Матеріалістичні тенденції етики Нового часу

Матеріалісти були серед прихильників як раціоналізму, так і емпіризму. Відповідно до матеріалістичного філософського світогляду основою і субстанцією дійсності є матерія – об’єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості. У новочасній етиці він постав спершу як механістичний матеріалізм, представники якого спрощено розуміли рух матерії як механічний рух, а всі закони розвитку неживої і навіть живої природи, а іноді й суспільства – як закони механіки. Одним із найяскравіших представників цього напряму був Т. Гобс, який послідовно поширив механістичний матеріалізм на вчення про політику, право і мораль. Владу він розумів як вільну і розумну домовленість про відчуження від індивіда такого мінімуму прав, необхідність якого є очевидною істиною для всіх громадян. Суспільство, на його думку, складається з егоїстичних індивідів (соціальних атомів) і їх стосунків, їм усім властиві прагнення до самозбереження, внаслідок чого з’являється потяг до одержання вигоди, необхідної для задоволення тілесних потреб людини, і честолюбність, завдяки якій реалізуються її психологічні претензії. Для реалізації цих потягів потрібна влада, оскільки в природному стані вони здатні перетворити життя людей на безперервну і всезагальну ворожнечу, війну всіх проти всіх, що загрожує буттю індивідів, наслідком чого є взаємна ненависть і постійний страх за своє існування. Саме вони породжують необхідність у домовленості між егоїстичними індивідами, кожний з яких прагне до власної вигоди, яка могла б забезпечити певну рівновагу в їх взаємодії. Сили, що з’єднують і роз’єднують людей, за Гобсом, подібні до сил притягання і відштовхування, які відкрила механіка в природних тілах.

Мораль, за переконаннями філософа, складається із зародків насилля, яке обумовлює суспільні зв’язки і постає як продовження всеохоплюючого егоїзму. Навіть вірність договору, співчуття і товариськість – це тільки спосіб актуалізації егоїзму, а моральні цінності – функції соціальних атомів, егоїстичних індивідів. Проявом цінності, якою люди обмінюються між собою, є повага і неповага. Мораль не існує як щось об’єктивне, яке філософи називали вищим благом чи кінцевою метою. Моральні якості є лише відношеннями, що постають із прагнення до влади, адже підкорення кому-небудь розцінюють як вияв поваги до нього. На погляд Гобса, мораль – система установ, що виражають реальні відносини корисності, а етика – спроба перебороти відчуження моралі. Не знаючи природних причин своєї поведінки, якими є користь і влада, люди вигадують ідеї, які вважають об’єктивними. Насправді ідеї з’являються внаслідок пізнання себе. Гідність людини філософ розглядав як отриману від держави цінність. Навіть розуміння любові, справедливості та їм подібні явища він пов’язував з визнанням влади.

Важливого значення Гобс надавав аналізу індивіда, співвідношенню його різноманітних сил і прагнень, адже природа створила людей фізично й інтелектуально рівними. Людина живе пристрастями і завдяки їм підносить себе: багатство, знання, повага є формами влади, а переповнена пристрастю в ім’я цих благ людина здатна до фантазії і гостроти розуму. Деякі пристрасті роблять людей схильними до миру – це страх смерті, бажання мати необхідні для хорошого життя речі, надія надбати їх завдяки своїй працьовитості.

Отже, етика Гобса поєднувала його фізичне і соціально-політичне вчення. У ній людина фігурує як феномен, що має незмінну чуттєву природу. Основою моралі є природний закон, який виявляється в прагненні до самозбереження і задоволення потреб. Благом філософ вважав предмет потягів і бажань, а злом – предмет відрази і ненависті. Чесноти і пороки людини зумовлені розумінням того, що сприяє і що перешкоджає досягненню блага. Громадянські обов’язки, які є наслідком суспільного договору, тотожні моральним обов’язкам. Вони відрізняються лише характером санкцій. Вважаючи громадянський мир найвищим благом, Гобс був переконаним, що природні закони моралі є ідентичними з громадянськими чеснотами. Виступаючи проти того, щоб філософія підпорядковувалася теології, він водночас визнавав корисність релігії як засобу впливу на народні маси.

Заслугою матеріалістів була відмова від містики, спроба залучити здобутки тогочасної науки до розв’язання проблем етики. Проте знання законів механіки не давали їм змоги пояснити суспільні явища, а тим більше духовне життя особистості.

Етика Просвітництва

У XVIII ст. на європейських теренах постав ідейний рух, що виражав інтереси молодої буржуазії, – Просвітництво, прихильники якого вірили у щасливе майбутнє людства, що наука і технічний прогрес забезпечать благоденство на землі. На таких засадах провідні мислителі-просвітники обґрунтовували систему етичних принципів.

Одним із мислителів, який репрезентував Просвітництво і в якому визрів протест проти його ідейних засад, що став духовною предтечею французької революції, був Ж.-Ж. Русо (1712 – 1778). Його етична концепція ґрунтується на ідеї рівності людей і свободи особистості. Рівність він вважав природним станом, а головну причину переходу від природної рівності до нерівності вбачав у приватній власності. Та якщо прибічники утопічного соціалізму і “наукового” комунізму були переконані, що громадян необхідно позбавити права на приватну власність (на засоби виробництва), то Русо мріяв (теж утопічно) про суспільство, в якому кожен громадянин володітиме рівною часткою власності. Проте, на його думку, гуманістично налаштована людина ніколи не погодиться з державним устроєм, за якого одні володіють мільярдами, а інші голодують. Тому вважав, що сучасне йому суспільство необхідно вивести зі стану загальної зіпсованості.

Мораль, стверджував Русо, взаємопов’язана з політикою, суспільним ладом. Тож, мріючи про досконалу мораль, необхідно з’ясувати, який державний устрій сприятиме формуванню найдобрішого, наймудрішого, найосвіченішого народу. Жодна дитина не має вроджених порочних нахилів і рис, однак у несправедливому суспільстві, в якому панують беззаконня, деспотизм і нерівність, її кращі задатки, нахили пригнічуються.

На його думку, з прогресом культури занепадає моральність, а різноманітні заблуди заглушують голос природи і розуму. У світі все спочатку є добрим, оскільки творить його Всевишній, спотворюється воно внаслідок дій людини. Такі міркування спричинили появу у поглядах Русо ідей натуралізму, яким властиве недооцінювання суспільних зв’язків між людьми. Проте водночас вважав, що людина не обов’язково є доброю: “...до тих пір римляни задовольнялися тим, що поводилися доброчесно; все пропало, коли вони почали вивчати доброчесність”.

Неприйнятним для Русо був принцип самолюбства. При цьому він розрізняв самолюбство і любов до себе як різні за природою і дією пристрасті. Любов до себе, на його думку, є природним почуттям. У людини воно спрямовується розумом і стримується співчутливістю, породжує гуманність і доброзичливість. А себелюбство – це похідне, штучне явище, що виникає лише в суспільстві, змушуючи кожного індивіда надавати собі більшого значення, ніж усьому іншому. Воно спонукає людей чинити одне одному всіляке зло.

Критикуючи панівний релігійний світогляд, Русо перебував водночас під впливом релігії і пантеїзму. За його словами, на душу людини впливають клімат, пори року, стихії, звуки, кольори, їжа, рух і спокій, шум і тиша, темрява і світло, враховуючи які, можна керувати своїми почуттями.

Великого значення в моральному вихованні Русо надавав формуванню національної самосвідомості. Був переконаним, що любов до людства наділяє людей багатьма чеснотами, зокрема лагідністю, справедливістю, поміркованістю, милосердям, поблажливістю, проте не надає їм мужності, твердості, не наділяє силою, яка породжується любов’ю до батьківщини. Вихованню необхідно надати національну форму і так спрямувати думки і смаки громадян, щоб вони були патріотами за схильністю, за пристрастю, за необхідністю. Дитина, народжуючись, повинна бачити батьківщину, і до смерті не має бачити нічого, крім неї. Навчатися читати їй слід за текстами про свою країну. У десять років необхідно знати все, що вона виготовляє, у дванадцять – усі її провінції, дороги, міста, у п’ятнадцять – історію, в шістнадцять – закони. Пам’ять і серце вихованої людини повинні зберігати образи національних героїв та їх подвиги. Крім того, Русо одним із перших визнав особистість самоціллю.