Заподіяння значної майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою за відсутності ознак шахрайства -

караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів гро­мадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправ­ними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

Ті самі діяння, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або такі, що заподіяли майнову шкоду у великих розмірах,-

Караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років.

Примітка. Відповідно до цієї статті майнова шкода визнається значною, якщо вона у п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум до­ходів громадян, а у великих розмірах - така, що у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

(Стаття 192 зі змінами, внесеними згідно із Законом № 270-\/І від 15 квіт­ня 2008 р.)

Потерпілим від злочину може бути як власник, так і законний володілець майна.

З об’єктивної сторони цей злочин полягає в отриманні винним матеріальної ви­годи за рахунок власника або законного володільця майна шляхом обману або зловжи­вання довірою за відсутності ознак шахрайства. За способом вчинення цей злочин є близьким до шахрайства. Однак, на відміну від шахрайства, при його вчиненні не від­бувається вилучення чужого майна із фонду власника: винний отримує матеріальну вигоду в результаті використання майна, яке лише мало надійти у розпорядження власника і поповнити його майновий фонд. Тобто він не вилучає майно, а лише не пе­редає його належному власникові чи законному володільцю.

Способами вчинення злочину є обман та зловживання довірою.

За своїм змістом обман та зловживання довірою як способи вчинення цього зло­чину аналогічні обману та зловживанню довірою при шахрайстві. Про їх поняття див. коментар до ст. 191.

Заподіянням майнової шкоди, відповідальність за яке передбачена ст. 192, охоплю­ються випадки:

незаконного використання чужого майна чи грошових коштів (самовільне всупе­реч укладеній угоді чи досягнутій домовленості безоплатне використання транспорт­них засобів чи інших предметів; нецільове використання коштів чи майна іншого влас­ника, отриманих на законних підставах (як попередню оплату за товар чи фінансування певного проекту, орендування приміщень, у т. ч. і житла, або іншого майна, наданого винному його власником чи законним володільцем на зберігання чи залишеного під нагляд тощо), в результаті чого потерпіла сторона, будучи позбавленою можливості використовувати майно чи кошти у власних інтересах, зазнає майнової шкоди у формі упущеної вигоди;

неправомірного неповернення чи несвоєчасного повернення власнику майна чи грошових коштів, що позбавляє власника можливості використовувати їх за власним розсудом і отримати певний дохід;

ухилення від сплати обов’язкових платежів (перекручування умов договору купів- лі-продажу з метою зменшення розміру мита, користування пільгами (на оплату житла, електричної енергії чи газу, на проїзд тощо)), в результаті чого держава не отримує на­лежних грошових надходжень. Не утворює складу цього злочину ухилення від сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів, що входять до системи оподаткуван­ня. Такі дії за наявності для того підстав слід розглядати як злочин у сфері господар­ської діяльності і кваліфікувати за ст. 212;

отримання майна чи грошових коштів (кредитів, позик, субсидій та інших соці­альних виплат, придбання нерухомості або іншого майна тощо) з використанням при цьому пільг, на які винна особа не мала права (наприклад, отримання безвідсоткової позики, яка надається певним категоріям громадян, що постраждали від Чорнобиль­ської катастрофи; отримання позики для будівництва чи придбання дачних будинків, яка передбачена для ветеранів праці; безоплатне придбання медикаментів чи придбання з 50%-ю знижкою їх вартості, що передбачено для певних категорій громадян);

звернення особою, яка перебуває на службі, на свою користь або користь інших осіб грошових коштів, які є платою за отримані громадянами чи організаціями послуги. Правова оцінка дій винних осіб у таких випадках залежить від того, чи була та чи інша особа наділена повноваженнями на отримання та оприбуткування таких платежів. На­приклад, дії працівників транспорту, які не уповноважені відповідним суб’єктом на одержання коштів як плати за надані послуги, пов’язані з перевезенням транспортом пасажирів або вантажу, і які одержують від фізичних або юридичних осіб гроші за безквитковий проїзд чи за незаконне, без оформлення документів, перевезення вантажу, утворюють склад злочину, передбаченого ст. 192. Якщо працівник транспорту упов­новажується на отримання коштів за надані послуги, то присвоєння отриманих ним грошових коштів є привласненням чужого майна, оскільки з моменту отримання їх уповноваженою особою вони стають власністю певного суб’єкта (юридичної чи фізич­ної особи). Незаконне одержання шляхом вимагання працівником державного транс­порту, який не є службовою особою, майнової винагороди у значному розмірі за вико­нання чи невиконання дій з використанням становища, яке він посідає на такому транс­порті, слід кваліфікувати за ст. 354.

Якщо заподіяння майнової шкоди шляхом обману супроводжувалось підробленням документів чи використанням підроблених документів, вчинене слід кваліфікувати за відповідними частинами ст. 196 та ст. 375.

За своєю конструкцією склад злочину, передбачений ст. 192, є матеріальним. Обов’язковою ознакою об’єктивної сторони цього злочину є настання в результаті його вчинення значної майнової шкоди. Згідно з приміткою до ст. 192, майнова шкода, за­подіяна шляхом обману або зловживання довірою, визнається значною, якщо вона у п’ятдесят і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Особливістю суспільно небезпечних наслідків цього злочину є те, що майнову шко­ду становлять не лише прямі збитки (витрати) власника майна, а й не одержані влас­ником кошти. За вказаною ознакою цей злочин відрізняється від інших корисливих злочинів проти власності, при вчиненні яких завжди має місце пряма дійсна матеріаль­на шкода, пов’язана із фактичним зменшенням майнового фонду власника в результаті вилучення з нього майна.

Злочин, передбачений ст. 192, вважається закінченим з моменту спричинення за­значеної майнової шкоди певному суб’єкту власності.

Суб’єктом злочину можуть бути як приватна особа, так і працівник підприєм­ства, установи та організації незалежно від форми власності, які досягли 16-річного віку. Вчинення такого діяння службовою особою слід кваліфікувати тільки за ст. 364.

З суб’єктивної сторони цей злочин характеризується прямим умислом і корис­ливим мотивом.

Кваліфікуючими цей злочин ознаками є: 1) вчинення його за попередньою змо­вою групою осіб, а також 2) заподіяння майнової шкоди у великих розмірах.

Про поняття такої кваліфікуючої цей злочин ознаки, як вчинення його за поперед- ньою змовою групою осіб, див. коментар до ст. 28. Майновою шкодою у великих роз­мірах:, заподіяною шляхом обману чи зловживання довірою (ч. 2 ст. 192), відповідно до закону (примітка до ст. 192) слід визнавати майнову шкоду, якщо вона у сто і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

ЦК(ст. 623).

Постанова ПВС № 15 від 8 жовтня 2004р. «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов ’язкових платежів» (п. 1).

Стаття 193. Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї

Незаконне привласнення особою знайденого чи такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна або скарбу, які мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність,-

Карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

(Стаття 193 в редакції Закону № 270Л/1 від 15 квітня 2008 р.)

Об’єктом злочину є право власності. Це право порушується винним тоді, коли він за законом не має права володіти, користуватися чи розпоряджатися чужим майном, яке він знайшов чи яке у нього випадково опинилось, або набувати права власності на скарб.

Предметом злочину може бути лише: 1) чуже для винного майно, яке знайдене ним чи випадково опинилося в нього, або 2) скарб,- які мають особливу історичну, на­укову, художню, культурну цінність.

Знайденим слід вважати таке чуже майно, яке вийшло із фактичного володіння власника і на момент його привласнення винним знаходиться у бездоглядному стані. Зокрема, йдеться про загублені речі, тобто предмети, які, як правило, не мають іденти­фікаційних ознак належності і перебувають у невідомому для власника місці. Виявлен­ня таких речей відповідно до цивільного законодавства розцінюється як знахідка. Закон зобов’язує того, хто знайшов загублену річ, негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла за­гублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов’язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій пере­дана знахідка, набуває прав та обов’язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо осо­ба, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування неві­домі, то особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Обставини, за яких знайдене майно вийшло із фактичного володіння його власника або стало бездоглядним, можуть бути різними (втрата внаслідок перевезення, залишен­ня при перебуванні у певному місці тощо) і значення для кваліфікації дій винної особи не мають. Не має значення для наявності складу цього злочину і те, чи знала винна осо­ба, кому конкретно належить знайдене майно, чи була поінформована про цю обставину, чи була вона свідком втрати власником майна або це трапилось за її відсутності.

Не визнається знахідкою майно, яке хоча спеціально і не охоронялось, але знаходи­лось у сфері виробничої діяльності власника чи тимчасово було залишено ним, закон­ним володільцем чи іншою особою, якій воно було довірено, у певному місці. Заволо­діння таким майном при усвідомленні винним зазначених обставин слід розглядати як викрадення.

Таким, що випадково опинилося у винного, вважається майно, яке надійшло в його володіння в результаті випадкового збігу обставин (випадку),- винний не вчиняв яки­хось спеціальних дій для того, щоб отримати це майно. Це може статися, наприклад, внаслідок неправильного адресування поштових відправлень, предметом яких є зазна­чене у ст. 193 майно, помилкового його вручення винному як власникові чи законному володільцю тощо. Якщо особа якимось чином сприяла заволодінню чужим майном, вчинене за наявності для того інших підстав може бути розцінене як викрадення.

Склад розглядуваного злочину має місце лише за умови, що знайдене чи таке, що випадково опинилося у винного, чуже майно або скарб мали відповідну цінність, а са­ме: особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність. Таким чином, привлас­нення іншого, ніж зазначене вище, знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна або скарбу не утворює складу злочину, передбаченого ст. 193.

Особлива історична, наукова, художня, культурна цінність привласнених предме­тів (майна) або скарбу визначається у кожному конкретному випадку на підставі експерт­ного висновку з урахуванням не лише їх вартості у грошовому вимірі, а й значення для історії, науки, культури. Формальною ознакою особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності майна (скарбу) може бути, зокрема, визнання його національним надбанням України.

Слід зазначити, що міжнародно-правові акти та акти вітчизняного законодавства ви­значають родові ознаки окремих предметів, привласнення яких утворює склад злочину, передбаченого ст. 193. Так, на підставі Конвенції про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на куль­турні цінності відповідним законом України культурними цінностями визнаються об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України (оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури; предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури; предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розко­пок; унікальні та рідкісні музичні інструменти; рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування; рідкісні поштові марки тощо). Культурними можуть визнаватися цінності як світського, так і релігійного характеру або їхні колекції.

Слід зазначити, що особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність можуть становити як окремі твори, речі тощо, так і колекції предметів, які набувають такої цінності лише у своїй сукупності (наприклад, зібрані за певними ознаками старо­давні монети, поштові марки, предмети побуту, виробництва, книги тощо, які в окре­мих примірниках можуть і не являти особливої історичної, наукової, художньої, куль­турної цінності).

Скарбом визнаються закопані в землю чи приховані іншим способом гроші, валют­ні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Привласнення скарбу, який не має особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності, а так само привласнення знайдених дорогоцінних металів чи дорого­цінного каміння, які не є скарбом, не утворюють складу цього злочину і за наявності підстав можуть бути кваліфіковані за ст. 214.

З об’єктивної сторони злочин полягає у незаконному привласненні особою зна­йденого чи чужого майна, що випадково опинилося у неї, або скарбу.

Привласнення - це звернення такого майна на свою користь. За своєю правовою суттю привласнення особою знайденого чи чужого майна, що опинилося у неї, а також скарбу є приховуванням факту його знайдення або отримання винним з подальшим його використанням на свою користь.

На відміну від привласнення як способу вчинення злочину, передбаченого ст. 191, привласнення як спосіб вчинення злочину, передбаченого ст. 193, характеризується тим, що: а) майно, яке є предметом цього злочину, на момент його звернення на ко­ристь винного чи користь інших осіб не перебувало у правомірному його володінні;

б) винний не вживав будь-яких дій для протиправного вилучення такого майна.

Згідно з редакцією ст. 193, прийнятою згідно із Законом від 15 квітня 2008 р., при­власнення зазначеного вище майна або скарбу утворює склад цього злочину лише тоді, коли воно є незаконним. Незаконний характер такого привласнення означає, що винна особа за законом не мала права привласнювати знайдене чи таке, що у неї випадково опинилося, майно або виявлений нею скарб. У таких випадках вона зобов’язана негай­но повідомити визначених законом суб’єктів про таке майно чи скарб і передати (повер­нути) їх відповідним особам чи органам.

Слід мати на увазі, що за певних обставин особа, яка знайшла загублену річ або скарб, має право звернути їх на свою користь - набути право власності на них. Так, особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядуван­ня, якщо: 1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати по­вернення загубленої речі; 2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернен­ня загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

За загальним правилом, особа, яка виявила скарб, набуває права власності на нього. Держава набуває права власності на скарб лише у тому випадку, якщо він є пам’яткою історії або культури. Отже, за наявності в особи права на знахідку чи скарб, звернення нею їх на свою не є привласненням у розумінні ст. 193 КК, тобто таке привласнення не має характеру незаконного, а отже, не утворює складу цього злочину.

Не становить незаконного привласнення також продаж особою знайденої речі, що швид­ко псується, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю. Однак при цьому особа, яка знайшла таку річ, має дотриматися двох умов:

одержати письмові докази, що підтверджують суму виторгу; 2) повернути суму гро­шей, одержаних від продажу знайденої речі, особі, яка має право вимагати її повернення.

Закінченим цей злочин вважається з моменту, коли винний незаконно привласнив знайдене ним майно чи майно, яке випадково у нього опинилось, або скарб і мав мож­ливість повідомити про володіння ним таким майном власника, відповідний орган дер­жавної влади або орган місцевого самоврядування.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усві­домлює той факт, що незаконно привласнює чуже майно, яке він знайшов чи яке у ньо­го випадково опинилось, або скарб, який має бути зданий державі, і, незважаючи на цю обставину, бажає це зробити. Особливістю суб’єктивної сторони злочину є те, що уми­сел у винної особи на привласнення зазначеного майна виникає після фактичного вста­новлення володіння над таким майном.

Суб’єкт злочину загальний.

Конвенція ООН про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезен­ня, ввезення та передані права власності на культурні цінності від 17 листопада 1970р. Рати­фікована УРСР 10 лютого 1988 р. (ст. 1).

Конвенція ООН про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 р. Ратифікована УРСР 4 жовтня 1988 р. (статті 7, 2).

Угода про вивезення та ввезення культурних цінностей, підписана у м. Москві 28 вересня

р. Ратифікована Україною 11 січня 2006р. (ст. 1).

ЦК (статті 337-343).

Закон України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» від 21 верес­ня 1999 р. (статті 1, 3).

Закон України «Про народні художні промисли» від 21 червня 2001 р. (статті 1, 12, 13).

Постанова ВР від 24 травня 2001 р. «Про визнання колекції образотворчого мистецтва на­ціональним надбанням України».

Порядок укладення охоронних договорів на пам ’ятки культурної спадщини. Затверджений постановою КМ № 1768 від 28 грудня 2001 р.