Етичні переконання А. Швейцера.

Близьким до філософії життя був німецько-французький мислитель, теолог, лікар, музикознавець і органіст Альберт Швейцер (1875 – 1965), центральною ідеєю вчення якого було благоговіння перед життям. За його словами, етика благоговіння перед життям спонукає усіх людей виявляти інтерес до кожної людини, її долі і віддавати всю людську теплоту тим, хто її потребує. Вона не дає змоги вченому жити тільки наукою, навіть якщо він приносить їй велику користь. Митцю вона не дає змоги жити лише своїм мистецтвом, навіть тоді, коли він творить добро людям. Людині, зайнятій будь-якою справою, ця етика не дозволяє думати, що вона зробила все, що могла і повинна була зробити. Теорія благоговіння перед життям вимагає від усіх, щоб вони частку свого життя віддали іншим людям. Як це зробити, кожна людина повинна вирішити відповідно до свого розуміння і обставин життя. Свою діяльність Швейцер розпочав як проповідник, але невдовзі дійшов висновку, що діяльна допомога чесніша, ніж словесне втішання.

Не погоджуючись із твердженням Декарта “Я мислю, отже, існую”, Швейцер проголосив формулу: “Я – життя, яке хоче жити, я – життя серед життя, яке хоче жити”. Коли людина думає про себе і своє місце у світі, то вона стверджує себе як волю до життя серед таких самих воль до життя. У мислячій людині воля до життя приходить до згоди з собою. Такої згоди досягають діяльністю, спрямованою благоговінням перед життям. У результаті цього мисляча людина стає моральною особистістю, а утвердження її волі до життя переростає в моральне завдання: “Етика, отже, полягає в тому, що я відчуваю спонукання виявляти рівне благоговіння перед життям як стосовно моєї волі до життя, так і стосовно будь-якої іншої”. У цьому виявляється основний принцип етики Швейцера, за переконаннями якого добром є те, що служить збереженню і розвитку життя, а злом – те, що знищує життя або перешкоджає його збереженню та розвитку.

З’ясовуючи причини неефективності традиційної етики, Швейцер висловив багато парадоксальних думок: “Абстракція – це смерть для етики”, “Істинна етика починається там, де перестають користуватися словами”, “Етика вмирає в словах, а наукове знання тільки з допомогою мови народжується”. Зважаючи на твердження, що “етика є живе ставлення до живого життя”, можна зробити висновок, що А. Швейцер ототожнював етику і мораль. Та це не зовсім так. Етика, на його думку, можлива не як знання, а як індивідуальний вибір, дія, поведінка. Отже, етикою він вважав не тільки мораль у вузькому розумінні, а й моральність. Враховуючи неспроможність традиційної етики однозначно визначити об’єкт її дослідження, Швейцер доводив, що етика повинна народитися із містики, яку він розглядав як прорив земного начала в неземне, минущого у вічне. Саме тому етика, на його погляд, неможлива як система знань, оскільки неземне і вічне не можна виразити з допомогою мови і мовлення. Тому етика можлива не як знання, а як вибір і поведінка. Йдеться про особливий спосіб буття людини у світі, живе ставлення до живого життя, яке може досягти буттєвої стійкості завдяки його усвідомленості, укоріненості в мисленні.

Обґрунтовуючи цю думку, Швейцер доводив, що воля до життя таїть у собі суперечність, відповідно до якої одне життя стверджується (принаймні може стверджуватися) за рахунок іншого. Тому самоствердження волі до життя етично не може відбуватися стихійно. Тільки в людині як свідомій істоті воля до життя залежить від мислення, яке доводить, що етика містить свою необхідність у собі і що індивід повинен “скоритися вищому одкровенню волі до життя” в собі. Мислення дає індивіду силу протистояти запереченню життя щоразу, коли його життя зіштовхується з іншим життям. Так, містична природа етики реалізується в раціонально осмислених і санкціонованих розумом діях і поведінці людини. Етику, як її розумів Швейцер, слід шукати не у книгах, бібліотеках, а в свідомості й способі життя людини, оскільки вона є просвітленою розумом мораллю, яка виявляється в захисті життя. Етика Швейцера репрезентує його розуміння, відчуття і переживання життя, благоговійне до нього ставлення, що виявилося в подвижницькому способі життя. А написане ним – це ще не етика, а всього лише знання, яким він керувався, формуючи своє гуманістичне ставлення до життя.

Замість моральних норм, правил, приписів концепція Швейцера пропонує єдине правило – благоговійне ставлення до життя скрізь і завжди, де і коли зустрічався б індивід з іншими проявами волі до життя. Це означає, що ламаючи дерево, кривдячи когось, людина коїть зло, а вирощуючи сад, піклуючись про людину чи рятуючи тварину від загибелі, робить добро. Жорстока буденність часто суперечить вимогам морального принципу. Людина як земна істота не може не завдавати шкоди іншим живим організмам. Проте вона може поводити себе морально, зводячи до мінімуму шкоду, яку вона наносить живому в своєму існуванні й діяльності, її творча воля до життя одночасно виявляється і руйнівною, тому совість не може бути чистою (“Чиста совість – це винахід диявола”).

Згідно з принципом благоговіння перед життям (“Ніхто з нас не має права пройти мимо страждань, за які, ми, власне, не несемо відповідальності, і не запобігти їм”) воно сповнене страждань. І тільки приспана, “чиста” совість не реагує на ці страждання.

Етика благоговіння перед життям, за Швейцером, є етикою особистості. Виступаючи від імені суспільства, етика перестає бути етикою: “Загибель культури відбувається внаслідок того, що створення етики передовіряється державі”. А. Швейцер справді створив етику для себе, просвітлену розумом і моральністю, і згідно з нею жив. Він неодноразово намагався реалізувати свій принцип служіння людині. У студентські роки піклувався про безпритульних дітей, пізніше займався влаштуванням життя бродяг і людей, які відбули тюремне ув’язнення. А в тридцять років залишив усі справи, які обіцяли йому успішне майбутнє, освоїв професію лікаря і присвятив себе лікуванню хворих в одній з африканських країн.

Етика Швейцера, за його словами, – не те, що він написав, а те, як він жив. А в житті він стверджував себе як волю до життя. Обґрунтована ним теоретична концепція допомогла йому окультурити, гуманізувати свою волю до життя, привчити її рахуватися з іншими волями до життя, керуватися принципом благоговіння перед життям.

Етика екзистенціалізму

Екзистенціалізм, який виник перед Першою світовою війною й остаточно сформувався у 30-ті роки XX ст., не одне десятиліття зараховували до провідних напрямів у західноєвропейській філософії. Своїми ідеалами він значною мірою вкорінений в ірраціоналістичні мотиви. Як учення він має яскраво виражений морально-етичний характер.

Репрезентували його французькі філософи Г.-О. Марсель (1889 – 1973), Ж.-П. Сартр (1905 – 1980), А. Камю (1913 – 1960), німецькі – М. Гайдеггер (1889 – 1976) і К. Ясперс (1883 – 1969), данський С. К’єркегор (1813 – 1855) та інші європейські мислителі.

Французький мислитель Ж.-П. Сартр теж досліджував буття, насамперед “живу свідомість”, суб’єктивно-діяльний аспект свідомості, завдяки якому конкретний індивід, будучи “закинутим” у світ “конкретних ситуацій”, вдається до певних дій, вступає у стосунки з іншими людьми і речами, прагне до чогось, приймає життєві рішення, бере участь у суспільному житті тощо. Вся ця діяльність розглядається як духовна самореалізація індивіда, його суб’єктивного, особистісного начала. Зовнішній світ, усі предмети об’єктивної дійсності, за Сартром, є лише “знаками” індивідуальних людських значень, смислових утворень людської суб’єктивності. Ці предмети є лише приводом для рішень індивіда, його вибору, а також вибору себе.

“Буття для іншого” виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин. Суб’єктивність ізольованої свідомості, за Сартром, набуває зовнішньої предметності, як тільки існування особистості потрапляє в кругозір іншої свідомості, для якої “Я” особистості є лише елементом значущого інструментального комплексу, що утворює світ. Ставлення до іншого – це боротьба за визнання свободи особистості в очах іншого. Так формується ‘фундаментальний проект” людського існування – “бажання бути Богом”, тобто досягти самодостатнього “буття в собі”. Оскільки реалізувати цей проект неможливо, людина залишається лише “марним прагненням”. Ці аргументи Сартр використовував для спростування можливості реалізації ніцшеанського ідеалу надлюдини як нескінченного самоствердження.

Вихідним пунктом концепції Сартра є проблема, яку розв’язували герої Ф. Достоєвського: якщо Бога немає, то все дозволено. Адже неможливо знайти критерії цінностей, принаймні в надчуттєвому світі, немає апріорного розрізнення добра і зла, немає досконалого розуму, здатного орієнтувати людей серед цінностей життя. Тому кожен індивід самотужки обирає моральні цінності, “проектує” своє життя, наповнює його змістом чи робить беззмістовним, пустим. Людина приречена на свободу. І ця свобода, здатність обирати згідно зі “своїми істинами” виокремлює її з-поміж інших явищ живої і неживої природи. Від надприродних сил (Бога) людина не залежить, бо їх немає. Немає раз і назавжди даної, незмінної людської природи, немає детермінації (людина себе “проектує” і реалізує). Людина є свобода. Проте свобідна, творча діяльність людини не об’єктивується, не набуває предметності, а якщо й набуває, то відчужується. Тому змістом цієї самодіяльності є унікальні біологічні залежності індивіда, досвід раннього дитинства, особливо психологічні травми тощо. Невипадково Сартр називав свій метод екзистенціальним психоаналізом, який ставить завдання прояснити обличчя індивідуальності шляхом виявлення обставин дитинства і специфічних біологічних залежностей, у відповідь на які індивід себе будує.

Свобода індивіда як носія неспокійної суб’єктивності може бути лише “розжиманням буття”, утворенням у ньому “тріщини”, “ніші”. Перебуваючи у відчуженому від нього світі, індивід приречений на несправжнє існування. Жити в сучасному світі, на думку Сартра, як живе в ньому “задоволена собою свідомість”, можна лише, відмовившись від своєї справжності, своїх рішень і свого вибору, переклавши їх на чиюсь анонімну відповідальність – на сім’ю, народ, державу тощо. Правда, і ця відмова є відповідальним актом особистості, оскільки вона має свободу волі, може протистояти будь-яким надіндивідуальним силам.

Концепція Сартра обминула корінні проблеми етики, оскільки ґрунтувалася на засадах індивідуалізму і позиції чистої суб’єктивності. Індивід, на його думку, може прилучитися до “інших” тільки “поглядом”, але цей погляд далекий від бажаних людських стосунків. Однак захист Сартром унікальності кожної людини, її свободи і відповідальності позитивно вплинув на світову філософську думку, зокрема й на теорію моралі.

Філософ Альбер Камю належав до екзистенціалістів атеїстичного напряму. Заперечуючи на словах примат існування щодо сутності, він ототожнював сутність буття з “абсурдом нещасної свідомості”. Мало цікавлячись онтологічними та гносеологічними питаннями (зневажливо ставився навіть до великих наукових відкриттів), А. Камю постійно розмірковував над проблемами моралі, часто вводив їх до художніх творів. Ілюструючи абсурдність людського життя у “Міфі про Сізіфа”, він заявляв: “Є тільки одна справді серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Розв’язати, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії”. Його висновок був невтішним: людина смертна, доля її трагічна й безглузда. Характеризуючи буття людини, Камю відмовився від традиційних категорій, вдаючись до екзистенціалій (понять, у яких осмислюється людське існування): “доля”, “турбота”, “тривога”, “страх”. Результатом розмірковувань Камю над “основним питанням філософії” є дилема: навіть за впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби людина все-таки на щось надіється, бунтувати або покінчити життя самогубством. Особисто він схвалював першу альтернативу. Той, хто зрозумів, що цей світ не має смислу, здобуває свободу, яка є найвищою моральною цінністю, оскільки вона притаманна природі людини, є потребою її самовираження. Єдиним засобом здобуття свободи є бунт. Бунт і свобода нероздільні. Революція, на думку Камю, є “спотворенням бунту”, оскільки вона спрямовується на речі, абстрагуючись від людини, перетворюючи її на річ.

Виступаючи проти марксистської моралі, Камю заявляв, що надає перевагу жертовності тих, хто “історію не робить, а зазнає її напасті”. Бунт – це не революція, а повстання проти своєї долі, проти абсурду буття. Перемога тут неможлива, але “немає такої долі, яка не перемагалася б презирством”. Досвід людського існування, що неминуче завершується смертю, приводить мислячу людину до відкриття “абсурду” як кінцевої правди своєї “долі” на землі. Ця істина повинна не обеззброювати, а пробуджувати в душі мужню гідність до життя всупереч вселенському “хаосу”. У своїх художніх творах Камю часто протиставляв справжні цінності, які виявляються у спілкуванні людини з природою, несправжнім, що виявляються у суспільному житті. На його думку, не людина служить моралі, а мораль – людині. Людина живе для чогось більшого, ніж мораль.

Спільним для різноманітних етичних концепцій, які належать до екзистенціалізму як філософського напряму, є аналіз існування особистості у світі. Аналізуючи структуру її екзистенції, екзистенціалісти акцентують увагу на знеособленості людини, втраті нею свободи й індивідуальності в сучасному світі.

Вихід з моральної кризи вони вбачають у здатності індивіда перебороти (через ставлення до Бога, до “ніщо”, до смерті) своє “неістинне”, “несправжнє” існування і знайти притаманну лише йому екзистенцію. Згідно з цим вченням “справжнє” буття особистість обирає вільно за власним бажанням. Безумовне визнання особистістю своєї нічим не обмеженої свободи вважається неодмінною умовою повернення її до справжнього буття. Ігноруючи або недооцінюючи єдність об’єктивної обумовленості існування людини та її практичної активності, представники цього напряму протиставляють свободу і необхідність, вважаючи, ніби людина може бути свобідною тільки у сфері своїх духовних устремлінь. Вони доводять, що кожний індивід абсолютно свобідно обирає вчинки, знаходить себе, ігноруючи суспільні норми, об’єктивні критерії.

Загалом етика екзистенціалістів пройнята мотивами приреченості, самотності, безглуздості й абсурдності життя. Проте, виконуючи роль “ще однієї” точки зору на індивіда, смисл його життя та місце в сучасному світі, вона непокоїть людину, сприяє формуванню творчого ставлення до дійсності.

Останнім часом вплив екзистенціалізму істотно послабився, проте його основні ідеї були засвоєні іншими напрямами сучасної філософії і до цього часу продовжують впливати на світогляд людей через філософію, літературу, мистецтво.

Етика психоаналізу

Як метод психотерапії і психологічне вчення психоаналіз постав на противагу класичній психології, що була зосереджена на дослідженні свідомості, ототожнювала свідомість і психіку.

Цю теорію заснував Зигмунд Фройд. Його аналіз несвідомого сформував нову основу для психологічної інтерпретації людини, стимулював нетрадиційні пошуки в культурології, філософії, мистецтві. Він справив значний вплив і на розвиток етики.

Етика Фройда вибудовувалася на положенні про вроджені психічні комплекси людини. Структуру і мотиви поведінки індивіда він виводив з його несвідомих, передусім сексуальних (лібідо), потягів. Первинним елементом внутрішнього світу людини філософ вважав несвідоме (Воно), що діє як неспрямована енергія, устремління і набуває спрямування у “принципі втіхи”. У чоловіків це проявляється в суперечливому комплексі сексуальних потягів до матері й агресивних імпульсах у ставленні до батька (“комплекс Едіпа”). Властиві такі потяги й жіночій статі (“комплекс Електри”). Вони домінували ще у бутті первісної людини. Однак суспільство розвивається, виникають моральні норми поведінки, які обмежують і пригнічують відкриті прояви несвідомих потягів, тому в свідомості людини ще на ранніх етапах суспільного розвитку розвивається і передається спадково особлива інстанція (“Ідеал-Я”), що є результатом засвоєння індивідом моральних норм. За Фройдом, будь-яка цивілізація ворожа людині, оскільки зумовлює придушення її потягів, наслідком чого є перетворення (сублімація) психічної енергії на різноманітні види культурної діяльності. Потяги, які не сублімувалися, проявляються у формі психічних хвороб й аморальних вчинків людей.

Психоаналіз як конкретна теорія і метод психотерапії суттєво відрізняється від фройдизму, який підніс положення психоаналізу на рівень філософсько-антропологічних принципів.

У лоні фройдизму виокремилися такі напрями, як аналітична психологія (цюріхська школа), започаткована Карлом-Густавом Юнгом, а також психологія особистості (індивідуальна психологія), репрезентована австрійським психіатром Альфредом Адлером (1870 – 1937).

Будучи одним із прибічників психоаналізу, Адлер сформував власну школу індивідуальної психології. Як і Фройд, він визнавав визначальну роль у психіці потягів і несвідомого, вважаючи, однак, що потяги мають соціальне спрямування.

Центральним у концепції Адлера є принцип компенсації, згідно з яким основа людської діяльності – прагнення до особистої переваги (вищості), яка реалізується завдяки механізму компенсації, спричиненого тілесною слабкістю або іншою слабкістю первинного почуття неповноцінності. Цей механізм є центром формування особистості, детермінує її психіку. Зміст прагнення до особистої вищості, способи реалізації його створюють специфічний для кожної людини “життєвий стиль”.

Визнаючи важливість культурних і соціальних факторів у моральній сфері буття людини, Адлер критикував фройдизм за перебільшення ролі сексуальності й підсвідомого в детермінації її поведінки.

К.-Г. Юнг звільнив психологічну теорію від сексуального підходу, витлумачив поняття “лібідо” як психічну енергію. Його теорія значну роль відводила духовності. Великі життєві проблеми він намагався пояснювати дією колективного несвідомого (архетипів), що психологічно концентрувало віковий колективний досвід. На його погляд, усі глибокі переживання, високі психологічні напруги, людські вчинки зумовлені дією цієї сили (архетипів), яка за розвиненої самосвідомості людини забезпечує перетворення несвідомого на усвідомлене.

Учення Юнга налаштовує людину на самоаналіз, пропонує систему орієнтації людського існування, за якою однаково значущими є свідоме і несвідоме. Його етичні принципи значною мірою заперечували етику Фройда, яка, орієнтуючись на традиційну (аскетичну) мораль, розводила добро і зло на різні полюси. Етика Юнга обстоює психологічну цілісність протилежностей, що передбачає відмову від аскетизму.

На основі фройдизму сформувався неофройдизм, який, зберігши властиву психоаналізу логіку міркувань, відмовився бачити у поведінці людини сексуальні мотиви. Одним із найталановитіших представників неофройдизму був Еріх Фром, який досліджував взаємозв’язки психіки, поведінки індивіда із соціальною структурою суспільства.

Автор концепції “гуманістичного психоаналізу”, на якій ґрунтується “гуманістична етика”, Фром критикував класичний психоаналіз за відокремлення психології від етики, ігнорування моральних норм як організуючого начала життєдіяльності людини. Проблема неврозів, на його погляд, перебуває у нерозривному зв’язку з етикою, оскільки “кожний невроз становить собою моральну проблему”, і нерідко зумовлений моральними конфліктами. Розглядаючи різні етичні концепції (“Етика гуманістична й етика авторитарна”, “Етика суб’єктивістська і етика об’єктивістська”), Фром не поділяв думку, згідно з якою людина від природи є доброю або злою. Ототожнення моральних і соціальних норм, за його переконаннями, спричинює відчуження людини, а зведення моралі до біологічних процесів ігнорує наявність у ній людського начала. Сповнений егоїзмом і насиллям світ потребує гуманістичної моралі і гуманістичної етики, які б обстоювали особистість, сприяли утвердженню її в усіх сферах життя, забезпечували гуманні стосунки між людьми на засадах уселюдської любові.

Оздоровити суспільство, на думку Фрома, можна шляхом морального удосконалення людини, її індивідуального самопрозріння, яке досягається завдяки використанню методів гуманістичного психоаналізу.

Попри утопічність багатьох висновків, репрезентований Фромом неофройдизм збагатив розуміння людини як носія суспільних відносин, започаткував нові аспекти дослідження її як особистості.