Головне місце посідало сільське господарство, яке мало давні традиції І досягло високого рівня розвитку.

Землеробські знаряддя праці були різноманітними і підрозділялись на ручні (коси, серпи, мотики, заступи, ціпи тощо) і тяглові (вузьколезе рало без полозу, широколезе рало з полозом, плуг, борона, соха).

До зернових культур, які вирощували на Русі належали жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, а до технічних – льон та коноплі.. Кожна з рослин культивувалася там, де були для неї відповідні кліматичні умови.

У Київській Русі існувало кілька систем землеробства. У лісових районах – підсічно-вогнева. При цьому широко застосовувалася сокира, а у лісостепових і степових – перелогова.

Природні умови країни були сприятливі для розвитку скотарства (розводили коней, волів, корів, кіз, овець).

Серед промислів виділяється мисливство, бортництво, рибальство. Успішно розвивалося збиральництво диких фруктів, горіхів, ягід, грибів тощо. Ця галузь господарства, безумовно, мала велике значення, тому що забезпечувала населення додатковими продуктами харчування.

Важливим елементом економіки було місто, яке уявляло собою центр ремісного виробництва, торгівлі, адміністративного управління. Ремісники виготовляли понад 150 видів ремісничих виробів, у тому числі 22 – знарядь праці, 46 – ремісничих інструментів, 16 – зброї, 37 – хатнього начиння, 19 – прикрас, 10 – кінської збруї та спорядження вершника. Всі ці вироби виготовляли руські майстри, лише деякі з них (наприклад, заготівки мечів) завозилися з інших країн. Найбільше на Русі цінувалися ковалі, які володіли багатьма технологічними прийомами обробки заліза: ковкою, зварюванням, загартуванням, різанням, обточкою, поліровкою, інкрустацією кольоровими металами.

Внутрішня торгівля в Київській Русі була розвинена слабо, тому що господарство носило натуральний характер. Ремісники виготовляли товари на замовлення. У кожному удільному князівстві розвивалися однакові галузі господарства. Продукції виготовлялося стільки, скільки необхідно для самозабезпечення.

Обмін між територіально віддаленими контрагентами здійснювався через постійні або періодичні ринки, що діяли у кожному місті та багатьох селах. Такі села називалися погостами, що означало місце “гостьби” – торгівлі.

З літописів відомо про найважливіші торговельні шляхи, якими Русь здійснювала торговельні зв’язки з іншими країнами: соляний, грецький, залозний. Соляний зв’язував Подніпров’я з Галицькою землею, грецький – Русь і північні країни з Візантією, залозний проходив з Подніпров’я на південний схід до Азовського моря аж на Кавказ. Київська Русь торгувала з багатьма країнами Сходу і Заходу, як сусідніми, так і віддаленими. Вона постачала на зовнішній ринок хутро, мед, віск, шкіру, ремісничі вироби, рабів. На Русь надходили предмети розкоші, прянощі, вино, мечі, кольчуги, дорогі тканини, золото, олії тощо.

У Київській Русі існували навіть купецькі об'єднання, які спеціалізувалися на торгівлі з певними країнами і певними видами товарів.

Про високий рівень розвитку торгівлі свідчить практика кредитних операцій.

Розвинена торгівля неможлива без грошового обігу. Спершу поширення набули іноземні монети, зокрема, арабські драхми, західноєвропейські динарії. Довготривалий час використовувалася власна грошова одиниця – куна (шкіра куниці або білки) та гривна (злитки срібла вагою 95-197 грамів). За Володимира Святославовича почали карбувати монету – срібники і золотники, а згодом карбованець.

Однак високий рівень торгівлі в Київській Русі не змінив натурального характеру господарства.

Таким чином, характерною рисою Київської Русі були швидкі темпи економічного розвитку.

 

4 Основні напрями зовнішньої політики Київської Русі. Важливе місце в діяльності київських князів займала зовнішня політика – взаємини з іншими державами. Перше місце у зовнішній політиці посідали військові походи, які виконували різні функції.

Київська Русь перебувала у постійній боротьбі зі східними кочовими племенами. Так, князі Олег та Ігор воювали проти хозар, яких остаточно розбив Святослав, підкоривши їхню державу Хозарський каганат.

Ще одним ворогом Русі були печеніги. З ними вперше зіткнувся Ігор, від їхніх рук у 972 р. загинув Святослав, але у 1036 р. печеніги були розгромлені Ярославом Мудрим. На честь цієї перемоги було збудовано Софійський собор у Києві.

Після розгрому печенігів у причорноморських степах з’явилися половці. Перша велика битва з ними сталася у 1068 р. на річці Альті, однак вона була програна тріумвіратом Ярославичів. Найбільше відзначився у боротьбі з половецькими ханами Володимир Мономах: з його ініціативи між 1103 р. та 1116 р. було здійснено п’ять великих і переможних походів русичів у Половецький степ. У результаті після 1116 р. половецькі хани чверть століть не наважувалися нападати на Русь.

Ще одним напрямком військових походів було завоювання нових територій і торговельних шляхів. Зокрема, Олег здійснив кілька походів на південно-західне узбережжя Каспійського моря (землі Арабського халіфату). Ігор поширив свій вплив на східний Крим, Тамань, де було створене Тмутараканське князівство, а також здійснив похід на Закавказзя, підкоривши Дербент, Ширван і Бердаа.

Святослав спочатку зосередив воєнну активність на Сході, підкоривши волзьких булгар, мордву, ясів і косогів на Північному Кавказі, а згодом розпочав боротьбу за Подунав’я.

Володимир Святославович завершив процес складання державної території. На сході Русь контролювала Волго-Окський басейн, на заході – сягала Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, на півночі – Чудського, Ладозького, Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.

Ярославу Мудрому довелося протягом тривалого часу захищати західні кордони та відвойовувати у поляків Червону Русь.

Іншим важливим напрямом були походи на Візантію. З метою зміцнити становище Русі на міжнародній арені, захистити південні рубежі, а також розширити торгівлю з Візантією були здійснені походи на Константинополь київських князів Аскольда (860 р.), Олега (907, 911 рр.), Ігоря (941, 944 рр.), Святослава (969-971 рр.), Володимира (989 р.), Ярослава (1043 р.).

Другим напрямом зовнішньої політики була зовнішня торгівля. Київська Русь торгувала медом, пшеницею, зброєю, хутром, воском й іншими товарами з Візантією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Арабським халіфатом. Руські купці везли з інших країн шовкові тканини, прикраси, вино, золото.

Велике значення у здійсненні зовнішньої політики мали дипломатичні зв’язки, зокрема підписання міжнародних договорів. Цей напрямок започаткував Олег, уклавши у 907 р. угоду про безмитну торгівлю Русі з Візантією, а у 911 р. – мирний договір про регламентацію політичних, дипломатичних і торговельних відносин між Візантією і Руссю. Аналогічні угоди були укладені Ігорем у 944 р. і Святославом у 971 р.

Княгиня Ольга здійснила два візити до Константинополя у 946 р. і 957 р., під час яких усно уклала союзницькі угоди з Візантією.

Київська Русь вела також жваві дипломатичні відносини з Германською імперією. Їх започаткувала Ольга, відправивши посольство до Оттона Першого у 959 р., а у 1030-1031 і 1040-1043 рр. успішно цю традицію продовжив Ярослав Мудрий.

Слід зазначити, що династичні шлюби, розпочинаючи з кінця Х ст., почали займати провідне місце у зовнішній політиці Київської Русі. Саме вони були виявом високого авторитету слов’янської держави на міжнародній арені.

Першим розпочав укладання шлюбів з представницями інших династій Володимир Святославович, одружившись у 989 р. на Анні – сестрі візантійського імператора, а після її смерті у 1011 р. – на германській принцесі, і одруживши сина Святополка на дочці польського короля. Цю традицію успішно продовжив Ярослав Мудрий, отримавши прізвисько “тесть і зять усієї Європи” за те, що три його дочки були видані заміж за французького, норвезького та угорського королів, а три сини відповідно одружені з дочкою візантійського імператора, з сестрою польського короля та з онукою германського імператора. Окрім цього, сестра Ярослава Добронега була дружиною польського короля Казимира, а сам Ярослав був одружений на шведській принцесі.

Династичні зв’язки київського двору з дворами Візантії і західноєвропейських країн успішно продовжувалися і в період правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава. Зокрема, Володимир Мономах був одружений на дочці англійського короля, його син – з дочкою шведського короля, а донька вийшла заміж за візантійського царевича. Зятями ж Мстислава Володимировича стали візантійський імператор, норвезький і датський принци, угорський королевич.

Таким чином, Київська Русь проводила активну зовнішню політику, здійснюючи її різними методами.

 

5 Прийняття християнства. Реформування язичництва і запровадження шестибожія Володимиром Святославовичем не сприяли державному будівництву, розвитку освіти, культури та писемності, піднесенню авторитета Київської Русі на міжнародній арені. Давньоруська держава в очах християнських країн залишалася “поганською”, тому в середині 80-х років Х ст. князь Володимир та його оточення приймають рішення про хрещення Русі.

Володимир схилявся до прийняття християнства візантійського обряду. Перевагою цієї релігії було те, що церковний владика залежав від світської влади. Однак Володимир побоювався потрапити у залежність до візантійського імператора. Доля посміхнулася амбітному київському князю: імператор Візантії Василь запросив у нього допомоги у боротьбі з повсталими боярами. Князь не відмовив, але висунув вимогу одружитися на сестрі імператора Анні. Василь дав згоду на шлюб в обмін на хрещення Володимира і запровадження християнства на Русі. Володимир погодився і між Руссю та Візантією у 987 р. було укладено угоду.

Добре озброєний та дисциплінований 6-тисячний загін русичів допоміг придушити повстання у Візантії, однак Василь своєї угоди не виконав. У відповідь Володимир у 988 р. здійснив стрімкий похід на Крим, що належав Візантії і здобув Корсунь (колишній Херсонес). Василь змушений був погодитися на шлюб своєї сестри з київським князем. Урочистий шлюб відбувся восени 989 р., а навесні 990 р. Володимир з дружиною повернувся до Києва, звідки розпочав енергійно насаджувати християнство “вогнем та мечем”. У літописі події 988, 989 та 990 рр. зведені під однією датою – 988 р. Тому традиційно саме 988 р. вважається роком запровадження нової релігії на Русі.

Як вже зазначалося християнство насаджувалося силою, нищилися язичницькі капища, ідоли, а на їх місті будувалися церкви. Процес християнізації Київської Русі тривав кілька століть. На Русі була встановлена митрополія, підпорядкована константинопольському патріархові.

Запровадження християнства на Русі мало позитивні наслідки. Розвивається мистецтво, освіта і письменство під впливом візантійсько-болгарських поглядів. Також християнство сприяло укріпленню політичних й культурних зв’язків Русі з Візантією, Болгарією, західноєвропейськими державами, стало підґрунтям для зміцнення центральної влади князя. Слід додати, що відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Київської Русі, народилося літописання.

 

Лекція 4