Карається штрафом від двохсот до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

Самовільне зайняття земельної ділянки, вчинене особою, раніше суди­мою за злочин, передбачений цією статтею, або групою осіб, або щодо зе­мельних ділянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель,-

карається обмеженням волі на строк від двох до чотирьох років або по­збавленням волі на строк до двох років.

Самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у частині першій цієї статті,-

карається штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мініму­мів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмежен­ням волі на строк до трьох років.

Самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці, зазначеній у частині другій цієї статті, або вчинене осо­бою, раніше судимою за такий саме злочин або злочин, передбачений части­ною третьою цієї статті,-

карається позбавленням волі на строк від одного до трьох років. Примітка. Відповідно до цієї статті шкода, передбачена частиною першою цієї статті, визнається значною, якщо вона у сто і більше разів перевищує неопо­датковуваний мінімум доходів громадян.

(Кодекс доповнено статтею 197-1 згідно із Законом № 578-У від

01.2007 р.)

У цій статті передбачено відповідальність за два самостійних (хоч і пов’язаних між собою) злочини - самовільне зайняття земельної ділянки, яким завдано значної школи її законному володільцю або власнику (ч. 1), і самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці (ч. 3). Відповідальність за їх вчинення обтяжують кваліфікуючі ознаки, вказані, відповідно, у ч. 2 і ч. 4 коментованої статті.

З урахуванням імперативної заборони на зворотну дію в часі законів, що посилю­ють кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 5), і порівняльного аналізу відповідних санк­цій, слід зробити висновок про те, що випадки самовільного зайняття земельних діля­нок та пов’язаного з ним самовільного будівництва, які мали місце до набрання чинно­сті Законом України від 11 січня 2007 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за самовільне зайняття земельної ділян­ки», повинні кваліфікуватись не за ст. 197-1, а (за наявності до цього підстав) за ст. 356.

Потерпілим від злочинів, передбачених ч. 1 і ч. З ст. 197-1, є законний володілець або власник самовільно зайнятої земельної ділянки. До законних володільців належать землекористувачі - особи, які мають право постійного користування земельними ділян­ками, орендарі земельних ділянок, особи, які використовують чужі земельні ділянки для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) або для забудови (суперфіцій), а також концесіонери. Права землекористувачів (за винятком права відчужувати земельну ділян­ку, передавати її в оренду, заставу, спадщину, а також якщо інше не передбачене законом або договором) збігаються з правами власників земельних ділянок. Йдеться, зокрема, про права: самостійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сіль­ськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоши- рені корисні копалини, торф, ліси, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1, є право власності на землю (право користування землею), а злочину, передбаченого ч. З,- вста­новлений законодавством порядок будівництва на земельних ділянках відповідних об’єктів (будівель та споруд). Додатковими об’єктами вказаних злочинів виступають, зокрема: правомірна управлінська діяльність державних і самоврядних органів у галузі земельних та архітектурно-будівельних відносин; система оподаткування (винні у са­мовільному зайнятті земельних ділянок, як правило, не сплачують плату за землю, яка включає земельний податок й орендну плату за земельні ділянки державної і комуналь­ної власності і входить у систему оподаткування); встановлений порядок охорони надр.

Предметом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1, виступає конкретна земельна ділянка, під якою треба розуміти частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Юридичними ознаками земельної ділянки як об’єкта права власності та як предмета розглядуваного злочину визнаються: 1) її виокремлення в аспекті землевпорядкування за місцем розташування та розміром площі у складі однієї з категорій земельного фонду країни; 2) визначення правового титулу належності земельної ділянки конкретній особі та закріплення прав останньої щодо неї. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на:

поверхневий (ґрунтовий) шар; 2) водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться; 3) простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Аналізований злочин може бути вчинений стосовно земельної ділянки будь-якої ка­тегорії, на які поділяються землі України за основним цільовим призначенням (землі сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забудови, водного фон­ду, промисловості, транспорту, запасу тощо). При цьому належність самовільно зайня­тої земельної ділянки до земель зі специфічним правовим режимом (наприклад, до зе­мель в охоронних зонах) визнається кваліфікуючою ознакою (ч. 2). Варто враховувати і те, що згідно з чинним законодавством об’єктами права державної власності, на які може посягати винний, є не тільки конкретні земельні ділянки, виокремлені за ознаками визначення місць розташування і встановлення меж на земній поверхні, а й усі землі відповідних категорій у просторових межах держави, які не віднесені до комунальної та приватної власності. Самовільне зайняття земельної ділянки має місце і у випадку, коли власник або законний володілець земельної ділянки самовільно змінює її межі, приєд­нуючи частину суміжних земель до своєї ділянки.

Під будівлею як предметом злочину, передбаченого ч. З ст. 197-1, слід розуміти об’єкт будівництва, призначений для постійного або тимчасового перебування людей із захистом їх від впливу несприятливих атмосферних умов (житловий будинок, літня кухня, школа, вокзал тощо). Споруда - це об’ємна, площинна або лінійна наземна, над­земна чи підземна будівельна система (інженерно-будівельний об’єкт), що не належить до будівель і яка складається з несучих та в окремих випадках з огороджувальних конст­рукцій і призначена до виконання виробничих процесів різних видів, зберігання матері­алів, виробів, устаткування, для тимчасового перебування людей, пересування людей та вантажів тощо (наприклад, цех, склад, сарай, гараж, погріб, вежа, міст, тунель). Для кваліфікації за ч. З і ч. 4 ст. 197-1 не має значення те, яке призначення має самовільно збудована будівля або споруда - житлово-цивільне, комунальне, промислове або інше.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 197-1, полягає у самовільно­му зайнятті земельної ділянки, а злочину, передбаченого ч. З цієї статті,- у самовільному будівництві будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці.

Самовільне зайняття земельної ділянки - це фактичне заволодіння (чи заволо­діння і користування) земельною ділянкою або її частиною, вчинене особою: 1) якій ця ділянка у встановленому порядку не надавалась у володіння і користування (постійне, оренда, земельний сервітут, емфітевзис, суперфіцій) або не передавалась у власність;

за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки або прав на неї;

за відсутності інших законних підстав, які дозволяють вважати користування земель­ною ділянкою правомірною дією.

Для встановлення суті кримінально караного самовільного зайняття земельної ділян­ки важливим є визначення моменту виникнення права власності на земельну ділянку чи права користування нею. За чинним земельним законодавством: право власності на зе­мельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ді­лянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 ЗК); право власності на земельну ділянку, набуту у власність із земель приватної власності без зміни її меж та цільового призначення, посвідчується не державним актом, а цивільно-правовим правочином щодо відчуження земельної ділянки, укладеним у встановленому законом порядку, або свідоцтвом про право на спадщину (ст. 126 ЗК).

Не будь-яке заволодіння земельною ділянкою без належним чином оформленого і зареєстрованого правовстановлювального документа (а ним є, зокрема, державний акт на право власності на земельну ділянку, державний акт на право постійного користуван­ня земельною ділянкою або договір оренди) може розглядатись як злочин - самовільне зайняття земельної ділянки. Йдеться, зокрема, про ситуацію використання земельної ділянки у проміжку часу між одержанням земельної ділянки за рішенням уповноваже­ного органу або отриманої на іншій законній підставі та реєстрацією державного акта

про право на землю. Використання земельної ділянки у цьому проміжку часу є не само­вільним зайняттям земельної ділянки, а використанням останньої без правовстановлю- вального документа. Фактично у випадку здійснення експлуатації земельної ділянки до одержання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації має міс­це самостійне земельне правопорушення, яке не пов’язане з порушенням прав власника земельної ділянки або користувача нею і за вчинення якого може наставати адміністра­тивна відповідальність (ст. 188-5 КАП).

Наявність правочину щодо земельної ділянки виключає кримінально-правову оцін­ку вчиненого щодо цієї ділянки як її самовільного зайняття. Так, згідно зі ст. 128 ЗК продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної та комунальної власності провадиться місцевими державними адміністраціями, Радою міністрів АРК або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень, а продаж земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, що підлягають приватизації,- державними орга­нами приватизації у порядку, затвердженому КМ. Стаття 131 ЗК, регламентуючи придбан­ня земельних ділянок у власність на вторинному ринку землі, вказує на те, що громадя­ни, юридичні особи, територіальні громади і держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, дарування, успадкування та інших цивільно-право­вих угод. Земельні ділянки, які належать громадянам та юридичним особам на праві власності, можуть передаватись у заставу (ст. 133 ЗК).

Правочин, наявність якого виключає інкримінування ст. 197-1, може стосуватись не лише власне земельної ділянки, а й прав на неї. Так, відповідно до ст. 93 ЗК право орен­ди земельної ділянки може відчужуватись, у т. ч. продаватись на земельних торгах, а також передаватись у заставу, спадщину, вноситись до статутного фонду власником земельної ділянки на строк до 50 років (крім випадків, визначених законом). Згідно зі ст. 127 ЗК органи державної влади та місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень і на конкурентних засадах здійснюють продаж як земельних ділянок дер­жавної та комунальної власності, так і прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису).

Таким чином, не може вважатись суспільно небезпечним і кваліфікуватися як само­вільне зайняття земельної ділянки використання земельної ділянки особою, яка, хоч і не має поки що належного правовстановлювального документа, однак: 1) одержала зе­мельну ділянку у власність або користування на підставі рішення органу виконавчої влади (органу місцевого самоврядування); 2) набула права на земельну ділянку на під­ставі цивільно-правового правочину (наприклад, міни, дарування, довічного утриман­ня) або в порядку прийняття спадщини.

Не може вважатися самовільним зайняттям земельної ділянки її використання: орен­дарем на підставі укладеного договору оренди земельної ділянки, навіть якщо цей до­говір не був посвідчений нотаріально та/або належним чином не зареєстрований; без державного акта на неї особою, якій ця ділянка у свій час (до 1990 р.) була надана за рішенням не органу влади, а, наприклад, керівництва сільськогосподарського підпри­ємства. Це також стосується використання землі, наданої за рішенням уповноваженого органу, до встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), оскільки у та­кій ситуації відсутні, по-перше, самовільність зайняття землі у зазначеному вище зна­ченні, по-друге, як така юридично оформлена земельна ділянка - предмет розглядува­ного злочинного посягання.

У чинному законодавчому визначенні поняття самовільного зайняття земельної ділян­ки йдеться про рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування саме про передачу земельної ділянки у власність або надання її в користування (оренду). Тому якщо використання земельної ділянки здійснюється за наявності будь-яких інших рішень зазначених органів (наприклад, про надання дозволу на розробку проекту відве­дення земельної ділянки, про погодження місця розташування об’єкта), такі дії (за наяв­ності підстав) можуть розцінюватись як самовільне зайняття земельної ділянки.

Користування земельною ділянкою визнається правомірним, що виключає кваліфі­кацію за ст. 197-1, і за наявності інших (крім рішення відповідного органу про передачу земельної ділянки у власність або надання її у користування (оренду) та правочину що­до земельної ділянки) законних підстав. Так, згідно зі ст. 120 ЗК до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку (її частину), на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих правах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. До особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орен­дованій земельній ділянці, переходить право оренди на цю земельну ділянку. Право­мірною поведінкою слід визнавати, зокрема, і договірне користування земельною ділян­кою, що перебуває у спільній частковій власності (ст. 88 ЗК), а також проведення на підставі угоди із власником землі або за погодженням із землекористувачем геолого- знімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт (ст. 97 ЗК).

Певна протиправна бездіяльність особи, якій можуть передувати цілком правомірні вчинки, здатна заподіяти власнику (законному користувачеві) земельної ділянки не мен­шої шкоди, ніж активна поведінка - дії, які згідно з чинною редакцією ст. 197-1 мають розцінюватись як самовільне зайняття земельної ділянки. Однак на сьогодні несвоєчас­не повернення тимчасово займаних земель, наданих на підставі договору у тимчасове (короткострокове або довгострокове) користування, є не злочином (ст. 197-1), а адміні­стративним проступком (ст. 54 КАП).

Зайняття земельної ділянки як злочин може полягати у різноманітних діях, у ^т. ч. в експлуатації земельної ділянки у значенні вилучення її корисних властивостей. Йдеть­ся, зокрема, про: огородження ділянки; виставлення охорони, яка перешкоджає власни­ку земельної ділянки чи землекористувачеві здійснювати свої права на землю; вирощу­вання сільськогосподарських культур; видобування корисних копалин; розміщення то­варів, техніки і будівельних матеріалів. Для самовільного зайняття земельної ділянки достатньо заволодіння нею без законних на те підстав, тобто винний може фактично її не використовувати. Протиправне використання чужої земельної ділянки (наприклад, проїзд нею транспортним засобом або складування на ній сміття), не поєднане із фак­тичним заволодінням цією ділянкою (інакше кажучи, без встановлення панування, кон­тролю над нею), не повинно визнаватись самовільним зайняттям земельної ділянки, караним за ст. 197-1, і в передбачених законом випадках тягне за собою адміністратив­ну відповідальність (наприклад, за статтями 104, 141 КАП). Подібні дії, на відміну від самовільного зайняття земельної ділянки, не супроводжуються чіткою індивідуаліза­цією об’єкта посягання, оскільки для правопорушника головним є отримання корисних якостей від об’єкта природи, а не заволодіння ним.

Якщо користування самовільно зайнятою земельною ділянкою набуває вигляду са­мовільного будівництва на ній будівлі чи споруди, дії винного треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 і ч. З ст. 197-1 (або ч. 2 і ч. 4 ст. 197-1), оскіль­ки у такій ситуації має місце реальна сукупність злочинів, утворена вчиненими у різний час діяннями, передбаченими різними частинами однієї статті Особливої частини КК.

Самовільне зайняття земельної ділянки є злочином із матеріальним складом, який вважається закінченим з того моменту, коли особа фактично заволоділа земельною ді­лянкою або розпочала її протиправну експлуатацію (освоєння), завдавши цим власнику земельної ділянки або її законному володільцю значної шкоди (про поняття значної шкоди див. примітку до ст. 197-1). Кількісний аспект цієї криміноутворюючої ознаки дозволяє відмежувати злочинне самовільне зайняття земельної ділянки без обтяжуючих обставин від відповідного адміністративного проступку (ст. 53-1 КАП).

Згідно з чинним законодавством розмір шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, визначається Державною інспекцією з контролю за вико­ристанням і охороною земель та її територіальними органами за спеціальною форму­лою з урахуванням таких показників: площа самовільно зайнятої земельної ділянки; середньорічний дохід, який можна отримати від використання земель за цільовим при­значенням; коефіцієнт функціонального використання земель; коефіцієнт індексації нормативної грошової оцінки земель. Визначення розміру заподіяної шкоди у випадку належності самовільно зайнятої земельної ділянки до земель житлової та громадської забудови має особливість, яка полягає у врахуванні спеціальних коефіцієнтів (застосо­вуються до населених пунктів обласного значення, м. Києва, м, Севастополя і населе­них пунктів, віднесених до курортних), а також у тому, що розмір середньорічного до­ходу, який можна отримати від земель житлової та громадської забудови, диференційо­вано залежно від належності населеного пункту до тієї чи іншої групи за чисельністю населення.

До шкоди, заподіяної власникові земельної ділянки або землекористувачеві, можуть включатись й інші складові, зокрема: 1) збитки, пов’язані із знищенням або пошко­дженням зелених насаджень або руйнуванням будівель чи споруд (наприклад, гідротех­нічних), які знаходились на самовільно зайнятій земельній ділянці; 2) витрати, які осо­ба мусить понести для відновлення: а) свого порушеного права на земельну ділянку (скажімо, проведення геодезичних робіт із відновлення межових знаків); б) якості земель­ної ділянки як об’єкта права власності чи користування (зокрема, оранка, внесення до­брив, проведення рекультивації порушених земель). Це випливає з того, що ЦК до зби­тків, які підлягають відшкодуванню, відносить реальні збитки та упущену вигоду.

Витрати на знесення будівель і споруд, які самочинно збудовані чи будуються на самовільно зайнятих земельних ділянках, не повинні враховуватись при визначенні розміру заподіяної шкоди в порядку застосування ч. 1 ст. 197-1, оскільки вказана шкода власникові земельної ділянки чи землекористувачеві є результатом не самовільного за­йняття земельної ділянки, а самовільного будівництва на такій ділянці - самостійного злочину, виділеного в окремий склад у ч. З ст. 197-1. При цьому зі змісту вказаної кри- мінально-правової норми не випливає, що злочином визнається самовільне будівництво будівлі (споруди) за умови, що самовільне зайняття земельної ділянки заподіяло значну шкоду. Вказівка у ч. З ст. 197-1 на земельну ділянку, «зазначену у частині першій цієї статті», означає лише те, що самовільно зайнята земельна ділянка як місце самовільно­го будівництва не належить до числа земель з особливим правовим режимом, переліче­них у ч. 2 ст. 197-1.

Посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, які знаходяться на самовільно зайнятих земельних ділянках, є власністю власників земельних ділянок та землекористувачів, а, отже, майном, чужим для того, хто самовільно зайняв земельну ділянку. У зв’язку з цим заволодіння вирощеним, але не зібраним урожаєм, особою, винною у самовільному зайнятті земельної ділянки, потребує додаткової кваліфікації як викрадення чужого майна, зокрема, за статтями 185, 186 або ст. 187. Злочин, передба­чений ч. 1 або ч. 2 ст. 197-1, може утворювати сукупність із: умисним знищенням або пошкодженням чужого майна (ст. 194); злочинами проти довкілля (наприклад, статті 239, 240, 242, 246); злочинами проти життя і здоров’я особи (наприклад, статті 121, 122); злочинами проти громадського порядку та моральності (зокрема, статті 293, 294); злочинами проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самовряду­вання та об’єднань громадян (наприклад, статті 342, 345).

Самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці полягає у веденні на такій ділянці без належного дозволу будівельних робіт (у т. ч. земляних), а також виконанні монтажних робіт по спорудженню нового об’єкта - будівлі чи споруди. Поняттям будівництва охоплюється як нове будівництво, так і ре­конструкція, реставрація, впорядкування або капітальний ремонт вже існуючих об’єктів - будівель чи споруд, розширення і технічне переоснащення підприємств.

Для того, щоб здійснювати будівництво, фізична або юридична особа зобов’язана набути права власності на земельну ділянку або права користування нею, зареєстрував­ши відповідний правовстановлювальний документ у встановленому законом порядку.

Так, забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюєть­ся після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою у по­рядку, передбаченому законом, та отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекцією державного архітектурно- будівельного контролю, зокрема, на підставі документа, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або договору суперфіцію.

Що стосується самовільного характеру будівництва, то за цивільним законодавст­вом самочинним визнається будівництво, яке було здійснене за однієї з таких обставин:

на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Вимоги цивільного законодавства в цій частині поширюються як на власників земельних ділянок і землекористувачів, так і на осіб, які не мають юридично оформлених титулів на земельні ділянки.

При цьому із змісту ч. З ст. 197-1 випливає, що поняття кримінально караного само­вільного будівництва має специфіку, яка полягає у його поєднанні із самовільним зайнят­тям земельної ділянки. Інші різновиди самовільного (самочинного) будівництва ознак ана­лізованого складу злочину не містять. Вони можуть визнаватися адміністративним про­ступком (ст. 97 КАП) або кримінально караним самоправством (див. коментар до ст. 356).

Факт самовільного зайняття земельної ділянки, яке передувало самовільному будів­ництву, може бути встановлений: 1) вироком суду, яким особа одночасно визнається винною у скоєнні двох злочинів - самовільного зайняття земельної ділянки та самовіль­ного будівництва на ній будівлі чи споруди; 2) вироком суду, яким особу раніше було засуджено за ч. 1 (ч. 2) ст. 197-1, постановою суду про звільнення особи від криміналь­ної відповідальності за злочин, передбачений цією кримінально-правовою нормою, або постановою посадової особи органу земельних ресурсів про накладення адміністратив­ного стягнення за ст. 53-1 КАП.

Злочин, передбачений ч. З ст. 197-1, визнається закінченим не з моменту зведення готової будівлі або споруди, а з початку ведення будівельних робіт на самовільно за­йнятій земельній ділянці. Регулятивне законодавство до підготовчих робіт до будівни­цтва об’єкта відносить: підготовку земельної ділянки; влаштування огородження будівель­ного майданчика та знесення будівель і споруд; спорудження елементів благоустрою; спорудження тимчасових виробничих і побутових споруд, необхідних для організації та обслуговування будівництва; підведення тимчасових інженерних мереж; улаштуван­ня під’їзних шляхів; складування будівельних матеріалів.

Суб’єкт злочинів, передбачених різними частинами ст. 197-1,- загальний. Зі змісту

ч. З ст. 197-1 випливає, що самовільне будівництво об’єктів на самовільно зайнятій зе­мельній ділянці має визнаватись злочином і у випадку, коли воно здійснюється особою, яка не займала самовільно відповідну земельну ділянку. Дії службової особи за наявно­сті підстав потребують додаткової кваліфікації за ст. 364 або 365.

Суб’єктивна сторона самовільного зайняття земельної ділянки і самовільного будівництва на ній будівель або споруд характеризується прямим умислом. Винна осо­ба усвідомлює відсутність у неї права на конкретну земельну ділянку (права здійснюва­ти будівельні роботи), однак бажає її захопити (збудувати на ній будівлю або споруду). Психічне ставлення до значної шкоди, заподіяної власнику земельної ділянки або її законному володільцю (ч. 1 ст. 197-1), може бути у формі непрямого умислу. Умислом особи, винної у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 197-1, має охоплюватись на­лежність самовільно зайнятої земельної ділянки до вказаних у цій нормі земель з особ­ливим правовим режимом. У випадку здійснення самовільного будівництва тим, хто не здійснював самовільне зайняття земельної ділянки - місце будівництва будівлі чи спо­руди, умисел винного повинен включати усвідомлення того, що земельна ділянка є са­мовільно зайнятою.

Помилка особи щодо справжніх меж того чи іншого землеволодіння має виключати відповідальність за ст. 197-1 КК через відсутність умислу. Висновок про відсутність складу злочину треба робити і у випадку добросовісного користування земельною ділянкою, коли особа, здійснюючи без законних підстав обробку та присвоєння ко­рисних властивостей земельної ділянки, вважає своє землекористування правомірним. При цьому в особи немає документів, які засвідчували б наявність у неї прав на земель­ну ділянку, а межі останньої склалися у процесі здійснюваного землекористування, і їх ніхто не оспорює - ні суміжні землекористувачі, ні власники земельних ділянок, ні тре­ті особи. Отже, йдеться про таке користування земельною ділянкою, яке дозволяє на­бути права на неї за давністю.

Кваліфікуючими ознаками самовільного зайняття земельної ділянки є вчинення цього злочину: 1) особою, раніше судимою за злочин, передбачений ст. 197-1 (див. ст. 88 і коментар до неї); 2) групою осіб (див. ст. 28 і коментар до неї); 3) щодо земельних ді­лянок особливо цінних земель, земель в охоронних зонах, зонах санітарної охорони, санітарно-захисних зонах чи зонах особливого режиму використання земель (ч. 2 ст. 197-1), а кваліфікуючими ознаками самовільного будівництва будівель або споруд на самовіль­но зайнятій земельній ділянці - 1) ведення такого будівництва на земельній ділянці, зазначеній у ч. 2 ст. 197-1; 2) вчинення його особою, раніше судимою за такий самий злочин або злочин, передбачений ч. З ст. 197-1 (ч. 4 ст. 197-1). Буквальне тлумачення

ч. 2 ст. 197-1 дозволяє стверджувати, що самовільне зайняття земельної ділянки за на­явності хоча б однієї кваліфікуючої ознаки, вказаної у цій кримінально-правовій нормі, має тягнути не адміністративну, а кримінальну відповідальність незалежно від розміру шкоди, завданої власнику або законному володільцю земельної ділянки.

До особливо цінних земель належать: чорноземи нееродовані несолонцюваті на лесових породах; лучночорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові ґрунти; темно- сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дер- ново-буроземні глибокі і середньоглибокі; дерново-підзолисті суглинкові ґрунти; торфо­вища з глибиною залягання торфу більше одного метра і осушені незалежно від глиби­ни; коричневі ґрунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі ґрунти Закарпаття; землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів; землі природно- заповідного фонду; землі історико-культурного призначення. Названі види земель ста­новлять особливу цінність з огляду на їх агроекологічні, історико-культурні чи інші особливості - висока родючість, наявність унікальних природних комплексів або об’єк­тів культурної спадщини. Належність земель до особливо цінних визначається за даними Державного земельного кадастру.

Охоронні зони створюються: 1) навколо особливо цінних природних об’єктів, об’єк­тів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захис­ту їх від несприятливих антропогенних впливів; 2) уздовж ліній зв’язку, електропере­дачі, земель транспорту, навколо промислових об’єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодженню, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об’єкти.

Зони санітарної охорони створюються навколо об’єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об’єкти оздо­ровчого та іншого призначення, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності. Так, встановлення меж зон санітарної охорони джерел та об’єктів централізованого питного водопостачання здійснюється у процесі розроблення проекту землеустрою. Межі зон санітарної охорони та поясів особливого режиму встановлюються органами місцевого самоврядування за погодженням з місцевими органами виконавчої влади з водного гос­подарства та органами державного санітарно-епідеміологічного нагляду.

Санітарно-захисні зони створюються навколо об’єктів, які є джерелами виділення, зокрема, шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвуко­вих і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань, з метою відокремлення таких об’єктів від територій житлової забудови.

Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об’єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих об’єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кор­дону України, а також захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об’єктах. Правовий режим санітарно-захисних зон та зон особливого режиму використання зе­мель визначається законодавством України.

8. Самовільне зайняття земельної ділянки як злочин, передбачений ч. 1 та ч. 2 ст. 197-1, потрібно відрізняти від інших злочинів проти власності - шахрайства і вима­гання. Якщо самовільне зайняття земельної ділянки означає фактичне заволодіння та (або) користування земельною ділянкою, не поєднане з отриманням титулу на неї, то винний у шахрайстві або вимаганні у певний спосіб (шляхом обману, погроз чи насиль­ства) отримує (прагне отримати) правовстановлювальний документ на земельну ділян­ку, а, отже, право на неї як різновид нерухомості, щодо відчуження якої законом вста­новлені спеціальні правила.

Самовільне зайняття земельної ділянки слід також відрізняти від порушення поряд­ку надання земельної ділянки у власність чи у користування (неправильне оформлення правовстановлювального документа, ухвалення рішення про надання земельної ділянки всупереч чинному законодавству або неуповноваженим органом чи особою, у завище­ному розмірі або особі, яка не має права на отримання конкретної земельної ділянки, тощо). Такі діяння можуть кваліфікуватись за статтями КК, які передбачають відпові­дальність за злочини у сфері службової діяльності. Наприклад, це стосується випадків складання сільськими головами як посадовими особами органів місцевого самовряду­вання завідомо неправдивих документів - рішень сільських рад нібито про виділення земельних ділянок при тому, що колегіально ці питання не розглядались. Відсутнє кримінально каране самовільне зайняття земельної ділянки і в тому разі, коли рішення державного органу (органу місцевого самоврядування) про передачу земельної ділянки у власність або надання її у користування ухвалено внаслідок давання-одержання ха­бара. Наявність відповідного рішення уповноваженого органу інкримінування ст. 197-1 виключає, а кримінально-правова оцінка вчиненому має даватись знову із посиланням на норми КК про службові злочини.

Конституція України (ст. 14).

ЗК (статті 78, 81-95, 100, 112-115, 116, 119, 120,124, 125, 127, 128, 131, 133, 150).

КАП (статті 53-1, 97, 188-5).

ЦК (статті 22, 181, 376, 377, глави ЗО, 33, 34).

Закон України «Про державний кордон України» від 4 листопада 1991 р.

Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р.

Закон України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р. (ст. 22).

Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р. (ст. 45).

Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня 1996р. (ст. 6).

Закон України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1996р. (ст. 20).

Закон України «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р.

Закон України «Про архітектурну діяльність» від 20 травня 1999р. (ст. 9).

Закон України «Про планування і забудову територій» від 20 квітня 2000р. (статті 23, 28-1, 29).

Закон України «Про охорону атмосферного повітря» в редакції Закону від 21 червня 2001 р. (ст. 24).

Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» від 10 січня 2002 р. (ст. 34).

Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 черв­ня 2003 р. (ст. 1).

Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обме­жень» від 1 липня 2004 р.

Рішення КС у справі про постійне користування земельними ділянками № 5-рп/2005 від 22 вересня 2005 р.

Рішення КС у справі про земельні аукціони N2 25-рп/2008 від 11 листопада 2008 р.

Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 29 червня 2005 р., «Про стан додержання вимог законодавства та заходи щодо підвищення ефектив­ності державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель» № 1643/2005 від 21 листопада 2005 р.

Указ Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 18 січня 2008 р., «Про стан виконання Указу Президента України» від 21 листопада 2005 р. № 1643, «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 29 червня 2005 р., «Про стан додер­жання вимог законодавства та заходи щодо підвищення ефективності державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель» № 121/2008 від 14 лютого 2008р.

Порядок державної реєстрації договорів оренди землі. Затверджений постановою КМ № 2073 від 25 грудня 1998 р.

Порядок надання архітектурно-планувального завдання та технічних умов щодо інженер­ного забезпечення об ’єкта архітектури і визначення розміру плати за їх видачу. Затверджений постановою КМ№ 2328 від 20 грудня 1999 р.

Методика визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних діля­нок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття грунтового покриву (родю­чого шару ґрунту) без спеціального дозволу. Затверджена постановою КМ№ 963 від 25 липня 2007р.

Порядок продажу об’єктів, що підлягають приватизації, разом із земельними ділянками державної власності. Затверджений постановою КМ№ 689 від 8 липня 2009 р.

Постанова КМ «Про затверд