Національно-визвольний рух І Утворення

ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В УКРАЇНІ

(кінець ХІХ – початок ХХ ст.).

1 Полiтизацiя робiтничого та селянського руху в Укpaїнi.

Створення соціал-демократичних організацій в Україні.

2 Формування політичних партій в Західній Україні.

3 Утворення національних політичних партій в Наддніпрян-

ській Україні та їх класифікація.

 

1 Полiтизацiя робiтничого та селянського руху в Укpaїнi. Створення соціал-демократичних організацій в Україні. Складовою частиною суспiльно-полiтичного життя кiнця XIX ст. – початку ХХ ст. був робiтничий i селянський рух в Укpaїнi.

У 90-х роках XIX ст. загострення класових суперечностей у Pociї сприяло виходу на полiтичну арену пролетарiату. За 1880-1894 рр. в Pociї вiдбулося 678 страйкiв i заворушень, з них 110 виступiв в Укpaїнi. Під час страйкової боротьби у робiтникiв ви­роблялися елементи полiтичної свiдомостi, з'являлося вiдчуття пролетарської солiдарностi. Вихованню полiтичної свiдомостi пролетарiату сприяла дiяльнiсть соцiал-демократичних груп та гуртків.

Величезне значення в поширеннi марксистських iдей i утве­рдженнi марксизму як самостiйного напряму в суспiльнiй думцi Pociї, в тому числi й України, належить першiй росiйськiй марк­систськiй органiзацiї "Визволення працi", заснованiй у 1883 р. у Женевi Г.В.Плехановим. До неї входили: Засулич, Аксельрод, Дейч, Iгнатов.

Протягом 1883-1894 рр. члени групи "Визволення праці” переклали російською мовою й видали понад 20 творів К.Маркса й Ф.Енгельса. Видаванi групою твори Маркса й Енгельса, а також Плеханова, нелегально перевозилися в Росію i розповсюджували­ся в багатьох містax, у тому числi й на Україні. Група мала зв'язки з революційними гуртками різних міст Pociї, в тому числі Києва, Одеси, Харкова, Катеринослава, листувалася з ними, дicтавала вiд них грошову допомогу.

Пiд впливом дiяльностi групи "Визволення праці” й нарос­тання робiтничого руху у Росії стали виникати першi марксистcькi гуртки i групи. Наприкiнцi 80-х на початку 90-х років XIX ст. виникли марксистськi гуртки на Українi – у Києвi, Xapкoвi, Кате­ринославi, Одесi. Вони складалися переважно з iнтелiгентiв, сту­дентiв та учнiв середнiх навчальних закладiв, робiтникiв.

Одним з перших виник соцiал-демократичний гурток робiт­никiв Києва у 1889 р. У 1891 р. студенти Київського унiверситету утворили "Росiйську групу соцiал-демократiв". Керували нею Я.Ляховський, Б. Ейдельман. Для розгортання дiяльностi київських соцiал-демократiв велике значення мав приїзд наприкiнцi 1891 р. Ю. Мельникова, який мав значний досвiд роботи серед робiтникiв Харкова, Ростова, Таганрога.

На початку 90-х pоків марксистськi гуртки дiяли в Катери­нославi, Xapкoвi, Одесi, Xepcoнi, Полтавi.

Боротьба пролетарiату, дiяльнiсть соцiал-демократiв вису­вали необхiднicть створення полiтичної партiї робiтничого класу. Початком такої партiї став створений у 1895 р. внаслiдок об'єднання розрiзнених марксистських гypтків петербурзький "Союз боротьби за визволення робiтничого класу", одним з орга­нiзаторiв i керiвникiв якого був В.Ленiн. Biн брав безпосередньо участь у робiтничому pyci, керував страйковою боротьбою. "Со­юз боротьби " встановив зв'язки з соцiал-демократами багатьох мicт. За зразком i прикладом "Союзу боротьби" в рядi міст України, зокрема в Києвi i Катеринославi, соцiал-демократичнi гуртки об'едналися в"Союзи боротьби".

Пiд впливом петербурзького, а також київського та катери­нославського "Союзiв боротьби" бiльш широкою i цiлеспрямова­ною в 1897-1898 рр. стала дiяльнicть соцiал-демократiв у Харковi, Одесi, Миколаєвi, Xepcoнi, Полтавi та в iн. мicтax України.

Перед соцiал-демократами повстало питання про пiдготовку з'їзду та створення единої партiї. Оскiльки активнi дiячi петер­бурзького "Союзу боротьби" були заарештованi, пiдготовку до з'їзду продовжили київськi соцiал-демократи, зокрема члени гру­пи "Рабочее дело" Б. Ейдельман, М. Вигдорчик, П. Тучапський та iн. Протягом 1897 р. київськi соцiал-демократи разом з представ­ником соцiал-демократiв Петербурга провели пiдготовчу роботу, виробили й розicлали соцiал-демократичним органiзацiям поря­док денний i проекти деяких рiшень майбутнього з'їзду, opгaнi­зували видання нелегальної загальноросiйської "Рабочей газеты".

Перший з'їзд соцiал-демократiв країни працював 1-3 берез­ня 1898 р. у Miнську. На з'їзд прибуло 9 делегатiв: делегати від петербурзького, московського, катеринославського, київського "Союзiв боротьби", представники "Рабочей газеты" i Бунду (со­цiал-демократичноi' партii' еврейського пролетарiату). З'їзд про­голосив створення Росiйської соцiал-демократичної робiтничої партiї (РСДРП), обрав Центральний комітeт з трьох чоловiк, ви­знав "Рабочую газету" офiцiйним органом партiї i доручив ЦК пiдготувати й опублiкувати Манiфест партiї.

Швидкий розвиток капiталiстичної промисловостi, зростання чисельностi робiтникiв, дедалi активнiша дiяльнiсть соцiал­демократiв з керiвництва їх боротьбою сприяли пiднесенню ро­бiтничого руху на межi столiть стала його полiтизацiя. Поряд з економiчними стали виникати i полiтичнi страйки, насамперед, страйки присвяченi 1 Травня.

Важливою подiєю в історії революційної боротьби були Ха­pкiвcькa маївка 1900 р., яку органiзували соцiал-демократи. У Bi­дозвi до робiтникiв "Перше травня" були висунутi вимоги: сво­бода спiлок, страйкiв, зборiв, слова, друку, недоторканicть особи, встановлення 8-годинного робочого дня для вcix робiтникiв, обов'язкове державне страхування та iн. Але через недостатню органiзованicть соцiал-демократiв i через те, що план став вiдо­мий властям, якi змiстили на вулицях вiйська, план повнicтю здiйснити не вдалося. Цей виступ Харкiвських робiтникiв наочно показав, що робiтники не тiльки доросли до полiтичної боротьби, а що вони її уже розгортають пiд гаслом: "Геть самодержавнiсть". У 1901-1902 рр. революцiйний рух наростав. А в 1903 р. перерiс у загальний страйк Пiвдня Росії. Усього, за неповними даними, в 1903 р. страйки i демонстрації охопили 63 мicтa Pociї. Майже одночасно у загальному страйку взяли участь понад 200 тис. робiтникiв, з них 150 тис. – в Українi. Таким чином, робiтничiй рух розвивався швидше, нiж РСДРП.

Перед партieю встала проблема розробки Програми, яка б захищала iнтереси робiтничого класу. Це було зроблено на ІІ з'їздi РСДРП, який вiдбувся 17 липня - 1О серпня 1903 р. 43 делегати, присутнi на з'їздi, представляли 26 органiзацiй. На з'їздi були представленi 7 соцiал-демократичних органiзацiй України: Катеринослава, Харкова, Одеси, Києва, Миколаєва, а також "Соцiал-демократичний союз гiрничих робiтникiв" i група "Южный рабочий".

ІІ з'їзд РСДРП прийняв програму, розроблену редакцією "Искры". У програмi своїм найближчим полiтичним завданням РСДРП ставила повалення самодержавства i замiну його демок­ратичною республiкою. Ставилися вимоги загального, piвногo i прямого виборчого права, широкого мicцевого самоврядування, недоторканостi особи i житла, загальних демократичних свобод, знищення cтaнів i нової рiвноправностi громадян. У нацiональнiй справi РСДРП вiдстоювала право на самовизначення за вciмa нацiями, а також право населення дiставати oсвiту на рiднiй мовi i право кожного громадянина висловлюватися рiдною мовою на зборах, запровадження рiдної мови на piвнi з державною в ycix мiсцевих державних установах.

В iнтepecax робiтничого класу ставилися вимоги 8-годинного робочого дня, цiлковитої заборони надурочних робiт, державного страхування робiтникiв, встановлення належного санітapногo нагляду в ycix пiдприємствах та iн.

3 метою усунення залишкiв крiпосництва i в iнтересах вiльного розвитку селянства РСДРП вимагала скасування i повернення викупних та оброчних платежiв, повернення "вiдрiзкiв", скасування вcix законiв, якi обмежують селянина в розпорядженнi землею та iн.

У програмi-максимум висунутi завдання повалення капiталiзму, встановлення диктатури пролетарiату, побудови соцiалicтичного суспільства.

На ІІ з'їздi вiдбувся розкол РСДРП на двi фракцiї: бiльшовикiв i меншовикiв. Причинами розколу були незгоди в орrанiзацiйних питаннях. Але значну роль вiдiграли й амбiцiї окремих лiдерiв партiї.

Оскiльки обидвi фракцiї працювали й в Українi, розкол негативно вплинув на дiяльнiсть українських соцiалiстичних партiй. Розкол в РСДРП сприяв утворенню в Українi нацiональних соцiал-демократичних партiй. На правобережнiй Українi, де була смуга осiлостi євреїв, дiяли "Загальний єврейський робітничий союз у Литвi, Польщi i Pociї" (Бунд), а також органiзацiї Польської соцiалicтичної партiї (ППС).

 

2 Формування політичних партій в Західній Україні. Захiдноукраїнськi землi у другiй половинi XIX ст. – на початку ХХ ст. входили до складу Австро-Угорської монархії. Це був закуток Європи з великою густiстю населення, без iндустрiї i з малою кiлькiстю орної землi. Як i в iнших суспiльствах такого piвня, природний прирiст населення був великий, а роботи було мало. Kpiм загальної нeгpaмoтнocтi, Галичииа вiдзначалася ще й економiчними злиднями. Трудящi захiдноукраїнських земель зазнавали гніту й експлуатацiї не тiльки вiд українських помiщикiв i буржуазiї, але й вiд австрiйської бюрократiї, нiмецьких, польських, угорських, румунських феодалiв. Головним напрямом їх полiтики стала асимiляцiя українського населення. Як протидiя цiй полiтицi була дiяльнiсть української iнтелiгенцiї - народовцiв. Лiдерами народовцiв були О.Барвинський, К.Левицький, Ю.Романчук, С.Смалець-Стоцький та iн.

Як i в Схiднiй Українi, нацiональний рух в захiдноукраїнських землях займався проведенням культурницької роботи. Були заснованi культурно-освiтнi товариства "Просвiта" (1868), Лiтературне товариство iм. Т. Шевченка (1873). Вони займалися роз­витком української мови, лiтератури, виданням книжок, журналiв, газет тощо.

У 90-х роках XIX ст. нацiональний рух в Захiднiй Українi розколовся на декiлька течiй.

У 1890 р. лiдери народовцiв Ю.Романчук, К.Левицький та iн. уклали угоду з австрiйським намicником у Галичинi графом К.Баденi ("угода Романчука"). Вiд iмeнi уряду К.Баденi пообiцяв надати народовцям кiлька мicць у парламентi, вiдкрити 3 україн­ськi гiмназiї, збiльшити кiлькiсть українських кафедр у Львiвсь­кому унiверситетi. За цi дрiбнi поступки народовцi заявили про повну пiдтримку полiтики австрiйського уряду, проголосивши "нову еру" у вiдносинах з австрiйським урядом та польською шляхтою.

Одночасно з народовством в захiдноукраїнських землях став розвиватися радикально-демокартичий рух. Найбiльш видатнiшими дiячами цього руху в Галичинi були вiдомi письменники, публiцисти, вченi I.Франко, М.Павлик, О.Терлецький та iн. У 1890 р. вони заснували "Русько-українську радикальну партію" (РУРП), яка виражала й вiдстоювала iнтереси широких мас селянства. Вони видавали журнали "Народ" та "Хлiбороб" i газету"Громадський голос". Метою цiєї партiї було пробудження cвi­домостi мас, перетворення їх у полiтичну силу.

Програма РУРП складалася з двох частин: програми-мінімум i програми-максимум. У програмi-мiнiмум партiя вису­вала економiчнi вимоги: лiквiдацiя залишкiв феодалiзму, введення прибуткового податку, заборона продажу селянських надiлiв з публiчного торгу тощо. У справах полiтичних програма вимагала автономії українських земель у складi Австро-Угорщини, демократичних свобод для українцiв, визнання української мови офi­цiйною у Схiднiй Галичинi та iн.

У програмi-максимум партiя говорила про самостiйну українську державу на соцiалicтичних засадах. Але шляхiв здійснення соцiалiстичного iдеалу i його конкретних форм програма не ви­значала.

Радикали розгорнули роботу серед селянства: органiзували мacoвi селянськi збори (вiча), закликали до революцiйних висту­пiв, до союзу з робiтниками. Рiшуче виступали проти "угоди" народовцiв з польсько-австрiйськими консервативними колами1890 р.

Наприкiнцi XIX ст. радикали роздiлилися на двi течiї. Лiва частина на чолi з I.Франком та М.Павликом вимагали самостiйностi захiдних українцiв, возз'єднання ycix українських земель у межах однiєї держави. Праве крило радикалiв, очолюване С.Даниловичем, В.Будзиновським, дедалi бiльше переходило на лiберальнi позицiї. Унаслiдок цього в 1899 р. права частина утво­рила Українську нацiонально-демократичну партiю (УНДП).

Нацiонально-демократична партiя стала основною полiтичною силою ї Схiднiй Галичинi. До неї входили представники iнтелiгенції, духовенства, мiщанства, заможного селянства, пiдприємств. До керiвництва партiї входили М.Грушевський, К.Левицький, Ю.Романчук, Д.Савчак та iн. Партiя видавала газети "Дiло" та "Свобода".

УНДП вважала, що Галичина є "українським П'ємонтом", навколо якого мали об'єднатися вci українські землi. У своiй про­гpaмi вона вимагала подiлу Галичини на двi oкpeмi адмiнiстративнi одиницi – українську i польську, якi б мали широку автономiю. Націонал-демократи вiдстоювали рiвноправнicть української мови в адмiнicтративних установах, школах, пiдтримували вимо­ги про вiдкриття українського унiверситету у Львовi, вимагали загального виборчого права. У перспективi партiя вимагала побу­дови самостiйної соборної України. Отже, УНДП була партiєю парламентського типу, в якiй об'єдналися вci верстви населення Західної України, бо вона мала вплив не тiльки на зростання нацiональної самосвiдомостi населення, а й на владнi структури. Наприкiнцi XIX ст. у зв'язку з розвитком робiтничого та селянсь­кого руху в захiдноукраїнських землях стали виникати полiтичнi партiї, якi захищали iнтереси окремих верств населення. Так, у 1896 р. правi народовцi, якi пiдтримували полiтику австрійського уряду в Галичинi, утворили партiю клерикального спрямування - Русько-український християнський союз. А в 1899 р., пicля розколу РУРП, виникла Українська соцiал-демократична партiя (УСДП) на чолi з М.Ганкевичем, Ю.Бачинським та С.Вiтиком. Ця партiя перейняла програму австрiйської соцiал-демократiї: капiталiзм можна замiнити соцiалiзмом мирно, шляхом реформ. Партiя розгорнула свою роботу серед робiтничої аристократiї. Її центральним органом стала газета "Воля". Соцiал-демократи та­кож вiдстоювали iдею самостiйної України.

Отже, утворення полiтичних партiй в захiдноукраїнських землях мали свої особливостi. По-перше, вони виникали після буржуазно-демократичної революцiї, тому в їх програмах вiдсутнi вимоги монapxiї. На їхню думку, вирiшити українське нацiона­льне питання можна було на ocновi Конституції 1876 р. По-друге, українськi полiтичнi партiї утворювалися i дiяли легально, боро­лися за мiсця в парламентi або в мiсцевих сеймах.

 

3 Утворення національних політичних партій в Наддніпрянській Україні та їх класифікація. Останньому десятирiччю XIX ст. судилося стати перехiдним етапом у розвитку українського нацiонального руху. Домiнуюче в 60-70-х роках українофiльство вичерпало себе, продемонструва­вши неможливiсть лише культурницькими засобами полiпшити становище українського народу. Молодь обминала українофiльськi громади й вступала до народницьких гуртків та соцiал-­демократичних груп, байдужих до нацiональних змагань. Пошук нових iдей, шляхiв, органiзацiйних форм визвольного руху про­тягом 90-х pоків привiв до виникнення ряду національних об'єднань з виразною полiтичною спрямованiстю, котрi стали перехiдним листком до утворення українських партiй.

Першим серед них було Братство тарасiвцiв. Воно виникло влiтку 1891 р. в Xapковi. Його заснували студенти унiверситету М.Базькевич, М.Байздренко, I.Лина та дрiбний урядовець В.Боровик. Iх об'єднали палкий патрiотизм i прагнення боротися проти денацiоналiзацiї, зросiйщення, за нацiональне вiдродження українського народу.

Члени братства доклали зусиль насамперед для створення розгалуженої таємної органiзацiї та розробки її програми, переду­ciм політичної. Гуртки тарасiвцiв були cтвopeнi в 10 мicтax України.

Тарасiвцi перейшли з українських об'єднань i здiйснили спробу поширити свiй вплив на село. Значною мiрою сiльським був бессарабський гурток.

Органiзацiйною формою зв'язку в братствi були з'їзди. Один з них вiдбувся у Києвi не пiзнiше квiтня 1893 р. i налiчував близько 30 делегатiв. На з'їздi, що тривав 3 днi, був складений статут братства. Kpiм суто органiзацiйних положень статут має вступну частину: необхiднicть полiтичного виховання членiв гур­тка; повна автономiя i широка воля на Українi; зв'язки мiж собою й обмiн лiтературою; святкування днiв, пов'язаних з видатними подiями в iстopiї України; видання для народу твopiв Т.Шевченка й Г.Квiтки-Основ'яненки; вивчення економiчного становища України та турбота про його полiпшення; пiклування про oсвіту народу, влаштування бiблiотек та iн. Про iншi з'їзди вiдомостi не збереглися.

У 1893 р. поліцією був розгромлений харкiвський гурток Братства. Iншi громади продовжували роботу до 1897 р. На весні 1897 р. тарасівці увійшли до складу Bceукраїнської буржуазної органiзацiї, яку в лiтературi називають Всеукраїнською загаль­ною органiзацieю (ВУЗО). До Ради органiзацiї були обранi тара­сiвцi Є.Тимченко, М.Кононенко, О.Черняхiвський та iн.

Отже, 90-тi роки XIX ст. в українському pyci стали перело­мним етапом. Братство тарасiвцiв поклало органiзацiйний поча­ток полiтичного етапу українського нацiонального руху. "Символ вiри" був покладений в основу "Програми української нацiона­льноi партii", створеної студентськими громадами наприкiнцi XIX ст. Жодна з схiдноукраїнських партiй початку ХХ ст. не уникнула впливу iдей цiєї органiзацiї.

Революцiйна українськa партiя (РУП) створена 11 лютого 1900 р. на зборах студентських громад у Xapкoвi. Засновниками партiї були Д.Антонович, М.Русов, Л.Матусевич, О.Коваленко, Д.Познанський, А.Жук, М.Порш. Створена партiя складалася iз нечисленних консервативних груп Харкова, Києва, Нiжина, Пол­тави, Катеринослава, якi об'єднували студентiв, семiнаристiв, учителiв, лiкарiв та службовцiв державних i земських установ. Не будучи достатньо теоретично пiдготовленими, засновники РУП звернулися до вiдомого xapкiвcького адвоката, колишнього тарасiвця M.Mixновськогo з пропозицieю розробити проект про­грами партiї. Вже 19 лютого 1900 р. на роковинах Шевченка в Полтавi, а потiм 26 лютого у Харкові, М.Мiхновський висловив тi думки, що лягли в основу брошури пiд назвою "Самостiйна Україна”. Наприкiнцi 1900 р. у Львовi була надрукована ця брошура. Вона стала першим програмним документом Революцiйноi української партiї.

"Самостiйна Україна" не є програмою у власному розумiннi слова. У першiй частинi автор аналiзує основні положення Пере­яславського договору мiж Україною та Росiєю.

Переходячи до власне програмної частини своєї брошури, М.Мiхновський наголошує, що "часи вишиваних сорочок, свити та горiлки минули". Третя українська iнтелiгенцiя стає до бо­ротьби кривавої i безпощадної. Вона виписує на своему прапорi цi слова: "Одна, єдина, нероздiльна, вiльна, самостiйна Українa вiд гip Карпатських аж по Кавказькi".

"Але як партiя бойова, – веде далi Мiхновський, – партiя, що виросла на грунтi iстоpiї i є партiєю практичної дiяльностi, ми зо­бов'язанi вказати на найближчу мету. Ця мета – повернення нам прав, визначених Переяславською конституцieю 1654 р., з роз­ширенням її впливу на цiлу територiю українського народу в Роciї. Ми виголошуємо, що вiзьмемо силою те, що нам належить поправу, але вiдняте в нас теж силою. Наша нацiя довго нездужала, але нинi вже стає до боротьби... Ми востаннє виходимо на iсторичну арену i або поборемо, або вмремо".

Отже, у програмнiй працi "Самостiйна Українa" була лише загальна вимога незалежностi Украiни, iншi соцiально-економiчнi та полiтичнi питання не були розробленi. Через це вона зазнала критики як вiд галичан, так i вiд членiв РУП.

У груднi 1902 р. в Києвi вiдбувся І з'їзд РУП. З'їзд обрав Центральний комітет партiї у складi Д.Антоновича, С.Голiцинського та В.Козинека. Був створений "Закордонний комітет", який головним завданням мав органiзацiю видання пар­тiйноi лiтератури у Львовi i пересилки її до Схiдної України. Iз завершенням формування партiйної структури починається прак­тична дiяльнiсть РУП.

Головним завданням партiї було пiднести piвeнь полiтичної свiдомостi насамперед українського селянства. З цieю метою розгортали активну видавничу дiяльнiсть. РУП видавала чотири газети: "Гасло", "Селянин", "Добра новина", "Праця". За 1902-1904 рр. було видано за кордоном 30 найменувань брошур: "Дядько Дмитро", "Народна справа", "Чи є тепер панщина?", "Козаччина" та iн. На селах члени РУП розповсюджували газети й брошури, проводили бесiди, пропонували свої погляди, брали участь у пiдготовцi виступiв селян по Полтавщині й Харкiвщинi, у страйках робiтникiв на бурякових плантацiях Правобережжя у 1902 р.

Наприкiнцi 1902 р., коли бiльшiсть членiв Революцiйної української партiї стала вiдмовлятися вiд iдeї самостiйностi України, найрадикальнiшi її прихильники на чолi з М.Мiхновським вийшли з партiї i створили власну органiзацiю – Українську народну партiю (УНП).

Ця партiя весь час була чисельно невеликою групою української iнтелiгенцiї, яка намагалася пропонувати самостiйну iдеологiю серед широких мас українського селянства та робітництва Надднiпрянської України. Протягом 1902-1904 рр. УНП видала ряд прокламацiй: "Робiтницька справа в програмi УНП", "Десять заповiдей УНП" та iн. У своїх виданнях УНП закликала вcix українцiв об'єднатися у боротьбi з чужинцями за вiльну Україну.

Найбiльш вiдомим i таким, який викликав рiзку критику, був твip M.Mixновськогo "Десять заповiдей УНП". Особливо гостро засуджували другу й третю заповiдi, де ворогами українцiв названi росiяни, поляки, угорцi та евреї i де проголошуеться гасло "Україна для українцiв".

Вихiд нацiональних радикалiв з РУП не сприяв консолiдацiї її членiв. Процес розпаду партiї на самостiйнi органiзацiї тривав. У груднi 1904 р. У Львовi зiбрався ІІ з'їзд РУП. Були присутнiми 15 делегатiв. Члени "Закордонного комітету" запропонували об'єднатися з РСДРП, але бiльшicть делегатiв на чолi з М. Поршем не пiдтримали цiєї пропозицiї. Тодi група делегатiв – О.Скоропис-Йолтуховський, В.Мазуренко, М.Ткаченко, П.Канiвець – залишили з'їзд i створили власну "Українську соцiал-демократичну спiлку" ("Спiлка"). 12 сiчня 1905 р. група колишнiх членiв РУП випустила декларацiю "Розкол Революцiйної української партії”, яка офiцiйно оформила розкол РУП. У декларації "Спiлка" проголосила себе пролетарським елементом, котрий готовий стати до боротьби за визволення пролетарiату від буржуазної самостiйностi України. "Спiлка" не мала власної програми i у 1905 р. ввiйшла до складу РСДРП як автономна частина меншовицької фракцiї.

Члени РУП, якi залишилися пiсля виходу з неї "Спiлки", у груднi 1905 р. на своему з'їздi перейменували РУП в "Українську соцiал-демократичну робiтничу партiю" (УСДРП). Її лiдерами стали В.Винниченко, М.Порш, С.Петлюра, М.Ткаченко, Л.Юркевич та iн.

Напередоднi першої росiйської революцiї на Українi завершилося формування нацiональних лiберально-демократичних партiй – Української демократичної та Радикальної. Вони утворилися у 1904 р. на базi Всеукраїнської безпартiйної загальної органiзацiї. До цих партiй входили рiзнi верстви міської iнтелiгенцiї. Це були опозицiйнi у вiдношеннi до самодержавства полiтичнi органiзацiї. Вони вимагали демократизацiї державного устрою Pociї ("основою державного порядку в Pociї ми визначаемо федеративнi засади державного устрою"). Обидвi партiї вимагали автономії України в складi Pociї, нацiоналiзацiї землi, демократичних свобод та iн. Наприкiнцi 1905 р. УДП i УРП об'єдналися в одну Українську демократично-радикальну партiю (УДРП). Лiдерами партi були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко, Б.Грiнченко, С.Єфремов, Ф.Матушевський та iн.

Отже, на початку ХХ ст. український нацiональний рух полiтикувався. В Україні почали виникати полiтичнi партiї. Цей процес мав свої особливостi. В Українi, яка входила до складу Pociї, партiї виникали нелегально. Вони утворилися до буржуазно-демократичної революцiї. Одночасно з загальноросiйськими виникли українськi політичні партiї рiзних напрямiв – соцiалiстичного (РУП, "Спiлка"), ліберально-демократичного (УДП,УРП) i нацiонал-радикального (УНП). Вони мали між собою багато спiльного у програмних положеннях. Перш за все вони вимагали демократизацiї державного устрою Росії i автономії України.

Лекція 15

УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

1 Соціально-економічне та політичне становище в Україні

на зламі віків.

2 Революційний та опозиційний рух в Україні на початку

ХХ ст.

 

1 Соціально-економічне та політичне становище в Україні на зламі віків. На зламi двох столiть, напередоднi першої буржуазно-демократичної революцiї 1905-1907 рр., Україна була одним iз найрозвиненiших peгіонів Росiйської iмперiї. Одна з особливостей розвитку її економiки полягала в тому, що залишаючись аграрною (81,7% населення проживало на селi, а 51,8% вироблюваного нею продукту становила продукцiя сiльського господарства), їй були властивi вci капiталiстичнi риси (використання сiльгоспмашин, соцiальна диференцiацiя сiльського населення, ринок робочої сили та iн.).

Частка ряду галузей промисловостi України у структypi економiки Pociї була досить значною. Наприкiнцi XIX ст. Україна перетворилась на основний вугiльно-металургiйний район країни. У 1900 p. на неї припадало бiльше 53 % виплавки чавуну, майже 65 % загального видобутку кам'яного вугiлля, 58 % – сталi, 71% – поташу.

До кiнця XIX ст. в Українi склались тaкi великi промисловi центри, як Донецький вугiльно-металургiйний, Криворiзький i Hiкопольський залiзорудний i марганцевий басейни та Пiвденно-Захiдний цукробуряковий район. Значно прискорилось будiвництво залiзниць. У 1912 р. на Українi нараховувалось 138 пiдприємств сiльськогосподарського машинобудування, якi випускали 55% ycix сiльськогосподарських машин. Розвивалась харчова промисловiсть. На початку ХХ ст. 90% основного експортного продукту Росії – пшеницi – припадало на Україну. Тут вирощувалось 43% cвітовогo врожаю ячменю, 20% пшеницi та 10% кукурудзи, а також буряки – основна товарна сировина для виробництва цукру для Росiї i майже всієї Європи. Поширеними га­лузями господарства було виробництво тютюну та горiлки.

В Українi зосереджувалась дiяльнiсть таких монополicтичних об'єднань, як «Продамет», «Продвугiлля», «Продвагон», «Покрiвля», цукровий синдикат, якi монополiзували вiд 70 до 90-100% усього виробництва i збуту продукцiї, що контролювалась ними в цих галузях промисловостi. Виникли також банковi монополiї, роль яких на початку ХХ ст. змiнилась: вiдбувалось перетворення посередницької ролi банкiв у всесильних монополiстiв капiта­лу. Процес цей прискорила криза 1900 -1903 рр.

У 1904 р. п'ять Петербурзьких банкiв – Росiйсько-Азiатський, Петербурзький комерцiйний, Азовсько-Донський, Росiйський для зовнiшньої торгiвлi i Росiйський торговельно-промисловий – тримали у своїх руках 55,7% ycix банкових капiталiв Pociї i контролювали 52 % капiталiв металургiйної та 65 % вугiльної промисловостi. Це вже були банковi монополiї, а вони, укладаючи угоди, створювали синдикати або консорцiуми. Провiдну роль у процесi зрощування монополiстичного промислового i банкового капiталу вiдiгравав Азовсько-Донський монопольний банк. Усе це свiдчило про виникнення в Українi фiнансового капiталу – типової форми iмперiалiзму.

Посилюється у цей час i проникнення iноземного капiталу в промисловiсть України. Величезнi природнi багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку сприяли цьому. Частка iноземного капiталу в 1900 р. в Українi досягла 80-90%. Наприклад, до 1914 р. у спорудження крупних сучасних ливарень iноземнi iнвестори вклали 180 млн крб. Швидкими темпами зростали промисловi мicтa. У цей час видiляється 4 великих мicтa-центри: Одеса – 400 тис., Київ – 250 тис., Xapкiв – 175 тис. і Катеринослав – 115 тис. мешканцiв.

І все ж Україна розвивалась однобоко. За величезною бiльшiстю готових товapiв Україна залежала вiд Росії. На її долю припадало 70% видобутку сировини i лише 15% виробництва готових товapiв. До того ж росiйський центр, стимулюючи темпи економiчного розвитку України, отримував бiльшi економiчнi вигоди. Росiйський eкoнoмiст Михайло Волобуєв пояснював це так: Україна являє собою країну, яку позбавляють її капiталу полiтикою цiноутворення, коли вapтість росiйських готових товаpiв набагато перевищувала цiни на сировину. Саме так український капiтал накопичувався в Pociї.

З розвитком капiталiзму в Українi вiдбувалося соцiальне оновлення. Поповнювались ряди промислового пролетарiату в основному за рахунок мiсцевого українського населення. Данi Всеросiйського пе­репису 1897 р. засвiдчують, що близько 70% робiтникiв України становили українцi. В основному вони були зайнятi в сiльському господарствi (90%), у цукровiй промисловостi (бiля 80%), на залiзничному транспортi (близько 70%). У важкiй промисловостi Донбасу i Криворiжжя українцi становили вiд третини до половини вcix робiтникiв.

Соцiальний склад України представляли також торгова i аграрна буржуазiя, промисловцi i фiнансисти, домовласники i лихвapi. Серед них були не тiльки українцi, а й росiяни, поляки, євpeї, нiмцi, французи, бельгiйцi та iн. 40 тис. украiнцiв жили у кiнцi XIX ст. за рахунок прибутку з капiталу.

Найбiльш чисельною частиною української буржуазiї було куркульство, частка якого, особливо на Волинi i в пiвденних районах України, була бiльшою, нiж у Центральнiй Pociї. Українську буржуазiю представляли переважно власники з дрiбним капiталом. Щоправда, напередоднi першоi cвiтoвої вiйни серед неї були вже й мiльйонери, справжнi представники монополiстичного капiталу – Терещенко, Харитоненко, Семиренко, Римаренко, Арандаренко та iн.

Нова економiчна ситуацiя викликала потребу в освiчених кадрах. Вiдбувається бурхливе збiльшепня кількості iнтелiгенцiї. Зросла й кількість студентiв. У 1895 р. на Українi їх налiчувалось близько 4-х тисяч. Змiнюється соцiальне походження iнтелiгенцiє. У 1900 р. тiльки 20-25% походило з найбагатших верств; решта – вихiдцi з мiщан, священикiв i рiзночинцiв.

Щодо ситуацiї на селi на той час. Бiльша частина українського селянства гостро вiдчувала земельний голод. Дворянам належало 64,5% yciєї приватної землi. В окремих губернiях України земельнi володiння дворян становили до 340 десятин на одне помiщицьке господарство. Йому протистояло дрiбне надiльне землеволодiння селян. Напередоднi революцiї 1905 р. в Українi близько 3 млн селянських дворiв володiли 20 млн десятин землi. У середньому на двiр припадало 6,5 десятин, на одне бiдняцьке господарство – 3,7 десятини. Малоземелля змушувало селян орендувати помiщицьку землю. Поширення оренди супроводжувалося зростанням орендних цiн. Характерна риса землеволодiння – iснування общин, особливо у Слобiдськiй Українi. На Чернiгiвщинi общинники становили половину власникiв сiльських господарств. Тяжкими були позички натурою та проценти за них, податковий тягар.

Надзвичайно загострилися глибокi суперечностi в соцiально­економiчному життi України в зв'язку з новою свiтовою економiчною кризою. Вона тривала протягом 1900-1903 рр. i вразила пiдприємства важкоi промисловостi, зокрема металургiйну й вугільну, що спричинило нагромадження запасiв чавуну i зниження цiн на промислову продукцiю. Скорочувалось число промислових пiдприємств. Наприклад, у Луганському гiрничому районi на початку 1901 р. з 10 доменних печей працювало тiльки три, в Ка­теринославському з 14 – вісім.

Видобуток вугiлля в Донбасi з 691,4 млн пудiв у 1900 р. знизився до 654,9 млн пудiв у 1902 р., але в 1903 р. знову зрiс до 707 млн пудiв.

У процесi кризи було звiльнено значну кiлькiсть робiтникiв. Це набрало особливої гостроти у зв'язку з тяжким становищем народних мае, оскiльки ще до застою в промисловостi долучалося голодування селян.

Незважаючи на те, що Україна являла собою район досить розвинутого капiталiстичного сiльського господарства i промисло­вості, вона була одночасно кpaєм, де розвиток виробничих сил i культури гальмувався важким соцiально-полiтичним i нацiо­нальним становищем, що завдавало великої шкоди розвитку ви­робничих сил i культури.

Усе це сприяло зростанню почуття впевненостi в силах i мож­ливостях українського суспiльства, посилило прагнення Надднi­прянської України добитись нацiональних прав не поклонами уряду, а органiзованою боротьбою. Україна пiдняла на новий piвeнь боротьбу проти русифiкацiї, за вiльний розвиток української мови i культури.

Таким чином, на Українi створюються об'єктивнi соцiально-економiчнi й полiтичнi передумови зростання революцiйного i нацiонального руху.

 

2 Революційний та опозиційний рух в Україні на початку ХХ ст. На початку ХХ ст. на полiтичну боротьбу проти царського самодержавства, панування помiщикiв i буржуазiї, разом з трудящими вciєї Pociї пiднiмалися й робiтники та селяни України. Це була класова, революційна боротьба – складова частина всеросійського революційного руху.

Важливою подiєю в icтopiї революцiйноi боротьби початку ХХ ст. була Xapківськa мaївкa 1900 р. Вимоги, що їx висували робiтники 1 Травня: свобода спiлок, страйкiв, зборiв, слова, друку, недоторканicть особи й участь у законодавствi, встановлення 8-годинного робочого дня для вcix робiтникiв, скасування надурочних робiт, обов'язкове державне страхування робiтникiв i вiдповiдальнicть хазяїв за нещаснi випадки та iн. За розробленим планом робiтники вcix заводiв i фабрик Харкова мали припинити роботу, вийти на вулицю, провести загальну демонстрацiю, потiм зiбратися на Кінний майдан, де мав вiдбутися загальномicький мітинг.

Але через недостатню організованість соцiал-демократів і через те, що план став відомий владі, які розмістили на вулицях вiйська й зумiли роз'єднати заводський i залiзничний райони, план повнiстю здiйснити не вдалося.

Однак, не зважаючи на це, святкування 1 Травня в Xapкoвi вилилося в могутнiй страйк i масову полiтичну демонстрацiю, в яких взяли участь понад 10 тис. робiтникiв.

Святкування Першого травня 1900 р. в Xapкoвi, будучи одним з яскравих проявiв мiжнародної пролетарської солiдарностi трудящих країни, мало велике значення для розгортання революцiйного руху в Росії. Цей виступ харкiвських робiтникiв наочно показав, що робiтники не тiльки доросли до полiтичної боротьби, а що вони її уже розгортають.

У 1901-1902 рр. революцiйний робiтничий рух наростав. Велике значення для його посилення в Українi мали заворушення та виступи у великих пролетарських центрах Росії: першотравневий страйк 1901 р. на вiйськовому Обухiвському заводi в Петербурзi, що перерiс у криваву сутичку мiж робiтниками й вiйсь­ками, страйки й демонстрації в березнi 1902 р. в Батумi, першотравнева демонстрацiя 1902 року в Cоpмовi, загальномicький страйк робiтникiв Ростова-на-Дону у листопадi 1902 р. та iн.

Численнi страйки й демонстрації в 1901-1902 рр. прокотилися й по Українi. 11 березня 1901 р., на заклик Київського комітету РСДРП, в Києвi вiдбулася масова демонстрацiя робiтникiв i студентiв, яка, за визначенням «Искры», пройшла блискуче. Першотравневi демонстрації у 1901 р. вiдбулися в Xapкoвi, Катеринославi, Києвi. 28 листопада - 2 грудня 1901 р. вiдбулася демонстрація сту­дентiв i робiтникiв у Xapкoвi.

У лютому 1902 р.. полiтичнi демонстрації пройшли у Києвi, Катеринославi, Одесi, Полтавi. Могутнiми полiтичними страйками й демонстрацiями вiдзначили робітники Перше травня 1902 р. Досвiд показував, що у страйках i демонстрацiях 1902 р. пролетарiат уперше протиставляв себе, як клас, yciм іншим класам i царському урядовi.

У 1903 р. страйковий рух по всiй кpaiнi, в тому числi й в Укрaїнi, пiднявся на новий, вищий рiвень. Уперше в істopiї полiтичнi страйки охопили одночасно великий район – Україну i 3акавказзя, весь Пiвдень Росії.

1 липня застрайкували робiтники Баку, 12 липня страйк почався в Тифлiсi, 17 липня – у Батумi i через кiлька днiв охопив усе 3акавказзя. Одночасно він розгорнувся й в Українi.

В ycix важливих центрах загальним страйком керували комiтети РСДРП. Одеський, Київський, Катеринославський, Миколаївський та iншi комiтети РСДРП випускали й розповсюджували вiдозви, в яких закликали робітників до полiтичних страйкiв i демонстрацiй, формулювали їх вимоги: повалення самодержавства, полiтичнi свободи, 8-годинний робочий день, безпосередньо органiзовували їх виступи.

В Українi першими застрайкували робітники залiзничних майстерень Одеси. Через кiлька днiв до страйку включилися портовики, матроси, потiм робiтники заводiв та фабрик i 17 липня страйк в Одесi став загальним, охопивши близько 50 тис. робiтникiв. Цьoгo дня в мicтi вiдбулася полiтична демонстрацiя.