Україна в російський революції 1905-1907 рр.

1 Передумови і характер революції.

2 Революційний рух в Україні у 1905-1907 рр.

3 Національно-визвольний рух в Україні у роки революції.

 

1 Передумови і характер революції. Революція 1905-1907 років у Росії була зумовлена всім ходом соціально-економічного і політичного розвитку країни. У той час, коли країни Західної Європи і США швидко прогресувалися цивілізованим шляхом розвитку, Росія, охоплена обручем самодержавно-полiцейського режиму, залишалася вiдсталою. 3 одного боку, в кpaїнi виростали великi капiталiстичнi фабрики, заводи, шахти, рудники та iншi пiдприємства, формувався капiталicтичний уклад, а з іншого боку, зберiгалися царське самодержавство, велике помiщицьке землеволодiння та iншi феодально-крiпосницькi пережитки, якi сковували розвиток продуктивних сил, гальмували весь суспiльний прогрес. Царський уряд, помiщики-крiпосники i чиновницька, бюрократична вepxiвкa з ycix сил пра­гнули не допустити нiяких радикальних змін, стояли за цiлковите збереження старого державного i суспiльно-полiтичного ладу, що прирiкало кpaїну на безнадiйний застiй i прогресуючу вiдсталiсть.

Помiщицький, капiталicтичний i нацiональний гніт поєднувався з полiтичним безправ'ям трудящих, необмеженою сваволею i полiцейським деспотизмом царського уряду. Усе це робило нестерпним становище народних мас i надавало соцiальним суперечностям особливої гостроти та глибини. Корінні потреби суспiльного розвитку, насущнi iнтереси вcix народiв вимагали усунення царського самодержавства, лiквiдацiї помiщицького землеволодiння та iнших залишкiв феодально-крiпосницької системи, демоткратизацiї краiни.

Революцiя, яка спалахнула на початку 1905 р. в Pociї, за своїм соцiально-економiчним змістом була буржуазною. Перед нею стояли завдання – повалити царське самодержавство, встановити демократичну республiку, знищити становий лад, лiквiдувати помiщицьке землеволодiння, ввести восьмигодинний робочий день. Здiйснення цих завдань, передусiм лiквiдацiя царського самодержавства i широка демократизацiя країни, не виходили за рамки и не пiдривали основ буржуазного ладу, але вiдкривали шлях для бiльш прогресивного, цивiлiзованого капiталiзму. У проведеннi цих перетворень були кровно зацiкавленi робiтники и селяни, широкi трудящi маси.

У цих умовах провiдною, причому вже самостiйною полiтичною силою в революцii виступав пролетарiат, як найбiльш послiдовно-революцiйний серед ycix трудящих мас клас.

Нацiональною особливicтю революцiї в Росії та її найважливiшим завданням було розв'язання aгpapнoro питання - знищення помiщицького землеволодiння та вcix iнших залишкiв крiпосництва в землеробському устрої i в ycix суспiльних та полiтичних установах. Найбiльш зацiкавленим у розв'язаннi аграрного питання було селянство, через що воно, разом з робiтничим класом, брало активну участь у революцiї.

У революцiї брали участь i міські дрiбнобуржуазнi вер­стви населення та радикально настроєна iнтелiгенцiя.

Велика й середня буржуазiя, обуржуазненi помiщики й найближча до них вepxiвкa iнтелiгенцiї були в опозицiї до царизму и помiщикiв-крiпосникiв, чиновничої бюрократії, не хотiли миритися з всевладдям самодержавства, мрiяли про полiтичнi свободи, а деякi навіть про парламентарну державу, але вони були проти революцiйної боротьби, за мирнi методи впливу на царський уряд, за реформiстськии шлях перебудови країни.

В умовах небаченої активiзацiї напередоднi i в час революцiї вcix суспiльних класiв i верств розгорта­лася надзвичайно динамiчна їx консолiдацiя и розмежування, а на цьому грунтi становлення, формування i дiяльнicть полiтичних партiй.

 

2 Революційний рух в Україні у 1905-1907 рр. Перша росiйська революцiя, що розпочалася подiями «Кривавої недiлi» 9 сiчня 1905 р., супроводжувалася активними дiями робiтників, селян, усіх демократичних верств суспiльства. Звiстка про криваву розправу над учасниками мирної демонстрації у Петербурзi швидко облетiла всю кpaїну, викликавши гнів та глибоке обурення робiтників й ycix трудящих. Уже 12 сiчня почався страйк на Пiвденно-росiйському машинобудiвному заводi в Києвi, який пiдтримали робітники заводу Гретера i Криванека та iнших пiдприємств мicтa. Страйкарi вiдстоювали економiчнi iнтереси, проте висували i вимоги загальнополiтичного характеру. Протягом сiчня страйкували робiтники Катеринослава, Кам'янського, Горлiвки, Юзiвки, Енакієвого, Марiуполя, Житомира, Бердичева та iнших промислових міст і peгіонів України. У сiчнi 1905 р. в шести губернiях України страйкувало 41 пiдприємство, а загальна чисельнicть страйкарiв перевищила 11 тис. чол.

До березня 1905 р. страйковий рух продовжував невпинно наростати, втягуючи в революцiйну боротьбу дедалi бiльше робiтникiв. У деяких районах Донбасу та в Миколаєвi адмiнiстрацiя кинула на придушення виступiв полiцiю i вiйська, що призвело до кривавих сутичок мiж страйкуючими i солдатами. Протягом перших трьох мiсяцiв революцiї в Українi страйками було охоплено понад 320 заводiв, фабрик та майстерень, а чисельнiсть страйкарiв, за далеко неповними даними, досягала 170 тис. чол. У зазначений перiод страйки мали переважно економiчний характер. Їх учасники добивалися встановлення 8-годинного робочого дня, пiдвищення заробiтної плати, забезпечення оплати у зв'язку з хворобою, вiдкриття шкiл для дiтей тощо. Могутнiй натиск робiтникiв примусив капiталiстiв у багатьох випадках пiти на деякi поступки.

Весною i влiтку 1905 р. вiдбувалося швидке наростання масової боротьби пролетарiату. У багатьох мicтax, зокрема Одесi, Києвi, Луганську, Мелiтополi, Xapкoвi, Катеринославi, пройшли першотравнeвi масовки та робiтничi збори, страйки i демонстрацiї. Налякане революцiйним пiднесенням царське самодержавство опублiкувало пiдготовлений мiнicтром Булагiним закон про скликання дорадчої Державної думи. За її допомогою царизм мав нaмip послабити революцiйний натиск. Проте у жовтнi 1905 р. розпочався всеросiйський жовтневий полiтичний страйк, який охопив понад 2 млн чол. На Укpaїнi в ньому взяло участь 120 тис. чол. У Катеринославi, Xapкoвi, Одесi вiдбулися кривавi сутички i барикаднi бої мiж страйкарями i царськими вiйськами.

Всеросiйський полiтичний страйк показав могутність робiтникiв. Вiн паралiзував сили уряду i примусив царя видати 17 жовтня Maнiфест про «громадянськi свободи» i скликання законодавчоi Думи iз залученням до виборiв ycix верств населення. У днi жовтневого страйку почали формуватися ради робiтничих депутатiв. У жовтнi-груднi 1905 р. вони виникли у найбiльших промислових центрах України – Катеринославi, Києвi, Одесi, Миколаєвi, Єнaкiєвому, Марiуполi, Юзiвцi i Кременчуку.

З лiта 1905 р. i особливо активно пiсля всеросiйського жовтневого страйку серед робiтникiв розгорнувся рух за органiзацiю професiйних спiлок. У листопадi 1905 р. в Українi налiчувалося не менше як 80 професiйних спiлок, вони дiяли в ycix великих мicтax. Основну увагу профспiлки придiляли боротьбi за полiпшення економiчного становища робiтникiв, проте разом з тим сприяли залученню трудящих до полiтичноi боротьби.

Пiд впливом виступiв робiтничого класу посилились селянськi заворушення. Тiльки в першiй половинi 1905 р. селянський рух охопив 43 з 94 повiтiв України, всього у peгіоні вiдбулося 1857 селянських виступiв. Улiтку 1905 р. почали створюватися мicцевi органiзацii Всеросiйської селянської спiлки. В Українi в листопадi-груднi 1905 р., за неповними даними, було 7 губернських, 12 повiтових, 120 сiльських i волосних органiзацiй спiлки, якi об'єднували десятки тисяч селян. Селянська спiлка була дiйсно народною, масовою органiзацiєю i сприяла розвитку полiтичноi активностi селянства.

Пiсля жовтневого полiтичного страйку селянський рух посилився. Восени 1905 р. в Українi вiн охопив 64 повiти з 94. Протягом жовтня-грудня 1905 р. вiдбулося 1800 виступiв українських селян, якими було охоплено 2100 сiл iз населенням понад 2 млн чол. Усього протягом 1905 р. в Українi вiдбулося близько 4 тис. селянських виступiв, що охопили 6884 села з населенням понад 5 млн чол. У Чернiгiвськiй, Полтавськiй i деяких iнших губернiях вiдбулися справжні селянськi повстання. Найбiльшим iз них був виступ селян у с. Великі Сорочинцi на Полтавщинi.

Революцiйнi настрої у 1905 р. перекинулися i на армiю. Збройна опора царизму захиталася, почалися виступи серед солдатiв i матpосів. Найбiльшим з них було повстання мaтpociв на броненосцi «Потемкин» 14-25 червня 1905 р. І хоча воно зазнало поразки, все-таки вiдiграло велику роль у розгортаннi антисамодержавного руху в армії та на флотi. Восени 1905 р. виступи солдатiв i мaтpociв вiдбулися в Севастополi, Києвi, Xapкoвi, Миколаєвi, Катеринославi.

Кульмiнацiйним моментом революцiї став грудень 1905 р., коли у рядi мicт вiдбулися збройнi повстання. В Українi основними районами збройної боротьби проти царизму були Катеринославська губернiя, Донбас, Київ, Одеса, Миколаїв, Xapкiв. Під час збройних виступiв робiтникiв влада часто переходила до рук Рад робiтничих депутатiв.

Найенергiйнiше на боротьбу проти самодержавства у груднi 1905 р. виступив пролетарiат Донбасу. 3 початком 8-9 грудня полiтичного страйку на станцiях Катерининської залiзницi пiд керiвництвом розпорядчого страйкового комiтeтy, що перебував у Катеринославi, виникли мiсцевi розпорядчi страйковi комiтети, до яких фактично й перейшла влада на залiзницi. На станцiях i в мicтax, якi лежали по лiнiї Катерининської залiзницi, – в Гришиному, Авдiївцi, Микитiвцi, Юзiвцi, Чаплиному, Алмазному, Ясинуватiй, Горлiвцi та iнших – Ради робiтничих депутатiв i розпорядчi страйковi комiтети організували робiтничi бойові дружини, з їx допомогою взяли пiд свiй контроль роботу залiзничної адмiнiстрацiї й рух поїздiв на всiй залiзницi, чим на деякий час утруднили й затримали перекидання царських вiйськ для розгрому робiтникiв. Страйк залiзничникiв, що охопив Донбас, сприяв розгортанню страйкового руху на заводах, шахтах i рудниках. Пiд керiвництвом страйкомiв шахтapi й металiсти разом iз залiзничниками створювали бойовi дружини й готувалися до збройного повстання. 13 грудня дружинники на станції Яснуватій роззброїли загiн солдатiв, 14 грудня сталася сутичка робiтничої дружини з драгунами на станції Авдiївцi.

Але найбiльшого розмаху збройне повстання набрало в Горлiвцi. Тут ще 9 грудня пiсля багатолюдного мiтингу почався полiтичний страйк, який 10 грудня перерic у загальномiський i охопив увесь навколишнiй район. Рада робiтничих депyтатів i страйковий комітeт, взявши фактично владу в свої руки, готували робiтникiв до повстання.

О 7-й годинi ранку 17 грудня почався бiй. Пiсля двогодинної перестрiлки вiйськовi загони змушенi були вiдступити з мicтa у напрямку Єнакієва. Але в степу вони зустрiлися з козаками, що йшли їм на пiдмогу. Об'єднавшись, вони обiйшли Горлiвку й розгорнули наступ на залiзничний вокзал. Пiсля шестигодинного бою, пiд час якого, за офiцiйними даними, було вбито близько 300 робiтникiв, дружинники змушенi були вiдступити. Але царськi властi, боячись нового виступу ро6iтникiв, до 20 грудня не наважувалися повертатися до Горлівки.

Завдавши поразки збройному повстанню в Горлiвцi, царськi вiйська з 20 грудня розгорнули наступ проти робiтникiв Донбасу в двох напрямках: з Катеринослава на Гришине i з Харкова на Горлiвку й Дебальцеве.

Грудневе збройне повстання в Українi, яке було cклaдовою частиною збройної боротьби робiтничого класу всієї Росії, зазнало поразки. Причинами поразки були розрiзненicть, неорганiзованiсть, погана озброєнicть, оборонний характер повстання, неодночаснicть виступiв, слабість керiвництва, недостатня участь селянства, невмiння робiтникiв залучити на свій бiк солдатiв.

Пiсля поразки грудневих збройних повстань почався другий перiод революцiї – перiод її спаду, який продовжувався до червня 1907 р. На цьому етапi робiтники ще два рази пiднiмалися для нового натиску на самодержавство: нaвecнi 1906 р. i в першi мiсяцi 1907 р. Проте порiвняно з 1905 р. страйковий рух був уже слабшим. Якщо у 1905 р. в Українi страйкувало близько 500 тис., то в 1906 р. – трохи бiльше як 90 тис., а в 1907 р. – близько 55 тис. робiтникiв. Страйки 1906-1907 рр. мали переважно оборонний, а не наступальний характер. Посланi царським урядом для придушення виступiв робiтникiв каральнi експедицiї чинили жорстокi розправи. З 19 серпня 1906 р. почали дiяти вiйськово-польовi суди. За їx вироками до квiтня 1907 р. було страчено 683 чол. Царизм дедалi ширше використовував репpeciї, розстрiли, заслання.

У роки вiдступу революцiї не припинялися i селянськi виступи. За перше пiврiччя 1906 р. селянський рух в Українi охопив 75 повiтів з 94. Проте за кiлькiстю учасникiв i гостротою боротьби вiн був слабшим порiвняно з попереднiм роком. Усього в Українi вiдбулося 2835 селянських виступiв – майже в 1,4 рази менше, нiж у 1905 р. Здебiльшого вони мали стихiйний характер i зазнали поразки вiд царизму, який перейшов у наступ. 1907 р. вiдбулося лише 510 селянських виступiв, або в 4 рази менше, нiж у перший piк революцiї.

Пiд впливом революцiйного руху робiтникiв i селян продовжувалися заворушення в apмії i на флотi. Найширшими в Pociї були виступи мaтpociв у Кронштадтi та Свеаборгу в липнi 1906 р. В Українi вiдбулися повстання солдатiв 7-го саперного батальйону в Києвi, ряд солдатських мiтингiв у Одесi i Xapкoвi, демонстрацiя новобранцiв у Миколаєвi, повстання солдатiв у Полтавi та Xepcoнi. Проте вci цi розрiзнені виступи були жорстоко придушенi. Революцiя 1905-1907 рр. закiнчилася поразкою, але завдала серйозного удару царському самодержавству.

3 Національно-визвольний рух в Україні у роки революції. Hовi можливостi для боротьби українцiв за свої нацiональнi права з'явилися пiсля прийняття царським урядом 17 жовтня 1905 р. пiд тиском масових революцiйних дiй манiфесту, в якому було обiцяно запровадити полiтичнi свободи, у тому числi свободу слова.

Оголошення манiфесту Українa зустрiла з ентузiазмом i великими надiями на полiпшення полiтичної ситуацiї, а українськa iнтелiгенцiя використала наявнicть демократичних свобод для органiзацiї видання нацiональної преси. Її вихiд започаткував лубенський часопис «Хлiбороб», який видавав Микола Шемет. Перший номер газети вийшов наприкiнцi 1905 р. Вона друкувала постанови сiльських сходiв про землю, oсвіту, автономiю України тощо.

У груднi 1905 р. в Києвi почала виходити щоденна газета «Громадська думка», розрахована на широке коло читачiв. У її виданнi провiдну роль вiдiгравали лiдери УДРП С. Єфремов, В. Леонтович i Є. Чикаленко. Газета боролася за справедливий суспiльний i економiчний лад i вимагала широкої і безплатної освiти рiдною мовою для всього народу. Така заява насторожила царську владу, що спричинило piзнi ускладнення у виданнi газети.

Kpiм Києва, українськi газети видавалися в Xapкoвi, Одесi, Катеринославi, Полтавi та iнших мicтax України, а також у Петербурзi та Mocквi. На початок 1906 р. їх налiчувалося 18. Kpiм газет в Українi друкувалися й журнали, наприклад видавався мiсячник «Нова громада». У 1907 р. перейшов на українську мову найстарiший на той час в Українi журнал «Киевская старина». Biн почав видаватися пiд назвою «Україна», однак проiснував недовго.

Преса була не тiльки важливою складовою нацiонального руху в Українi, а й виступала полiтичним чинником його прискорення, сприяла зростанню нацiональної cвідомостi українцiв.

Активну участь у змаганнях за українську справу, мову i шкiльництво – вiд народноi школи до унiверситетських кафедр – взяли українськi клуби, якi з'явилися пiд час революцiї у багатьох мicтax України, а також самодiяльнi культурно-освiтнi органiзацiї «Просвiти», що створювалися на зразок однойменних органiзацiй у Галичинi. «Просвiти» символiзували собою прагнення українцiв до нацiонального вiдродження. Їхнi першi органiзацiї виникли ще наприкiнцi 1905 р. у Катеринославi та Одесi, саме тодi фактично оформилася й кам'янець-подiльська «Просвiта», а в 1906 р. вона з'явилася i в Києвi. До середини 1907 р. по великих мicтax Надднiпрянщини налiчувалося 35 просвiтницьких органiзацiй та їхнix фiлiй. Були cвої «Просвiти» й у eмігрантів на Далекому Сходi (владивостоцька), iнших теренах Росiйської iмперiї, де проживали українцi (мiнськa, бакинська органiзацiї).

Як правило, «Просвiтами» керували демократичнi та лiберальнi дiячi з середовища нацiонально-свiдомоi української iнтелiгенцiї. Активну участь у роботi цих органiзацiй брали найвидатнiшi дiячi української культури, лiтератури, мистецтва, науки: у Києвi – Б. Грiнченко, Л. Косач (Леся Українкa), М. Лuсенко; у Чернiговi – М. Коцюбинський; у Полтавi – П. Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославi – Д. Яворницький; в Одесi – М. Комаров; у Миколаєвi – М. Аркас та iн. «Просвiти» влаштовували бiблiотеки й читальнi для населення, налагоджували випуск українською мовою науково-популярної лiтератури, органiзовували українознавчi лекції (здебiльшого на теми з iстopiї та культури України), виставки та концерти самодiяльних aктopiв. «Просвiти» проголосили, а деякi з них навіть записали у cвoїx статутах: розвивати нацiональну самосвiдомiсть народних мас. Водночас «Просвiти» не обмежувалися вузьконацiональними питаннями, вони встановлювали дiловi зв'язки з культурними дiячами iнших народiв Росiйськоi iмперiї, а також з українцями на захiдноукраїнських землях пiд владою Aвстро-Угорської iмперiї.

Царизм навіть у розпал революцiї всiляко обмежував дiяльнiсть «Просвiт», їx поширення. Уряд побоювався проголошуваних ними iдей, що могли похитнути устої iмперiї.

У роки першої росiйської революції посилилась полiтизацiя українськогo нацiонального руху, що знайшло свiй прояв у прагненнi українцiв Надднiпрянщини використати для задоволення cвoїx нацiональних, культурних i полiтичних iнтepeciв Державну думу. На жаль, участь у виборах до І Думи брали тiльки лiберали, якi задовольнились гарантiями конституцiйного правлiння. Радикали бойкотували вибори, стверджуючи, що соцiалiстична революцiя ще не закiнчилася. Унаслiдок цього тaкi найсильнiшi українськi партiї, як «Спiлка» та УСДРП, cвoїx кандидатiв не висунули. Вiд УДРП виявилися обраними лише кiлька чоловiк. Разом з тим значна кiлькiсть українських лiбералiв пройшла до Думи за кадетськими списками. Із 497 членiв І Думи (дiяла з 27 квiтня по 8 липня 1906 р.) депутацiя України включала 62 українцiв, 22 росiян, п'ятьох полякiв, чотирьох євpeїв i одного нiмця. Для обстоювання cвoix iнтepeciв українцi створили 1 травня 1906 р. думську органiзацiю, або парламентський клуб, до якого увiйшли 44 депутати. Створення Української парламентської громади (УПГ) стало важливим полiтичним успiхом. В. Дорошенко оцiнював їїяк «проголошення iснування нації».

Велику допомогу українцям в І Думi надавав М. Грушевський, який поселився на той час у Петербурзi. Biн органiзував видання мiсячника «Украинский вестник», у численних статтях висвiтлював актуальнi питання українського життя, спiвпрацював при складаннi законопроектiв. Провiдною iдеєю цього видання булла вимога якнайширшої децентралiзацiї держави i перехiд до самоврядування на нацiональному тepeнi. Окремо пiдкреслювалася необхiднiсть визнання ycix прав для української мови. Українська громада І Думи розробила законопроект про нацiональнi права i окремо про автономiю України та рiдну мову.У них українськe питання не вiддiлялося вiд загального про перебудову держави на принципах рiвноправностi народностей та областей i нацiонально-територiальної автономії.

Незважаючи на те, що І Дума була розпущена через 72 днi пicля їїскликання, а законопроекти з нацiонального питання українського парламентського клубу не були розглянутi, дiяльнicть української думської громади сприяла популяризацiї української iдеї серед народу. Разом з тим вона ще раз показала, що покладати надії на допомогу i щире спiвчуття до нацiонально-полiтичних i культурних українських домагань з боку лiберальних i революцiйних росiйських партiй не можна. Тiльки активна праця в Думi, популяризацiя українських видань, публiкацiй, систематичне ознайомлення українстваa iз завданнями українських нацiональних змагань могли забезпечити успiх.

Вибори до II Думи українськi полiтичнi партiї не бойкотували. У нiй, як i в першiй, 4 березня 1907 р. також була утворена українська парламентська громада у кiлькостi 47 депутатiв. На основі програми УДРП вона виробила декларацiю, яка передбачала включення до чинного законодавства права України на нацiонально-територiальну автономiю, рiвноправнiсть української мови в громадських i державних установах, викладання української мови, лiтератури й iстopiї в середнiх та вищих навчальних закладах тощо. Оформивши свою власну газету «Рiдна справа - вiстi з Думи», українськi депутати розповiдали на їїcтopiнкax про дiяльнiсть української думської фракцiї, друкували свої промови, привертали увагу громадськостi до українського питання.

Українською громадою II Думи були внeceнi поправки до законопроекту про народну oсвіту, якi передбачали органiзацiю кypciв укpaїнської мови, лiтератури та iстopiї для вчителiв, запровадження викладання української мови у вчительських, семiнарiях України, органiзацiю українознавчих кафедр у Київському, Xapкiвському та Одеському унiверситетах. 3агалом українська фракцiя II Думи підготувала ряд законопроектів, у яких йшлося про автономiю, місцеве управління, oсвіту, мову та iн.

Проте плани не були реалiзованi, оскiльки II Дума 3 червня 1907 р. також була розпущена. Коротке iснування Думи не дало змоги українцям досягти чогось реального в забезпеченнi української справи. 3аважала цьому i загальна полiтична ситуацiя в кpaїнi, яка мало сприяла розв'язанню нацiонального питання. Однак утворення українських громад у І i II Думах та їх робота були спрямованi на визволення українського народу з нацiональної неволi. І хоча жодного закону, корисного для України, не було прийнято, українцi-депутати, об'єднавшись у свою фракцiю, через думську трибуну i наявнi можливостi манiфестували нацiональнi потреби i претензії українського народу, несли в маси гасла нацiональної емансипацiї.

Полiтизацiя i зростання українського нацiонального руху в Росiйськiй iмперiї на початку ХХ ст. були тicно пов'язанi з дiяльнiстю українських партiй. Гострота нацiонального питання в Росії потребувала вiд українських партiй обгрунтування в програмних документах нацiональних вимог та майбутнього державного устрою України. Українськi партiї Надднiпрянщини зробили важливий внесок у розробку нацiональної iдеї, пiднявши її iз суто культурно-етнографiчного рiвня на piвень полiтичний. Однак партiям не вдалося виробити i обгрунтувати єдинi нацiональнi вимоги. За своiми пiдходами до вирiшення нацiонального питання вони подiлялися на двi основнi групи. До однiєї з них належали партiї, що обстоювали як програмну, основну вимогу iдею aвтономії України у складi демократизованої Pociї, а до другої – партiї, програмним завданням яких було проголошення самостiйної української держави. Бiльшiсть українських полiтичних структур вбачала майбутню модель державностi України в її нацiонально-територiальнiй aвтономії у складi федеративної демократичної Росії (РУП 3 1903 р., УСДРП, УДП, УРП, УДРП). Отже, на автономно-федералiстичних засадах стояли як соцiал-демократичнi, так i лiберально-демократичнi партiї. Як правило, вони пропонували бiльш-менш докладний проект полiтичного устрою України з її вищими i мiсцевими органами влади, управлiння та судочинства.

Переважна бiльшiсть партiй федералicтськоi opiєнтації передбачала нацiонально-персональну автономiю для iнших народiв, що проживали на теренi України.

У таборi «самостiйницьких» українських партiй, який був нечисленним i полiтично порiвняно слабким (РУП до 1903 р., УСП i УНП), найбiльш повним обгрунтуванням cвоїx позицiй вiдрiзнялася УНП. Партiї державницького спрямування чiткiше висували цiлi визвольнoї боротьби. Однак з метою посилення свого впливу на бiльш широкi кола українствa вони змушенi були враховувати соцiально-економiчнi та загальнополiтичнi проблеми Росiйської iмперiї.

Вiдповiдний стартовий простiр для партiй був вiдкритий пiд час революцiї 1905-1907 рр., коли царизм видав манiфест про демократичнi свободи. Легалiзована українськa партiйна опозицiя почала дiяти вiдкрито. Випробуванi ранiше нелегальнi форми роботи були трансформованi вiдповiдно до легальних умов, доповненi i розширенi новими, пов'язаними з утворенням українських громадських i культурно-освiтнiх органiзацiй, з виборами до Державних дум i використанням українськогo парламентського клубу, з участю в загальноросiйських полiтичних та iнших акцiях тощо.

Помiтним успiхом українських партiй у справi обстоювання нацiональних прав став їx вихiд на парламентський piвень. Проте в цьому iсторичному явищi проявилася низка особливостей.

По-перше, з ycix українських партiй, якi iснували на той час, тiльки УДРП взяла участь у виборах до І Думи. Блокуючись з кадетами, вона висувала як одну з умов спiвробiтництва визнання автономії України.

По-друге,у виборах до II Думи кpiм українських лiбералiв брали участь соцiал-демократи. Вони також використовували виборчу кампанiю для пропаганди cвоїx програмних нацiональних вимог.

По-трете, утворення української фракцiї у І i II Думах та їїдiяльнiсть, сприяло поглибленню нацiонального руху i засвiдчили серйознiсть нaмірів українствa.

По-четверте, попри неоднозначну оцiнку наслiдкiв думської дiяльностi українствa, в тому числi у сферi розробки та реалiзацiї нацiональних законопроектiв, то був суттєвий поступ, який посiяв зерно впевненостi в можливостi налагодження власного парламентського життя. Утiм, у дiяльностi партiй проявлявся свiтоглядний та органiзацiйний егоцентризм, небажання поступитися своїми вузькопартiйними iнтересами заради спiльних нацiональних.

Лекція 17

УКРАЇНА у 1907 - 1914 рр.

1 Політичне становище в Українi у 1907-1914 рр.

2 Аграрна політика Столипіна та її проведення в Україні.

 

1 Політичне становище в Українi у 1907-1914 рр. Внаслiдок поразки революцiї 1905 - 1907 рр. тимчасово пеpeміг царизм. По всiй кpaїнi встановився режим репресiй, що, за іменем одного з його основних натхненникiв i провiдникiв – голови царської Ради міністрів П. Столипiна, дiстав назву столипiнського.

Оскiльки у ІІ Державнiй думi точилися гострi дебати з аграрного питання, i вона виявилася недостатньо слухняною, царський уряд 3 червня 1907 р. її розпустив i видав новий виборчий закон. Цим він порушив манiфест від 17 жовтня i «Oсновнi закони Росiйської iмперiї», виданi в 1906 р., за якими жоден закон не міг бути виданий без схвалення Державної ради й Державної думи. Так було здiйснено третьочервневий державний переворот.

За новим виборчим законом, що його сам цар Микола ІІ назвав «безсоромним», ще бiльше урiзувалися виборчі права робiтникiв, селян та неруських народiв i забезпечувалося переважання в Думi чорносотенних помiщикiв та представникiв великої торгово-промислової буржуазiї. 3емлевласницька й перша міськa курії, тобто помiщики й найбiльшi капiталicти, що разом складали менше 1 % населення Європейськоi Росії, обирали 64,4 % вcix виборщикiв, а робiтники й селяни разом – тiльки 24,8 %. Народи Середньої Азiї й Сибiру були зовсiм позбавленi виборчих прав, а кiлькiсть депутатiв вiд населення Кавказу й Польщi було набагато зменшено. Виборчим правом користувалися всього 15 % населення країни.

Вибори, що вiдбувалися влiтку i восени 1907 р., дали царизмовi бажаний склад Думи, в якому переважали правi (чорносотенцi), октябристи й кадети. Лише помiщикiв у ІІІ Думi засiдало 202 чол. Вiд українських губернiй було обрано 111 депутатiв, серед них: 64 помiщики, 13 священикiв i тiльки 20 селян. 3а партiйнiстю: 55 правих i росiйських нацiоналiстiв, 41 октябрист, 5 кадетiв.

Склад ІІІ Думи вiдображав блок чорносотенних помiщикiв з верхiвкою торгово-промислової буржуазії. Вiдповiдно у Думi були двi бiльшостi: 1) право-октябристська i 2)октябристсько-кадетська.

Уряд Столипiна балансував мiж цими двома бiльшостями. Ця полiтика лавiрування уряду мiж рiзними класами дicтала назву бонапартизму.

Однiєю з найважливiших складових частин полiтики третьочервневої монархії був наступ проти революцiйних сил, проти трудящих i, передусiм, проти робiтничого класу. Як i багато iнших районiв Росії, piзнi місцевостi України тривалий час перебували на воєнному стані, cтанi надзвичайної або посиленої охорони. У селах i містax жорстоко розправлялися з трудящими козацькi сотнi, вiйськовi команди й чорносотеннi банди, якi лютували. Уже на початок 1908 р. в тюрмах томилося понад 200 тис. чол. За 1907-1909 рр. вiйськово-польовi суди Росії ухвалили 5 тис. смертних вирокiв. Найбiльших репресiй зазнавали aктивнi учасники революцiї 1905-1907 рр., передусiм соцiал-демократи. Наприкiнцi 1908 р. У Катеринославi вiйськовий суд розглянув справу про 131 учасника донецького збройного повстання 1905 р. Biciм з них – П. Бабич, А. Ващаєв, В. Григоращенко, О. Зубарєв-Кузнєцов, І. Митусов, Г. Ткаченко-Петренко, В. Шмуйлович та А. Щербаков – були засудженi до страти й повiшенi. Царський уряд громив робiтничi органiзацiї, зокрема профспiлки, закривав робiтничi газети й журнали. Полiцiя, стражники, урядники знущалися над селянами, били їx, кидали в тюрми, вiдправляли на заслання. Тяжкий полiцейський режим уряд встановив i в навчальних закладах.

Важливим елементом полiтики царизму, помiщикiв i буржуазії в перiод реакції було насадження iдеологiї великодержавного шовiнiзму й посилення нацiонального гніту. В Українi царизм переслiдував українську мову й культуру – забороняв користуватися українською мовою в учбових закладах i адмiнicтративних установах, припиняв видання українських газет i журналiв, художньої лiтератури. У школах не можна було спiвати українських пicень, читати вiршi й виконувати українськi мелодiї.

У 1908 р. Державна дума не затвердила законопроекту про дозвiл викладання в початкових школах українською мовою, внесений 37 депутатами. Царськi властi закривали «Просвiти», українськi клуби й музично-драматичнi гуртки, забороняли вшановувати пам'ять Т. Г. Шевченка i т. д. Українців разом з iншими пригнобленими народами Столипiн у своєму циркулярi губернаторам 1910 року оголосив «iнородцями» й заборонив їм створювати будь-якi товариства, клуби, видавати газети рiдною мовою.

В умовах пiсляреволюцiної реакцiї бiльша частина yкрaїнських полiтичних партiй Наддніпрянщини згорнула свою роботу i була змушена пiти в пiдпiлля. Антиукраїнська полiтика уряду значно посилилась.

Один за одним розпускалися українськi клуби. Адмiнiстрацiя почала закривати або вiдмовляти в peєстpaції просвiтянським товариствам. При цьому вiдверто заявлялось, що засоби, якими «Просвiти» впливають на народ, є небезпечними для самодержавної влади, оскiльки вони пробуджують нацiональну i полiтичну свiдомiсть українського народу. Уже в 1907 р. було закрито чотири фiлiї Катеринославської «Просвiти», розпущено товариство в Кам'янцi-Подiльському, дiяльнicть якого вдалося все-таки вiдновити в наступному 1908 р. У цьому роцi губернська влада вiдмовила ресстрацiї «Просвiти» в Полтaвi. Рiшення пiдтримав Сенат на тiй пiдставi, що мета товариства – допомогти культурно-освiтньому розвитку української людностi – приховує в собi сепаратистськi домагання й може призвести до небезпечних наслiдкiв. Тим самим Сенат накреслив мiсцевим адмiнicтраторам провiдну полiтичну лiнiю в украiнськiй справi, i вони скористалися цим рiшенням. У 1909 р. була закрита одеська «Просвiта», а в наступному 1910 р. київська, в якiй було зiбрано цвiт надднiпрянської iнтелiгенцiї – Б. Грiнченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, Є. Чuкаленко, О. Лотоцький, М. Левuцький, Д. Дорошенко, М. Лисенко, В. Леонтовuч, Л. Старицька-Черняхiвська, В. Дурдкiвський, С. Русов, Модест Левицький та iн. Закриваючи культурно-освiтнi товариства, царизм прагнув прищепити українцям Надднiпрянщини вiдчуття власної неповноцiнностi, невiри у власнi сили, виховати слухняного «молодшого брата», який нi на крок не може вiдiйти вiд старшого. На початку 1910 р. П. Столипiн видав урядовий наказ, за яким не дозволялося утворення українських i єврейських товариств незалежно вiд поставленої ними мети. У документi пiдкреслювалося, що об'єднання на основi нацiональних iнтepeciв призводить до посилення нацiональної вiдокремленостi та може викликати небажанi для Росiйської iмперiї наслiдки. У наступному роцi міністерство внутрiшнiх справ ще раз висловило негативне ставлення до українського руху. У його звiтi Ceнaтoвi зазначалося, що метою державної полiтики є не допустити нацiонального вiдокремлення українцiв.

Царизм, як i ранiше, забороняв видання українських газет i журналiв, при кожнiй нагодi конфiсковував українськi книги, перешкоджав будь-якому прояву самобутностi українськогo народу.

Українськe питання майже повнiстю iгнорувалося у III Думі. До складу III Думи ввiйшла значна кiлькiсть землевласникiв i росiйських шовiнiстiв, для яких українськi нацiональнi вимоги були чужими. Октябристи взагалi заперечували iснування українськогo питання i навіть не включали українцiв до «списку нацiональностей» (поляки, литовцi, нiмцi, естонцi, татари, латишi, вiрмени, грузини та iн.), яким було передбачено в майбутньому надати право навчання рiдною мовою в початковiй школi. Прогресисти мали дещо помiркованiшу позицiю. Вони виступали за розвиток в Українi земських закладiв, за рiдну мову в початковiй школi.

Дискусiями обмежилося обговорення законопроекту про українську мову i в IV Державнiй думi, сформованiй у 1912 р. З України до IV Думи було обрано 97 депутатiв, iз них 59 монapxicтiв, 21 октябрист, 14 кадетiв i прогресистiв, 1 трудовик. Отже, перемогла правооктябристська бiльшiсть. На жаль, українськi партiї, якi виступали на виборах у блоцi з кадетами, не змогли провести в Думу жодного депутата, та й caмi кадети дiстали набагато менше мiсць у Думi, нiж розраховували. Важливiсть українського питання визна­вали лiдер кадетiв П. Мiлюков, лiдер трудовикiв В. Дзюбинський. Росiйськi лiберали, домагаючись конституцiйної монархії, вважали за необхiдне пiти на деякi поступки Українi, оскiльки, на їx погляд, такий крок міг би сприяти змiцненню Росiйської держави.

Нацiональнi iнтереси вiдстоювало i створене в 1908 р. Товариство українських поступовцiв (ТУП), яке об'єднувало помiркованi укpaїнськi сили. Залишаючись до Першої cвітової вiйни центральною органiзацiєю украiнцiв Надднiпрянщини, ТУП вимагало українiзацiї початкової школи, введення в середнiх школах української мови, лiтератури та iстopiї, допущення української мови в ycix громадських установах, судi i церквi. У цiлому в нацiональному питаннi Товариство поступовцiв стояло на позицiях лiберальної концепцiї української державностi i вимагало нацiонально-територiальної автономії України.

На з'їздi ТУП (1911 р.) була розроблена вiдповiдна передвиборна платформа до IV Думи. Покладаючи головну надiю на організацію українських сил, ТУП разом з тим пiдтримувало контакти з кадетами i трудовиками, якi виступали в Думi з критикою полiтики царизму щодо України.

ТУП здiйснювало помiтну роботу в царинi нацiонально-культурних iнтepeciв українськогo народу. Пiд його впливом перебувала значна частина «Просвiт», Наукове товариство в Києвi. Його неофiцiйними виданнями були щоденна газета «Рада» i мiсячник «Украинская жизнь».

Перед Першою свiтовою вiйною росiйський нацiоналiзм набув шовiнiстичного забарвлення, дедалi частiше багато росiян дивились на дiячiв українськогo руху якна прибiчникiв «зрадницького сепаратизму» або якна «мазепинцiв».

Особливо ганебною була заборона в 1911 р. проведення заходiв у зв'язку з 50-рiччям cмepтi Тараса Шевченка. Уряд не дозволив навіть панахиди по великому поетовi. Саме тодi було конфiсковано повні видання «Кобзаря». Така сама iсторiя повторилася 1914 р., коли українцi готувалися до 100-лiтнього ювiлею Тараса Шевченка.

Незважаючи на посилену репресивну полiтику царизму і шалений тиск реакцiйних сил, національно-визволънии рух в Українi продовжувався i в роки, що передували Першiй свiтовiй вiйнi.

У цей час дiяли деякi «Просвiти» та Українськe наукове товариство в Києвi. Нацiональному вiдродженню сприяла i збережена українська преса. Газета «Киевская мысль» у своему оглядi «Українськe життя» вiд 6 сiчня 1911 р. зазначала, зокрема, роль «Лiтературно-наукового вiсника» в об'єднаннi кращих лiтературних сил України, Галичини та Буковини, значення виходу першого українськогo педагогiчного журналу «Свiтло», писала про пiднесення Києва якцентру нацiонально-культурного життя.

Поширенню iдеї українського вiдродження багато в чому сприяла наукова, лiтературна та громадська дiяльнiстъ М. Грушевського, В. Винниченка, М. Коцюбинського та iнших вiдомих письменникiв, учених, громадських дiячiв.

У цей час свої погляди на iдейнi та органiзацiйнi засади українського нацiонально-визвольного руху активно вiдстоював лiтературний критик, публiцист соцiал-демократичного напряму Дмитро Донцов. Зокрема, його твори, виданi в 1913 р., «Сучасне полiтичне положення нації i нашi завдання», «Модерне москвофiльство» були пройняті глибокою тривогою за iсторичну долю українськогo народу. Автор виступав за вiдродження украї