Усезагальний характер моральних відносин

Питання про те, який характер має мораль – загальний, особливий чи одиничний, – трактується неоднозначно. Так, представники етичного абсолютизму вважають моральні норми вічними і незмінними законами всесвіту, апріорними (додосвідними) істинами або божественними заповідями, яких неодмінно повинні дотримуватися люди. Релятивісти доводять, що кожна людина має право сповідувати найвигідніші для себе моральні принципи, і будь-яка точка зору у сфері моралі однаково виправдана. Насправді, мораль є органічною єдністю одиничного, особливого і загального. В моралі первісного суспільства домінувало особливе, характерне для роду чи племені. Одиничне відігравало підпорядковану роль і виявлялося насамперед у пробудженні самосвідомості індивіда. Тогочасна мораль не мала вселюдського характеру, проте деякі споріднені її ознаки простежувалися у різних спільнот. Об’єктивною основою цього була подібність у способі життя первісних людей: у виготовленні й застосуванні знарядь праці, пізнавальних здібностях, формах суспільної свідомості та ін.

З часом всезагальне набувало все більшого значення. Із формально всезагального воно ставало загально-прийнятним для всіх народів, тобто вселюдським. Попри те, що всезагальний і вселюдський характер моралі є радше ідеалом і визначальною тенденцією її розвитку, ніж реальним станом сучасної моралі людства, вона усе більше набуває всезагального і вселюдського характеру. Водночас індивід отримує більше свободи, розширюється діапазон його морального вибору, результатом чого є зростання ролі особистісного начала у сфері моралі, тобто одиничного. Інтенсивна диференціація життя суспільства зумовлює формування нових різновидів моральних відносин у багатьох сферах людського життя, які є предметом осмислення відповідних галузей етики.

Для розуміння всезагального характеру моралі передусім слід мати на увазі, що вона є сферою належного, а не сущого. Реальні стосунки між людьми у конкретному суспільстві, його звичаї можуть і не відповідати вселюдським моральним вимогам. Проте якщо громадська думка суспільства, піднявшись над віджилими звичаями, не схвалює таких стосунків, то його можна вважати загалом морально здоровим. Якщо громадська думка суспільства, народу не засуджує негуманних вчинків своїх співвітчизників, це є свідченням неблагополучності його моралі, невідповідності її вселюдським вимогам. Така мораль (точніше такі її вияви) приречена на зникнення. При цьому спершу зміниться громадська думка, яка трактуватиме антигуманні прояви як зло, а з часом почнуть зникати й відповідні життєві факти.

Ідеться про те, що всезагальний характер моралі необхідно розглядати не як реальний стан моральності всіх сучасних народів, соціальних верств тощо, а як головну тенденцію розвитку моралі, один із параметрів ідеалу, на який вона орієнтується.

Осягнення всезагального характеру моралі як діалектичної єдності загального, одиничного й особливого передбачає врахування її суперечливості. Будучи чинником регулювання відносин між людьми, мораль претендує на загальність і безперечність своїх вимог, постійно змінюючись в історичному процесі. Попри суттєві відмінності, всі історичні епохи, кожен народ мають дещо спільне в умовах і змісті життєдіяльності людей, формах їх співжиття, що знайшло своє втілення і в наступності багатьох моральних вимог. Це стосується найпростіших форм взаємин людей: не вбивати, не красти, казати правду, виконувати обіцяне, дотримувати слова тощо. В усі часи засуджували боягузтво, жорстокість, лицемірство, зрадництво, жадібність і, навпаки, заохочували сміливість, самовладання, великодушність, чесність, правдивість, відданість, щедрість. Правда, по-різному розуміли умови і межі застосовуваності моральних вимог і відносне значення конкретних моральних якостей людей.

Усезагальний характер мають як сукупність певних загальних моральних вимог, так і структура моральної свідомості, форма, в якій виражаються її уявлення та оцінки.

З’ясовуючи процес набуття мораллю всезагального характеру, потрібно враховувати, що її розвиток відбувався внаслідок боротьби внутрішніх протилежностей (іманентний розвиток, саморозвиток) під впливом зовнішніх чинників. Йдеться про вдосконалення економічного життя та форм суспільної свідомості (політичної, правової, естетичної, релігійної тощо), розвиток теоретичного рівня моральної свідомості, тобто етики. Безперечно, становленню моралі як справді вселюдського феномену сприяло формування світового ринку, а ще раніше – світових релігій. Принциповим був вплив на мораль демократизації й гуманізації політичної та правової форм суспільної свідомості. З поняттям “права і свободи людини” пов’язана якісна зміна європейської етичної культури в Новий час, сутність якої втілила французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.). У ній проголошувалося, що тільки неуцтво, нехтування правами людини є причинами суспільних бід і пороків. Люди народжуються і залишаються вільними й рівними в правах. Свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Тільки це є, за Декларацією, межею здійснення природних прав людини, яка може бути визначена лише законом. Уперше в історії етики було проголошено, що тільки права і свободи іншої людини, а не абстрактні моральні принципи чи релігійні уявлення, окреслюють для людини межі того, що вона повинна і чого не повинна робити. Це позитивно вплинуло на тогочасну мораль. Про унікальність сформованих у Новий час засад моральної культури свідчать принципи рівного суверенітету (рівної свободи) людей; самовизначення особистості; ненасилля, недоторканності приватної власності, невтручання у приватне життя, розв’язання суперечностей між людьми мирними засобами; співробітництва і сумлінного виконання взятих на себе обов’язків. Ці принципи етика Нового часу стала розглядати як провідні правила поведінки людей у цивілізованому суспільстві. Вони символізували відчутний прогрес у розвитку моралі як уселюдського феномену.

На початку XXI ст. усезагальність моральних вимог має доповнитися всезагальністю моральності, реальних стосунків між людьми. Світові війни, тоталітарні режими, глобальні екологічні кризи засвідчили взаємозалежність країн сучасного світу, вивели на передній план вселюдські цінності, актуалізували роль моралі і загальнозначущого способу регулювання відносин між людьми.

Попри те, що мораль є вселюдським феноменом, існує немало підстав для виокремлення модифікацій моральних відносин і відповідних учень про ці відносини. Однак різновидів моральних відносин так багато і вони настільки різнопланові (“розкидані” у часовій, просторовій, соціальній площинах), що класифікувати їх важко. До численних труднощів належить насамперед проблема вибору основи (принципу) поділу. Найлегше в цій ситуації вдатися до дихотомії (грец. dichotomia, від dicha – на дві частини і tomē – переріз) – поділу вихідного поняття на два суперечні видові поняття (моральні стосунки людей можна поділити на особистісні і неособистісні, професійні і непрофесійні), але такий поділ не дає змоги вибудувати складну, багатоступеневу класифікацію.

В основу поділу моралі на історичні типи покладено специфіку способу виробництва: у суспільстві з первісним способом виробництва існує відповідна, тобто первіснообщинна мораль, у суспільстві з рабовласницьким способом виробництва – рабовласницька тощо. Згідно з цим поділом характер моралі визначається способом виробництва. Оскільки і в сучасному світі існують різні способи виробництва (первіснообщинний, феодальний, капіталістичний), то це ускладнює проблему осмислення моралі як уселюдського феномену.

Визнавши, що мораль має всезагальний характер, наївно було б ігнорувати специфіку моралі народів Європи, Азії, Америки, Африки, Австралії та Океанії. Однак і мораль навіть одного народу далеко не однакова, оскільки на неї впливає багато чинників: належність до певної релігії, соціальної, професійної групи тощо. Крім того, моральні стосунки можуть бути особистісними (між приятелями, друзями, закоханими, рідними) і неособистісними.

Учення про особистісні моральні стосунки людей ще не набуло самостійного статусу, очевидно, тому що ці стосунки традиційно зводять до аналізу спілкування, додаючи іноді питання любові, шлюбу та сім’ї.

Досить розгалуженою є етика неособистісних моральних стосунків. Вона охоплює професійну етику (учительська етика, медична етика, юридична етика, етика підприємця тощо) і непрофесійну етику (вчення про специфіку моралі європейських, азійських, африканських, американських, австралійських та полінезійських народів; етика народів християнського, мусульманського віросповідань та ін.).

Осібне місце посідає моральне ставлення людини до природи. Відповідно до цієї схеми класифікації моральних відносин розрізняють різновиди етичної теорії. Вчення про моральне ставлення людини до природи називають екологічною етикою. Моральне ставлення людини до неживої природи є важливим розділом цього вчення, який можна розглядати як самостійний напрям екологічної етики (на відміну від учення про моральне ставлення людини до живої природи – біологічної етики), що донині не має адекватної назви. До речі, біологічна етика має своїм предметом моральне ставлення людини не тільки до флори і фауни, а й до себе, до людини як живої істоти.

Така класифікація різновидів моральних відносин умовна, оскільки вони не існують у чистому вигляді. Кожна людина, наприклад, одночасно є представником і людства, і свого народу; перебуває і в особистісних, і в неособистісних відносинах; належить до певної професійної групи тощо. Проте без класифікації моральних стосунків людей не можна виявити й осмислити їх специфіку.