Загальні положення до розділу

Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечні- ших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найцінніших соціальних благ - право власності. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійс­нює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право влас­ності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи об­межений у його здійсненні. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Передбачення в одному розділі Особливої частини КК відповідальності за всі пося­гання на власність незалежно від її форми забезпечує всім суб’єктам права власності однаковий кримінально-правовий захист, як того вимагають Конституція України та Цивільний кодекс України. За суб’єктом здійснення права власності чинне законодав­ство виокремлює: а) право власності Українського народу; б) право державної власнос­ті; в) право комунальної власності; г) право колективної власності (у т. ч. підприємств, громадських організацій та інших об’єднань громадян); д) право приватної власності, у т. ч. право спільної власності подружжя, членів сім’ї, осіб, що ведуть селянське (фер­мерське) господарство; е) право власності інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

Родовим об’єктом злочинів, передбачених розділом VI Особливої частини КК, є право власності, зміст якого становлять володіння, користування і розпорядження своїм майном.

Додатковими обов’язковими об’єктами злочинів, які вчинюються з використанням насильства або погрози його застосування {насильницький грабіж, розбій, вимагання, погроза знищення майна), виступають здоров’я, життя, психічна або фізична недотор­канність людини. При знищенні чи пошкодженні майна додатковим факультативним об’єктом можуть виступати громадський порядок, екологічна безпека.

Предметом абсолютної більшості злочинів проти власності закон називає майно - речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру.

До фізичних ознак належить те, що вказані речі можуть бути вилучені з володіння законного власника або пошкоджені чи знищені. Іншими словами, предметом таких злочинів можуть бути речі у фізичному розумінні цього слова. Людина як фізична особа не може бути предметом злочинів проти власності - її викрадення, а також ін­ше незаконне заволодіння слід кваліфікувати за відповідними статтями розділів III або XX Особливої частини КК.

Економічними ознаками таких речей є те, що вони повинні: 1) мати мінову та спо­живчу вартість, здатність задовольняти матеріальні та пов’язані з ними потреби люди­ни; 2) бути відокремлені від природного середовища чи бути створені заново. Звичай­ним проявом вартості речі є її грошова оцінка. З огляду на це, предметом злочинів про­ти власності, які полягають у вилученні майна з володіння іншої особи, визнаються до­кументи, які виконують роль грошового еквівалента і надають майнові права без будь- якого додаткового оформлення (цінні папери, білети грошово-речової лотереї, талони на паливно-мастильні матеріали, білети на проїзд транспортом тощо). Не визнаються предметом таких злочинів (принаймні, закінчених) так звані легітимаційні знаки (жето­ни камери схову, гардеробні номерки тощо), а також різноманітні накладні, квитанції, чеки, довіреності, інші документи, які самі по собі не мають вартості, а лише надають право на одержання майна. Це ж стосується і квитків на проїзд авіаційним, автомобіль­ним, водним та залізничним транспортом, які можуть бути використані за призначен­ням лише після додаткового оформлення (внесення прізвища володільця, заповнення іншого тексту, скріплення печаткою, компостування тощо). Заволодіння такими пред­метами утворює готування до відповідних посягань і підлягає правовій оцінці з ураху­ванням положень ст. 14.

Викрадення, привласнення, вимагання офіційних чи приватних документів, що зна­ходяться на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності і не мають грошової оцінки та мінової властивості, заволодіння ними шляхом шахрай­ства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а також їх умисне знищення чи пошкодження, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах, не може визнаватися злочином проти власності і за наявності підстав потребує кваліфіка­ції за ст. 357. Викрадення певних видів виборчих документів або документів референ­думу, знищення чи псування скриньки з бюлетенями є злочинами проти виборчих прав громадян і потребує кваліфікації за ст. 158.

Предметом викрадення, вимагання, привласнення, розтрати, заволодіння шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем не можуть виступати природні багатства в їх природному стані - блага, які, хоч і мають об’єктивну цінність, проте не створені повністю або частково працею людини. Протиправне обернення та­ких об’єктів у свою власність за наявності підстав може розглядатися як злочини проти довкілля і кваліфікуватися, зокрема, за статтями 246, 248, 249. Проте такі саме дії щодо природних об’єктів, які вилучені з природного стану завдяки вкладеній праці людини, розглядаються залежно від способу посягання як викрадення чи інший злочин проти власності. Так, дії осіб, винних у заволодінні заготовленим чи складованим лісом (зру­баними та підготовленими до складування або вивезення деревами), у незаконних ви­лові риби або добуванні водних тварин, що вирощуються підприємствами, організація­ми чи приватними особами в спеціально облаштованих чи пристосованих водоймах, або незаконному заволодінні рибою, водними тваринами, виловленими цими юридич­ними або фізичними особами, а також дикими тваринами і птахами, які перебувають у розплідниках і вольєрах, слід кваліфікувати як викрадення чужого майна чи інший від­повідний злочин проти власності. У таких ситуаціях матеріальні об’єкти природи, бу­дучи включеними у виробничо-трудовий процес, набувають якості товарної продукції - предмета злочину проти власності.

За наявності відповідних підстав як злочин проти власності (крадіжку) слід квалі­фікувати порубку дерев і чагарників на територіях, не віднесених до лісового фонду (ст. 4 ЛК).

Юридичними ознаками майна як предмета злочинів проти власності є те, що, 1) таке майно повинно бути чужим для винного; 2) воно, як правило, має належати на праві власності іншому суб’єкту права власності; 3) воно не повинно виступати предметом злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК.

Чужим слід визнавати майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного. Не є власниками майна колективних підприємств, підприємств, які засновані на власності об’єднань громадян, акціонерних товариств члени (акціонери) цих підпри­ємств, об’єднань і товариств, а тому незаконне заволодіння ними таким майном, зни­щення чи пошкодження його утворює склад відповідного злочину проти власності.

Не є чужим для кожного з подружжя, а отже, не може визнаватися предметом зло­чинів проти власності майно, яке набуте подружжям за час шлюбу і яке знаходиться у спільній сумісній власності подружжя. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу (крім речей індивідуального користування), є об’єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя. При цьому подружжя набуває право спільної сумісної власності на таке майно незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (до­ходу). Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоря­джання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Дружина та чоловік розпоряджаються таким майном за взаємною згодою. При укладенні договорів одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Майно, що є об’єктом права спільної влас­ності подружжя, може бути поділено на частки майна - відповідно чоловіка та дружини (спільна часткова власність). Право спільної часткової власності здійснюється співвлас­никами за їх згодою. При цьому співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Водночас, є власністю кожного з подружжя майно, що є особистою приватною власністю дружини та чоловіка (майно, набуте нею (ним) до шлюбу; майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто; речі індивідуального користування, в т. ч. коштовності, навіть тоді, коли вони придбані за рахунок спільних коштів подружжя; одержані премії, страхові суми за обов’язковим або добровільним страхуванням). Той з подружжя, хто є власником такого майна, сам визначає режим володіння та користування ним. Отже, неправомірне заволодіння та­ким майном, його пошкодження чи знищення одним із членів подружжя утворює склад відповідного злочину проти власності.

Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мис­ливської), бойових припасів, вибухових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, прекурсорів, об­ладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, документів, штампів, печаток чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службової особи своїм службовим становищем, викрадення предметів, які знаходяться в місці поховання або на трупі, викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна або заволодіння ними шляхом шахрайства, викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених, не може кваліфікуватися за статтями, зазначеними у цьому розділі. Незаконне заволодіння таким специфічним майном виділене законом в окремі склади злочинів (статті 234, 262, 308, 312, 313,-357, 297, 410, 432).

Пневматична зброя, сигнальні, стартові, будівельні, газові пістолети (револьвери), пристрої вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, ракет­ниці, а також вибухові пакети й інші імітаційно-піротехнічні та освітлювальні засоби, що не містять у собі вибухових речовин і сумішей, не можуть бути віднесені до пред­метів, за викрадення, привласнення, вимагання яких або заволодіння якими шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем передбачена відповідальність за ст. 262. У зв’язку з цим викрадення таких предметів чи заволодіння ними будь-яким іншим із перелічених способів потрібно розглядати як відповідний злочин проти влас­ності. Викрадення завідомо несправної вогнепальної зброї (наприклад, навчальної) або протиправне заволодіння нею у будь-який інший із зазначених способів і приведення її у придатний до використання за призначенням стан необхідно кваліфікувати як відпо­відний злочин проти власності та як незаконне виготовлення вогнепальної зброї. Так само необхідно кваліфікувати дії винного у разі, коли для виготовлення придатної для використання зброї частина деталей була ним викрадена, а решта виготовлена само­стійно чи придбана будь-яким іншим чином.

Незаконне заволодіння транспортним засобом визнається злочином проти безпеки руху та експлуатації транспорту і підлягає кваліфікації за ст. 289.

Предметом злочинів проти власності може бути як рухоме, так і нерухоме майно: житлові будинки, квартири, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба та насадження на земельній ділянці, вироблена продукція, акції, деякі інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Незаконне привласнення особою знайденого або чужого цінного майна, що випадко­во опинилося у неї, не є викраденням і виділено у самостійний склад злочину (ст. 193).

Майну як предмету злочинів проти власності, пов’язаних з його знищенням чи пошкодженням (статті 194-196), притаманні певні особливості порівняно з майном як предметом викрадення, привласнення, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шах­райства або зловживання службової особи своїм службовим становищем (статті 185- 187, 189-191). Адже, як правило, неможливим є викрадення нерухомого майна, лісів, надр як таких. Знищення ж перелічених об’єктів або їх пошкодження є реально можли­вим. З іншого боку, можна вимагати право на майно, але знищити чи пошкодити таке право неможливо.

Предметом злочинів проти власності, пов’язаних з його знищенням чи пошкоджен­ням, може бути будь-яке майно, окрім певних його видів, знищення чи пошкодження яких визначено законом спеціальним видом знищення чи пошкодження чужого майна. КК до таких видів знищення чи пошкодження майна відносить знищення (руйнування) чи пошкодження (зіпсуття) таких видів майна, як, зокрема: об’єкти, що мають важливе народногосподарське чи оборонне значення (ст. 113), скриньки з бюлетенями (ст. 158), релігійні споруди та культові будинки (ст. 178), релігійні святині (ст. 179), об’єкти елект­роенергетики (ст. 194-1), лісові масиви або зелені насадження (ст. 245), дерева і чагар­ники у лісах, лісові насадження (ст. 246), території, взяті під охорону держави, та об’єкти природи заповідного фонду (ст. 252), радіоактивні матеріали (ст. 265), шляхи сполучення, споруди на них, рухомий склад або судна, засоби зв’язку чи сигналізації (ст. 277), магістральні нафто-, газо- та нафтопродуктопроводи, відводи від них, а також технологічно пов’язані з ними об’єкти, споруди, засоби автоматики, зв’язку, сигналі­зації (ст. 292), пам’ятки історії або культури (ст. 298), Державний Прапор України (ст. 338), майно, що належить працівникові правоохоронного органу, службовій особі чи громадянину, який виконує громадський обов’язок, судді, народному засідателю, присяжному, захиснику, представнику особи або їх близьким родичам (статті 347, 352, 378, 399), офіційні документи, штампи, печатки (ст. 357), кабельна, радіорелейна, повіт­ряна лінії зв’язку, проводове мовлення або споруда чи обладнання, які входять до їх складу (ст. 360), військове майно (статті 411,412).

За певних обставин знищення чи пошкодження такого майна має додатково квалі­фікуватися за статтями 194 та 196. Наприклад, це може мати місце у разі, коли знищен­ня чи пошкодження спеціального виду майна здійснюється шляхом підпалу, вибуху чи іншим загальнонебезпечним способом і такий спосіб не передбачено як кваліфікуючу ознаку знищення чи пошкодження такого майна, а саме діяння є менш небезпечним, ніж злочин, передбачений ч. 2 ст. 194. Якщо ж зазначені способи визначено законом обтяжуючою знищення чи пошкодження спеціального виду майна обставиною, то вчи­нене слід кваліфікувати лише за статтею КК, яка передбачає відповідальність за його знищення чи пошкодження навіть за умови, що санкція цієї статті (наприклад, санкція

ч. 2 ст. 252) є менш суворою, ніж санкція ч. 2 ст. 194.

У ряді випадків умисне знищення чи пошкодження спеціального виду майна слід розглядати як злочин проти власності і кваліфікувати лише за ст. 194. Таку правову оцінку вчинене має отримувати тоді, коли відсутні певні ознаки (спеціальні мета, на­слідки тощо), з якими закон пов’язує наявність спеціального складу знищення або пошкодження майна. Так, умисне руйнування або пошкодження шляхів сполучення, споруд на них, рухомого складу або суден, засобів зв’язку чи сигналізації, якщо воно не спричинило і не могло спричинити аварію поїзда чи судна, не порушило нормальну роботу транспорту, не створило небезпеки для життя людей чи настання інших тяжких наслідків, слід кваліфікувати не за ст. 277, а за ст. 194 (за умови, що воно заподіяло шкоду у великих розмірах). За ст. 194 (за тієї ж умови), а не за ст. 360, має кваліфікува­тися умисне пошкодження кабельної, радіорелейної, повітряної ліній зв’язку, проводо- вого мовлення або споруди чи обладнання, які входять до їх складу, якщо воно не спричинило тимчасового припинення зв’язку.

Предметом шахрайства і вимагання є не тільки майно, а й право на нього, а предметом вимагання - і будь-які дії майнового характеру.

Право на майно - це набута в результаті дій потерпілого можливість шахрая чи вимагача користуватися, володіти і розпоряджатися чужим майном. Щодо об’єктів влас­ності, що можуть відчужуватися тільки в установленому нормативно-правовими акта­ми порядку, така можливість шахраєві чи вимагачу може бути надана лише шляхом оформлення відповідних документів. Під ними слід розуміти документи, які мають правове значення, тобто встановлюють право на майно або ж звільняють від обов’язків майнового характеру (договір дарування речі, доручення на право користування нею). Право на майно може бути закріплене у різних документах, наприклад, у заповітах, страхових полісах, довіреностях, цінних паперах. Право на майно може бути набуто винним також у результаті певної дії власника чи законного володільця майна, що по­збавляє останнього права на нього (наприклад, знищення боргової розписки).

Заволодіння майном або правом на майно в результаті вчинення злочину проти влас­ності не створює підстав для набуття винною особою права власності на таке майно, оскільки таке заволодіння забороняється законом. Відповідно до ЦК (ст. 328) право власності набувається з підстав, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Під іншими (будь-якими) діями майнового характеру треба розуміти такі дії по­терпілого, вчинення яких без вимагання призвело б до розтрати винним свого майна або до затрати ним особисто або членами його сім’ї певної праці до примноження або покращення якості як свого майна, так і майна своїх родичів або інших осіб, на користь яких вчинювався злочин. Насамперед, це послуги, що надаються безоплатно, напри­клад, ремонт квартири, транспортного засобу, будівництво житлового чи дачного бу­динку, гаража, реставраційні роботи, вирощування сільськогосподарських культур то­що. Зокрема, як вимагання судова практика визнає примушування потерпілого відвезти на транспортному засобі винного або інших осіб чи перевести вантаж у певне місце (інший населений пункт) без матеріальної винагороди за це.

Об’єктивна сторона злочинів проти власності полягає у: 1) викраденні (стат­ті 185-187, 188-1); 2) привласненні (ст. 191); 3) розтраті (ст. 191); 4) вимаганні майна (ст. 189); 5) заволодінні ним шляхом шахрайства (ст. 190); 6) заволодінні ним шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем (ст. 191); 7) вчиненні інших дій, спрямованих на порушення права власності (статті 192-198).

За способом вчинення, предметом злочину, іншими об’єктивними, а також суб’єк­тивними ознаками злочини проти власності можна поділити на три групи:

діяння, які характеризуються протиправним корисливим оберненням на свою ко­ристь чи користь інших осіб чужого майна, яке заподіює пряму шкоду власникові і здійс­нюється, як правило, проти волі власника: крадіжка (статті 185, 188-1); грабіж (ст. 186); розбій (ст. 187); вимагання (ст. 189); шахрайство (ст. 190); привласнення і розтрата, вчинені особою, якій майно ввірене чи перебуває в її віданні (ч. 1 ст. 191); привласнення, розтрата, заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем (ч. 2 ст. 191);

діяння, які характеризуються протиправним, як правило, корисливим заподіян­ням шкоди власникові без обернення на свою користь чи користь інших осіб чужого майна (без заподіяння прямих збитків власникові) або з оберненням на свою користь майна, яке не є чужим (є нічийним): заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192); незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї (ст. 193); придбання, отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом (ст. 198);

некорисливі посягання на власність, пов’язані із заподіянням майнової шкоди власникові іншим чином: знищення або пошкодження майна (статті 194, 194-1, 196); погроза знищення майна (ст. 195); порушення обов’язків щодо охорони майна (ст. 197).

Злочини, які належать до першої групи, до набрання чинності КК 2001 р. у кримі­нальному праві іменувались розкраданням. Аналіз змісту кримінально-правових норм цього та інших розділів Особливої частини КК 2001 р. (зокрема, передбачених стаття­ми 262, 297, 308, 312, 313, 357, 362, 410) не дає підстав для об’єднання цих діянь зазна­ченим поняттям, оскільки: а) у цьому КК воно не передбачено; б) вживаним у цьому КК терміном «викрадення» охоплюється лише вилучення чужого майна шляхом крадіж­ки (ст. 185), грабежу (ст. 186) та розбою (ст. 187).

Злочини першої групи є найбільш небезпечними посяганнями на власність, оскіль­ки вони полягають у протиправному безоплатному вилученні чужого майна і оберненні його на користь винної особи або інших осіб, що завдає шкоди власникові чи іншому володільцю цього майна.

Протиправність діяння тут означає, що заволодіння чужим майном відбувається: 1) у спосіб, який заборонено законом; 2) особою, яка не має права на таке майно.

Під безоплатністю розуміється вилучення майна на користь винного або інших осіб без еквівалентної заміни, тобто без рівноцінного відшкодування вилучених матеріаль­них цінностей іншим майном, грошовими коштами або людською працею. Часткове (нееквівалентне) відшкодування вартості вилученого майна не виключає наявності в діях винної особи складу зазначених злочинів.

Вилучення у вказаний вище спосіб майна призводить до заподіяння його влас­никові чи іншому володільцю реальної і прямої майнової шкоди. Заподіяння мате­ріальної шкоди у виді упущеної (втраченої) вигоди не може визнаватися ознакою цих злочинів, оскільки при цьому не відбувається вилучення майна із фондів його власника.

Зміст об’єктивної сторони кожного кримінально караного посягання на власність буде розкрито у коментарі до відповідних статей цього розділу.

Суб’єктом злочинів, передбачених статтями 185-187, 189, ч. 2 ст. 194, може бути осудна особа, яка досягла 14-річного віку, а злочинів, передбачених статтями 188-1, 190, 192, 193, ч. 1 ст. 194, статтями 194-1, 195, 196, 198,-осудна особа, яка досягла 16-річ- ного віку.

Суб’єкт злочинів, передбачених статтями 191 і 197,- спеціальний. Ним може бути особа, якій майно було ввірене чи перебувало в її віданні (ч. 1 ст. 191), службова особа (ч. 2 ст. 191), особа, якій доручені зберігання чи охорона чужого майна (ст. 197).

Суб’єктивна сторона злочинів проти власності першої групи (викрадення, при­власнення, розтрати, вимагання майна, заволодіння ним шляхом шахрайства або зло­вживання службової особи своїм службовим становищем) характеризується прямим умислом і корисливою метою. Суб’єкт злочину усвідомлює, що: а) майно, яким він протиправно заволодіває, є для нього на даний момент чужим і він не має на нього пра­ва; б) вилучення цього майна здійснюється всупереч волі його власника чи іншої особи, у володінні якої воно перебуває, але, незважаючи на це, він бажає ним заволодіти або обернути на свою користь чи користь інших осіб. Особливістю суб’єктивної сторони шахрайства є те, що шахрай усвідомлює уявну добровільність потерпілого щодо пере­дачі йому майна чи права на нього і бажає скористатися цим для одержання чужого майна чи права на нього. Помилка винного щодо належності майна тому чи іншому власникові (наприклад, винний вважає, що майно належить приватній особі, а насправ­ді воно є власністю об’єднання громадян) для правової оцінки вчиненого значення не має. Ставлення винного до наслідків цих злочинів (зокрема, значної шкоди потерпі­лому) може бути як умисним, так і необережним.

Суб’єктивна сторона злочинів проти власності другої групи (заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося в неї, придбання, отримання, зберігання чи збут майна, завідомо одержаного злочинним шляхом) також характеризується прямим умислом і, як правило, корисливим мотивом.

Злочини проти власності, які становлять третю групу, з суб’єктивної сторони харак­теризуються умисною (умисне знищення або пошкодження майна, погроза знищення майна) або необережною (необережне знищення або пошкодження майна, порушення обов’язків щодо охорони майна) формами вини.

Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає в прагненні винного протиправно обернути чуже чи нічийне майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь. У резуль­таті протиправного вилучення чи заволодіння чужим майном або обернення на свою користь нічийного майна винний або інші особи одержують фактичну можливість во­лодіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном як своїм власним, а власник цього майна такої можливості позбавляється. Протиправне вилучення чужого майна в рахунок повернення боргу не може визнаватися злочином проти власності, оскільки у таких випадках не заподіюється шкода об’єктові таких злочинів (праву власності). Не може розглядатися як злочин проти власності заволодіння майном, здійснене всупереч встановленого законом порядку, у випадку, коли винний вважав, що він має право на володіння, користування та/або розпорядження таким майном.

Відсутній злочин проти власності і у випадку, коли кошти, недостача яких встанов­лена, витрачались не на особисті потреби службової особи, яке їй було ввірене чи було у її віданні, чи на потреби інших осіб (родичів, близьких, керівництва), а на покриття виробничих витрат у широкому розумінні цього поняття. Судова практика не визнає також таким злочином заволодіння особою майном однієї державної чи колективної організації виключно для того, щоб використати вилучене в інтересах іншої державної чи колективної організації, оскільки у такому випадку винний здійснює протиправне заволодіння майном не у власних інтересах чи інтересах близьких йому осіб, а прагне забезпечити нормальні умови для виробничої діяльності на конкретному підприємстві чи в організації. За наявності підстав такі діяння можуть розглядатися як самоправство, зловживання владою чи службовим становищем або інший злочин.

До ознак, залежно від наявності яких виділяються кваліфіковані та особливо кваліфіковані види злочинів проти власності першої групи, закон відносить вчинення таких діянь: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) організованою групою; 4) у великих або 5) особливо великих розмірах; 6) із заподіянням значної шко­ди потерпілому; 7) із заподіянням шкоди у великому розмірі. До обставин, що обтяжу­ють крадіжку, грабіж і розбій, віднесено також вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище. Крім того, для грабежу, розбою, викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній та їх облад­нання і вимагання передбачено специфічні для цих посягань обставини, які будуть роз­глянуті при аналізі статей 186-189.

Відповідно до п. 1 примітки до ст. 185 крадіжка, грабіж, вимагання, шахрайство, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем визнаються вчиненим повторно, якщо вони вчинені особою, яка раніше вчинила будь-який із цих злочинів, розбій (ст. 187) чи викрадення, привласнення, вима­гання вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибу­хових речовин, вибухових пристроїв чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем (ст. 262).

Повторності не буде, якщо: на момент вчинення нового злочину минули строки дав­ності притягнення до відповідальності за раніше вчинений злочин; судимість за раніше вчинений злочин знята з винного в порядку амністії чи помилування, погашена чи зня­та згідно зі статтями 88-91; винна особа, хоча раніше і вчинила діяння, що містять ознаки злочинів, передбачених у п. 1 примітки до ст. 185, була звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.

У випадку вчинення особою декількох злочинів, передбачених статтями 185, 186, 189, 190 або 191, її дії за відсутності інших кваліфікуючих ознак слід кваліфікувати за частиною другою статей 185, 186, 189, 190 або частиною третьою ст. 191. Додатково кваліфікувати перший злочин ще і за частинами першими статей 185, 186, 189, 190 або частинами 1 чи 2 ст. 191 непотрібно. У разі вчинення декількох посягань на власність різними способами перший злочин (за відсутності інших кваліфікуючих ознак) слід кваліфікувати за частиною першою відповідної статті (у разі вчинення злочину, перед­баченого ст. 191, частинами першою чи другою цієї статті), а інші — як вчинені повтор­но, за частинами другими відповідних статей КК (у разі вчинення злочину, передбаче­ного ст. 191, частиною третьою цієї статті). Викрадення електричної або теплової енер­гії слід кваліфікувати за ознакою повторного вчинення (ч. 2 ст. 188-1) лише тоді, коли йому передувало вчинення такого самого злочину.

Для визнання будь-якого із зазначених злочинів повторним не має значення, чи був перший злочин закінченим, вчинювався він винною особою як виконавцем чи як іншим співучасником, був винний засуджений за його вчинення чи притягується до криміналь­ної відповідальності одночасно за перший і новий злочини. Водночас зазначені момен­ти впливають на кваліфікацію вчиненого. У разі вчинення винною особою декількох злочинів проти власності, одні з яких були закінченими, а інші - ні, незакінчені злочи­ни повинні отримувати окрему правову оцінку відповідно до положень закону про по­передню злочинну діяльність (статті 14, 15). Якщо винна особа при вчиненні одних злочинів була виконавцем, а при вчиненні інших - організатором, підбурювачем чи пособником, останні злочини повинні отримувати самостійну правову оцінку з поси­ланням на відповідну частину ст. 27.

Повторне викрадення майна або протиправне заволодіння ним у інший спосіб слід відмежовувати від продовжуваного викрадення, вимагання, заволодіння шляхом шах­райства тощо. Продовжуваним злочином визнається неодноразове незаконне безоплатне вилучення чужого майна чи заволодіння ним, що складається із ряду тотожних злочин­них дій (вчинюється одним способом), які мають загальну мету незаконного вилучення майна чи заволодіння ним, з самого початку охоплюються єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин.

Про поняття таких кваліфікуючих злочини проти власності ознак, як вчинення їх за попередньою змовою групою осіб та організованою групою осіб, див. ст. 28 та ко­ментар до неї.

Для наявності такої ознаки, як вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, необхідно, щоб учасники вчинення злочину діяли як співвиконавці. При цьому не виключається технічний розподіл ролей, за якого, наприклад, при крадіжці одна особа виконує початкові дії, спрямовані на заволодіння майном (скажімо, забезпечує проникнення інших осіб у житло чи інше приміщення або сховище шляхом відми­кання дверей), інша - безпосередньо вилучає майно тощо. Не буде цієї ознаки в тому випадку, коли один із учасників групи, яка брала участь у вчиненні таких злочинів, відповідно до закону є суб’єктом цих злочинів, а інші відповідно до закону не підляга­ють кримінальній відповідальності за вчинене у зв’язку з неосудністю чи недосягнен- ням певного віку.

Якщо група осіб за попередньою змовою мала намір вчинити крадіжку чи грабіж, а один з її учасників застосував або погрожував застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров’я потерпілого, то дії цього учасника належить кваліфікувати як розбій, а дії інших осіб, відповідно,- як крадіжку чи грабіж за умови, що вони безпосе­редньо не сприяли застосуванню насильства або не скористалися ним для заволодіння майном потерпілого.

Дії особи, яка безпосередньо не брала участі у вчиненні злочину, але порадами, вка­зівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню зло­чину іншими співучасниками, а також яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину, належить кваліфікувати як співучасть у скоєному у формі пособництва з по­силанням на ч. 5 ст. 27.

Оскільки конструкція різних форм посягань на власність така, що вчинення їх гру­пою осіб може кваліфікуватися як за ознакою вчинення їх групою осіб за попередньою змовою, так і за ознакою вчинення організованою групою, то відмежування групи осіб за попередньою змовою від організованої групи має вирішальне значення для правиль­ної кваліфікації протиправного вилучення чужого майна чи заволодіння ним за цими ознаками. Про критерії відмежування групи осіб з попередньою змовою від організова­ної групи див. коментар до ст. 28.

Для кваліфікації за ознакою вчинення їх організованою групою не має значення, створювалась група тільки для вчинення лише цього виду (наприклад, для вчинення розбійних нападів) чи ще й інших злочинів. Важливо, щоб група, в складі якої було вчинено викрадання чи вимагання, мала сукупність ознак, що характеризують її як ор­ганізовану.

У разі, коли злочин проти власності було вчинено злочинною організацією, дії вин­них осіб слід кваліфікувати як викрадення, вимагання чи інший злочин проти власнос­ті, вчинений організованою групою. Організатори організованої групи чи злочинної організації несуть відповідальність за всі злочини, вчинені такими об’єднаннями, якщо вони охоплювались їх умислом, а організатори злочинних організацій - за наявності до того підстав ще й за створення злочинної організації (ст. 255).

Обтяжуючою крадіжку, грабіж і розбій обставиною закон називає вчинення цих злочинів з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.

Житло - це приміщення, призначене для постійного (приватний будинок, кварти­ра, кімната в будинку, квартирі чи гуртожитку) чи тимчасового (кімната в готелі, сана­торії, казармі чи кубрику військовослужбовців, палата в лікарні чи іншому закладі охо­рони здоров’я, дачний чи садовий будинок, палатка, вагончик) проживання людей, а також складові частини приміщення, що використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкон, веранда, комора тощо).

Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані для постійного чи тимчасового проживання (відокремлені від житлових будівель погреби, гаражі, сараї, інші будівлі господарського призначення).

Судова практика визнає житлом купе провідника, каюту члена команди морського чи річкового судна, будівельний вагончик, збірний будинок та іншу тимчасову спору­ду, яка спеціально пристосована і використовується для тривалого проживання людей.

Інше приміщення - це різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей чи матеріальних цінностей (ви­робниче чи службове приміщення підприємства, установи, організації, гараж, інша бу­дівля господарського призначення, яка відокремлена від житлових будівель, тощо).

Під сховищем слід розуміти частину території, відведену для постійного чи тимча­сового зберігання матеріальних цінностей, яка обладнана огорожею або технічними засобами чи забезпечена іншою охороною, а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, сейфи і тому подібні сховища.

Судова практика не визнає сховищем неогороджену і таку, що не охороняється, те­риторію, на яку вхід сторонніх осіб є вільним, а також таку, що відведена і використо­вується для вирощування продукції чи випасу тварин (сад, город, ставок, поле тощо). Водночас не кожна територія, що охороняється, може бути визнана сховищем. Ним визнається лише територія, спеціально відведена для постійного чи тимчасового збері­гання матері