Громадянська війна в Україні

(1918 – 1920 рр.)

1 Причини громадянської війни.

2 Окупація України німецькими та австро-угорськими вій-

ськами.

3 Українська гетьманська держава.

4 Прихід до влади Директорії та її діяльність у 1919 - 1920

рр.

5 Проголошення ЗУНР та її злука з УНР.

6 Підсумки та наслідки громадянської війни в Україні.

1 Причини громадянської війни. Жовтнева революція та громадянська війна – особливий період у нашій історії, коли відчайдушна спроба подолати віковічну відсталість Росії поєдналася з небаченим до того соціальним експериментом будівництва нового ладу.

Більшовики розглядали громадянську війну як неодмінний і цілком виправданий метод переходу до соціалізму, своєрідне комуністичне чистилище. В.І.Ленін наголошував: «Ми – єдина партія, яка не боїться такої війни». «Наша партія за громадянську війну,»– повторював за ним Л.Д.Троцький. Ідеологічне сектантство більшовиків, ґрунтоване на переконанні в тому, що людство можна зробити щасливим силоміць (диктатура), їхнє прагнення негайно й кардинально реорганізувати політичне та економічне життя на абсолютно нових засадах (воєнний комунізм), спочатку відмова від будь-якого діалогу з політичними опонентами, а потім нещадне переслідування останніх (червоний терор) – все це дало могутній поштовх до розгортання громадянської війни.

Проголошення Української Народної Республіки стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Намагаючись завоювати владу в Україні, більшовики розгорнули широку пропагандистську кампанію, підтримували ліві елементи українських партій з метою розколу Центральної Ради, чинили зовнішній силовий тиск тощо. Їхня спроба легітимним шляхом завоювати командні висоти та трансформувати Центральну Раду в „кишеньковий” Центральний виконавчий комітет рад України зазнала поразки.

Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між Раднаркомом і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм ІV Універсалом проголошує суверенність, незалежність УНР. Проте проголошення універсалу не давало змоги зберегти контроль за територією України. Під тиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада втрачає територію, вплив, владу.

У цілому події 1918-1920 рр. розвивалися в Україні в загальному контексті громадянської війни на території всієї країни. Разом з тим вони мали свою специфіку й позначалися особливим драматизмом, який проявлявся у надзвичайній запеклості боротьби за владу, в більш складному, ніж деінде на руїнах колишньої імперії, комбінуванні найрізноманітніших політичних сил, їхній швидкій змінюваності біля керма державної влади, в поєднанні гасла соціального визволення з гаслом національно-державного суверенітету.

 

2 Окупація України німецькими та австро-угорськими військами У 1918 р. головними претендентами на владу в Україні були Українська Центральна Рада та українські більшовики. Боротьба між ними у січні 1918 р. завершилася перемогою більшовиків. В умовах відкритої війни проти національних сил України з боку більшовиків Росії Центральна Рада вдалася до відчайдушного кроку пошуку союзника і звернула свій погляд до країн Троїстого союзу – Німеччини та Австро-Угорщини. Щоб укласти договір УНР, слід було вийти зі складу Росії. 22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила IV Універсал про незалежність УНР. 27 січня 1918 р. (9 лютого за новим стилем) Українська делегація підписала Брестський договір. За умовами договору УНР зобов’язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 пудів м’яса, велику кількість промислової сировини та матеріальних цінностей. На плечі народу України ліг і обов’язок утримувати окупаційну армію. За умовою війська повинні були дислокуватись на північних кордонах з Росією лише до ратифікації договору й стабілізації становища в УНР. 18 лютого 1918 р. німецькі війська перейшли в наступ. Розрізнені і слабо озброєні військові частини Червоної Армії та дружини добровольців не могли стримати наступ майже півмільйонної армії окупантів. До 5 березня німецько-австрійські війська захопили Правобережну Україну, 7 березня 1918 р. до Києва повернулася Центральна Рада. До кінця квітня 1918 р. була захоплена вся етнічна територія України. У дипломатичних документах проголошувалось, що метою союзників є відсіч більшовицькій агресії і відновлення в Україні законної влади Центральної Ради. Фактично ж встановлювався окупаційний режим.

Безсилля Центральної Ради створити міцну владу і налагодити адміністрацію на периферії мало наслідком те, що серед населення зникла довіра до неї. Безсиллям Центральної Ради виконати Брест-Литовський договір були незадоволені німці та австрійці.

 

3 Українська гетьманська держава. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся державний переворот, який призвів до арешту членів Центральної Ради та проголошення гетьманом України царського генерала, великого землевласника Павла Скоропадського. Це означало, що період діяльності Центральної Ради в Україні завершився і встановилася нова форма правління.

Проголошувалася Українська гетьманська Держава. В руках гетьмана зосереджувалася законодавча, військова влада. Скоропадський мав право призначити голову уряду та затверджувати його склад. У маніфесті ”Грамота до всього Українського народу” вказувалося, що гетьман бере на себе всю повноту влади тимчасово, до проведення виборів до Українського Сейму (парламенту).

Гетьман почав створювати нову систему управління – були відновлені земські та міські управи місцевого самоуправління. В уряді працювали висококваліфіковані кадри. Міністр фінансів О.Ржепецький створив українську грошову систему, український карбованець мав досить високий курс – половина золотого франка. Був відкритий Український Державний Банк та Державний земельний банк. Була проведена судова реформа, яка проголошувала утворення Державного Сенату – вищої Судової та адміністративної інстанції України, а також Судової палати та Апеляційного суду.

Ефективна робота міністерства іноземних справ на чолі з Д. Дорошенком викликала міжнародне визнання України.

Таким чином, Українська Держава часів гетьманату мала найбільш виразні ознаки держави як такої, хоч так і не змогла створити власні збройні сили та прийняти Конституцію.

Однак, невдала аграрна політика, репресії щодо бунтуючого селянства та робітників, цілковита залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини привели до утворення опозиції більшовиків і національних демократів.

24 травня 1918 р. до гетьмана звернулися представники українських соціалістичних партій, які заявили протест проти заборони уряду робітничих та селянських з’їздів, проти призначення на посади у Державі не українців та ін. Відмова гетьмана від співробітництва з українськими політичними партіями привела до утворювання опозиційного Українського Національно-Державного союзу.

Більшовики також використали незадоволення селян проти Скоропадського і почали створювати селянські повстанські загони. У серпні 1918 р. під проводом М. Щорса та В. Боженка повстало понад 40 тисяч селян.

Кінець Українській Державі поклав опозиційний рух українського селянства, робітників та українських політичних сил, які об’єднали свої зусилля восени 1918 р.

 

4 Прихід до влади Директорії та її діяльність у 1919 - 1920 роках. 14 листопада 1918 р. на закритому засіданні Національного союзу був створений орган для керівництва народним повстанням – Директорія. До її складу увійшли В.Винниченко (УСДРП) – голова; С.Петлюра (УСДРП) – головний отаман; Ф.Швець (селянський союз), П. Андрієвський (УПСР), А. Макаренко (безпартійний). 13 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва. Прийшовши до влади, Директорія відновила закони УНР та призначила свій перший уряд на чолі з В.Чеховським.

Становище нової влади було тяжким, як в середині країни, так і за її межами (на кордонах України зосереджувались польські, білогвардійські більшовицькі війська, які прагнули розгорнути бойові дії).

Серед членів Директорії також не було єдності дій та орієнтацій: одна частина членів її виступала за союз з більшовиками (Винниченко, Чеховський, Шаповал); друга частина – за союз з Антантою проти більшовиків (її очолював С. Петлюра).

Внутрішня політика Директорії носила суперечливий характер:

- видала закон про скасування приватної власності на землю, але забороняла стихійний розподіл землі між селянами;

- прихильники Винниченка закликали до вирішення соціально-економічних проблем населення, а прихильники Петлюри – до укріплення армії та адміністративних органів.

Підсумки Державного будівництва в роки Директорії були невтішними. Багаторазові спроби створити дієву законодавчу, виконавчу, судову владу зазнали невдачі. Не було такої влади і на місцях. При наявності певних збройних сил, на які спиралася Директорія, регулярна, боєздатна армія так і не була створена. Не діяла фінансова система.

Такою ж непослідовною була і зовнішня політика Директорії. Вороже ставлення до більшовиків і Радянської Росії призвело до війни у січні-лютому 1919 р.. У цій війні Директорія зазнала поразки і звернулася по допомогу до країн Антанти.

Весною 1919 р. на Україну рушив новий і небезпечний загарбник – Денікін. У травні він захопив Донбас, у червні – Харків та Катеринослав, 30 серпня – Київ. У липні 1919 р. війська Петлюри почали бойові дії на Правобережній Україні. У вересні 1919 р. почалася боротьба між денікінцями та петлюрівцями. Цією боротьбою скористалися більшовики. Протягом листопада-грудня 1919 р. радянські війська успішно провели контрнаступ проти сил Денікіна і в середині грудня визволили м. Київ. На початок 1920 р. практично вся територія УНР опинилася під контролем більшовиків. Спроба С. Петлюри заручитися підтримкою Польщі для продовження війни з більшовиками у 1920 р. закінчилася Ризьким мирним договором 1921р., який заборонив легальне існування Директорії. Так закінчилися спроби національних демократів побудувати українську самостійну державу.

Які ж причини поразки українських демократичних сил?

1) Нерішучість у вирішенні соціально-економічних проблем. населення звужувала соціальну базу національного руху.

2) Пошук підтримки серед зовнішніх сил, яких народ сприймав як окупантів(німці, австрійці, поляки тощо).

3) Недооцінка більшовицької агітації та пропаганди на населення.

 

5 Проголошення ЗУНР та її злука з УНР. Восени 1918 р. перша світова війна підійшла до кінця. У жовтні - листопаді Австро-Угорщина була охоплена народною революцією, у результаті якої монархію було повалено, а імперію ліквідовано. На її уламках виникли національні суверенні держави – Чехословаччина, Угорщина, Югославія, Австрія. Виникли умови для утворення і української держави.

18 жовтня 1918 р. у Львові було проведено нараду, в якій взяли участь українські посли австрійського парламенту, галицького і буковинського сеймів, а також представники від політичних партій. На ній було утворено Українську Національну Раду – новий політичний орган. На цій же нараді було проголошено і українську державу як автономну частину Австрії у складі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Лише представники УСДП виступили за об’єднання з Україною.

28 жовтня 1918 р. свої права на Східну Галичину заявили поляки.

31 жовтня національна рада та центральний військовий комітет вирішили взяти владу у Львові у свої руки. 1-5 листопада повстання перемогло на всій території Східної Галичини.

Буковинські трудящі розпочали свій виступ 30 жовтня. Протягом 1-6 листопада повстання перемогло у всій Північній Буковині. 3 листопада крайовий комітет скликав Всебуковинське віче, яке прийняло резолюцію ”Про прилучення австрійської часті української землі до України”. Президентом краю став О.Попович. Однак, взявши владу, комітет нічого не зробив щодо організації його захисту від інтервентів. 11 листопада 1918 р. румунські війська окупували всю Північну Буковину, яку було включено до складу боярської Румунії.

Події на Закарпатті розвивалися у руслі революції в Угорщині, до складу якої воно тоді входило. 31 жовтня 1918 р., як тільки про неї надійшла звістка, солдати, робітники і селяни краю включилися до революційної боротьби. Протягом 1-2 листопада повcтанці перемогли у найбільших містах. Усюди виникали нові органи влади – народні ради. На вічах закарпатці заявили про своє бажання бути у складі єдиної України. Але політичні керівники не мали чітких орієнтирів. Це вело до послаблення революційного руху і в кінцевому підсумку – до окупації Закарпаття іноземними Державами. Отже, врешті-решт лише Східна Галичина залишалася під владою Національної Ради. 5 листопада 1918 р. національна рада опублікувала програмну декларацію, в якій були визначені основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики. 9 листопада національна рада утворила тимчасовий уряд – Державний секретаріат на чолі з К.Левицьким. Тоді ж було вирішено назвати державу Західноукраїнською Народною Республікою. Офіційно ЗУНР була проголошена 13 листопада.

Таким чином, у листопаді 1918 р. національне повстання переросло в буржуазно-демократичну, національно-демократичну революцію, в результаті якої і виникла ЗУНР. Революція була національно-демократичною, оскільки в ній розв’язувалися загальнодемократичні завдання – ліквідація національного поневолення і утворення демократичної національної державності. Вона була народною, тому що рушійними силами виступали робітники і селяни.

Першим кроком уряду ЗУНР було створення жандармерії та української галицької армії (УГА); розпочато загальну мобілізацію для захисту краю від поляків.

Основним питанням у діяльності української Національної ради було вирішення аграрної проблеми. За земельною реформою ліквідовувалось поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялась між малоземельними та безземельними селянами.

Зовнішньополітична діяльність була спрямована на міжнародне визнання ЗУНР та припинення війни з Польщею. Але поляки не збиралися відмовлятися від Східної Галичини. Після тритижневих боїв 22 листопада 1918 р. польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а потім до Станіслава.

Таке політичне становище примусило керівництво ЗУНР звернутися по допомогу до УНР(Директорії). 1 грудня 1918 р. у м. Фастові був підписаний договір про умови об’єднання двох держав в єдину державу. 4 січня 1919 р. національна рада ЗУНР затвердила ці умови і дала згоду на об’єднання.

22 січня 1919 р. на Софійській площі у Києві делегати Західноукраїнської Народної Республіки обмінялися грамотами з представниками Директорії про злуку в єдину соборну українську державу. 23 січня трудовий конгрес УНР затвердив акт злуки і ввів до свого складу делегатів Національної ради ЗУНР. Але фактичного возз’єднання двох республік так і не сталося із-за розбіжностей у поглядах керівників. Тому ЗУНР залишилася самостійною. Протягом лютого - липня 1919 р. вона самотужки вела боротьбу з Польщею за Східну Галичину, але зазнала поразки. Уряд ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем емігрував до Відня, а Українська Галицька армія перейшла на бік Врангеля. Так закінчилася спроба побудувати національну демократичну державу на території Західної України.

 

6 Підсумки та наслідки громадянської війни в Україні. Під час громадянської війни на політичну владу в Україні претендували чотири політичні сили:

- Табір українських сил демократичної орієнтації. У середовищі цього табору можна виділити дві течії. Одна, уособлювана В.Винниченком, схилялася до компромісу з Радянською Росією та Україною вважаючи, що військовий союз з ними спрямований проти Антанти та російських монархістів дозволить зберегти незалежну українську державу. Друга, під керівництвом С.Петлюри, вважала більшовиків і Радянську Україну ворогом № 1. У боротьбі за політичну владу національні демократи розраховували на військову допомогу Німеччини та Австро-Угорщини у 1918 р., у 1919 р. – країн Антанти, а у 1920 р. – Польщі. Вони мали і власні збройні сили: українські січові стрільці (УСС), гайдамаки С.Петлюри, а пізніше Українська галицька армія. Взагалі регулярна армія УНР не мала твердих бойових та моральних якостей, тому й зазнала поразки.

- Українські більшовики наприкінці грудня 1917 р. не були основною політичною силою. На виборах до Установчих зборів України за більшовиків проголосували лише 17,3% населення. Українські більшовики не були єдиними. В їх рядах на протязі усього періоду громадянської війни чітко прослідкуються так звані ”праві” (Квірінг, Чудновський), які у часи гетьманату виступали за співпрацю з демократичними українськими партіями. Окрім ”правих” були ще й “ліві” (П’ятаков, Артем, Антонов-Овсієнко), які виступали проти будь-яких компромісів з національними демократами. Вони мали власні збройні сили: робітнича Червона гвардія Донбасу, червоне козацтво під керівництвом В.Примакова та ін. Вирішальне значення у боротьбі за владу мала військова допомога з боку Радянської Росії.

- Третьою важливою політичною силою були російські монархісти. Вони фактично становили основу збройних сил гетьмана П.Скоропадського. Добровольчеська армія О.Денікіна у 1919 р. та армія Врангеля у 1920 р. становили основну небезпеку для української державності. Біла гвардія могла в першу чергу розраховувати на військову і політичну допомогу Антанти тому, що боролася за відновлення монархії в Росії.

- Четвертою політичною силою у громадянській війні на Україні виступило селянство, незадоволене політикою монархістів та більшовиків. Найбільш чисельна селянська армія воювала під прапорами ”батька Махна”. У 1919 р. вони виступали на боці Радянської влади проти Денікіна та Петлюри, а у 1920 р. – проти Врангеля та отамана Григор’єва. Він розраховував у цій боротьбі тільки на власні сили, на революційний рух селян.

 

Політична боротьба 1918-1920 рр. стала трагедією українського народу. Головним підсумком громадянської війни в Україні був прихід до влади більшовиків, національно-патріотичні сили зазнали поразки, а з українською державністю було покінчено.

Перемога більшовиків в Україні пояснюється декількома причинами. По-перше, вони привернули на свій бік українське селянство. По-друге, вони зуміли вчасно виправити помилки у національному питанні, пішовши на компроміс з лівими українськими партіями. По-третє, українським більшовикам допомагала Радянська Росія, у розпорядженні якої були величезні фінансові, людські, промислові і адміністративні ресурси. Також не слід недооцінювати блискуче керівництво і прекрасну організацію більшовиків.

Поразка націонал-демократів пояснюється теж кількома причинами. По-перше, невмінням і небажанням вчасно вирішувати соціально-економічні проблеми; по-друге, відсутністю власної боєздатної армії; по-третє, боротьбою в середині національно-патріотичних сил, а також невмінням йти на компроміс. Окрім цього, у своїй боротьбі вони спиралися на військову підтримку Німеччини, Австрії, Польщі, Антанти, яких українці сприймали виключно в якості загарбників.

Політична боротьба не вирішила питання об’єднання усіх українських земель в єдину державу. Другим підсумком громадянської війни в Україні було розчленування її земель між Радянською Росією, Румунією, Чехословаччиною та Польщею. У 1918 р. Північну Буковину окупувала Румунія, за Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. Закарпаття перейшло до Чехословаччини, у 1921 р. за Ризьким мирним договором Польща захопила Східну Галичину, а Радянська Україна у 1922 р. увійшла до складу СРСР.

Ще одним підсумком громадянської війни в Україні було суттєве знищення цвіту нації – інтелігенції, яка була або репресована під час розгортання «червоного» та «білого» терору, або депортована. Частина інтелігенції емігрувала.

Що стосується наслідків громадянської війни в Україні, то, насамперед, слід визначати розорення народного господарства України та її продуктивних сил.

Після закінчення громадянської війни республіка перетворилася на руїни. Прямі збитки оцінювалися у 10 млрд. крб. золотом, виробництво промислової продукції знизилося до 1/10 довоєнного рівня. Так, у 1920 р. в Україні виплавлялося 1,7% металу, виготовлялося прокату – 1,8%, видобувалося вугілля – 22% від рівня 1913 р. З 11 тис. підприємств в УСРР діяло тільки 2,5 тис., переважно дрібних.

Складною ситуація була і в сільському господарстві. Незацікавленість селян, обумовлена більшовицькою політикою воєнного комунізму, недостатня забезпеченість реманентом, тягловою силою, нестача робочих рук спричинили скорочення на 15% посівних площ. У результаті валовий збір хліба в Україні у 1920 р. становив тільки 38,5% від рівня 1913 р. Як наслідок – голодомор 1921-1923 рр., тільки в степових регіонах республіки кількість голодуючих становила у травні 1922 р. – 3.8 млн осіб.

Ще одним наслідком громадянської війни в Україні була політична нестабільність. Майже по всій Україні поширився повстанський рух. За офіційними даними, наприкінці 1920 р. – на початку 1921 р. у великих повстанських загонах налічувалося до 100 тис. осіб.

На Півдні та частині Лівобережжя повстанці діяли під анархо-комуністичними гаслами, на решті території – під націоналістичними. З часом соціальна суть селянського руху поступово змінювалася, Рух ставав своєрідною професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені імперіалістичною і громадянською війнами та політичною нестабільністю суспільства. У зв’язку з цим боротьба набувала характеру взаємознищення.

Таким чином, основними підсумками громадянської війни в Україні була втрата державності і територіальної цілісності, а наслідками – економічна розруха, занепад промисловості, сільського господарства, торгівлі, посилення маргіналізації та декласування, наростання соціальної напруженості у вигляді активізації повстанського руху. Але поряд із втратами громадянська війна принесла українцям і здобутки – формування національної самосвідомості.

Водночас громадянська війна 1918-1920 рр. вчить, що в розбудові самостійної, незалежної держави сьогодні Україна повинна розраховувати на свої власні сили. А вирішення політичних та національних питань неможливе без вирішення соціально-еконмічних проблем населення.

Лекція 21

УКРАЇНА В ПЕРІОД НЕПУ

(1921 – 1927 рр.)

1 Соціально-економічне та політичне становище в Україні

після закінчення громадянської війни.

2 Відбудова народного господарства України на засадах не-

пу.

1 Соціально-економічне та політичне становище в Україні після закінчення громадянської війни. На початку 1920-х років основна частина українських земель увійшла до складу УРСР. Радянська Україна була одною з 13 держав, що виникли на уламках колишньої Російської імперії. Площа республіки становила тоді 452 тис. кв. км., а її населення, за даними перепису 1920 р. – 25,5 млн чол. З них на селі проживало – 21 млн чол., у містах – 4,5 млн чол. У той же час західноукраїнські землі після невдалої війни 1920 р. контролювала Польща. За переписом населення на цій території проживало 9 млн чол., у т.ч. біля 6 млн українців і понад 2 млн поляків. Під час розпаду Австро-Угорщини Румунія захопила Буковину, а Закарпатська Україна після ліквідації Радянської Угорщини опинилася у складі Чехословаччини.

Воєнні дії, що точилися на території України майже безперервно на протязі 7 років, і воєнно-комуністична політика більшовиків завдали величезної шкоди народному господарству республіки. Загальні збитки досягли 10 млрд золотих карбованців. Розруха вразила велику машинну індустрію, залізорудну та вуглевидобувну промисловість. Обсяг продукції металургії наприкінці громадянської війни становив близько 5% довоєнної. З 57 доменних печей в 1921 р. діяла тільки одна – на Петровському заводі в Єнакієві. У 1913 р. в Україні виплавили 187 млн. пуд. чавуну, а в 1920 р. – 900 тис. пуд. У 1920 р. виробництво сталі становило 1,7%, прокату – 1,8%, видобуток вугілля в Донбасі – 22% довоєнного рівня. Занепав залізничний, річний та морський транспорт.

У стані глибокого занепаду перебували галузі легкої та харчової промисловості України. Наприклад, у 1920 р. з 192 заводів, що до війни виробляли 85 млн пуд. цукру, діяло тільки 76, які виробляли тільки біля 4 млн пуд. цукру. 13 заводів лежали в руїнах, чимало заводів було законсервовано через відсутність сировини. У 1920 р. посівні площі цукрового буряку у порівнянні з 1914 р. скоротилися у 4 рази, а врожайність – у 2 рази.

Робітничий клас України голодував. В Україні з’явилися епідемії висипного тифу та інших хвороб, від яких вмирали десятки тисяч чоловік. Рятуючись від голоду маси робітників залишали міста і йшли на село.

Під час громадянської війни більшовики проводили політику „воєнного комунізму”. Складовими елементами такої політики були:

- націоналізація усіх підприємств, навіть дрібних;

- досягнення найвищої ступені централізації в управлінні виробництвом;

- продрозкладка на селі;

- харчування;

- обов’язкова трудова повинність;

- заборона приватної торгівлі.

Під час війни селяни ще мирилися з продрозкладкою. Але відразу ж після припинення воєнних дій невдоволення селян реквізиціями і забороною торгівлі різко зросло. Розкладка виконувалася з величезною напругою. Навесні 1921 р. розкладку з врожаю попереднього року було виконано менш ніж на 40%. Державний хлібний фонд у запланованих розмірах створити не вдалося.

Важкою була ситуація у промислових центрах України. Денна пайка хліба на одного робітника скоротилася до 100 г. У країні поширювався робітничий страйковий рух.

Стягнення продрозкладки за допомогою робітничих та червоноармійських загонів наражалося на збройний опір селян. Майже на всій території України поширювався повстанський рух. Усі верстви села, за винятком селян-бідняків, боролися з продрозкладкою. Але офіційна пропаганда причину усіх труднощів убачала в куркульському саботажі продовольчої політики радянської влади. Селянські виступи оголошувалися „політичним бандитизмом”.

Наступ радянської влади на селянські виступи очолювали Г.Х.Раковський та М.В.Фрунзе. У розгромі повстанців активну участь брали частини Червоної Армії під керівництвом В.Блюхера, Г.Котовського, О.Пархоменко. Військам надавали допомогу частини особливого призначення (ЧОН). Отже, насувалася нова громадянська війна. Використання регулярної армії в боротьбі проти селянських мас становило смертельну небезпеку для партії більшовиків і ставило під сумнів усі її попередні здобутки.

Господарське становище України ще більше погіршилося у зв’язку з сильною посухою 1921 р. Підірване продрозкладкою сільське господарство не спромоглося здолати такого лиха. Розпочалися голод, епідемії.

Таким чином, внутрішнє становище України на початку 1920-х років було вкрай тяжким. Воєнно-комуністична політика призвела до дезорганізації господарських зв’язків, а у сільському господарстві до занепаду виробництва. Дедалі очевиднішою ставала потреба зміни економічної політики, що ґрунтувалася на воєнно-комуністичній доктрині.

 

2 Відбудова народного господарства України на засадах непу. Вихід з економічної та політичної кризи, викликаної невдоволенням селян продрозкладкою, В.І.Ленін вбачав в докорінній зміні економічної політики.

У березні 1921 р. Х з’їзд РКП(б) прийняв постанову „Про заміну розкладки натуральним податком”. Делегати схвалили відміну продрозкладки. Але багато хто побоювався, що відродження вільної торгівлі, легалізація приватного ринку поставить під загрозу само існування Радянської влади.

Перехід до непу являв собою складний процес. Багато комуністів не зрозуміли нової політики, вважали що це відступ від завойованих позицій. Але точка зору В.І.Леніна перемогла.

Складовими елементами нової економічної політики були:

-перехід від продрозкладки до продподатку;

-перехід від загальної трудової повинності до системи вільного найму робочої сили;

- дозвіл вільної приватної торгівлі;

- використання приватного капіталу в промисловості та інших галузях господарства;

- стимулювання випуску необхідної продукції економічними засобами;

- децентралізація управління підприємствами;

- організація кредитно-фінансової системи і оптової торгівлі засобами виробництва.

Керуючись рішеннями Х з’їзду РКП(б), ЦК КП(б)У і уряд України розробили заходи щодо здійснення непа у республіці. 27 березня 1921 р. Надзвичайна сесія ВЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продподатком, а уряд України 29 березня видав декрет про норми та розмір податку. За зерновими культурами податок становив 117 млн пудів замість 160 млн пудів за розкладкою з врожаю 1921 р. Але в Україні економічний вплив нового закону мав місце не відразу. Це пояснювалося двома причинами:

- по-перше, податок повинні були починати брати з врожаю 1921 р., попередній закон про продрозкладку поки що зберігав свою силу (об’єм розкладки зменшився на 20%);

- по-друге, стягнення продподатку з врожаю 1921 р. на практиці часто здійснювалося методами продрозкладки.

Економіка країни була багатоукладною. Існувало 5 економічних укладів: патріархальний, дрібнотоварний, приватнокапіталістичний, державно-капіталістичний, соціалістичний.

З початком проведення непу почали розвиватися приватнокапіталістичний та державно-капіталістичний уклади. З’явилася т. з. нова буржуазія – непмани (оптові торгівці, банкіри, комісіонери, орендарі і т. і.). В Україні в оренду було здано 5200 дрібних промислових підприємств. Приватний капітал контролював у республіці у перші роки непу майже 75% роздрібного товарообігу. Пожвавлення підприємницької діяльності сприяло подоланню господарської розрухи.

З переходом до непу система централізму в управлінні була ліквідована, а підприємства об єдналися в госпрозрахункові трести. В Україні трести стали організовуватися восени 1921 р. Переважну більшість шахт об’єднав трест „Донвугілля”, 15 металургійних заводів та ряд шахт увійшли до тресту „Південьсталь”. Машинобудівні заводи об’єднав трест „Машинотрест”. Хімічна промисловість складалася з 3 трестів – „Хімвугілля”, „Склосода” та ”Коксобензол”. Усього на підприємствах, що увійшли до трестів, було зайнято майже 220 тис. робітників.

У промисловості неп сприяв швидкому відродженню продуктивних сил. Відродження Донбасу стало справою усієї країни. Видобуток вугілля було зосереджено на великих шахтах. У 1925/1926 господарському році у Донбасі було видобуто майже 20 млн тонн вугілля, що становило 68% довоєнного рівня. В електроенергетиці почалося будівництво ряду великих об’єктів за планом ГОЕЛРО – Штерівської ДРЕС, Чугуївської ДРЕС, Дніпровської гідроелектростанції.

У машинобудуванні більш інтенсивно, чим в інших галузях, йшов процес концентрації виробництва. В Україні шляхом концентрації було створено 32 заводи сільськогосподарського машинобудування. У 1924 р. на Харківському заводі почалося виробництво тракторів „Комунар”.

З переходом до непу в господарському будівництві інтереси селян та сільського господарства вийшли на перший план. Широка програма допомоги селянам була викладена в постанові ВУЦВК від 19 квітня 1922 р. „Про відбудову та зміцнення сільського господарства України”. Було створено акціонерне товариство „Село-допомога”. Це товариство забезпечувало селянські господарства посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом. На допомогу селянським господарствам надсилалися також червоноармійські частини. Навесні 1922 р. бійцями Червоної Армії було зорано і засіяно понад 50 тис. десятин землі. Аграрні перетворення в Україні були завершені в основному у 1923 р. Землекористування бідняцко-середняцких господарств в Україні збільшилося у 1,5 рази. У цілому у користування селянам було передано понад 31 млн дес. землі, тобто 92% земельного фонду республіки.

Унаслідок аграрних перетворень кількість куркульських господарств різко зменшилася, а питома вага середнього селянства збільшилася. Зменшилася і кількість бідняків.

У січні 1923 р. В.І.Ленін продиктував статтю „Про кооперацію”. Масове кооперативне будівництво в Україні почалося відразу після переходу до непу. Для керівництва цим будівництвом була створена Кооперативна рада у складі партійних, радянських та кооперативних робітників. Постановою Раднаркому України від 13 квітня 1921 р. в республіці була створена єдина система споживчої кооперації.

На кінець 1920-х років до сільськогосподарської кооперації було залучено понад 50% селянських господарств України. Усіма видами кооперації, включаючи споживчу, було охоплено 85% селянських господарств.

Таким чином, неп був уведений з ініціативи В.І.Леніна після того, як Радянська країна опинилася перед економічною катастрофою внаслідок продовження в мирних умовах політики воєнного комунізму. Дуже швидко неп довів свою ефективність. З огляду на його незаперечні здобутки багатопартійці почали підтримувати курс на ринкову економіку. Однак переконані прихильники силових методів керівництва суспільством не збиралися складати зброю. Сталін поступово скасував неп і відкрив шлях для здійснення авантюристичного „стрибка” в індустріалізацію”.

 

 

Лекція 21