Рішення Європейского суду з прав людини як джередо цивільного права

У вітчизняній правовій системі чільне місце в ієрархії джерел права займає закон. До останнього часу судовий прецедент не визнавався джерелом українського права.

На відміну від країн англо-американського права, де судовий прецедент традиційно відіграє першорядну роль - він основне джерело права, в країнах Європейського континенту, в тому числі в Україні, спостерігається рух до визнання судового прецеденту в ролі субсидіарного джерела права.

Тенденція до розширення переліку джерел права, що спостерігається на всьому пострадянському просторі, пов'язана не тільки з впливом європейського права, але й з переглядом доктрини в цілому, що грунтується на відході від позитивістських начал і сприйнятті ліберально-правових концепцій розуміння сутності права (школи природного, соціологічного, цивілізаційного (культурологічного) права). У вітчизняному праві судовий прецедент лише в останнє десятиріччя на науковому рівні став визнаватися джерелом права, що вимагає істотних змін в усталені традиції правозастосування і стиль правового мислення в країні загалом.

В Україні судовий прецедент визнається джерелом права в одному випадку - при застосуванні практики Європейського суду з прав людини (далі - Суд).

Діяльність Суду передбачена Конвенцією про захист праав людини і основних свобод, положення якої - Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, 11 до неї набрали чинність для України 11 вересня 1997 року. На цей час питання застосування в українському праві практики Європейського суду з прав людини врегульовано Законом України від 23 лютого 2006 р. "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", ч. 1 ст. 17 якого встановлено, що [українські] суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Вважається, що створюване Судом право є класичним прецедентним правом, основою якого є принцип ratio decidendi ("підстава для вирішення"), коли правило, сформульоване судом під час вирішення конкретної справи, стає нормою права для цього суду і для внутрішніх судів країн-учасниць Конвенції (А. О. Селіванов).

Тому застосування судами України положень Конвенції не є їх правом, а є професійним обов'язком.

Визнання практики Європейського суду з прав людини джерелом права знайшло юридичне закріплення в ст. 8 КАСУ, якою передбачено, що адміністративні суди при вирішенні справ застосовують принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Вважається, що при здійсненні правосуддя Конвенція та рішення Суду зобов'язані застосовуватися лише за наявності певних умов, а саме: 1) за наявності в українському законодавстві правових "прогалин" щодо прав людини та основних свобод, які водночас визначені в Конвенції та протоколах до неї; 2) для кращого розуміння тих положень українського законодавства, до яких були внесені зміни або доповнення на підставі відповідних рішень Суду; 3) для реалізації на практиці таких основних принципів Конвенції, як "верховенство права", "справедливість", "справедливий баланс", "справедлива сатисфакція", оскільки в чинному вітчизняному законодавстві вони є новими категоріями та повністю не досліджені. Тоді як рішення Суду певним чином допомагають їх зрозуміти (В.П. Паліюк).

Сфера застосування практики Європейського суду з прав людини визначається його основними цілями. Як випливає із назви та преамбули Закону, основними цілями Суду є: 1) забезпечення виконання рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; 2) впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини. Відповідно до цих цілей і кола відносин, які регулюються Законом, в ньому розрізняються: 1) практика Суду як родове поняття (практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини); 2) Рішення Суду у справі проти України як видове поняття (остаточне рішення, яким визнано порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, остаточне рішення щодо справедливої сатисфакції, рішення щодо дружнього врегулювання).

Практика Суду є прецедентною, оскільки Суд, як це випливає із ст. 30 Конвенції, при розгляді справ повинен не допускати, аби отриманий результат був несумісним з рішенням Суду, постановленим раніше. В основі судового прецеденту знаходиться принцип ratio decidendi ("підстава для вирішення"), відповідно до якого вирішено справу. Цей принцип міститься у мотивувальній частині рішення (так званому імперативному висновку) і є судовим стандартом (чому саме так вирішено судову справу). Обґрунтовуючи рішення, судді застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та мотивацію суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти та законодавство тощо.

При застосуванні рішень Європейського суду з прав людини як судових прецедентів важливим є питання про те, яку публікацію слід вважати офіційною. Законодавство України не містить чітких приписів з цього приводу. Найбільш повним і систематизованим джерелом судової практики Суду уперекладі українською мовою є щоквартальний журнал "Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі", який видається з 1999 р. Видавцем цього журналу є Український центр правничих студій.

Рішення Суду англійською та французькою мовами (офіційними мовами Суду) можна знайти також на веб-сайті Суду, де є спеціальна пошукова система HUDOS. Переклади рішень Суду доступні і в деяких пошукових системах та на веб-сайті Міністерства юстиції України та на веб-сайті Центру інформації та документації Ради Європи в України.

Розвиток упровадження Конвенції й рішень Європейського суду як джерела права у правосуддя України отримали у процесі проведення судової реформи в 2010 році.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» процесуальні кодекси було доповнено нормами про те, що рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повнова­жень, які застосовують у своїй ді­яльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену нор­му права (закону), та для всіх су­дів України (ст. 11128 Господарського процесуального кодексу України, ч. 1 ст. 3607 Цивільного процесуального кодексу України, ч. 1 ст. 2442 Кодексу адміністра­тивного судочинства України {далі – КАС), ст. 40025 Кримінально-процесуального кодексу України в ред. 1960 р.).

Отже, рішення Європейсько­го суду мають становити ідеологічно-правову (ціннісну) основу для здійснення правосуддя в Україні. Фактичне закріплення цього положення відбулося в низці постанов Пленуму Верховного Суду України, в яких надавалися роз’яснення законодавства судам загальної юрисдикції, ще до прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Так, у 2009 році постановою Пленуму Верховного Суду України від 27.02.2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репута­ції фізичної та юридичної особи» визначено:«...враховуючи положення ст. 9 Конституції та беручи до уваги ратифікацію Конвенції та прийняття Закону № 3477-IV, суди повинні застосовувати Конвенцію і рішення Європейського суду як джере­ло права…»

У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що «...в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути поси­лання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно із Законом № 3477-ІV є джерелом права і підлягають застосуван­ню в такій справі.»

І, нарешті, маємо нагоду звернутися до того Закону України, яким встановлюється імперативна норма щодо застосування вітчизняними судами Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод та практи­ки (тобто рішень) Європейського суду саме як джерел права. Це Закон України «Про виконання рішень та застосування практи­ки Європейського суду з прав людини».

Статтею 74 Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачено, що орган конституційної юрисдикції може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта. А статтею 69 цього Закону рішення і висновки Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання.

Рішення Європейського суду стосуються офіційного тлумачення й застосування Конвенції та обов’язкові для виконання державами – учасницями Конвенції; рішення Конституційного Суду України стосуються офіційного тлумачення Конституції та законів України та обов’язкові для виконання. (А. Веніамінова, Юридична газета. – 2013. – № 12. – С. 44 – 45.)