося у неї, або скарбу.

Привласнення - це звернення такого майна на свою користь. За своєю правовою суттю привласнення особою знайденого чи чужого майна, що опинилося у неї, а також скарбу є приховуванням факту його знайдення або отримання винним з подальшим його використанням на свою користь.

На відміну від привласнення як способу вчинення злочину, передбаченого ст. 191, привласнення як спосіб вчинення злочину, передбаченого ст. 193, характеризується тим, що: а) майно, яке є предметом цього злочину, на момент його звернення на ко­ристь винного чи користь інших осіб не перебувало у правомірному його володінні;

б) винний не вживав будь-яких дій для протиправного вилучення такого майна.

Згідно з редакцією ст. 193, прийнятою згідно із Законом від 15 квітня 2008 р., при­власнення зазначеного вище майна або скарбу утворює склад цього злочину лише тоді, коли воно є незаконним. Незаконний характер такого привласнення означає, що винна особа за законом не мала права привласнювати знайдене чи таке, що у неї випадково опинилося, майно або виявлений нею скарб. У таких випадках вона зобов’язана негай­но повідомити визначених законом суб’єктів про таке майно чи скарб і передати (повер­нути) їх відповідним особам чи органам.

Слід мати на увазі, що за певних обставин особа, яка знайшла загублену річ або скарб, має право звернути їх на свою користь - набути право власності на них. Так, особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядуван­ня, якщо: 1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати по­вернення загубленої речі; 2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернен­ня загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

За загальним правилом, особа, яка виявила скарб, набуває права власності на нього. Держава набуває права власності на скарб лише у тому випадку, якщо він є пам’яткою історії або культури. Отже, за наявності в особи права на знахідку чи скарб, звернення нею їх на свою не є привласненням у розумінні ст. 193 КК, тобто таке привласнення не має характеру незаконного, а отже, не утворює складу цього злочину.

Не становить незаконного привласнення також продаж особою знайденої речі, що швид­ко псується, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю. Однак при цьому особа, яка знайшла таку річ, має дотриматися двох умов:

одержати письмові докази, що підтверджують суму виторгу; 2) повернути суму гро­шей, одержаних від продажу знайденої речі, особі, яка має право вимагати її повернення.

Закінченим цей злочин вважається з моменту, коли винний незаконно привласнив знайдене ним майно чи майно, яке випадково у нього опинилось, або скарб і мав мож­ливість повідомити про володіння ним таким майном власника, відповідний орган дер­жавної влади або орган місцевого самоврядування.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усві­домлює той факт, що незаконно привласнює чуже майно, яке він знайшов чи яке у ньо­го випадково опинилось, або скарб, який має бути зданий державі, і, незважаючи на цю обставину, бажає це зробити. Особливістю суб’єктивної сторони злочину є те, що уми­сел у винної особи на привласнення зазначеного майна виникає після фактичного вста­новлення володіння над таким майном.

Суб’єкт злочину загальний.

Конвенція ООН про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезен­ня, ввезення та передані права власності на культурні цінності від 17 листопада 1970р. Рати­фікована УРСР 10 лютого 1988 р. (ст. 1).

Конвенція ООН про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 р. Ратифікована УРСР 4 жовтня 1988 р. (статті 7, 2).

Угода про вивезення та ввезення культурних цінностей, підписана у м. Москві 28 вересня

р. Ратифікована Україною 11 січня 2006р. (ст. 1).

ЦК (статті 337-343).

Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 верес­ня 1999 р. (статті 1, 3).

Закон України «Про народні художні промисли» від 21 червня 2001 р. (статті 1, 12, 13).

Постанова ВР від 24 травня 2001 р. «Про визнання колекції образотворчого мистецтва на­ціональним надбанням України».

Порядок укладення охоронних договорів на пам ’ятки культурної спадщини. Затверджений постановою КМ № 1768 від 28 грудня 2001 р.

Карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк.

Розділ VI ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; просмотров: 411; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.148.115.43 (0.03 с.)