Визвольна війна українського народу

(1648-1654 рр.)

 

1 Передумови та причини війни 1648-1654 рр.

2 Рушійні сили, цілі та характер війни. Періодизація подій.

3 Переяславська рада, «Березневі статті» 1654 р. та їх істо-

ричні наслідки. Оцінка статей в історичній літературі.

 

1 Передумови та причини війни 1648-1654 рр.. Визвольна війна українського народу середини XVII ст. стала однією з найвизначніших подій, як у світовій, так і у вітчизняній історії. Саме вона призвела до геополітичних змін на сході Європи.

Події 1648-1657 рр. були цілком закономірним явищем, бо спрацював комплекс причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних. Серед об’єктивних причин виділяються політичні, соціально-економічні та національно-релігійні.

Люблінська унія 1569 р. призвела до входження українських земель (за винятком Закарпаття, Буковини та Чернігово-Сіверщини) до складу Польщі. Остання заявила про те, що відбулося возз’єднання споконвічних польських земель. Таким чином, українці втратили надії на отримання державності.

Внаслідок унії відбулася денаціоналізація української еліти (магнатів, шляхти), яка консолідувалася з польською на засадах польської національної ідеї. Єдиним носієм ідеї відновлення української державності стає козацтво. Саме воно з кінця ХVІ ст. виступає за повернення прав і вільностей українського народу і створює своєрідну державу у Південному регіоні – Запорізьку Січ.

Отже, інтереси політичного розвитку України зіткнулися з інтересами Речі Посполитої.

Напередодні війни ускладнюється соціально-економічна ситуація в Речі Посполитій, насамперед, це стосуэться українських земель.

З оформленням фільваркового господарства зміцнюється феодальна власність на землю та посилюється закріпачення селянства. Ще донедавна вільних селян Південного і Східного регіонів України змушували відробляти на панщині по три-чотири, а у Східній Галичині та на Волині панщина сягала п’ять-шість днів на тиждень. Додатково селяни виконували на користь феодалів різноманітні повинності.

Ситуація ускладнювалася ще тим, що магнати та шляхта здавали свої володіння в оренду. Орендарі, прагнучи повернути з прибутком вкладені гроші у найкоротший термін, нещадно експлуатували селянство, виснажуючи землі та не дбаючи про майбутні наслідки.

Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Міщани, що мешкали у приватновласницьких містах, виконували обтяжливі повинності на користь власників міст і сплачували податки. У містах з Магдебурзьким правом самоврядування постійно обмежувалося. Зокрема, все частіше війтів не обирали, а призначав польський уряд. Окрім цього, магнати та шляхта успішно конкурували з міщанством у торговельно-промисловій сфері. Це пояснювалося тим, що польський уряд дарував магнатам і шляхті право на безмитну торгівлю і монополію на виробництво та переробку різної продукції. Таким чином, не витримуючи конкуренції, міщани розорялися.

Погіршується становище і українського козацтва. Запорозьке козацтво не визнавалося владою і було поза законом. Задля попередження втеч до Запорізької Січі було збудовано фортецю Кодак.

Незадоволене своїм становищем було реєстрове козацтво. Після придушення повстання 1637-1638 рр. і підписання “Ординації Війська Запорізького реєстрового” його кількість було скорочено до 6 тисяч осіб, всі виключені з реєстру, автоматично ставали кріпаками. Також обмежувалося самоврядування, зокрема, скасовувалася виборність старшини, ліквідувався козацький суд. Тепер замість гетьмана було призначено польського комісара, а усі посади козацької старшини зайняла польська шляхта. Козакам своєчасно не сплачували зарплату, відбирали землю, а також їх почала експлуатувати польська адміністрація. Слід також додати, що фермерське козацьке господарство вступало в протиріччя з існуючою фільварково-панщинною системою, що також ускладнювало ситуацію.

Об`єктом утисків і експропріації з боку магнатів ставала навіть шляхта, переважна частина якої все ще була православною.

Таким чином, усі верстви були невдоволені існуючим становищем і готові до боротьби.

Вибуховість ситуації посилювалася національно-релігійним гнітом. Польський уряд проводив послідовну політику усунення православних українців від управління. Так, усі посади в українських містах віддавалися полякам або іноземцям, а православним єпископам забороняється засідати в Сенаті. Також православним українцям чинилися перешкоди при вступі до цехів, у заняттях промислами, торгівлею, ремеслами. Як наслідок, українці були на межі перетворення в “селянську націю”.

Проводилося насильницьке окатоличення (закривалися православні церкви, монастирі, відбиралися землі, які передавалися католицькій церкві) та ополячення. Православні повинні були сплачувати церковну десятину на користь католицької церкви. Нерідкими були і етнічні чистки, особливо під час загострення національно-визвольної боротьби.

Щодо суб’єктивних причин, то в Речі Посполитій королівська влада була слабкою. Не в змозі власними силами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони самі їх захищатимуть. Магнати ж ставали чинником нестабільності й напруженості. Насильство, анархічні тенденції, слабкість авторитету королівської влади призвели до беззаконня на Україні. Вимоги польської шляхти дедалі зростали, особливо після того, як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 році.

Водночас королівський уряд утратив контроль над козацтвом, яке перетворювалося на впливову військову силу в Україні. У свою чергу козацько-селянські повстання кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. сприяли накопиченню досвіду ведення боротьби, зростанню національної самосвідомості, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі до переможного кінця.

Важливою передумовою було і розширення впливу на суспільство Запорізької Січі, яка виступала своєрідним зразком державності.

Відтак із посиленням політичного, соціально-економічного та національно-релігійного гніту в українському суспільстві зростала готовність і здатність боротися проти цього.

А поява на історичній арені такої особистості, як Б. Хмельницький, зробила можливим початок козацького повстання, яке переросло у національно-визвольну війну.

Як відомо, спонукальною причиною підняття повстання була особиста кривда, завдана Богдану польським шляхтичем Д.Чаплинським. Останній пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, забив до смерті малолітнього сина та захопив дружину. Хмельницький звертався до польського суду, однак правди так і не знайшов. Як наслідок Богдан готує повстання, однак про його наміри дізнаються поляки. Рятуючись від них, Хмельницький із прихильниками у січні 1648 року втікає на Запорозьку Січ. За короткий час він здобуває підтримку запорожців й обирається гетьманом Війська Запорозького. А у лютому 1648 р. розпочинається національно-визвольна війна.

Отже, в Україні напередодні 1648 р. зав’язався вузол протиріч, які розв’язати польська влада виявилася неспроможною.

 

2 Рушійні сили, цілі та характер війни. Періодизація подій. Основною рушійною силою війни було козацтво. Саме воно становило кістяк армії та під час війни перетворилося на політичну еліту.

Активну участь у війні брало і українське селянство, особливо упродовж 1648-1652 рр. На жаль, селянство західноукраїнських земель, починаючи з осені 1649 р. відходить від боротьби й знову потрапляє у залежність від польських панів.

Масового характеру набула участь у війні міщан. Саме їхня підтримка допомогла повстанцям опанувати найміцніші міста-фортеці. В окремих регіонах, зокрема, на Західному Поділлі, Житомирщині, Галичині, частині Волині (Луцький повіт) міщани відігравали провідну роль в організації боротьби з поляками.

До повстанців також приєдналася частина української православної шляхти. Упродовж 1649-1650 рр. відбулося масове “покозачення” шляхти Брацлавщини, Київщини та Чернігівщини. Шляхта повністю комплектує полковий писарський штат та штати генеральної військової канцелярії, тому що ця служба потребувала освіти, знання законів, канцелярсько-бюрократичної роботи та дипломатичного етикету.

Частина українського православного духовенства підтримала повстанців. Однак верхівка його, незважаючи на урочисту зустріч Б. Хмельницького в Києві взимку 1648 р., проявляла непослідовність і хитання у захисті національних інтересів.

Таким чином, з самого початку у війні брали участь представники усіх соціальних верств населення українських земель. Основною метою українців було звільнення з-під гніту Польщі та побудова власної держави, однак статус її визначався протягом усієї війни.

Ще однією метою війни була ліквідація усіх форм експлуатації, виборення особистої свободи, ліквідація фільварково-панщинної системи господарства та розвиток фермерського типу на засадах дрібної приватної власності на землю.

Основним гаслом війни, яке об’єднувало усіх повстанців було “За православ’я, проти католицизму та унії”, тобто відвоювання прав і привілеїв православної церкви.

Отже війна носила національно-визвольний, релігійний та соціальний (антифеодальний) характер.

У розвитку війни зазначаємо чотири етапи:

Перший етап війни (1648 р.) характеризується найбільшим розмахом повстання і виключними успіхами повстанців. На цьому етапі виділяються переможні битви під Жовтими Водами (5-6 травня), Корсунем (15-26 травня) і Пилявцями (21-23 вересня). Б. Хмельницьким розіслані у різні райони козацькі загони, йде руйнування польських і становлення українських інституцій. Водночас розгортається селянська війна. Повстанці контролюють Лівобережжя, частину Правобережжя, здійснено похід на західноукраїнські землі. Завершується період урочистим в’їздом Б. Хмельницького до Києва, де його зустрічає народ та представники духовенства на чолі з митрополитом Косовим й Ієрусалимським патріархом Паїсієм, представники Молдови, Туреччини, Валахії, Семигороддя.

Другий етап (1649-1653 рр.) відзначається боротьбою між ворогуючими сторонами з переміжним успіхом. На цьому етапі були сформульовані Б. Хмельницьким основні принципи національної державної ідеї, сутністю якої було створення незалежної соборної держави.

Серед військових подій слід виділити переможну для українців Збаразько-Зборівську кампанію (10 липня-17 серпня 1649 р.), невдалу Берестецьку битву (28 червня-10 липня 1651 р.) і переможну Батозьку (1-2 червня 1652 р.).

Слід зазначити укладені на цьому етапі Зборівську (18 серпня 1649 р.) та Білоцерківську (28 вересня 1651 р.) угоди. Згідно з першою під контролем гетьмана опинилися Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, які об’єднувалися в Українську державу зі статусом автономії. Білоцерківська угода, підписана після поразки під Берестечком, зводила нанівець автономію Української держави (гетьман контролював тільки Київське воєводство). Тільки після битви під Батогом Українська держава здобуває незалежність, однак невдала Жванецька облога (21 жовтня-15 грудня 1653 р.) ставить знову під загрозу її існування. Поразки були спричинені зрадою татар. Таким чином, військово-політичний союз з Кримським ханом ставав фатальним для реалізації державної ідеї і змушував Хмельницького шукати нового союзника з метою розгрому Речі Посполитої й возз’єднання в межах держави усіх етнічних українських земель.

Третій етап (1654-1655 рр.) ознаменувався війною України проти Речі Посполитої в союзі з Московським царством. Цей етап розпочинається утворенням у березні 1654 р. конфедеративного союзу з Московським царством, і робиться нова спроба домогтися возз’єднання українських земель у межах національної держави. Восени 1655 р. було визволено Західний регіон, але через протидію Швеції та агресії Криму Б. Хмельницький змушений був відступити. У політичному розвитку намітилася тенденція щодо утвердження монархічної форми правління в особі спадкового гетьманату.

Четвертий етап (1656-1657 рр.) відзначається погіршенням геополітичного становища Української держави. Московія, налякана успіхами шведського короля Карла Х у Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою. Виходячи із ситуації, гетьман взяв курс на створення коаліції з Семигородським князівством і Швецією за умови визнання західноукраїнського регіону складовою частиною Української держави. Козацькі війська захопили землі Волині, Турово-Пінщини, Берестейщини, а шведи – більшу частину Польщі. Однак невдовзі розпочалися невдачі для коаліції, внаслідок чого вона зазнала краху. Це стало останнім потрясінням для хворого Б. Хмельницького і 27 липня 1657 р. він помер. З його смертю, на нашу думку, закінчується національно-визвольна війна.

У політичному розвитку подій останнього періоду війни відбулася реалізація ідеї спадкоємності гетьманської влади. Корсунська рада (квітень 1657 р.) обрала гетьманом Ю. Хмельницького.

 

3 Переяславська рада, «Березневі статті» 1654 р. та їх історичні наслідки. Оцінка статей в історичній літературі. Основним військово-політичним союзником Української держави протягом першого та другого етапів війни було Кримське ханство, однак постійна зрада хана ставала фатальною для реалізації державної ідеї. У цій ситуації поставала проблема пошуку нового союзника з метою розгрому Речі Посполитої й возз’єднання в межах держави усіх етнічних українських земель.

На його думку існувало два потенційних кандидата на цю роль – турецький султан та московський цар. Більшість старшини надавала перевагу союзу з Московією, що пояснюється кількома причинами:

приналежність московського царя до православного віросповідання;

наявність в історичній пам’яті українського народу ідеї спільної політичної долі за часів Київської Русі;

відсутність у суспільстві антимосковських настроїв;

близькість мови і культури;

військово-політична слабкість Московського царства у порівнянні з Туреччиною.

Останнє давало надію на збереження Україною державної самостійності.

Треба зазначити, що Московія з самого початку війни надавала козацькому війську допомогу продовольством, фуражем та сукном. Однак відкрито виступити на боці України московський цар Олексій Михайлович Романов не поспішав. Зазнавши тяжких втрат у війні з Річчю Посполитою, цар вважав за необхідне почекати та подивитися, як козаки й поляки виснажать один одного. Проте у 1653 р. під загрозою укладання союзу між Україною і Туреччиною і в результаті тривалих переговорів Олексій Романов скликав Земський собор. 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорізьке (офіційна назва Української держави) під “государеву високу руку” й оголосити війну Речі Посполитій.

29 жовтня московське посольство на чолі з думним боярином Василем Бутурліним виїхало в Україну з метою юридичного оформлення військово-політичного союзу з гетьманом і старшиною. Така рішучість у діях Москви була викликана побоюванням московського царя щодо зближення України з Туреччиною та небажанням зміцнення Польщі у разі її перемоги.

У грудні 1653 р. московське посольство зустрілося з гетьманом, старшиною та його полковниками в Переяславі, поблизу Києва. 18 січня 1654 р. Хмельницький після наради зі старшиною та полковниками, скликає Загальновійськову раду, на якій було ухвалено остаточне рішення про перехід України під протекторат царя. Далі переговори ледь не зайшли у глухий кут. Це було спричинено відмовою московської делегації приймати присягу на вірність Україні. Тільки усвідомлення цілковитої безвиході, неспроможності власними силами зберегти державність та довести війну до переможного кінця, змусили Б. Хмельницького погодитися на однобічну присягу цареві.

Протягом січня-березня 1654 р. мешканці 177 населених пунктів приймали присягу московській делегації. Однак не завжди цей процес проходив без конфліктів. За різними причинами не склали присяги козаки Уманського та Брацлавського полків, київський митрополит Косов взагалі відмовився її приймати, в деяких селищах Полтавського та Кропивнянського полків побили представників царя, Чорнобильські міщани неохоче приймали присягу. До Москви доходили також свідчення про складення присяги українцями під чужими іменами. Незважаючи на вказані випадки, більшість населення України присягала з вірою, що союз з Москвою допоможе вирішити українські проблеми.

Слід відзначити, що ані на Переяславській раді, ані на переговорах з московськими послами гетьман та старшина не отримали ніяких гарантій, були тільки усні обіцянки щодо підтвердження царем українських прав та вільностей. Задля юридичного оформлення військово-політичного союзу до Москви було відправлено українську делегацію на чолі з Генеральним суддею С. Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею. На жаль, на переговорах Зарудний та Тетеря замість дотримання українських інтересів виторгували привілеї для себе. Цар подарував їм маєтки в Україні та затвердив замість 23 пунктів тільки 11 статей, а також видав “Жалувану грамоту.”

Зазначені 11 статей в історії відомі як “Березневі статті” або “Статті Богдана Хмельницького”. На жаль, оригінал договору не зберігся, до нас дійшли тільки копії, тому угода була предметом частих суперечок учених.

Щодо змісту “Березневих статей”, то вони передбачали збереження в Україні існуючої форми правління, й устрою інституцій державної влади, території, судочинства, армії в 60 тисяч реєстрових козаків, фінансової системи, територіально-адміністративного поділу, нової моделі соціально-економічних відносин, цілковитої незалежності в проведенні внутрішньої політики. Суверенітет України частково обмежувався узгодженням кандидатури в Москві, контролем за внутрішньополітичною діяльністю (гетьман через посередництво Москви мав відносини з Річчю Посполитою та Туреччиною), а також податки збиралися під контролем Москви і частина їх спрямовувалася до Москви. Московське царство у свою чергу зобов’язувалося захищати Україну від поляків, турок та татар.

Таким чином, за своїми формально-правовими ознаками договір нагадував угоду про встановлення протекторату, але, як вважають сучасні історики, за змістом передбачав створення конфедеративного союзу під верховенством Москви.

Слід також акцентувати увагу на тому, що договір кваліфікувався як вічний, проте правова частина його була лише чинною на період гетьманування Б. Хмельницького. Кожний наступний гетьман укладав нові статті, які складалися з двох частин: перша – “Статті Богдана Хмельницького”; друга – “Нові статті” (додаткові).

В історичній та юридичній літературі “Березневі статті” оцінюються по-різному. Причиною цього є, як вже зазначалося, втрата оригіналу та конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями стосовно статусу України.

Деякі дослідники (переважно російські) вбачали в угоді повну чи неповну інкорпорацію України Росією або ж автономію України у складі Московського царства (В. Мякотин).

Інші дослідники вважали, що угода 1654 року являє собою або реальну унію двох держав (М. Дьяконов), або персональну унію в особі московського царя Олексія Романова (В. Сергєєвич). Існує також думка, що статті є договором васалітету (М. Грушевський, І. Крип’якевич, Д. Дорошенко), згідно з яким сильніша сторона (московський цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючись в її внутрішні справи. Українці ж в обмін зобов’язувалися сплачувати цареві податки та надавати військову допомогу.

Б. Галайчук вважає статті псевдопротекторатом, квазіпротекторатом.

В. Липинський вказує на оформлення військового союзу двох держав, скріпленого протекцією московського царя. О. Оглоблин оцінює угоду як воєнно-політичний союз.

Останнє тлумачення “Березневих статей” з’явилося у 1954 р. під час пишних святкувань трьохсотріччя Переяславської ради. У радянській історіографії було оголошено, що визвольна війна та підписання угоди стали кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз’єднання і саме возз’єднання цих двох народів було основною метою війни 1648-1657 рр., але це тлумачення не відповідає історичним фактам.

Однак, незважаючи на невизначену оцінку угоди, Переяславська рада та “Березневі статті” були для України ані трагедією, ані гоньбою. Їх історичне значення полягало у наступному:

статті засвідчили юридичне відокремлення й незалежності Війська Запорізького від Речі Посполитої;

Росія юридично визнавала суверенітет України;

перед Україною відкривалася перспектива довести війну з Польщею до переможного кінця і возз’єднати усі українські землі;

для нащадків він був доказом суверенності України.

Водночас слід пам’ятати, що Московська держава проводила політику жорстокої централізації і мала на меті перетворити Україну в одну зі своїх провінцій. Тому відразу після підписання угоди цар почав обмежувати суверенітет України, відміняючи права і привілеї населення.

Отже, війна була обумовлена комплексом об’єктивних та суб'єктивних чинників і стала закономірним явищем в історії. Визвольна боротьба охопила усі соціальні верстви українського суспільства. Вони об’єдналися під гаслом “За православ’я”. Еволюція поглядів Б. Хмельницького щодо майбутнього статусу Війська Запорозького визначала динаміку та різновекторність зовнішньої політики.

 

Лекція 8