Етичні вчення Давньої Греції

У розвитку давньогрецького суспільства виокремлюють гомерівський період (XII –VI ст. до н. е.), який характеризують патріархально-родові відносини і відповідна їм мораль і післягомерівський період (VI ст. до н. е. – V ст. н. е.), що позначився активним розвитком ремесел, товарно-грошових відносин, використанням рабської праці. Нові суспільно-економічні відносини покликали до життя адекватні їм норми моралі, витісняючи мораль, яка ґрунтувалася на патріархальних засадах. Суперечність між родовою мораллю, що відживала, і мораллю рабовласницького суспільства породила різноманітні дискусії, привернула увагу мислителів до проблем етики. Ця суперечність і відповідні моральні конфлікти відображені в міфах і творах поетів Гомера та Гесіода, драматургів Есхіла, Софокла, Еврипіда, у перших філософських ученнях. Гесіод, наприклад, протиставляв спосіб життя (зокрема, моральні стосунки) людей золотої доби і своїх сучасників – людей залізної доби, оспівував працю хліборобів.

Перші античні філософи – Фалес, Анаксимандр, Анаксімен (мілетська школа), які деміфологізували картину світу, цікавилися насамперед натурфілософськими (лат. natura – природа і філософія)проблемами, однак деякі їх думки стосуються проблеми внутрішнього світу людини. Загалом у Давній Греції було багато етичних ідей, концепцій, учень. Найпомітнішими серед них є етика Демокріта, софістів, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, а також етичні вчення стоїцизму та скептицизму.

Етика Демокріта

Згідно з ученням Демокріта світ утворений з атомів (найдрібніших неподільних частинок) і порожнечі. Атоми є складовою предметів об’єктивного світу, душі людини і навіть богів. Демокріт, висловлюючись сучасною філософською мовою, був прибічником абсолютного механічного детермінізму і фаталізму. Визнавши, що атоми душі (як і всі інші) піддаються жорсткій детермінації, він мав би зробити висновок про відсутність у людини свободи волі, можливості вибору, а отже, й моралі. Однак у його творах чітко простежуються принципи відносно цілісної етичної концепції, що засвідчує відхід їх автора від жорсткого детермінізму і фаталізму.

Демокріт визнавав існування двох видів законів – природних і встановлених людьми. За його словами, порушення природних законів неодмінно призводить до катастроф, а недотримання установлених людьми може й не мати негативних наслідків. Цими міркуваннями він визнав і наявність свободи волі людини, і можливість її особистісного вибору й існування моралі.

Людина, за Демокрітом, є істотою природною, яка в процесі свого історичного розвитку стала істотою суспільною: взаємодопомога сприяла виживанню людей, нужда і досвід навчили їх відрізняти корисне від шкідливого, користь стала основним критерієм доцільності людської діяльності. Крім того, Демокріт вважав, що доброчесний спосіб життя не є вродженим. Здатність розпізнавати добро і зло, обирати правильну поведінку залежить від виховання: “Якби діти не примушувалися до праці, то вони не навчилися б ні грамоти, ні музики, ні гімнастики, ні того, що найбільше зміцнює доброчесність, – сорому”. Очевидно, у цих словах ідеться про сором як результат мук сумління.

Основним в етиці Демокріта є вчення про найвище благо і чесноти. Чесноти, за його твердженнями, – це спосіб досягнення найвищого блага, мети життя. Найвище благо – щастя індивіда, тобто добрий стан духу, самовдоволеність, спокій, рівновага, блаженство. Мораль як одна з форм буття, самоутвердження людини існує для неї, а не навпаки.

Найважливішими чеснотами, на думку Демокріта, є мудрість і почуття міри, завдяки яким людина відрізняє те, що справді необхідне для досягнення доброго стану духу, тобто щастя. Мудрість передбачає дар добре мислити, говорити, діяти. Добре мислити означає мати істинні думки, які звільняють людину від невиправданих тривог, страхів (смерті, гніву богів тощо), крім того, від цього залежить її душевне здоров’я. Уміння добре говорити виявляється у відвертості і правдивості, а добрі діяння – у практичній моральності. Демокріт вважав, що мудра людина завжди доброчесна, а невіглас приречений на нещастя, оскільки має хибні уявлення про насолоди, щастя і мету життя. Це дає підстави стверджувати, що він дотримувався засад раціоналізму, переоцінюючи роль знань у моральному вихованні.

За переконаннями Демокріта, почуття міри є неодмінною умовою доброчесного і щасливого життя. Щастя, на його думку, може досягти кожна вільна людина, важливо тільки навчитися переживати це почуття, тобто досягати евтимії – благого стану душі, який не зводиться лише до задоволення, хоч і містить його. У цьому стані людина відчуває спокій, рівновагу, симетрію, блаженство. Ці висловлювання свідчать про сповідування евдемоністичних позицій.

Демокріт був першим філософом, який розрізняв об’єктивне і суб’єктивне в моральному акті, зокрема мотив дії (вчинку) і власне дію (вчинок): “Ворог не той, хто завдає образи, а той, хто робить це з наміром”. З’ясовуючи моральність вчинку, він рекомендував враховувати наявність (чи відсутність) єдності бажання і дії: “Бути доброю людиною означає не лише не робити несправедливості, а й не бажати цього...” Тільки діючи відповідно до своїх переконань, можна бути справді моральним: “Кращий з точки зору доброчесності той, хто спонукається до неї внутрішнім потягом і словесним переконуванням, ніж той, хто спонукається до неї законом і силою”. Ці міркування, безперечно, є доказами того, що Демокріт ставив мораль вище права. Визнавав він і моральну суверенність, автономність особистості. А деякі висловлювання Демокріта свідчать про його схильність до індивідуалістичних та егоїстичних позицій.

Поза сферою моралі Демокріт залишав рабів, оскільки вважав їх знаряддям, яким потрібно раціонально користуватися. Жінок характеризував як пустих, балакучих, лихослівних істот, підкорення яким, на його думку, було б найбільшим безчестям для чоловіка.

Отже, основними засадами етики Демокріта є раціоналізм (мудрість – найвища чеснота, а розум – критерій правильності поведінки людини); утилітаризм (ототожнення добра з користю, зла – зі шкодою); евдемонізм (визнання “щастя” визначальною категорією етики і вихідним принципом моралі).

Етика софістів

Серед представників цієї течії було немало видатних мислителів, професійних “учителів мудрості”, зокрема Протагор (прибл. 490 – 420 до н. е.), Горгій (прибл. 480 – 380 до н. е.) та ін. Проте софісти молодшого покоління (Лікофон, Алкідамант, Трасімах та ін.) усе більше абсолютизували момент релятивізму в пізнанні й оцінюванні (вважали людські знання відносними, суб’єктивними), доводячи пізнавальні й ціннісні висновки до абсурду. Зрештою, софістика перетворилась на суто формальне, софістичне обґрунтування (створення видимості обґрунтування) будь-яких тверджень, навіть абсурдних.

Софісти першими поставили людину в центр філософського пізнання, розглядаючи її як творче начало світу. Якщо інші античні філософи розмірковували, йдучи від світу-космосу до людини, від загального до специфічного, від об’єктивного до суб’єктивного, то софісти визнавали примат (лат. primatus – першість) людини над світом. Найвидатніший з-поміж них – Протагор, вважав її мірою всіх речей, від якої залежать закони об'єктивної дійсності (очевидно, йдеться про суспільне буття).

Представники цієї течії розмірковували про значущість і цінність речей для людини, обґрунтовували її право дивитися на світ крізь призму своїх цілей та інтересів. На їх думку, людське буття не зводиться до природного, а охоплює також неприродне, суспільне (культуру). У світі природи і культури існують різні закони: природні діють невідворотно, а закони держави, культурні й моральні норми не мають строго детермінованої сили, тому ганьба чи покарання можливі лише, якщо порушення помічені. Порушення законів природи обертається шкодою для індивіда незалежно від того, явне воно чи приховане.

Створене людьми буття (культура) є індивідуалізованим, тому його прояви, на відміну від природного, видаються стихійними, випадковими, навіть свавільними. Такі міркування не позбавлені сенсу, адже моральні норми, як свідчить історія, часто змінювалися. Проте софісти, акцентуючи на мінливості, відносності та суб’єктивності норм і уявлень про добро, зло, справедливість, ігнорували в них моменти тривкого, абсолютного, вселюдського, об’єктивного. Внаслідок такого підходу вони довели релятивізм до скептицизму (недовіра у правильності, істинності чого-небудь) і навіть морального нігілізму, заперечення загальновизнаних моральних цінностей.

Людські чесноти софісти тлумачили надто широко, зараховуючи до них набуті людиною моральні та соціальні позитивні якості (розумові здібності, професійну майстерність, красномовство), які забезпечують їй життєві успіхи і повагу. Життя вони розглядали як суцільний процес виховання, головне завдання якого полягає в навчанні доброчесності. У ранньому дитинстві цим мають займатися батьки, згодом – учителі, далі – держава, змушуючи своїх громадян вивчати закони і жити згідно з ними.

Моральні норми, закони, приписи суспільного життя, на відміну від законів природи, софісти вважали результатами людської творчості. Ці закони і норми не можуть мати всезагального, необхідного для всіх статусу. Наприклад, Горгій дотримувався думки, що чесноти чоловіків і жінок, дорослих і дітей, вільних і рабів принципово різні. Навіть у людей однієї статі, одного віку і соціального становища уявлення про чесноти не тотожні, оскільки кожен індивід є мірою речей, а відмінність між індивідами нескінченна.

Визнаючи цінність речей, вдаючись до моральних оцінок, люди використовують не знання, а думки, які не можна охарактеризувати як істинні чи хибні. Послуговуючись здоровим глуздом, вони одні з них вважають кращими, інші – гіршими.

Загалом усі софісти були єдині в тому, що однозначно тлумачити добро, зло і справедливість неможливо, оскільки дотримувались принципів етичного релятивізму. Та етика софістів не вичерпується релятивізмом. Вони скептично ставилися до твердження про існування богів; проголосили (вперше) ідею рівності всіх людей – знатних і простолюдинів, греків і варварів, вільних і рабів; піддавали критиці устої тогочасних держав.

Етика Сократа

Щодо ролі Сократа (прибл. 470/469 – 399 до н. е.) в історії етики побутують різні думки: одні вважали його першим великим моралістом, інші (зокрема, Г.-В.-Ф. Гегель та Ф.-В. Ніцше) – руйнівником канонів етики. Етична філософія мислителя мала практичний, прикладний характер, оскільки він не бачив сенсу вивчати те, що не зумовлює корисних практичних змін. Сократ був проповідником і теоретиком моралі. Щоправда, не залишив по собі жодної філософської праці. Основними джерелами про його життя і вчення є твори учнів Сократа, зокрема Платона і давньогрецького історика Ксенофонта (прибл. 430 – 355/354 до н. е.). Критикуючи етичні погляди софістів за релятивізм, абсолютизацію особливого, специфічного і навіть випадкового, він абсолютизував загальне і тривке. Спільним для всіх чеснот, на його думку, є знання: наприклад, мужність полягає в знанні того, як переборювати небезпеки, справедливість – у знанні того, як дотримуватися божественних і людських законів. На цій підставі він доходить висновку, що справедливість, як і всі чесноти, є мудрістю.

Завдяки мудрості людина пізнає загальне в найрізноманітніших предметах, явищах, вчинках людей. Справедливість цих міркувань у тому, що мислення узагальнено відображає дійсність, з огляду на це філософ передусім цікавиться загальним. Однак твердження Сократа, що знання є тим спільним, що об’єднує всі чесноти, не можна вважати обґрунтованим. Певний час не було науки про мораль, знання моралі, але існували мораль, чесноти, спільне в чеснотах. До того ж невиправданим і неможливим є намагання визначити загальне всіх чеснот, стоячи на позиціях граничного раціоналізму. Крім того, на думку Сократа, знання є доброчесністю (добром, благом), без них неможливо зробити вибір, щоб мати втіху і уникнути страждань.

Ототожнення Сократом доброчесності зі знаннями передусім означає свідоме й відповідальне ставлення індивіда до способу свого життя, моральної поведінки. Вважаючи розум рушійною силою, Сократ визнавав суверенність індивіда, тобто моральні норми, авторитет яких традиційно ґрунтувався на зовнішніх силах (суспільство з його громадською думкою, Бог), людина повинна виправдати перед своїм розумом: “Такий я завжди, а не тільки тепер: я не здатний скоритися нічому з усього, що в мені є, крім того переконання, яке після ретельної перевірки видається мені найкращим”. Розум індивіда є основним критерієм і суддею щодо моралі. Доброчесність означає здатність керуватися своїми переконаннями і протистояти хибним думкам інших людей, хоч би якими вони були і скільки б їх було. Боятися слід не зовнішнього осуду, головне – не вступити в суперечність із собою.

Розмірковуючи над суперечністю між реальними моральними стосунками (моральністю) тогочасного афінського суспільства і моральною свідомістю, Сократ задумувався, чому всі визнають абсолютну цінність доброчесності, але не дотримуються її. Він дійшов висновку, що громадяни Афін не знають доброчесності.

Сократ був переконаний у можливості витлумачення загальних понять моралі, оскільки, на його погляд, усі чесноти є різновидами знання. Крім того, він намагався з’ясувати основу основ усіх чеснот – сутність поняття “добро” взагалі. Проте витлумачити це він так і не зміг, дійшовши висновку: “Я знаю лише те, що нічого не знаю”.

Очевидно, істину Сократ розумів не як завершений результат пізнання, а як процес її пошуку. На відміну від людей, які “знають” відповіді на будь-які моральні питання і нав’язують їх іншим, він на це не претендував. У цьому переконує його відповідь Менону (персонажу з твору Платона “Менон”) на питання, чи можна навчитися доброчесності, в якій Сократ пропонував шукати її разом, постійно розмірковувати, відкидаючи явно хибні й односторонні визначення чеснот, і так наближатися до істини.

Загалом учення Сократа було закликом і вимогою критично ставитися до реальних моральних стосунків (моральності) та моральної свідомості, громадської думки. Навіть якби людству вдалося вичерпно витлумачити основні поняття етики, заклик мислителя розмірковувати, здійснюючи моральний вибір, залишався б актуальним, адже кожна моральна ситуація (а їх безліч) потребує адекватного вирішення.

Етика Платона

Згідно з ученням Платона існують надприродний світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним він вважав світ вічних, незмінних, самодостатніх (божественних, мудрих, досконалих) ідей-сутностей, а вторинним, похідним – чуттєвий світ, окремі предмети якого є блідими копіями відповідних ідей: прекрасні речі існують тому, що є ідея прекрасного; благо існує, оскільки є ідея блага і т. д. Ідеї, за Платоном, не тільки загальне (рід) начало, причина, а і образ та зразок.

Світ ідей для людини як чуттєвої, тілесної істоти недоступний. Проте в ній існує безсмертна душа, розумна і вища частина якої причетна до світу ідей. Будучи обтяженою нерозумною частиною, яка, поєднуючись із тілом, стає його рабом, душа забуває про своє колишнє існування у світі ідей. Тому пізнання є нагадуванням того, що закладено в людині. Тобто людина розвиває одвічно притаманні своїй душі потенції, якості, а виховання лише оформляє, розкриває їх.

Визнання вродженості чеснот дало змогу Платону обґрунтувати становість моралі. Найвища чеснота, мудрість властива філософам, тому саме вони здатні найефективніше управляти державами. Хоробрість, сила духу є вродженою чеснотою воїнів, захисників держави. Землеробам і ремісникам, на його погляд, властива помірність. Справедливість він вважав найважливішою чеснотою держави, що уможливлює її існування: “...державу ми визнали справедливою, коли наявні в ній три різні за своєю природою стани роблять кожен свою справу”. Тому справедливість, згідно з концепцією Платона, означає “...займатися своєю справою і не втручатися в чужі...” Перехід з одного стану в інший є найбільшою шкодою для держави, найбільшим злочином та несправедливістю. Однак дітей, які мають високі задатки, треба з усією пошаною переводити з нижчого стану до воїнів, і навпаки.

Щоб зберегти державний устрій і спосіб життя, Платон рекомендував обмежити спілкування з іноземцями, а громадянам своєї держави заборонити виїжджати в інші країни. Особливо важливим, на його думку, було досягнення цілковитої однодумності громадян. Розмірковувати про державні закони, творити їх, обговорювати й оцінювати правила поведінки громадян є правом і обов’язком мудреців і правителів. Для збереження спокою в державі він радив вислати за межі країни без права повернення поетів, оскільки вони схильні бентежити уми співгромадян, збивати їх зі шляху доброчесності. Тих, хто впав у безчестя через нерозуміння, необхідно, на його думку, відправляти до в’язниці на п’ять років, а за повторну аналогічну провину – страчувати, як і вільнодумців.

Ідеальна держава Платона не передбачала місця для свободи та індивідуальності навіть для воїнів. Правителі мали вирішувати все (зокрема, належність людей до певного стану, їхні смаки тощо), тобто громадяни були позбавлені можливості морального вибору.

В античній Греції людина мислила себе частиною полісу. Платон довів цю ідею до логічного завершення, ототожнивши структури індивідуальної психіки, моральної свідомості і державного устрою. Він віддавав пріоритет державі, яка, на його думку, є не зовнішньою умовою існування індивіда, а єдиною морально організованою формою земного буття. Самовдосконалення особистості залежить від виконання нею обов’язку: людина стає моральною, долаючи межі індивідуального буття, наповнюючи його суспільним змістом.

Найважливішою, за Платоном, у світі ідей є ідея блага як передумова всього правильного і прекрасного. В античному світі благо тлумачили як мету, спрямовану на досягнення щастя людини. Таких поглядів дотримувався і Платон, вважаючи, що людина повинна прагнути до світу ідей, де стають можливими справжнє благо і щастя.

Платон розрізняв душевні (божественні) і земні (людські) блага, зазначаючи, що від земних, які поділяються на тілесні й майнові, залежать душевні блага. На його думку, душевні блага диференціюють відповідно до структури душі: “...в людині все залежить від душі, а в самій душі – від розуму”. Отже, Платон виокремлював систему благ, у якій зовнішні блага підпорядковані тілесним, тілесні – душевним, а душевні – інтелектуальним. При цьому він надавав перевагу розуму як носію загального, основі співмірності, законності, порядку та справедливості. Благо він трактував як те, заради чого людина живе і працює, як мету прагнень, “найдосконаліше”, красу, співмірність та істину.

Відповідно до структури своєї душі людина може долучитися до блага або через розуміння, або через утіху, або через синтез розуміння і втіхи. Оскільки Платон найбільше переймався проблемою вдосконалення державного устрою, то й у питаннях долучення людини до блага він відводив державі ключову роль. У процесі осягнення блага людині необхідно самозаглибитись, якомога ретельніше звільнити душу від впливу тіла, щоб актуалізувати в пам’яті призабуте зі світу ідей знання ідеї блага. Пізнання-нагадування є одночасно і моральним очищенням. Благо людини залежить від єдності морального піднесення і пізнання.

Основою моралі і моральним зразком, за твердженнями Платона, є божество, тому людині слід уподібнюватися Богу наскільки це можливо. Головне завдання морального виховання полягає в тому, щоб домогтися від громадян добровільного підкорення законам: “...похвала й осуд повинні виховувати людей і робити їх покірними і слухняними тим законам, які будуть видані”. Платон цінував правдивість, розумність і розсудливість громадян.

Земне життя, на його думку, відволікає людину від головного – потягу до істинного блага, тобто потойбічного світу. “Ті, хто справді віддані філософії, зайняті, по суті справи, тільки одним – умиранням і смертю”, – писав він. Смерть – “...це дійсно очищення від усіх [пристрастей], а розсудливість, справедливість, мужність і сам розум – засіб такого очищення”. Неодмінною умовою очищення душі є здобуття істинного знання, досягнення чистої любові до знань та еросу як потягу чуттєвого до надчуттєвого. Істиною володіють лише боги, а філософ знає шлях до неї і прагне очистити душу, перемогти земний світ, щоб уподібнитися божеству.

Думки Платона не завжди узгоджуються між собою, що спричиняло різне розуміння його етичної концепції, зокрема щодо питання про співвідношення етики особистості та соціальної етики. Одні вчені вважають, що у Платона етика особистості підпорядкована соціальній етиці, яка служить політиці. Інші стверджують, ніби його індивідуальна етика (етика самовдосконалення, самопіднесення) доповнюється соціальною, в основу якої покладено принцип безумовного підпорядкування громадян інтересам держави. Моральні мотиви поведінки людини вони визнають первинними стосовно інших мотивів, проте в ідеальній державі Платон не передбачав морального вибору і моральних мотивів. Попри те, що його філософія заснована на хибних засадах, вона була визнана багатьма мислителями. Платон справді збагатив етику цінними думками про мету людської діяльності, чесноти людини, співвідношення блага особистості і блага держави, справедливість тощо. На деякі з них спирався Аристотель.

Етика Аристотеля

Навчаючись у Платона, Аристотель так і не визнав себе його учнем, що засвідчує загальновідомий вислів “Платон мені друг, але істина дорожча”. Саме його погляди зумовили орієнтацію на загальне: істину, право, мораль. Аристотель першим назвав етикою науку, що вивчає сферу людських стосунків, поведінку індивіда як розумної і суспільної тварини, визначив її місце в системі інших наук (між психологією – наукою про індивіда, його душу і політикою – вченням про державу). Щоправда, деякі етичні проблеми, насамперед проблему вищого блага, він зараховував до компетенції політики, яка, на його думку, “встановлює, які з наук потрібні в державах, а також, які науки і в якому обсязі повинен вивчати кожний”.

У своїх студіях з етики Аристотель прагнув з’ясувати предмет цієї науки, природу щастя, сутність і види блага, здатність людини досягти його. Та найбільше філософ переймався сутністю доброчесності, досліджував види та можливості їх виховання, сутність і види справедливості.

Блага (“те, до чого все прагне”) Аристотель поділив на три види: зовнішні; ті, що стосуються душі; ті, що стосуються тіла. Кожен із цих видів відіграє певну позитивну роль. Так, для щастя потрібні зовнішні блага, оскільки неможливо або важко здійснювати прекрасні вчинки, не маючи для цього жодних засобів. Часто це роблять завдяки друзям, багатству, політичному впливу. Однак головними є блага, що стосуються душі. Маючи певні прагнення, людина ставить перед собою відповідні цілі. Цілей, а отже, й видів їх досягнення багато. Вищим благом є ціль, бажана сама по собі, а інші цілі бажані задля неї. Це благо стосується найважливішої з наук – політики, її мета охоплює цілі інших наук і тому є властивим благом людини. Особливо важливим вважають благо держави, але найвище благо – щастя. А благоденство і благополуччя ототожнюють зі щасливим життям. Проте для багатьох “щастя – це щось наочне й очевидне, скажімо задоволення, багатство чи пошана”. Причиною такого розуміння щастя є наявність у людини, крім “розумної”, ще й “рослинної” та “нерозумної” частин душі.

У різних людей розуміння щастя різне. Часто навіть одна й та сама людина по-різному тлумачить його. Аристотель пояснює це тим, що уявлення людей про благо і щастя формуються на основі власного способу життя. Серед основних способів життя він виокремив життя, сповнене насолод, державний і споглядальний способи. Багато людей свідомо обирають життя, сповнене насолод, виявляючи цим свою ницість. Не кращий і державний спосіб життя, для якого благом і щастям є пошана, почесті. Найвищим Аристотель вважав споглядальний спосіб життя, який повною мірою доступний лише богам, а частково – мудрецям.

Аристотель не поділяв твердження Платона про існування, крім конкретних благ, блага як такого, ідеї блага, завдяки якій існують блага конкретні. Якби воно було, то послуговувалось би такими категоріями, як “сутність”, “якість”, “кількість”, “міра”, “відношення”, “час”, “місце”, а тому благо “не може бути чимось всезагальним і єдиним. Адже тоді воно визначалося б не в усіх категоріях, а тільки в одній... Оскільки для всього, що об’єднується однією ідеєю, існує й одна наука, то й для всіх благ існувала б тоді якась одна наука. Насправді, наук багато”. Завдяки цьому Аристотель дійшов висновку, що благо “як щось загальне, об’єднане однією ідеєю, не існує”.

На його думку, для з’ясування сутності щастя як мети дій, чогось довершеного і самодостатнього необхідно виходити з призначення людини. Розглядаючи щастя як діяльність душі і вчинки за участю здорового глузду, Аристотель вважав призначенням людини діяльність впродовж усього життя, оскільки “...один день чи короткий час ще не роблять людину щасливою або блаженною”.

Зі щастям як найвищим благом пов’язані, за переконаннями Аристотеля, моральні якості людини. Характеризуючи чесноти, Аристотель вважав, що в людині існують рослинна душа (відповідає за споживання, ріст, розмноження), тваринна душа (від неї залежать відчуття жадання) і розумна душа (керується розумом), яка властива тільки людині. Одні чесноти він називав мислительними (мудрість, розумність), інші – етичними (щедрість, розсудливість): “...розмірковуючи про вдачу, ми не говоримо, що людина мудра чи розумна, але говоримо, що вона витримана чи розсудлива. Водночас і мудрого ми хвалимо за [його душевний] склад, а ті склади [душі], які заслуговують на похвалу, ми називаємо доброчесностями”. Мислительні чесноти виникають і розвиваються, на його думку, завдяки навчанню, а етичні (моральні) породжуються звичкою. Жодна з етичних чеснот не виникає від природи: тільки діючи справедливо, людина стає справедливою, розсудливо – розсудливою, а діючи мужньо, стає мужньою. Аристотель вважав, що дуже багато, можливо, навіть усе, залежить від того, до чого людина привчається з дитинства. Однак знання чеснот ще не робить людину доброчесною, для цього необхідні відповідні вчинки. Наприклад, справедливість і розсудливість “народжуються при частому повторенні справедливих і розсудливих вчинків”. Навчання придатне для морального вдосконалення лише тих, хто здатний сприймати все відповідно. Правильне виховання можливе в суспільстві, в якому існують добрі закони.

Аристотель першим проаналізував структуру людської поведінки. Розглядаючи проблему свободи волі, він поділив усі людські дії на самохітні (довільні), несамохітні (недовільні) і змішані. Різняться вони за принципом дії, що міститься в людині чи поза нею. Так, хвалити чи гудити людину можна, лише маючи певність, що вона відповідальна за свою дію. Певний вид діяльності, її предмет є метою, а воля – прагненням до мети. Вони перебувають у взаємозв’язку. Досягнення мети передбачає вибір засобів, тому моральний характер мети зумовлює використання тільки моральних засобів. Процес вибору засобів полягає у деліберації (зважуванні всіх “за” і “проти”, обдумуванні, виборі), а завершується наміром. Моральна цінність вчинку обумовлена характером мети і відповідністю результату наміру. Тільки та людина, яка навмисно, а не випадково здійснила справедливе чи добре, заслуговує на повагу.

Щоб визначити межі свободи людської волі, Аристотель намагався з’ясувати, як співвідносяться з нею складові поведінки людини (дії, засоби, мета). Приміром, самохітні дії і вибір засобів, який залежить від глибини і ґрунтовності деліберації цілковито залежать від людини. Правда, самохітність дії і навіть деліберація поширюються як на моральні, так і на аморальні вчинки. Від людини залежать як доброчесність, так і негідність, оскільки вона вільна діяти тоді, коли має змогу втриматися від дії і сказати “ні” або може сказати “так”.

Мета, на відміну від дій і засобів, визначається людиною лише на початку, адже неможливо втримати кинутий камінь, хоча кинути його, чи ні – залежить від людини. Прагнення до блага пов’язане з якостями характеру, а оскільки кожна людина певною мірою відповідає за свої вчинки, то і вибір цілей, прагнення до справжнього блага чи до того, що лише здається благом, тією самою мірою самохітні.

На думку Аристотеля, душа містить пристрасті (переживання), здатності і етичні устої (склад душі). Пристрастями (переживаннями) він вважав те, чим супроводжується задоволення чи страждання: потяг, гнів, страх, відвага, заздрість, радість, любов, ненависть, туга, жалість та ін. Здатності – те, що робить людину підвладною цим пристрастям, завдяки чому її можна розгнівати, примусити страждати, розжалобити тощо. Етичними устоями (складом душі) Аристотель вважав те, внаслідок чого людина добре чи погано володіє своїми пристрастями. Ні чесноти, ні вади не є суттю пристрастей, тому що за них людей не хвалять і не гудять, а за чесноти і вади вони заслуговують на хвалу чи осуд. Доброчесність передбачає свідомий вибір, а пристрасті не належать до навмисних дій. Пристрасті і здатності людина має від природи, а доброю чи поганою від природи вона не буває.

Етична (моральна) доброчесність позначається на пристрастях і вчинках людей, що виявляється в їх надлишку, нестачі чи середині. Доброчесності властива середина (міра). Так, серединою між боягузтвом і відважністю є мужність; між скупістю і марнотратністю – щедрість. Для визначення середини потрібне вміння вибирати між надлишком і нестачею, тому доброчесним бути важко. Проте не кожен вчинок і не кожна пристрасть можуть мати середину, оскільки вже у назвах деяких пристрастей (злорадство, безсоромність, заздрість) і вчинків (перелюбство, крадіжка, людиновбивство) міститься погана якість, а отже, погані вони не через надлишок чи нестачу.

Аристотель вважав, що благо і добро певною мірою обмежені. Правильний вчинок здійснюють єдиним шляхом, тому це зробити важко, а помилитися – легко. Таких помилкових шляхів безліч, ось чому досконалі люди одноманітні, а погані – багатоманітні.

Для досягнення моральних цілей необхідно поєднувати мислительні й етичні доброчесності, тому що лише осмислені прагнення стають моральними. І, навпаки, правильна думка перестає бути благим наміром, якщо поєднується з прагненням.

На відміну від Сократа Аристотель не зводив моральність до знань, проте його етика теж раціоналістична, оскільки критерієм моралі він вважав поєднану зі здоровим глуздом практичність, її Аристотель трактував як правильну і розумно набуту душевну властивість, яка стосується людського блага (добра) і зла, тому в життєвих справах перевагу слід надавати людині практичній. Однак практичність пов’язана з частковим, мінливим, іноді навіть з випадковим, через те її не вважають найвищою чеснотою. Найвищим є необхідне, пізнати яке здатна мудрість, що уособлює найважливіше знання. Проте у практичному житті це найважливіше безпосередньо не виявляється, саме тому мудреці не можуть керувати державою (цим твердженням Аристотель заперечує Платонові). Пізнаючи істину і вивчаючи необхідне, вони дуже далекі від часткового і мінливого.

Важливою в етиці Аристотеля є проблема справедливості. За його словами, цей термін має багато відтінків і означає як справедливість взагалі (правильну поведінку стосовно інших з погляду норм права, звичаїв або суспільної думки), так і доброчесність правильної поведінки стосовно інших. Справедливість у вузькому розумінні він тлумачив як особливу етичну доброчесність.

Аналізуючи цю проблему, Аристотель вирізняв розподільчу й урівнюючу справедливість. Розподільча справедливість вимагає не рівного розподілу (матеріальних благ, почестей), а такого, що відповідає принципу гідності, оскільки “справедливе при розподілі... має враховувати певне достоїнство”. З цим пов’язані деякі проблеми, оскільки прихильники демократії достоїнством вважають свободу, прихильники олігархії – багатство, а прихильники аристократії – доброчесність. Урівнююча справедливість поширюється на економічні відносини і правові норми. За Аристотелем, обмін буває самохітним (продаж, купівля, застава, позика, завдаток, платіж тощо), несамохітним, таким, що здійснюється потай (крадіжка, перелюбство тощо) або підневільним (посоромлення, полонення, умертвіння тощо). Вдаючись до понять, якими послуговуються в торгівлі при обміні товарів, філософ зазначав, що урівнююча справедливість полягає в рівному обміні (між вигодою і втратою). Справедливості у сфері економіки відповідає еквівалентний обмін, за якого жодна сторона не одержує вигоди і не зазнає втрат (збитків). І хоча такий обмін не дає їм переваг, у певному сенсі він вигідний для них. У сфері права роль відновлювача справедливості виконує суддя як представник закону держави. Його завдання полягає в тому, щоб відшкодувати завдані збитки шляхом співмірного покарання, тобто своєрідного вирівнювання збитків.

Розглядаючи справедливість як доброчесність, Аристотель основну її особливість вбачав у спрямованості на інших людей. Найкращою людиною він вважав ту, яка чинить справедливо стосовно інших, тому справедливість є не частиною доброчесності, а всією доброчесністю, а несправедливість – не частиною зіпсутості, а зіпсутістю загалом.

Отже, Аристотель узагальнив досягнення етичної думки своїх попередників, зокрема Демокріта, софістів, Сократа, Платона, розвинув і поглибив деякі з їхніх ідей. А певні етичні проблеми сформулював і спробував їх уперше розв’язати. Хоча його поглядам властиві й недоліки: історична обмеженість, політичні симпатії до монархії, раціоналізм. Тому раба як власність іншої людини він залишив поза мораллю, жінок – за те, що пристрасті у них переважають над розумом, зараховував до істот “другого сорту”. Вважаючи споглядання вищим видом діяльності, недооцінював діяльність економічну, політичну, фізичну.

Етика Епікура

Дотримуючись атомістичної концепції, Епікур створив філософську систему, в якій виклад онтологічних і гносеологічних проблем підпорядкований науці про мораль. Він вважав, що філософія має практичне значення (етику традиційно називають практичною філософією). “Пусті слова того філософа, – писав Епікур, – якими не лікується ніяке страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не проганяє хвороб із тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороби з душі”. Вивчення філософії, на його погляд, потрібне не для споглядання (як доводив Аристотель), не для того, щоб навчитися вмирати (як розумів роль філософії Платон), а щоб навчитися жити.

Як і засновник атомізму (вчення, за яким світ складається з атомів) Демокріт, Епікур визнавав, що світ є матеріальним, його предмети утворені з атомів, а душа – з атомів, подібних до вогню. Та якщо, за Демокрітом, рух атомів жорстко й однозначно детермінований, то Епікур вважав, що вони можуть відхилятися від визначеної траєкторії свого руху. Його ідея самодовільного відхилення атомів дала змогу обґрунтувати наявність випадковості у природі, а в етиці – пояснити можливість свободи волі людини. Завдяки цьому Епікур переборов механістичний детермінізм (зводить усі причинні зв’язки до безпосередніх, механічних) і фаталізм (визнання панування над суспільством і людиною невідворотних сил, які наперед визначають їх долю), стверджуючи, що: “Одні події відбуваються через необхідність, інші – випадково, а деякі залежать від нас;...необхідність не підлягає відповідальності, а випадок непостійний.., але те, що залежить від нас, непідвладне ніякому володарю, і за цим настає як осуд, так і протилежне йому”.

Епікуру належить до трьохсот праць (зокрема, “Про ціль життя”, “Про любов”, “Про спосіб життя”, “Про справедливу поведінку” тощо), проте до наших часів вони не з