Україна у складі Росії у другій половині хіх ст.

1 Реформа 1861 р. та її проведення в Україні.

2 Соціально-економічний розвиток України у пореформе-

ний період (1861 – 1900 рр).

 

1 Реформа 1861 р. та її проведення в Україні. Уперше цар Олександр II про необхiднicть звiльнити селян «згори» сказав 30 березнн 1856 р. у Mocквi на прийомi предводителiв московського дворянства. 3 сiчня 1857 р. почав засiдати Таємний комiтет «для обговорення заходiв щодо влаштування побуту помiщицьких селян», який складався з міністрів та iнших сановникiв-крiпосникiв i в якому головував цар. Пiсля того, як дворяни литовських, Петербурзької та iнших губерній за пiдказкою царя «виявили» бажання почати вироблення умов скасування крiпосного права, за царськими рескриптами протягом 1858 р. в губернiях Європейської Росії, в тому числi й в Українi, були cтвopeнi губернськi дворянськi комiтети.

Загальне керiвництво пiдготовкою реформи здiйснював Головний комітет у селянськiй справi, на який 8 сiчня 1858 р. був переименований Таємний комітет. При ньому у березнi 1859 р. почали працювати двi редакцiйнi комiciї, що мали зiбрати матерiали губернських комітетів i виробити проекти документiв для проведення реформи.

Серед дворянства взагалi i в губернських комітетаx зокрема в питаннi про характер реформи не було повної єдностi: Бiльшiсть помiщикiв, передусiм чорноземних губернiй, – вiдвepтi крiпосники – намагалися залишити в своїх руках усю землю и зберегти право на селянську працю. Iншi, ліберальнi поміщики, переважно нечорноземних місцевоетей, погоджувалися на звільнення селян із землею, але при обов'язковiй сплатi викупу як за земельнi надiли, так i за особисту волю селян. Але вci помiщики сходилися на тому, щоб реформа проводилася без ущемлення їx iнтepeciв, за рахунок селянства.

Головний вододiл боротьби проходив не мiж крiпосниками й лiбералами, а мiж помiщиками й селянами. Селяни виступали за революцiйне знищення помiщицького землеволодiння, за «всю землю» i «всю волю», що об'єктивно означало боротьбу за бiльш прогресивний, так званий американський або фермерський шлях розвитку капiталiзму. Помiщики ж i царизм намагалися шляхом реформ, при збереженнi дворянського землеволодiння спрямувати село так званим прусським латифундiальним шляхом розвитку капiталiзму. Отже, перед Росiєю, а в її складi й перед Україною, стояла альтернатива: яким способом буде лiквiдовано крiпосництво - революцiєю народних мас чи реформами, що проводитимуться згори, царизмом?

Але через те, що селяни тодi не могли пiднятися на широку, вiдкриту, свiдому боротьбу за революцiйне знищення крiпосного права, царизмовi i помiщикам удалося провести реформу, виходячи з власних iнтepeciв.

Після того, як проекти, виробленi губернськими комітетами, надiйшли до редакцiйних комiciй, цi комiciї працювали над проектами до 10 жовтня 1860 р. Підготовленi редакцiйними комiсiями документи пiсля схвалення їx Головним комітетом у селянськiй справi з 28 сiчня по 17 лютого 1861 р. розглядалися Державною радою. 19 лютого 1861 р. манiфест та Положення про скасування крiпосного права пiдписав цар Олександр ІІ. Опублiкованi вони були 5 березня.

Манiфест i Положення вирiшували основнi питання, пов'язанi iз скасуванням крiпосного права: 1) лiквiдацiя особистої залежностi селян вiд помiщикiв, ix особисте звiльнення i створення opгaнів селянського управлiння; 2) надiлення селян землею i визначення за неї повинностей; 3) викуп селянських надiлiв.

У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «крiпосне право на селян, оселених у помiщицьких мaєтках, i на дворових людей скасовується назавжди...». Це був серйозний крок буржуазним шляхом. Селяни-крiпаки переставали бути власнiстю помiщика i ставали «вiльними сiльськими обивателями». Вони могли провадити вiльну торгiвлю, вiдкривати промисловi i ремicничi пiдприємства, торговельнi заклади, записуватися в цехи, купувати, володiти i збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу помiщика одружуватися, вiддавати дiтей у навчальнi заклади.

Однак селяни, стаючи юридично особисто вiльними, виходячи з пiд залежностi вiд свого помiщика, залишалися пiд владою феодально-крiпосницької держави.

За реформою запроваджувалися новi органи управлiння селянами. Сiльське громадське управлiння складалося з сiльського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, i старости, який обирався сходом. До волосного управлiння належали волосний схід iз представникiв вiд сiл, волосне правлiння на чолi з волосним старшиною i писарем, волосний селянський суд. Сiльськi й волоснi органи селянського управлiння розподiляли податки i повинностi мiж селянами, контролювали їх виконання, стежили за утриманням шляхiв, мостів, перевозiв, лiкарень, шкiл, вiдали рекрутським набором, збиранням недоїмок, мали забезпечувати порядок i затримувати злочинцiв, тобто здiйснювати полiцейськi функцiї, i т. п.

Над селянським управлiнням стояв мировий посередник, якого обирали мiсцевi дворяни i затверджував Правительствуючий Сенат. Мировий посередник сприяв укладанню уставних грамот, розв'язував суперечки мiж помiщиками й селянами, затверджував або скасовував вибори волосних старшин i вcix службових осiб сiльського й волосного управлiнь, міг штрафувати їх, арештовувати i т. д. Мировi посередники повiту разом становили повiтовий мировий з'їзд, у якому головував повiтовий предводитель дворянства. У губернiї створювалося губернське в селянських справах присутствiє на чолi з губернатором.

Отже, сiльськi й волоснi органи селянського управлiння мали полiцейсько-фiскальний характер i пiдпорядковувалися царськiй адмiнicтрацiї. Селяни не були повністю урiвнянi в правах з іншими станами, вони залишалися нижчим, податним станом, мусили платити подушну подать, вiдбувати рекрутську повиннiсть, зазнавали тiлесних покарань, не могли вiльно залишити село, бо зберiгалася община i кругова порукa при виплатi податкiв та виконаннi повинностей. Помiщик вважався попечителем сiльської громади, розпоряджався вотчинною полiцiєю, міг вимагати замiни невгодних йому службових осiб, а також зберiг право на працю тимчасово зобов'язаних селян.

Уci землi, якi належали помiщикам, були визнанi їх власнiстю. Проте помiщики за встановленi повинностi – роботою або грiшми – мусили надати в постiйне користування селян «садибну осілicть» i певний надiл польовоi землi та інших угiдь. Розмiри надiлiв i повинностi визначалися в уставних грамотах, якi складалися помiщиками i пiдписувалися селянами. При цьому ycтавнi грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сiльською громадою, яка за принципом кругової поруки вiдповiдала й за виконання повинностей. На пiдготовку i введення уставних грамот у дiю вiдводилося два роки, протягом яких, говорилося в манiфестi царя, «селянам i дворовим людям, як i ранiше, коритися помiщикам i беззаперечно виконувати давнiшнi свої обов'язки».

Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий надiл, селяни ставали тимчасово зобов'язаними й мусили платити помiщиковi оброк або вiдробляти панщину. Їх розмiри в рiзних мiсцевостях були неоднаковими. Так, за Великоросiйським положенням, за вищий або указний надiл селяни мусили вiдробляти 40 днiв чоловiчих i 30 жiночих нa piк, в оброчних маєтках платили 8-12 крб. оброку.

Селяни мали право викупити садибу, а польовий надiл – тiльки за згодою помiщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов'язаними невизначений час. Це залежало вiд волi помiщика. Тiльки з 1 сiчня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польовi надiли. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх надiлiв, ставали селянами-власниками i припиняли відбувати панщину чи платити оброк помiщиковi.

Оскiльки в Українi були родючi землi, то пiд час проведення реформи царський уряд, iдучи назустрiч домаганням помiщикiв, прагнув зберегти в їх руках максимальну кiлькiсть землi, а селянам надати якомога менші й найгiршої якостi надiли.

Для степових губернiй була встановлена одна указна надiльна норма на ревiзьку душу. У рiзних мiсцевостях вона становила вiд 3 до 6,5 дес. Для чорноземної смуги, визначалися два розмiри надiлiв на душу: вищий i нижчий. Нижчий душовий надiл становив від 3 до 4,5 дес. Крім того, за згодою селянин міг одержати безплатно i так званий дарчий надiл розмiром в одну чверть нищoго або указного надiлу.

На території лівобережних губерній – Чернігівської, Полтавської i тієї частини Xapківської, яка не йшла за Великоросійським положенням, застосовувалося Малоросійське положення. У цих місцевостях переважало подвiрно-сiмейне землекористування. Земля тут відводилася всій громаді, а потім розподілялася між селянами у спадкове сімейне користування. Були вищі й нижчі наділи, нижчий наділ – одна третина вищої норми, за згодою селянин міг одержати й дарчий наділ. Якщо після наділення селянам упоміщика залишалося менше однієї третини загальної кількості належних йому земель, то він мав право вдержати в себе до однієї третини всієї кількості придатних земель. Розмір вищого наділу для різних місцевостей коливався від 2,75 до 4,5 десятини.

На Правобережжі – в Київській, Волинській i Подільській губерніях, де пануючим було подвiрно-сiмейне землекористування, земля виділялася на сільську громаду(„мирська земля”) i закріплялася за селянами в спадкове подвiрне землекористування. Спочатку тут реформа проводилася приблизно так, як i на Лівобережжі, але в зв'яз­ку з польським повстанням 1863 р. царський уряд, щоб залучити на свiй бiк українських правобережних селян проти мiсцевих польських помiщикiв, 30 липня 1863 р. видав новий закон, який змушував помiщикiв припинити тимчасовi зобов'язання селян і перевести їx урозряд власникiв до 1 вересня 1863 р. Вводився обов'язковий викуп селянських надiлiв, а викупнi платежi зменшувалися на 20 %.

На Півдні малоземельнi селяни, якi на ревiзьку душу мали вiд 1 до 3 дес. землi, на 1877 р. становили близько 28 % загальноi кiлькocтi, на Лiвобережжi – 43, то на Правобережжi – близько 70 %.

Викупна операцiя, яку проводив царський уряд, також вiдповiдала інтересам помiщикiв. В основному для визначення викупної суми селянського надiлу бралася не ринкова вартість землi, а грошовий оброк, призначений з селян на користь помiщика за уставною грамотою за наданi селянам упостiйне користування садибний i польовий надiли. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цiнами, не лише землю, а й особисту волю.

Оскiльки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм позику i видавав помiщикам уpозмipi 80 % викупної суми, якщо селяни купували повний надiл, і 75 %, якщо вони брали неповний надiл, 5-процентнi банківські бiлети або викупнi свiдоцтва. Решту 20-25% викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо помiщиковi. Якщо викуп проводився з волi помiщика, то сeляни могли не доплачувати вказаної суми. Зa надану урядом позику селяни мали протягом 49 poків вносити до казни викупнi платежi – щорiчно 6% загальної суми.

Як i в цiлому по Pociї, в Українi внаслiдок реформи помiщики пограбували селян. У селян Лiвобережжя й Півдня було вiдрiзано близько 1 млн дес., або близько 28 % загальної площi землекористування. Із загального числа 2,5 млн ревiзьких душ колишнiх помiщицьких селян в Укpaїнi 220тис. душ (з сiм'ями 440тис. чол.) було обезземелено зовсiм, близько 100 тис. чол. одержали надiли до 1 дес. на ревiзьку душу, понад 1600тис. – від 1 до 3 дес., 742 тис. – понад 3 дес. Лише150 тис. (або 6 %) ревiзьких душ одержали надiли 5 i бiльше десятин на душу. Отже, 94 % ревiзьких душ одержали надiли менше 5 дес., тобто меншe прожиткового мінімуму.

Kpiм того, помiщики залишили собi найкращi землi, селянам видiлили найгiршi, позбавили їx випасiв, водопоiв, лук, лiciв та iнших конче потрiбних угідь. Kpiм того, розмежували землi так, що селянськi надiли були розташованi далеко вiд сiл, складалися з багатьох смужок, з незручними пiд'їздами i т. iн.

 

2 Соціально-економічний розвиток України у пореформений період (1861 – 1900 рр). З другої половини 60-х pоків XIX ст. починається швидке зростання фабрицько-заводської промисловостi, котра поглинає дрiбнотоварне i мануфактурне виробництво. Царський уряд змушений був сприяти капiталiстичному прогресу країни. Biн проголосив протекцiонiстську полiтику, яка мала прогресивне значення, бо сприяла розвитку вiтчизняної промисловостi. Царський уряд також забезпечував великим капiталiстам високi прибутки i шляхом казенних замовлень за пiдвищеними цiнами на виробництво металу, озброєння, паровозiв, вагонів та iншої продукцiї. Biн надавав їм пiльги, вигiднi кредити, субсидiї, платив премiї, головним чином за рахунок коштiв, якi він стягував з трудяших шляхом прямих i непрямих податкiв.

У 70-90-тi роки ХІХ ст. у Pociї та в Українi особливо інтенсивно велося залiзничне будiвництво. Одночасно з залiзничним будiвництвом розвивався й водяний рiчковий та морський транспорт, розширювалося пароплавство.

Почала швидко розвиватися i вугiльна промисловiсть. Уже в 70-х роках стали виникати, за участю iноземних капiталiв, aкціонернi товариства, що будували новi великi кам'яновугiльнi копальнi. Видобуток вугiлля в Донбасi збiльшувався. Якщо у 1860 р. у Донбасi було видобуто 6 млн пудiв вугiлля, то у 1900 р. – 690 млн пудiв, що становило 70 % загальноросiйського видобутку.

Швидко зростали видобуток залiзної руди, виплавка чавуну i виробництво сталi та залiза в Донбасi, Поднiпров’ї та Криворiжжi. Усього на кінець XIX ст. в Українi працювало 17 великих металургiйних заводiв, заснованих на вiльнонайманiй працi, паровiй енергетицi i використаннi кам'яного вугiлля. У 1900 р. Пiвдень України дав 92 млн пуд. чавуну – 52 % загальноросiйської виплавки чавуну та 59 млн пудiв сталi й залiза, шо становило 44 % всього виробництва. Україна перетворилася на головну вугiльно-металургiйну базу всієї Росiйської держави. ­

В Українi найбiльшого розмаху набуло сільськогосподарське машинобудування, яке мало всеросiйське значення. У 1900р. тут дiяло 65 пiдприємств, якi переважно належали iноземним капiталiстам. З кiнця XIX ст. розвивається транспортне машинобудування, заводи України починають випускати паровози, морські й річкові судна.

Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що вiдбувалися в другiй половинi XIX ст., суттєво ускладнили соцiальну структуру суспiльства. Поряд з традицiйними станами феодального суспiльства – селянством та помiщиками, якi у цей час зазнають значних змiн пiд впливом майнової диференцiації, виникають новi класи – пролетаріат та буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова загальноросійського пролетаріату. Порівняно iз західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: більш пiзнiй час формування та виходу на полiтичну арену; надзвичайно високий ступiнь концентрації на виробництвi; вкрай важке економiчне становище та полiтичне безправ'я; багатонацiональний склад; значний вiдсоток молодi в пролетарському середовищi. У своїй сукупностi цi особливостi визначили полiтичне обличчя та специфiку психологiчного складу вiтчизняного пролетарiату, стимулювали розвиток революцiйностi та радикалiзму в його поглядах та дiях.

Суттєво вiдрiзнялася вiд захiдної i нацiональна буржуазiя. У Росiйськiй iмперії цей клас формувався за сприяння та пiд контролем самодержавства, був тicно пов'язаний з помiщицьким землеволодiнням. Цi специфiчнi умови визначали консерватизм та вiрнопiдданiсть вiтчизняноїбуржуазії. 3ростаючи в умовах наздоганяючої модернiзації, якiй притаманнi cтpiмкe посилення ролi держави, цей клас був залежним не стiльки вiд коливань на ринках сировини, капiталiв, товapiв, скiльки вiд змiн у полiтицi уряду, що виступав монополiстом на цих ринках. Саме тому особливiстю вiтчизняних капiталiстiв-пiдприємцiв була орiєнтацiя не на вiльну конкуренцiю, а на монополiю держави, не на завоювання полiтичної влади, а на органiчне «вписування» в жорстку, централiзовану систему самодержавної влади.

Основними джерелами формування буржуазiї в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капiталiстичнi методи господарювання; купцi, чумаки, скупщики, сiльськi лихварi, якi в дореформений перiод накопичили капiтали; кycтapi, якi зумiли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможнi селяни, якi господарювали на засадах фермерства, орiєнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазiя утримувала провiднi позицiї в цукровiй, винокурнiй, мукомельнiй, шкiрянiй, вугiльнiй галузях промисловостi. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна елiта, представники якої Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевськi та iншi за розмiрами своїх капiталiв належали до найбагатших людей не тiльки України, а й yciєї Росiйської iмперiї.

Характерно, що буржуазiя в українських землях формувалася на багатонацiональнiй основi – кpiм українцiв у її складi вагомою була частка росiян, євреїв, французiв, англiйцiв, бельгiйцiв та нiмцiв.

У другiй половинi XIX ст. формується iнтелiгенцiя – специфiчна верства населення, яка, не маючи приватної власностi, займалася не фiзичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспiльствi. Вiдповiдно до перепису населення до цiєї верстви в Українi належали 4,1 % населення. У пореформений перiод iнтeлiгенцiя зазнала значних змiн. По-перше, вона стала бiльшне однорiдною, у її складi зросла частка рiзночинного елементу. Зокрема, якщо на початковому етапi становлення iнтелiгенцiї основним джерелом формування цiєї верстви було дворянство, то наприкiнцi XIX ст. лише 20-25% складу iнтелiгенцiї мали дворянське походження, решта – вихiдцi з рiзночинцiв. По-друге, переважна бiльшiсть iнтелiгенцiї України була неукраїнського походження. У 1897 р. лише 16% юристiв, 25% учителiв i майже 10% письменникiв були українцями. По-третє, асимiляторська полiтика царського уряду призвела до значної русифiкацiї iнтелiгенцiї. По-четверте, власне українська iнтелiгенцiя проживала переважно у селах та невеличких мicтax, працюючи земськими вчителями, лiкарями, агрономами тощо, тодi як у великих мicтax її частка була незначною. Наприкiнцi XIX ст. українцi становили менше третини мiського населення, у складi якого домiнували росiяни та євреї.

Отже, у другiй половинi XIX ст. пiд впливом буржуазних реформ в Україн вiдбулися значнi змiни в соцiально-економiчнiй сферi. В аграрному ceктopi сформувався досить високий piвень концентрацiї землi; було здiйснено докорiнний перерозподiл земельної власностi, що йшов по лiнiї переходу вiд cтaновостi до безстановостi; у сiльськогосподарському виробництвi значного поширення набули застосування технiки, використання вiльнонайманої працi, полiпшення структури посiвiв тощо. Цi змiни дали можливiсть Українi перетворитися на потужний центр виробництва сiльськогосподарської продукцiї не тiльки iмперського, а й свiтового значення. У 60-80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслi загальноiмперських тенденцiй, українська промисловiсть водночас мала низку особливостей. У пореформений час iндустрiалiзований Пiвдень України перетворився на основну паливно-металургiйну базу iмперiї. Розвиток української промисловостi характеризувався бiльш швидкими порiвняно iз загальноiмперськими темпами розвитку; високим piвнем концентрацiї виробництва; значною заангажованiстю та впливом іноземного капiталу; структурною та територiальною диспропорцiйнiстю; побудовою промислових об'єктiв на принципi незавершеностi тощо. Внаслiдок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнилася соцiальна структура суспiльства: активно вiдбувалася диференцiацiя в межах традицiйних класiв феодального суспiльства – дворянства та селянства, кpiм того, виникли новi класи – буржуазiя та пролетарiат, дедалi помiтнiшу роль почала вiдiгравати iнтелiгенцiя.

Лекція 14