Україна на шляху незалежності

1 Формування політичної системи незалежної України. Кон-

ституція України 1996 р. Політична реформа.

2 Утворення політичних партій та блоків в Україні.

3 Проблеми соціально-економічного розвитку України в

умовах переходу до ринкових відносин.

1 Формування політичної системи незалежної України. Конституція України 1996 р. Політична реформа. Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, показало початок перехідному періоду, суть якого – у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері – від тоталітаризму до демократії; у соціальній – від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній – від класових до загальнолюдських цінностей.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлено до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково-обгрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування. Суспільні перетворення в Україні почалися при вкрай низькому рівні політичної та економічної культури мислення. У суспільній свідомості домінуючими були настрої невдоволення, викликані невдачами перебудови. На час проголошення республікою незалежності більшість населення не визначила чітко свого місця у процесі державотворення.

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поставила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали: фіксація кордонів, визначення громадянства, визнання національної символіки як державної, запровадження власної грошової одиниці.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган України – Верховна Рада – дістався у спадок від УРСР. Її було обрано ще навесні 1990 р. У цьому були свої позитивні та негативні моменти. Позитивні – забезпечувалася спадкоємність та керованість суспільного розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення. Негативні – більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демократичних перетворень. Перший парламент України прийняв майже 450 законів. На жаль, відсутність науково-обгрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистояння тощо негативно вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Після проголошення незалежності у структурі виконавчої влади України виник новий важливий елемент. Верховна Рада запровадила Інститут Президентства. Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональний склад Кабінету Міністрів та прем’єр-міністра. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздатності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку та ін.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які в своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими частинами цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки покликана була здійснювати Генеральна прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з самого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не забезпечував незалежного соціального захисту населення. Унаслідок цього, замість цивілізованого і демократичного розподілу влад виникло двовладдя, а згодом три центри влади – Президент, Верховна Рада та Уряд. Причому складові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. Криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання елементів парламентської республіки, президентського правління і залишків радянської влади, що зумовлювало чимало внутрішніх протиріч.

Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правого поля. Активне державотворення можна було розгортати лише за умови створення відповідної законодавчої бази, а цей процес надзвичайно ускладнювався відсутністю самостійної національної правової системи.

Нарешті 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України.

Прийняття Конституції України 1996 р. завершило процес становлення політичної системи республіки як єдиного цілісного організму з більш-менш чіткою визначеністю структурних елементів, їх функціонального призначення та принципів зв’язку. Нова Конституція – це документ на виріст: з одного боку вона фіксує та регламентує те, що існує в реаліях, з іншого – вона є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державного процесу. Таке поєднання в юридичному акті реалій та перспектив закладає правові основи для стабільної, безболісної трансформації політичної системи, створює сприятливі умови для динамічного, поступального розвитку суспільства.

З прийняттям Конституції конституційний процес не завершується. По-перше, потрібно було провести кропітку роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. По-друге, з розвитком держави та суспільства виникатиме нагальна потреба у змінах, доповненнях і додатках до існуючого основного закону держави. Тому після прийнятя Конституції законотворчість розгорнулася у двох напрямах – підготовка та затвердження нових законодавчих актів, що базуються на новому основному законі, та трансформація або відміна законів, затверджених до червня 1996 р. Тому нині законодавча база України ще переживає період становлення.

Радикальні зміни у зміст і перспективи політичних трансформацій в Україні внесла так звана «помаранчева революція». Після другого туру президентських виборів, у якому конкурували між собою В.Ющенко і В.Янукович, як відомо, країна опинилася у глибокій політичній кризі, а на початку грудня 2004 р. – перед загрозою громадянської війни. Тривалі переговори влади і опозиції щодо виходу країни з політичної кризи завершились компромісом – «пакетним голосуванням» 8 грудня 2004 р., яке частково інтегрувало та узгоджувало інтереси протидіючих сторін. Цей компроміс був своєрідною платою за врегулювання кризи без застосування сили, а також свідченням занепокоєння певних політичних еліт України ймовірними ризиками для себе після приходу до влади нового президента. Ухвалений пакет складався з трьох документів: законопроекту про внесення змін у закон про вибори президента і двох проектів поправок до Конституції України (уряд призначається Верховною Радою; президент вносить на затвердження парламенту кандидатури прем’єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ, решту кандидатур міністрів пропонує для затвердження прем’єр-міністр; запровадження імперативного мандата, за яким обрані від політичних партій до парламенту депутати позбавляються його в разі невходження до фракції цієї партії або виходу з неї; проведення виборів до Верховної Ради на пропорційній основі та ін).

Запровадження нововведень передбачалось з 1 вересня 2005 р., якщо до того часу будуть прийняті зміни до Конституції стосовно місцевого самоврядування. Але цього не сталося, тому схвалений парламентом закон почав діяти з 1 січня 2006 р. самостійно, і в Україні розпочалася конституційна політична реформа.

Згідно з положеннями цієї реформи 26 березня 2006 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. 4% бар’єр подолали тільки 5 політичних партій та блоків (Партія регіонів, «Наша Україна», БЮТ, КПУ, СПУ). Після довготривалих переговорів помаранчової коаліції створено не було, і в липні 2006 р. була створена антикризова коаліція у складі Партії регіонів КПУ і СПУ, яка і сформувала уряд на чолі з В. Януковичем.

Отже, зробимо висновок: суть конституційного процесу полягає у забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утверджені законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання в Україні ускладнювалося відсутністю самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням науково-обгрунтованої моделі майбутнього державного устрою; незавершеністю розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади; боротьбою навколо законодавства різних політичних сил.

Затвердження основного закону держави створило юридичне підгрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільності, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.

 

2 Утворення політичних партій та блоків в Україні. Сучасне суспільство не може ефективно розвиватися без політичної демократії, яка в свою чергу неможлива без багатопартійності. Але в СРСР в період перебудови, а потім в незалежній Україні становлення політичної демократії проходило і зараз відбувається з великими труднощами. Спочатку дозована гласність та плюралізм в засобах масової інформації, потім – створення політичних клубів та неформальних об’єднань, потім – народних фронтів і нарешті – партій.

Сучасна політична партія – це спільність людей, об’єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави.

Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції.

Визначимо їх:

І етап – Зародження багатопартійності (сер.1988 – березень 1990 р.): виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України; розмежування та диференціація в середині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи; виникнення першої формально задекларованої партії – Української національної партії.

ІІ етап – Вихід багатопартійності на державний рівень (травень 1990 р. – серпень 1991 р.): поява парламентської опозиції; збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об’єднань).

ІІІ етап – Становлення багатопартійності (з серпня 1991 р.): розширення спектра багатопартійності (на початок серпня 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій); посилення розколів та дроблення політичних сил; активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків; підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази; зміцнення зв’язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами; періодичне перегрупування сил, створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною у період виборчих кампаній 1998, 2002 та 2006 рр.)

Треба звернути увагу на характерну особливість формування багатопартійності в Україні, яка полягає в тому, що її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій на початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії з’являлась фракція у Верховній Раді.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра (ліві, праві або центристські). Ліве крило утворюють 7 партій, найпотужнішими з яких є КПУ, СПУ та СелПУ. 13 партій національного та націоналістичного спрямування формують праве крило. Найпомітнішими партіями тут є НРУ, УРП, КУН, ХДПУ, УНА, ДемПУ. Ці політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані у центральних керівних органах та на місцях.

Майже 30 партій політичної палітри України вважають себе центристськими, базуючи свою діяльність на ідеях соціал-демократії або ж лібералізму. Парламентські вибори 1998 р. показали слабкість центристських сил – лише 4 партії (ПЗУ, НДП, “Громада” та СДПУ(о)) – зуміли подолати 4 % бар’єр і потрапили до Верховної Ради, а на парламентських виборах 2006 р. лише одна партія – Партія регіонів України.

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1 Мультипартійність, тобто значна кількість політичних партій. Так, якщо до проголошення незалежності в Україні було зареєстровано 4 партії, в грудні 1993 р. – 27, на початку 1998 р. – 52, то в 2006 р. політичний спектр налічував понад 100 партій.

2 Значна частина партій створювалася не на основі консолідації навколо ідеї, а інтегративним стрижнем виступав, як правило лідер чи група авторитетних людей.

3 Нечисленність партійних лав. Станом на квітень 1993 р. загальна кількість членів усіх партій не перевищувала 200 тис. осіб, що становило тільки 1 % усіх виборців України. Останнім часом ця статистика звичайно змінилася. Наприклад, КПУ має у своїх лавах – 140 тис. осіб, НРУ – 55 тис. Але більшість політичних партій і сьогодні є фактично партіями-карликами. Так, із 28 центристських партій 18 налічують у своїх лавах від тисячі до кількох тисяч членів.

4 Невизначеність соціальної бази. Більшість партій у своїх програмних документах, намагаючись розширити сферу свого ідеологічного впливу, чітко не вказали, виразниками інтересів яких соціальних груп вони є. Їхні програми надзвичайно схожі і характеризуються загальнодекларативними гаслами та апелюванням до всього народу.

5 Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій. Націонал-демократи переважають на Заході, партії лівої орієнтації – на Сході.

6 Локальність партійного впливу, столичність партійної дяльності, недостатня поширеність партійних структур у провінції.

7 Поява на політичній арені незареєстрованої “партії влади” (директорський корпус державних та деяких інших підприємств, апарат місцевих рад та держадміністрацій), що має серйозний вплив на перебіг подій у країні.

Треба звернути увагу, що на початку ХХІ ст. багатопартійність в Україні значною мірою залишалася формальною. Вона не дає змоги створити у Верховній Раді структуровану керівну та опозиційну коаліції партій, відповідальні перед народом владні структури. Слабкість партій пояснюється недостатньою структурованістю українського суспільства, низьким рівнем політичної культури населення, штучністю створення багатьох партій, програмною непослідовністю та суперечливістю проголошених гасел, які часто не відповідають реальній політичній діяльності, амбіціями та протистоянням деяких політичних лідерів тощо.

Так звана «помаранчева революція» кардинально змінила конфігурацію вітчизняної багатопартійності, зробивши опозиційні партії «провладними», а колишні «провладні» перемістила у табір опозиції. Табір «провладних» політичних сил представляли партії, які підтримали В.Ющенка на президентських виборах 2004 р. і делегували своїх представників до складу нового уряду («Батьківщина», новостворений «Народний союз «Наша Україна», СПУ, ПППУ, ПРП, УНП, НРУ). Більшість із них виступила єдиним блоком під час виборчих президентських перегонів 2004 р. Після здобутої перемоги дедалі відчутнішими стали розбіжності між окремими з них. Це було зумовлено, очевидно, їх різними ідеологічними орієнтирами, політичною вагою, амбіціями їх лідерів та ін. Це призвело до того, що після парламентських виборів 2006 р. «помаранчева коаліція» створена не була. У Верховній Раді виникла нова більшість, і створена так звана антикризова коаліція у складі Партії регіонів, КПУ та СПУ. БЮТ заявив про свою опозиційність. Після підписання Універсалу національної єдності точилися довготривалі переговори про створення широкої коаліції національної єдності.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та визначення місця в суспільстві. Вони поступово заповнили практично весь політичний спектр від лівих до правих, якій існує в більшості демократичних держав. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, що дасть їм змогу перетворитися на реальний та впливовий елемент нової політичної системи в Україні.

 

3 Проблеми соціально-економічного розвитку України в умовах переходу до ринкових відносин. Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету.

Але економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за межею бідності.

Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації. Уже у 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64 % населення, “середній клас” майже зник, а кількість багатих становила 10 %. Унаслідок цього різко зросло суспільне напруження.

За цих обставин Президент Л.Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:

1 Докорінна структурна перебудова виробництва з метою творення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора.

2 Децентралізація управління економікою.

3 Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

4 Фінансова стабілізація, послаблення податкового пресу, одолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

5 Соціальний захист, який би передбачив докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування.

Перші кроки на шляху здійснення нового курсу були швидкими і рішучими. Вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій та стипендій, про лібералізацію цін та про лібералізацію експорту. НБУ видав постанову про уніфікацію курсу валют та монетаристські методи стимулювання інфляції.

Але далі реалізація нового курсу виявила суттєві недоліки запропонованої ліберальної моделі реформування. Стало ясно, що:

- по-перше, ринок не може регулювати ціни природних монополістів;

- по-друге, глибокі структурні зміни неможливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються за допомогою державного програмування;

- по-третє, ринок погано розв’язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери.

Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов’язаний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширити соціальну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив проблематичною масову підтримку нового курсу.

Ситуація, що склалася, вимагала певної корекції стратегії 1994 р. У політичних колах пожвавилися дискусії щодо пошуку власної української моделі ринкового трансформування економіки, прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу програми антикризових дій, яку Президент обнародував у 1997 р. Основними положеннями програми були прискорення приватизації, легалізація за рахунок лібералізації податкової політики тіньової економіки, активізація інвестиційного процесу, отримання максимального економічного ефекту від зовнішньої торгівлі, енергійний перехід аграрного сектора на рейки інтенсифікації виробництва, піднесення рівня ефективності використання енергоресурсів, економічне забезпечення приоритетного розвитку соціальної сфери.

За 6 років після проголошення нового курсу в економічній сфері відбулися певні зрушення, зародилася низка позитивних тенденцій та процесів:

1 Сталися певні структурні зрушення.

2 Часткова фінансова і цінова стабілізація.

3 Інтенсифікація процесу приватизації.

4 Започаткування процесу повернення капіталу в Україну.

5 Перегляд податкової системи з метою зменшення податкового тиску на економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних та фізичних осіб усіх форм власності.

6 Роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств.

Але треба підкреслити, що ці тенденції не набули сталого характеру. Зрушення, спричинені їхньою дією, – це лише прориви в окремих економічних сферах. Ситуація залишилась складною, що засвідчують, наприклад, економічні показники першої пол. 1998 р. У цей час збитково працювала більша частина (51 %) підприємств. За бартерними умовами підприємствами у першій пол. 1998 р. було реалізовано 41,7 % продукції. На ринку праці посилилася тенденція зростання безробіття. Восени 1998 р. знову розпочався спад промислового виробництва, розгорнулась інтенсивна девальвація гривні.

Які ж були причини цього?

Загострення проблем реформування економіки були зумовлені недостатнім ступенем обгрунтованості економічних реформ, повільним формуванням правової бази реформування, протистоянням між гілками влади, опором реформам з боку опозиційних сил, недосконалим механізмом соціальних компенсацій, зовнішньоекономічними прорахунками тощо.

Отже після багатьох років пошуку оптимальної моделі реформування, апробації різних її варіантів в економіці України позитивні тенденції та процеси перепліталися з негативними. Про певне оздоровлення вітчизняного економічного сектора свідчить зменшення бюджетного дефіциту, певні структурні зрушення, пожвавлення в деяких галузях промисловості, започаткування процесу повернення капіталу в Україну, зниження від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі тощо. Водночас зберігаються негативні процеси – зростає кількість збиткових підприємств, значна кількість продукції реалізується через бартерні угоди, невпинно збільшується заборгованість держави із виплат заробітної плати, зростає безробіття тощо.

Але за роки реформ, особливо після 2001 р. в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення, зародилися та набрали силу позитивні тенденції та процеси. Було сформовано основні атрибути національної економіки – фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що сукупно визначають основну економічну інфраструктуру державності. Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Набрав сили активний і незворотний процес розширення корпоративного та приватного секторів економіки. Станом на 1 січня 1999 р. форму власності змінили вже 61,8 тис. підприємств, у тому числі за період з 1994 по 1999 р. – 50,3 тис. На початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Значні зміни відбулися в аграрному секторі, де завершився перший етап земельної реформи. Суттєві зрушення відбулися у сфері ціноутворення. Реалізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий механізм ціноутворення, здійснити складний перехід до світових цін, запровадити ліберальний режим зовнішньої торгівлі, забезпечити товарну насиченість ринку та подолати хронічну дефіцитність національної економіки.

Після спаду світової фінансової кризи окреслилося поступове зростання базових економічних показників в Україні.

Протягом 2004 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 12%, обсяги промислового виробництва – на 12,5%, виробництво валової сільськогосподарської продукції – на 19,1%. Позитивні зрушення відбулися у зовнішній торгівлі: порівняно з січнем – листопадом 2003 р. майже на 43% зросли обсяги експорту. Протягом 2004 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з 198 країнами світу (у 1998 р. – з 164 країнами, 2000 р. – з 187). Позитивне сальдо зовнішньої тогівлі за результатами 2004 р. становило 3412,4 млн дол.

Але ці тенденції та явища не набули сталого характеру. Ситуація залишається складною, адже наближення вітчизняної економіки до ринку супроводжується такими негативними процесами:

- збереження та поглиблення структурних деформацій;

- катастрофічний рівень фізичного та морального старіння основних виробничих фондів;

- неефективне використання реального економічного потенціалу;

- низький рівень економічної свободи та високий рівень економічного ризику;

- загроза безпеці держави у сфері енергопостачання;

- «тінізація» та криміналізація економіки;

- загострення проблем у соціальному секторі.

Отже, Україна у черговий раз перебуває на вирішальному етапі своєї історії. Її майбутнє цілком залежить від далекоглядності та рішучості лідерів, толерантності та зваженості в діях політичних сил, єдності та віри народу в свої сили.

ЛІТЕРАТУРА

1 Борисенко В. Курс української історії – К.: Либідь, 1998.

2 Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Академвидав, 2005.

3 Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст.: Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети: Довід. видання / В.І.Гусєв та ін. – К.: Вища шк., 2002.

4 Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.:Наук. думка, 1992.

5 Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної української нації Х1Х-ХХ століття: Навч. посібник. – К.: Генеза, 2000.

6 Державні, політичні та громадські діячі України: політичні портрети. Кн.1: Навч. посібник / За ред. М.І.Панова. – К.: Ін Юре, 2002.

7 Дещинський Л.Є. Міжнародні відносини України: історія і сучасність: Ч.І. – Львів: Бескид Біт, 2002.

8 Дорошенко Д. Нарис історії України: В 2 т. – К.: Глобус, 1992.

9 Історія України: нове бачення /За ред. В.Смолія: В 2 т. – К.: Україна, 1995.

10 Історія України / Керівник авт. кол. Ю.Зайцев. – Львів: Світ, 1996.

11 Історія України в особах: ІХ-ХVШ ст. /Замлинський В. та ін. – К.: Україна, 1993.

12 Історія України в особах: Х1Х – ХХст. / Войцехівська І. та ін. – К.: Україна, 1995.

13 Історія України: Навчальний посібник / За ред М.О.Скрипника. – К.: ЦНЛ, 2003.

14 Історія України та її державності: Навчальний посібник / За наук. ред. Л.Є.Дещинського. – Львів: Бескид Біт, 2005.

15 Історія України ХХ – поч. ХХІ ст.: Навч. посібник / Панченко П.П., Барановська Н.П. – К.: Знання, 2004. – 582 с.

16 История Украины. Курс лекцій / Под ред. Н.Н.Олейника. - Харьков: Консум, 2002.

17 Історія України: Посібник / За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. – К.: Академія, 2002.

18 Котова Н.О. Історія України: Навчальний посібник. – Х.: Одіссей, 2005.

19 Курс лекцій з історії України. –Донецьк; Київ: ЕАИ-Пресс, 1998.

20 Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до ХХ1 століття: Навч. посібник. – Харків: Одісей, 2001.

21 Лановик Б.Д. Історія України: Навч. посібник. –К.: Знання-Пресс, 2001.

22 Литвин В.М. Історія України: Навч. посібник. – К.: Знання-Прес, 2002.

23 Мицик Ю.А. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005.

24 Мирончук В.Д. Історія України: Навч. посібник. – К.:МАУП, 2002.

25 Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко, В.І.Гусєв, В.М.Литвин та ін. – К.: Вища шк., 2002.

26 «Оранжевая» революция. Версия, хроника, документы / Составитель М.Погребинский. – К., 2005.

27 Політична історія України ХХ ст.: У 6-и т. – К.: ….., 2002-2003.

28 Рибалка І. Історія України. – Ч.1. – Харків: Основа, 1995.

29 Рибалка І. Історія України. – Ч.2 – Харків: Основа, 1997.

30 Субтельний О. Україна. Історія. – К.: ….., 1993.

31 Світлична В.В. Історія України: Навч. посібник. – К.: Каравела; Львів: Новий Світ, 2003.

32 Україна крізь віки: У 15-и томах. – К.: …., 2000.

33 Яневський Д. Хроніка «помаранчевої» революції. – Харків, 2005.

 

 

Навчальне видання

 

 

АЛЕКСЄЄВ СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

ЛЯШЕНКО ЄВГЕНІЯ ПЕТРІВНА

ДОВБНЯ ОЛЬГА АНАТОЛІЇВНА

 

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

КОРОТКИЙ КУРС ЛЕКЦІЙ

 

Навчальний посібник

 

 

Редактор І.І.Дьякова

 

Комп’ютерна верстка О.П.Ордіна

 

78 /2006. Підп. до друку Формат 60х84/16.

Папір офсетний. Ум. друк. арк. Обл.-вид. арк.

Тираж прим. Зам. №

 

Видавець і виготівник

«Донбаська державна машинобудівна академія»

84313, м. Краматорськ, вул. Шкадінова, 72

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру

серія ДК № 1633 від 24.12.2003