Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Теорії сутності юридичної особи в радянському цивільному праві.

Поиск

VІ. Радянські доктрини юридичної особи.

Радянською правовою школою було розроблено і запропоновано низку теорій юридичної особи, серед яких найвідомішими були: (1) теорія колективу, (2) держави, (3) директора, (4) соціальної реальності та (5) організації.

Теорія колективу була сформульована і розвинена А.В. Венедиктовим. На його думку, єдність державної власності означає, що за кожним держорганом як юридичною особою стоїть власник майна, що перебуває в його управлінні, – радянський народ, організований у державу. Оперативне ж управління виділеною держоргану з волі народу частиною державного майна, провідником якої є призначений державою відповідальний керівник (директор, завідувач,начальник і т.п.), здійснює не тільки цей керівник, а й очолюваний ним колектив робітників та службовців держоргану в цілому, оскільки саме в їхніх виробничих й інших діях втілюється діяльність самої державної юридичної особи. Згідно із цим «радянський соціалістичний господарський орган (держпідприємство) – це організований державою колектив робітників та службовців на чолі з його відповідальним керівником, на який держава поклала виконання певних державних завдань і якому воно надало для здійснення цих завдань відповідну частину єдиного фонду державної власності».

Теорія коллективу підтримувалась такими радянськими цивілістами, як

С.Н. Братусь, О.С. Іоффе, Ю.Х. Калмиков, Г.К. Матвєєв, В.П. Мозолін, В.А. Мусін, P.O. Халфіна та ін.

Теорії колективу протистояли три інші теорії.

Автором першої з них – теорії держави – є С.І. Аскназій, який вважав, що основу цивільних правовідносин за участю державних органів складає державна власність, а єдиним власником державного майна є сама соціалістична держава. Таким чином, за кожним підприємством стоїть один і той же суб’єкт – держава.

Другу теорію – теорію директора – висунув Ю.К. Толстой. Вона ґрунтується на тому, що єдиним суб’єктом, уповноваженим виражати волю держ органу в сфері правовідносин, є його керівник – директор, воля якого визначається волею держави й у той же час не залежить від волі працівників держ органу. Директор, відповідно до планових завдань держави, здійснює правомочності з володіння, користування й, у певних межах, розпорядження виділеним в оперативне управління держоргану майном.

Третя теорія – теорія соціальної реальності – в своїх основних рисах,

хоча й без використання цього найменування, була викладена 1948 р. М.Г. Олек-

сандровим, а у подальшому розроблялась С.І. Вільнян ським, Б.Б. Черепахіним, Д.М. Гєнкіним, на думку якого, цілком достатньо визнання юридичної особи такою ж соціальною реальністю, якою є інші суб’єкти права, щоб відпала необхідність у пошуках іншого його суспільного змісту.

Теорія «організації» була запропонована О. О. Красавчиковим (1972), згідно з якою юридична особа в радянському цивільному праві – це організація як певне соціальне утворення, тобто система істотних соціальних взаємозв’язків, за допомогою яких люди (або їх групи) поєднуються у єдине структурно й функціонально диференційоване соціальне ціле для досягнення поставлених цілей. Він розрізняє два поняття: юридичну особу – організацію і її юридичну особистість. Юридична особа – це організація, що володіє певними ознаками (організаційна єдність, майнова відособленість, участь в обороті від свого імені, самостійна майнова відповідальність, участь у цивільному процесі від свого імені). Юридична особистість – це встановлена законом міра можливості й необхідності участі організації в цивільних й інших правовідносинах, визначення меж її правосуб’єктності. Пізніше цю теорію підтримав український вчений професор А.О. Пушкін, на думку якого, сутність юридичної особи можна визначити тільки через поняття організації як соціального осередка, що створюється людьми й іншими організаціями на певних умовах і для досягнення визначеної цілі.

 

Поняття та характеристика аліментних відносин.

Виходячи з законодавчого визначення поняття "сім’я" можна співвіднести коло членів сім’ї та суб’єктів аліментних правовідносин.

Оскільки в Сімейному кодексі під сім'єю розуміється певна спільність, а не коло осіб, пов'язаних сімейними правами й обов'язками, аліментні правовідносини можуть існувати як між членами сім'ї, так і між особами, які не складають сім'ю.

Сімейні правовідносини є особливим видом правовідносин, що суттєво відрізняються від цивільно-правових і регулюються сімейним правом як самостійною галуззю права.

Аліментні зобов'язання подружжя, батьків і повнолітніх дітей, інших членів сім'ї та родичів виникають на підставі фактичного складу, тим часом як спорідненість є єдиною підставою виникнення аліментних правовідносин між батьками та їх неповнолітніми дітьми/

Можна виділити:

- аліментні зобов’язання подружжя;

- аліментні зобов’язання батьків та дітей;

- аліментні зобов’язання свояків та інших родичів;

- аліментні зобов’язання фактичних вихователів (вихованців).

В Конституції України закріплено, що батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття, аналогічна норма закріплена в Сімейному кодексі України. Слід зрозуміти, що законодавець даним положенням лише закріплює моральний обов’язок батьків щодо догляду за дітьми, який в першу чергу має випливати не із закону, а із самої свідомості останніх, можна навіть говорити, що обов’язок доглядати за дитиною має інстинктивну природу. Зазвичай догляд за дитиною покладається на обох батьків в рамках існування їхньої сім’ї. В такому випадку вони добровільно доглядають за своїми дітьми керуючись принципами моралі, що закладені в їхній індивідуальній свідомості/

Однак досить часто шлюби розриваються і один з батьків (в 99% це батько) відмовляється добровільно утримувати дитину, забезпечувати її матеріально. Тому держава, за заявою того з ким проживає дитина, зобов’язує іншого сплачувати кошти на її утримання. Дані кошти в свою чергу й отримали назву аліменти.

Таким чином держава реалізує законодавчо закріплений обов’язок утримувати дитину, що ґрунтується на моральних засадах суспільства, бо очевидним є те, що в свідомості особи, яка ухиляється від цього, даний обов’язок вже відсутній.

Слід зазначити, що законодавець дає визначення аліментів, як коштів на утримання дитини, які присуджуються за рішенням суду у частці від доходу її матері, батька та (або) у твердій грошовій сумі.

Аліментами слід розглядати всяку матеріальну допомогу, що надається в силу закону одному з подружжя, родичам, своякам, фактичному вихователю (вихованцю).

Рішення суду про присудження аліментів не слід включати до складу правопороджуючих фактів, оскільки воно спрямоване на захист уже існуючого суб'єктивного права.

Також аліментні правовідносини характеризуються певними особливостями.

По-перше, підстави їх виникнення визначені лише законом.

По-друге, аліментні зобов'язання є безоплатними, тобто вони не можуть бути витребувані назад, навіть якщо стягнуті помилково, за винятком випадків, коли їх стягнення було засноване на неправдивих відомостях.

По-третє, аліментні зобов'язання мають особистий характер, їх сплачують особи, на яких вказує закон. Покладання обов'язку утримання на інших осіб не допускається.

 

Загальна характеристика Принципів міжнародних комерційних договорів (Принципів УНДРУА) ' порядок укладення договору, тлумачення змісту договору, виконання договору, наслідки невиконання договору).

У контексті Принципів уявляється актуальним визначення таких понять як свобода форми, обов'язковість договору, спосіб укладання договору, протиріччя між стандартними і нестандартними умовами, конфлікт проформ, дійсність простої угоди, правило “contra proferentem”, невизначеність валюти, валюта розрахунку збитків тощо.

Так, зокрема, вимоги щодо свободи форми (стаття 1.2 Принципів) викладені наступним чином: зазначені принципи не встановлюють ніяких вимог стосовно того, що договір має бути укладеним або підтвердженим у письмовій формі. Його існування може бути підтверджено у будь-який спосіб, включаючи показання свідків; вимоги щодо обов'язковості договору (стаття 1.3 Принципів) – належним чином укладений договір є обов'язковим для сторін, його може бути змінено або припинено лише у відповідності до його умов або за згодою сторін, або у інший засіб їх відповідності до цих Принципів; спосіб укладання договору (стаття 2.1 Принципів) – договір може бути укладено шляхом акцепту оферти або у результаті поведінки сторін, яка достатньо засвідчує про угоду; протиріччя між стандартними і нестандартними умовами (стаття 2.21 Принципів) – у випадку протиріччя між стандартною умовою та умовою, що є нестандартною, перевагу має останнє; конфлікт проформ – якщо контрагенти використовують стандартні умови і досягають угоди поза рамок цих стандартних умов, договір вважається укладеним на підставі погоджених умов та тих стандартних умов, які співпадають за своєю сутністю, окрім випадку, коли сторона попередньо зазначить, що вона не має наміру щодо пов'язаності таким договором, або у наступному без затримки проінформує про це другу сторону, дійсність простої угоди – договір укладається, змінюється або припиняється в силу самої угоди сторін без будь-яких додаткових вимог; правило “contra proferentem”– якщо умови договору однієї із сторін є неясними, то перевага віддається тлумаченню, що є протилежним інтересам цієї сторони; невизначеність валюти (стаття 6.1.10 Принципів) – якщо грошове зобов'язання не виражено у будь-якій конкретній валюті, платіж має бути здійсненим у валюті місця, де має бути здійснений платіж; валюта розрахунку збитків (стаття 7.4.12 Принципів) – збитки мають бути розраховані або у валюті, у якій було виражено грошове зобов'язання, або у валюті, у якій було завдано збитків. У залежності від того, що більш відповідає зобов'язанням.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; просмотров: 290; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.222.119.143 (0.023 с.)