Добування етикою емпіричного матеріалу

Специфіка предмета етики полягає у неможливості виокремити його як будь-який об’єкт, описувати, вимірювати як окрему цілісність.

Усвідомлення специфіки предмета етики орієнтує на сферу пошуку емпіричного матеріалу, вибір ефективних засобів його збирання і оброблення. Водночас формування блоку емпіричного матеріалу етики сприяє конкретизації уявлень про її предмет і пов’язане з необхідністю утримувати в полі зору не тільки суще, а й належне (ідеальне).

Одним із джерел емпіричного матеріалу для етики є мова моралі.

Опосередковано етика досліджує феномен, безпосередньою дійсністю якого є мова моралі та відповідне мовлення (“омовлена” мораль). Навіть вчинки людей, маючи виокремлене існування, стають фактами теорії моралі лише за умови їх позначення відповідними мовними засобами. Тому одним з основних методів етики є герменевтика (грец. hermēneutikos – пояснюю) – теорія, мистецтво інтерпретації змісту основних моральних понять, суджень, відповідного тексту загалом. Герменевтичне тлумачення моральних суджень і міркувань необхідне, зокрема, для самозахисту етики як науки, яку нерідко запідозрюють у нездатності гарантувати істинність та достовірність своїх положень.

Оскільки мораль має свою мову (висловлювання, міркування), це надає їй дискурсивного (лат. discursus – міркування, аргумент), тобто створеного шляхом логічних міркувань, понятійного характеру.

Оцінні уявлення про позначені конкретними іменами явища має лише та людина, яка здатна визначити відповідні поняття, вказавши на їх ознаки, кожна з яких є необхідною, а всі разом – достатніми, щоб відрізнити мислимі в цьому понятті явища від усіх інших. Наївно припускати, ніби пересічний суб’єкт моральних відносин послуговується лише тими термінами моралі, які мають понятійне навантаження. Навіть фахівці з етики часто скаржаться на труднощі у тлумаченні деяких понять, а іноді стверджують, що це взагалі неможливо. Тобто відомі всім поняття “добро”, “зло”, “совість”, “честь”, “гідність” тощо в системі моральної свідомості є лише мітками, які вказують на певний феномен. Етика прагне піднести уявлення, позначені термінами моралі, до рівня наукових понять, виявивши необхідне і загальне в їх змісті й оцінках.

Непростим є і тлумачення моральних термінів (імен), суджень (висловлювань), текстів. Жоден із використовуваних при цьому способів не є цілком надійним. Тому обмеженість одного з них має компенсуватися перевагами інших. Для буденної свідомості найпереконливішим методом розуміння змісту моральних уявлень і переживань, закріплених за відповідними термінами, є самоспостереження, яке також живить етику емпіричним матеріалом. Бо навряд чи може хтось пояснити, що таке совість, зрозуміліше й переконливіше, ніж особистість, яка переживає муки совісті.

Віра в переконливість самоспостереження завдяки працям багатьох учених, зокрема В. Вундта (1832 – 1920) та Е.-Б. Тітченера (1867 – 1927), знайшла обґрунтування у психологічній концепції аналітичної інтроспекції (лат. introspecto – дивлюся всередину). Згодом наука відмовилася від інтроспективного методу, зокрема від аналітичної установки, процедура якої вимагала розчленування чуттєвого образу на елементи. Натомість пропонувалася природна, феноменологічна установка дослідника, яка передбачала вільний і неупереджений опис переживань в усій їх повноті й конкретності способів, якими вони виявляють себе спостерігачеві. Правда, і тепер не заперечується можливість одержання емпіричного матеріалу зі сфери свідомості методом самоспостереження. Однак цей метод не слід переоцінювати, як це робив Рене Декарт (1596 – 1650).

Інтерпретація моральних термінів завдяки проникненню в таємниці моральної свідомості інших людей теж пов’язана з різноманітними труднощами. Про це свідчать, зокрема, праці Ф.-Е.-Д. Шляйєрмахера (1768 – 1834), який досліджував здатність людини розуміти іншу, та В. Дільтея (1833 – 1911), на думку якого душевне життя індивідуальності є ізольованим світом, а взаємопроникнення цих світів неможливе.

Пізнанню феноменів моралі певною мірою сприяє емпатія (грец. empatheia – співпереживання) – позараціональне пізнання людиною внутрішнього духовного світу інших людей, що ґрунтується на співпереживанні, її спостереження мають певну цінність для етики. Однак цей спосіб проникнення в духовний світ інших людей з метою виявлення змісту моральних термінів теж є недосконалим, оскільки пізнане в такий спосіб майже неможливо перекласти на мову дискурсивного мислення. До того ж існує небезпідставна думка, що переживання людини, яка співчуває, відрізняються від переживань людини, якій співчувають (це твердження не заперечує, що здатність співпереживати є однією із сутнісних якостей людини як суб’єкта морального відношення).

Процес пізнання моралі відчутно збагачують етнографічні відомості, які дають змогу простежити виникнення і розвиток мови моралі, її термінів, а опосередковано – власне моралі. Правда, такий підхід іноді спричиняє релятивістське (відносне) розуміння сутності моралі, про що свідчать, зокрема, наведені софістами суперечливі дані про звичаї та мораль різних народів. Щоб уникнути релятивізму, основну увагу слід звертати на загальні тенденції історичного розвитку моралі, насамперед простежити, як неписані норми співжиття різних народів поступово набували всезагального характеру, зберігаючи етнічну специфіку в тих аспектах, які не суперечать вселюдським нормам.

Найпереконливішими фактами для етики є моральні вчинки. Проте з’ясувати, які вчинки моральні, а які – позаморальні, неможливо без врахування того, що відбувається у свідомості суб’єкта діяльності, зокрема, якими мотивами він послуговувався, здійснюючи конкретний вчинок. Винятком щодо цього є життя знаменитих людей, мотиви діяльності яких відомі. Тому часто воно стає взірцем для інших, а також пояснює сутність моралі, розкриває масштабні, іноді безмежні можливості морального вдосконалення людини. Очевидно, ще вагомішу роль відіграють величні художні образи (Прометей) і, безперечно, життєписи духовних учителів людства (Ісус Христос, Мухаммед, Будда).

Будучи уважною до всіх джерел, з яких можна почерпнути емпіричні факти, етика не абсолютизує жодного з них, часто вдається до різноманітних способів перевірки їх істинності, оскільки її цікавлять як універсальні форми буття моралі, так і локальні, ситуативні прояви.

Мова етики і мова моралі

Мова є системою знаків, яка забезпечує людське спілкування, мислення і вираження думок. У ній об’єктивується не тільки суспільна свідомість, а й самосвідомість людини. Це специфічний соціальний засіб збереження, передавання інформації та управління людською поведінкою. Завдяки мові здійснюється передавання соціального досвіду, культурних норм і традицій, забезпечується наступність поколінь та історичних епох.

Мова є і знаряддям ідентифікації емоцій, оскільки вона опосередковує емоційну поведінку людини. Усі її особливості виявляються при з’ясуванні специфіки мови моралі й мови етики.

Намагання з’ясувати предмет етики, тобто окреслити коло явищ, яке вона досліджує, неминуче пов’язане з висновками про необхідність урахування специфіки мови моралі, оскільки мова є одним із способів існування моралі, її реалізації, виявом усезагального в моральному житті людей. Мовою моралі є безпосередня дійсність, тобто матеріальна оболонка моральної свідомості. Моральна діяльність теж знаходить своє відображення в мові моралі.

Об’єктом дослідження етики можуть бути тільки ті аспекти моралі, які зафіксовані в мові моралі. Те, що не набуло мовного позначення, залишається поза увагою науки про мораль як ідеальний феномен, оскільки інтелектуальна діяльність є цілковито духовною, глибоко внутрішньою, безслідною. Вона матеріалізується завдяки звукам в усному мовленні і знакам на письмі, стаючи доступною для чуттєвого сприйняття.

Розв’язуючи моральні проблеми, зокрема обґрунтовуючи свої моральні вимоги, захищаючи чи спростовуючи конкретні моральні позиції, люди вдаються до відповідних термінів (“добро”, “зло”), висловлювань (“Правдивість – це добро”), засобів і форм міркування (“Він вчинив справедливо, бо сказав правду, а правдивість є добром”). Усі вони належать до мови моралі. Вона спільна для всіх людей, оскільки не залежить від того, яких моральних засад вони дотримуються, яке значення вкладають у конкретні терміни моралі.

Мораль іноді розглядають як специфічний спосіб використання мови і мовлення. Такий підхід не є самодостатнім, універсальним, але він дає змогу розкрити деякі грані морального феномену.

Лінгвістичні можливості мови моралі не варто недооцінювати, ігнорувати, адже громадська думка певною мірою доходить до кожної людини. Проте недоцільно їх і переоцінювати, бо не завжди громадська думка є почутою. Багато чинників сучасного буття людства (етнічні й соціальні конфлікти, війни, тероризм, розпуста, наркоманія, бездушне ставлення до природи) свідчать про невідповідність мови моралі власне моралі. На цьому іноді спекулюють скептики, називаючи громадську думку «голосом волаючого в пустелі». Етика повинна виявляти виражальні можливості мови моралі, її сильні і слабкі аспекти.

Мова моралі є буденною, а тому істотно відрізняється від мови теорії моралі, тобто мови етики, хоч вони перебувають в єдності. Правда, представники аналітичної філософії заперечують цю єдність, намагаючись довести, що слова, якими послуговується філософська етика, нічого не описують зі сфери власне моралі.

Спільною для моралі й етики є насамперед термінологія. Терміни “добро”, “зло”, “справедливість”, “сумління”, “гідність”, “честь” та інші етика запозичила з буденної мови (мови моралі), а деякі створила сама. Окремі з них (“моральний”, “мораль”) вкорінилися і в буденній мові. За походженням терміни етики поділяють на такі види:

— запозичені з мови моралі (“добро”, “зло”, “повинний”);

— запозичені з інших наук та релігії (“свобода”, “вибір”, “сором”, “гріх”, “заповідь”);

— створені етикою для позначення моралі та її виявів (“мораль”, “пуританство”, “аскетизм”);

— створені історією етики для позначення різноманітних етичних концепцій (“гедонізм”, “евдемонізм”, “утилітаризм”) і принципів етичних систем (“абсолютизм етичний”, “волюнтаризм”, “пробабілізм”).

Запозичуючи терміни зі сфери моралі, етика прагне піднести позначуваний ними зміст до рівня наукових понять. Найпростішим елементом мови моралі є слова, які позначають напівпоняття-напівуявлення. Аналогічним елементом мови етики вважають наукові терміни, за кожним з яких закріплено конкретний зміст (сукупність суттєвих ознак) і чітко окреслений обсяг (множина відповідних моральних явищ). Важливим елементом мови моралі є моральні висловлювання, з допомогою яких виражаються моральні норми, правила, приписи, смисл моральних почуттів. Моральні висловлювання поділяють на висловлювання-приписи, тобто імперативні (наказові) висловлювання (“Люди повинні бути ввічливими”, “Людина не повинна бути егоїстом”) і висловлювання-оцінки, тобто аксіологічні висловлювання (“Щедрість – добро”, “Брутальність – зло”). Етика теж вдається до таких висловлювань, прагне обґрунтувати їх.

Однією з передумов виникнення етики вважають невизначеність мови моралі – її слів, висловлювань, недостовірність міркувань. Таємницею моралі володіє громадська думка, яка адресується людині далеко не в доскональній формі. Наприклад, спонукальне судження “Людина повинна бути справедливою” невизначене, оскільки більшість людей не знає змісту поняття “справедливість” (навіть фахівці з етики по-різному його тлумачать). Обґрунтовуючи цю тезу, як правило, додають оцінне судження: “бо справедливість – це добро”. Проте такий аргумент у системі моралі є ще невизначенішим, ніж теза [“Людина повинна бути справедливою”], а тому не може бути достатньою підставою для прийняття тези. На допомогу моралі приходить етика, яка ставить своїм завданням визначити основні поняття моралі, надавши їм статусу наукових.

Громадська думка вимагає від людини не лише певної дії, а й відповідного емоційного ставлення до неї. Логічними засобами передати це ставлення неможливо. Для цього потрібна інша, переконливіша, мова, відповідні виражальні засоби мовлення. Виражальні засоби мови моралі постійно вдосконалюються під впливом науки (насамперед етики), мистецтва (передусім фольклору), священних писань, риторики.

Для моральних висловлювань характерна особлива експресивність (виразність, інтонаційність). Адже слово без інтонації позбавлене значення, а інтонаційне мовлення є проекцією процесу мислення і життєвого вольового імпульсу. Це особливо стосується спонукальних і оцінних висловлювань. Завдяки різноманітним мовним засобам підвищується комунікативна здатність мови моралі. Вона стає зрозумілішою “серцю”, посилюється її вплив на почуття, переконання людини. Однак при цьому існує загроза, що, прагнучи піднести уявлення моралі до рівня наукових понять, а інтуїтивні аргументи – до рівня раціональних, етика може абстрагуватись (і навіть зігнорувати) від зрозумілого “серцю” метафоричного аспекту мови моралі, її багатозначності, інакомовності, експресивності, символічного начала, амбівалентності.

Часто при з’ясуванні змісту категорій етики автори вдаються до метафор та інших художніх засобів, порівнюючи, наприклад, добро із сонцем, світлом, а зло – з темрявою, тінню. Використання художніх образів і засобів публіцистики певною мірою компенсує неповноту теоретичних визначень. До того ж художні образи адресуються не тільки розуму, а й почуттям, уяві людини. Оскільки етика є наукою, почуття, уявлення вона сприймає лише як матеріал, з якого продукує справжнє, тобто понятійне знання. Однак у XX ст. вона зіткнулася з багатьма труднощами, що дало підстави скептикам засумніватися в можливості створення наукової етики. Йшлося навіть про заперечення можливості її існування.

Значення етики

Буття людини як істоти, що уявляє, радіє, страждає, зокрема й під впливом моральних ситуацій, істотно відрізняється від буття, яким його знає розум, теоретичне мислення. Та якщо почуття людини є байдужими до теоретичної картини буття як системи абстракцій, то розум не може собі цього дозволити. Людина все виносить на суд розуму. Його суд над моральною свідомістю породжує моральні конфлікти, трапляються випадки, коли мораль “не спрацьовує”. За таких обставин розум намагається з’ясувати причину неефективності моралі. Численні прояви недосконалості моралі й зумовили появу етики, яка виконує такі функції:

— з’ясування необхідного і загального в нескінченній багатоманітності виявів моралі, визначення сутності моралі;

— обґрунтування на основі знання сутності моралі ідеалів, орієнтуючись на які можна критично оцінити існуючу мораль і запропонувати нові досконаліші моральні орієнтири. Та оскільки ідеал може існувати лише у формі художнього образу, доречніше твердити про теоретичну модель зразкової моралі;

— поступовий вплив на зміну способу життя, вироблення звичок, що сприяє моральному вдосконаленню людини. Безумовно, знання етики не впливає безпосередньо на мораль людини, проте воно включає силу розуму, волю у регулювання поведінки людини;

— аналіз суміжних проблем, зокрема питання походження моралі, виникнення й розвитку етичної теорії, що є необхідною умовою з’ясування сутності та історичних перспектив моралі;

— формулювання принципів етики – її фундаментальних вихідних положень.

Однак значення етики для людства і знання етики для самовдосконалення моралі особистості не варто переоцінювати. Найдосконаліші знання моралі не можуть замінити людині мораль, бути мораллю, не мають безпосереднього впливу на неї. Мораль значно багатша від її теоретичної, абстрактної моделі, яку створює етика. Ця модель подає лише загальні й необхідні властивості, грані моралі. До того ж елементи моралі, які ще не знайшли мовного вираження, залишаються поза увагою етики. Враховуючи ці особливості, деякі автори прагнуть її удосконалити нетеоретичними засобами.

Майбутнє етики як науки

Упродовж двох тисячоліть більшість мислителів не сумнівалась у можливості створення наукової етики. Особливий оптимізм щодо цього виявляв Б. Спіноза (1632 – 1677), який був переконаний, що етика може досягти високого ступеня точності й наукової строгості. Він навіть спробував вибудувати етику на зразок геометрії, вдаючись до відповідних аксіом, постулатів, теорем тощо. Сучасник Спінози Д. Лок (1632 – 1704) теж не сумнівався в можливості створення наукової етики, такої очевидної і точної, як математика.

Проте останнім часом усі попередні етичні системи були піддані критиці. Історії філософії відомі і значно раніші сумніви щодо можливості наукового пізнання, особливо у сфері людських відносин, смаків тощо. Наприклад, софісти (давньогрецькі мудреці, які послуговувались у полеміці хитромудрими, схожими на істинні умовиводами), обґрунтовуючи принцип релятивізму, який є несумісним з визнанням наукового статусу етики, зверталися до таких фактів із життя різних народів: “У лакедемонян краще дітям не вчитися музики й письма; в іонійців не знати всього цього – обурливо. У фесалійців дуже добре, взявши коней зі стада і мулів, приборкувати їх; у сицилійців – це потворно і є справою рабів. У македонян вважається прекрасним, щоб дівчата до заміжжя були коханими і сходилися з чоловіками, а коли вийдуть заміж – це обурливо; у греків те й інше – огидно. У фракійців татуювання – прикраса для дівчат, в інших – це знаки покарання для винних...

Гадаю, що коли б хто-небудь наказав усім людям віднести до єдиного потворного, що кожен вважає (таким), і знову з цієї купи взяти прекрасне, що кожен визнає, то нічого не залишилося б, адже всі люди все розібрали б, оскільки всі думають по-різному”.

Спростовуючи погляди софістів, можна довести, що історія людства є історією виявлення і визнання вселюдських цінностей, справжньої краси і добра. Таких фактів значно більше, і вони переконливіші, ніж факти, тенденційно підібрані софістами.

Скептики (мислителі, які піддавали сумніву можливість пізнання світу) теж спекулювали на відмінностях естетичних смаків і моральних норм різних народів, робили висновок про рівносильність протилежних тверджень і необхідність утримуватися від суджень. Такий принцип не визнає жодної з наук.

Відчутного удару традиційній етиці завдав відомий англійський філософ Дж.-Е. Мур (1873 – 1958), назвавши всі попередні етичні концепції натуралістичними й помилковими, оскільки їм властиве “змішування понять”. Добро, за його словами, ототожнюють з іншими властивостями речей і явищ. Значення слів, якими позначають ці властивості, підганяється під зміст терміна “добро”, і це помилково видається за автентичне (справжнє) його визначення. А насправді, мовляв, усе зводиться до перелічення або речей і явищ, котрі, як правило, називають добром, або властивостей, на підставі яких предмети і явища включають до сфери добра. Проте ні таких предметів, ні їх властивостей чітко окреслити неможливо. Дж.-Е. Мур вважав усі етичні концепції, автори яких прагнули з’ясувати сутність моралі, беручи за основу зовнішні щодо неї начала, натуралістичними і неприйнятними. Етика, на його думку, повинна бути автономною, а не гетерономною.

Дж.-Е. Мур, правда, не заперечував етики як науки, хоч і применшував її значення.

Недосконалість мови етики, її невідповідність мові моралі використовувались як основні аргументи на підтримку тверджень про неможливість створення наукової етики. Так, на думку Л. Вітгенштайна (1889 – 1951), слова, що використовують у науці, є судинами, здатними містити й переносити природне значення і смисл. Етика, якщо вона взагалі є чимось, надприродна.

Деякі прибічники аналітичної філософії оголосили всю попередню філософію, зокрема й практичну, тобто етику, патологією мови, а всі філософські проблеми звели до нерозуміння мови. До цієї точки зору схилялись і прибічники інших філософських шкіл. Так, Ф.-В. Ніцше (1844 – 1900) історію розвитку понять моралі пов’язував зі змінами в мові. Наприклад, слово “бідний” він назвав синонімом слів “святий” і “друг”.

Проблема визнання наукової етики має і логічний аспект. Суть його зводиться до того, наскільки можна послідовно і неупереджено міркувати про добре і погане, обов’язкове і заборонене; чи можливо бути логічно послідовним у сфері моралі; чи випливають з оцінок і норм інші оцінки. На думку сучасного російського логіка О. Івіна, “...якби виявилося, що логіка незастосовна до моралі, то ні про яку науку етику не могло бути й мови”. Ще Д. Г’юм (1711 – 1776) звернув увагу на те, що люди у своїх міркуваннях часто переходять від суджень зі словом “є” (дескриптивні судження) до суджень зі словами “повинно бути” (судження норм, або деонтичні судження). А це неправильно, оскільки світ сущого відрізняється від світу належного. Так, із засновків “Усі люди повинні бути справедливими” і “Цей убивця – людина” не випливає висновок “Цей убивця – справедливий”.

Загалом результати лінгвістики, насамперед у сфері мови моралі та мови етики, а також логіки, зокрема логіки оцінок і логіки норм, свідчать, що наукова етика можлива. Вона може дати точні результати, характерні саме для етики й інших наук, що досліджують норми й цінності.

Лекція 2. Історія етики

Історія етики – це велика школа гуманності, промовиста дискусія про вічні проблеми людського буття, про принципи узгодження інтересів особи з інтересами спільнот, суспільства. Ця дискусія розпочалася на світанку цивілізації, тривала упродовж усього її розвитку, є актуальною і нині.

 

2.1. Сутність і проблематика історії етики

2.2. Антична етика

2.2.1. Етичні вчення Давньої Греції

— Етика Демокріта

— Етика софістів

— Етика Сократа

— Етика Платона

— Етика Аристотеля

— Етика Епікура

— Етика стоїцизму

— Етика кініків

2.2.2. Етичні концепції Давнього Риму

2.3. Етика середньовіччя

— Етика Августина Аврелія

— Етика Томи Аквінського

2.4. Етика епохи Відродження

— Етика Франческо Петрарки

— Етика Лоренцо Валли

— Етика Джованні Піко делла Мірандоли

— Етика Нікколо Макіавеллі

— Етика Френсіса Бекона

— Етика Мішеля-Ейкема де Монтеня

2.5. Етика Нового часу

2.5.1. Основні тенденції і напрями етики Нового часу

— Раціоналістичний напрям етики Нового часу

— Емпіричні концепції в етиці Нового часу

— Матеріалістичні тенденції в етиці Нового часу

— Етика Просвітництва

2.5.2. Етичний аспект німецької класичної філософії

— Етика Іммануїла Канта

— Етика Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля

— Етика марксизму

2.6. Етика Новітнього часу

2.6.1. Концепція “філософії життя”

— Етична концепція Шопенгауера

— Етичні погляди Ніцше

— Етичні переконання Швейцера

2.6.2. Етика екзистенціалізму

2.6.3. Етика психоаналізу

2.7. Короткий огляд української етичної думки

2.7.1. Зародження етичної думки на українських теренах

2.7.2. Етика доби Київської Русі

2.7.3. Особливості козацької етики

2.7.4. Становлення етики як науки в Україні

2.7.5. Етична думка України ХХ – початку ХХІ століть