Україна у складі срср. Національно-державне будівництво в Україні у 1920-х роках

1 Проблеми державного об’єднання радянських республік.

Україна в Союзі РСР.

2 Здійснення політики українізації.

1 Проблеми державного об’єднання радянських республік. Україна в Союзі РСР. Одна із самих багатонаціональних держав світу, царська Росія була дійсною «в’язницею народів». Правляче коло проводило шовіністичну політику. Вона виражалася у розпалі міжнаціональної ворожнечі, русифікації, культивуванні економічної, політичної і культурної нерівності народів. Це викликало протест з боку національних меншостей, у тому числі українського народу.

У результаті національно-визвольного руху, революції і громадянської війни на уламках колишньої імперії виникла багатонаціональна держава – Російська імперія, а також декілька інших суверенних республік, у тому числі й Українська РСР.

Правляча партія більшовиків і Ленін ставилися до національного питання з великою обережністю. Ще у Брест-Литовську більшовицька Росія визнала Центральну Раду та її Генеральний Секретаріат як суверенний уряд незалежної держави, а трохи пізніше визнала і незалежність українського радянського уряду.

Проте погроза, що нависнула над країною у роки громадянської війни, диктувала необхідність об'єднання сил радянських республік. У травні 1919 р. Ленін запропонував установити військову єдність. Пропозиція була підтримана. У травні 1919 р. ВУЦВК висловився за підпорядкування збройних сил республік єдиному центру. 1 червня 1919 р. ВЦВК при участі представників України, Литви, Латвії і Білорусії прийняв рішення про військовий та економічний союз. Цей декрет не призвів ще до юридичного створення єдиної держави. Було визнано доцільним лишити за національними республіками статус незалежних держав. Таким чином, актом від 1 червня 1919 р створювався тільки військово-політичний союз незалежних держав. Аж до 1923 р. радянський уряд України окремо від Радянської Росії підтримував зовнішньополітичні відношення (уклавши 48 власних угод), здійснював зовнішню торгівлю і навіть почав закладати основи окремої української радянської армії.

У період громадянської війни була почата спроба й у юридичному оформленні федерації радянських республік. У червні 1919 р. ВЦВК створив під головуванням Л.Б. Каменєва спеціальну робочу комісію, у складі Н.Н. Хрестинського, Д.И. Курського і голови Раднаркому Х.Г. Раковського. Усі члени комісії, за винятком Раковського, схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РФСР. Це означало б “автономізацію”, тобто поглинення України й інших республік РФ. Свою роботу комісія до кінця не довела, а тому будь-яких висновків не зробила. Раковський пропонував тоді створити Федеративну Раду Республік(ФРР) як верховний орган державного керування. Він пропонував увести до складу ВЦВК представників всіх інших республік, підпорядкувати їхні найважливіші наркомати відповідним відомствам РРФСР. Пропозицію Раковського щодо оформлення ФРР підтримано не було. Але оскільки сама обстановка громадянської війни потребувала зміцнення міжреспубліканських зв'язків, ці пропозиції були оперативно перетворені в життя. У червні 1920 р. до складу ВЦВК увійшло 30 представників від ВУЦВК, а надалі центральний законодавчий орган РФ поповнився делегатами від інших республік.

28 грудня 1920 р. представники РРФСР В.І. Ленін і Г.В. Чичерін і представник УРСР Х.Г. Раковський підписали у Москві договір про військовий і господарський союз між Росією й Україною. З цією метою об'єдналися 7 наркоматів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, залізниць, пошт і телеграфів, а також ВРНГ і УРНГ. Об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому РРФСР і мали своїх уповноважених при Раднаркомі УРСР. Аналогічні договори були укладені між РРФСР й іншими радянськими республіками. Так виникнула договірна федерація формально незалежних радянських держав. ВЦВК, куди республіки делегували своїх представників, і Раднарком РРФСР, до складу якого входили об'єднані наркомати, стали загальнофедеративними органами.

Але договірні відносини були досить невизначеними. Межі компетенції загальнодержавних і республіканських органів не мали юридичного оформлення. Негативно позначалася відсутність єдиного планового органа й загальнофедеративного бюджету. Потреба в юридичному оформленні договірної федерації ставала усе більш настійною.

Проте багато хто глибоко не замислювався над принципами побудови майбутньої федерації. Виникло два підходи:

Перший: усі радянські республіки повинні ввійти до складу РРФСР як нові автономні республіки. Принцип «автономізації». Це була великодержавна, централізаторська, об'єктивно шовіністична політика. Її відстоював нарком у справах національностей І.В. Сталін. Його підтримували Ф.Е. Дзержинський, Д.З. Мануільський, Г.К. Орджонікідзе, тобто не тільки російські більшовики.

Другий: створення союзу, нової федерації радянських республік. Її відстоював В.І. Ленін, Х.Г. Раковський, В.П. Затонський. Х.Г. Раковського сильно турбувала поступова втрата Україною свого суверенітету. За його ініціативою було розглянуте питання про взаємовідносини Росії й України. Подібні пропозиції надходили і від інших республік. У результаті 10 серпня 1922 р. за рішенням Політбюро ЦК РКП(б) була утворена комісія з удосконалювання федеративних відносин у країні. До її складу увійшли: В.В.Куйбишев (голова), Г.К.Орджонікідзе, Х.Г. Раковський, Г.Я. Сокольников, І.В. Сталін, Г.І. Петровський (від України). Усі члени ЦК, за винятком Раковського, були прихильниками ідеї «автономізації» республік. Про це подбав Сталін. Роботою комісії фактично також керував Сталін. Його проект «Про взаємовідносини РРФСР з незалежними республіками» передбачав входження республік до складу РФ на правах автономії. Таким чином, ініціатива Раковського призвела до протилежного результату.

В.І. Ленін через хворобу не брав участь в обговоренні проекту. Проте до нього були спрямовані всі матеріали з даного питання. 26 вересня 1922 року Ленін надіслав листа у Політбюро, у якому висунув і обґрунтував нову форму держави Союзу радянських республік. Ленінський план передбачав добровільні об'єднання радянських республік у Союз РСР.

Жовтневий (1922 р.) Пленум ЦК РКП(б) прийняв форму створення єдиної держави, запропоновану Леніним. Були створені комісії для розробки основ Конституції Союзної держави і для підготування до утворення СРСР. Проте вже під час роботи комісії виявилася тенденція будувати державу за прикладом правлячої партії більшовиків. Незважаючи на протидії хворого керівника партії, комісія проштовхувала великодержавний принцип «автономізації» незалежних республік.

У жовтні 1922 р. по всій території Рад. України розгорнулася робота з пояснення ленінської концепції утворення єдиної союзної держави. Активну участь у ній брали Г.І. Петровський, М.В. Фрунзе, В.Я. Чубар та ін.

10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад. З'їзд схвалив Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР.

30 грудня 1922 р. відбувся I з'їзд Рад СРСР. Усього було на ньому 2215 делегатів, у т.ч. 364 від України. Очолював делегацію України М.В. Фрунзе. Перший з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Остаточно тексти цих документів повинний був затвердити II з'їзд Рад. Були обрані ЦВК СРСР, а також 4 голови ЦВК (від України – Г.І. Петровський). На початку до складу СРСР увійшли 4 республіки: РРФСР, УРСР, БРСР, ЗРФСР.

Проте прихильники «автономізації» на чолі зі Сталіним не відмовлялися від своїх намірів, хоча тимчасово і відступили. 26 січня 1924 р. відкрився II з'їзд Рад СРСР. З'їзд остаточно затвердив першу Конституцію СРСР. Конституційна оформлення єдиної союзної держави завершилося.

У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УРСР. У Конституції законодавчо закріплювалося входження УРСР до складу СРСР.

Конституція також зафіксувала:

- утворення у 1924 р. Молдавської АРСР у складі УРСР;

- зміни в адміністративно-територіальному поділі республіки.

У 1923 р. замість повітів і волостей були створені округи і райони. У 1925 р. за рахунок ліквідації губернії був зроблений перехід до триступінчатої системи керування (центр – округ – район).

Після смерті В.І. Леніна у 1924 р., не змінюючи своєї форми, СРСР по-своєму став поступово перетворюватися у жорстку централізовану унітарну державу.

Таким чином, створення єдиної багатонаціональної держави, незважаючи на зовнішні демократичні форми побудови, проходила і пройшла за сталінським сценарієм. УРСР, як і всі інші незалежні національні республіки, поступово втрачала залишки свого суверенітету.

 

2 Здійснення політики українізації. На початку 1920-х років Комуністична партія більшовиків і радянська влада потребували у більш потужній підтримці неросійських народів, що ще коливалися у своїх настроях. Так, зокрема, Україна була слабкою ланкою Радянської влади, що відверто визнавав і сам Сталін. Тому, коли НЕП заспокоїв селянство, партія розпочала активну діяльність, спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів.

У 1923 р. на XII з'їзді партії було покладено початок політики коренізації. Ця політика означала:

- посилення уваги до підготування, виховання кадрів корінної наіональності і висуванню їх у партійний апарат і державні органи;

- уведення навчання і організація роботи культурно-просвітніх закладів, видання книг, газет і часописів на мовах корінних національностей.

На Україні політика коренізації здійснювалася у таких напрямах:

- українізація;

- створення політичних і економічних умов для всебічного культурного розвитку національних меншостей.

Перед тим, як приступити до українізації, були проведені зміни у партійному керівництві України. Це керівництво переважно складалося з російських радянських чиновників. У основній масі вони розуміли необхідність українізації, і тому були відкликані з України.

Л.Каганович – український єврей, очолив партапарат України.

В.Чубар – замість Х. Раковського – став головою українського радянського уряду.

А. Шумський очолив відділ агітації і пропаганди ЦК КП(б)У.

Н. Скрипник став наркомом юстиції.

Перші заходи щодо українізації мали мету розширити використання укр. мови, особливо в партії й уряді. У серпні 1923 р. було видане розпорядження, відповідно до якого партійні і державні службовці повинні були пройти спеціально організовані курси української мови. У 1925 р. вийшло розпорядження про використання української мови в урядовому листуванні і публікаціях. З 1927 р. все партійне діловодство повинно було вестися українською мовою.

Така політика дала свої результати. Якщо у 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, то в 1927 р. – уже 70%.

Зросла також кількість українців в урядових установах.

 

	1923 р.	1926- 1927 р.р.
Уряд. службовці	35%	54%
Члени партії	23%	52%

 

Проте, українці переважно концентрувалися на нищіх щаблях партійно-урядової ієрархії.

Кампанія українізації охопила всі сторони життя Радянської України, але найбільший вплив вона зробила на розвиток освіти. На відміну від царського режиму в Радянській Україні приділялася велика увага розвитку національної школи.

Найбільше вражаючі успіхи були досягнуті у справі ліквідації неписьменності. У 1917 р. письменними були біля 40 % міського населення, у 1927 р. – 70%. На селі за 10 років письменність зросла з 15% до 50%. Уся ця масова кампанія велася українською мовою.

Головну роль у справі українізації системи освіти грав Н. Скрипник – нарком освіти з 1927 по 1933 р. Він домігся того, що у 1929 р. більш 80 % загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання винятково українською мовою.

Аналогічне відродження переживала українська преса, що жорстоко душилася царським режимом. У 1922 р. тільки 27% книг видавалися українською мовою і виходило біля 9 газет і часописів. До 1927 р. українською мовою друкувалося вже більш 50% книг, а у 1933 р. із 425 газет – 373 виходили українською мовою.

Українська мова впроваджувалася також в офіцерських школах і військових частинах, оскільки Червона Армія була джерелом русифікації. Існували навіть плани реорганізації армії за територіальним принципом. Ці проекти підтримували відомі командири такі, як М. Фрунзе, І. Якір.

Щоб українізація мала далекосяжні наслідки, необхідно було покласти кінець російської культурної монополії у містах. Соціально-економічні зміни, що відбувалися у 20-і роки сприяли цьому. У період реконструкції велика кількість селян стало переселятися до міст, змінюючи етнічний склад пролетаріату і міського населення в цілому. У середині 30-х років українці переважали майже у всіх значних містах.

Потреби українізації були одним із чинників, що обумовили перенесення в 1934 р. столиці УРСР із Харкова в Київ.

Одночасно створювалися можливості для всебічного розвитку національних меншостей, що мешкали на Україні. У жовтні 1924 р. у складі УРСР була створена Молдавська АРСР. У результаті національно-територіального районування у республіці було виділено 13 національних районів, створено 954 сільських і 100 містечкових Рад національних меншостей. На Україні працювали сотні шкіл із різними мовами навчання – німецькою, єврейською, болгарською, польською та ін. На Україні було 6 театрів, що ставили спектаклі на єврейській мові, і по одному – на молдавській, польській, німецькій, грецькій, болгарській. На цих же національних мовах працювали сотні бібліотек, сільських і міських клубів. Україна допомагала також створювати необхідні умови для всебічного культурного і духовного розвитку українського населення як національної меншості в інших регіонах СРСР. На квітень 1925 р. за межами України мешкало 6,5 млн українців. Найбільш компактні поселення знаходилися на Кубані – біля 2 млн, у Курській губернії – 1,3 млн, у Воронезькій – 1 млн, на Далекому Сході й у Туркестані – по 600 тис. чол.

Завдяки всебічній допомозі й підтримці українського і союзного урядів в українських поселеннях відчинялися школи, видавалися книги і газети на укр. мові, а у вузах України виділялася визначена кількість місць для студентів-українців з інших регіонів країни.

У здійсненні такої важливої, складної, делікатної справи, як українізація, розуміється не могло не бути значних труднощів, та й помилок. Вони виявлялися у відношенні до темпів українізації, до ролі в ній комуністів - українців в інших питаннях. Але в цілому вона мала прогресивний характер.

Проте, починаючи з 30-х років, політика на національне відродження стала поступово гальмуватися і поступово була зведена нанівець. Зародження культу особистості Сталіна, посилення адміністративно-командного стилю в керуванні національно-культурним будівництвом були несумісні з розвитком самостійності союзних республік, зростанням національної самосвідомості їхніх народів.

 

Лекція 22