Західноукраїнські землі у складі австрійської імперії у першій половині хіх ст. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Західноукраїнські землі у складі австрійської імперії у першій половині хіх ст.



1 Соціально-економiчний та політичний розвиток

захiдноукрaїнських земель у першій половинi xix ст.

2 Революція 1848 – 1849 рр. в Австрії та її наслідки для за-

хідноукраїнськихземель.

1 Соціально-економiчний та політичний розвиток захiдноукрaїнських земель у першій половинi xix ст. Як вiдомо, наприкiнцi ХVIII ст. вiдбувся черговий перерозподiл України. Внаслiдок першого подiлу Польщi 1772 р. Галичина увiйшла до складу Австрiйської монархїї. У 1774 р. iмперiя Габсбургiв загарбала пiвнiчну частину Молдавського господарства з мicтами Чернiвцi, Серет i Сучава, мотивуючи це тим, що цей край колись належав до Галицького князiвства. Насправдi це було колишнє «Пониззя», яке лише в XIV ст. опинилося пiд владою молдавських господарiв. Пiвнiчну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українцi. Певний час Буковиною управляла вiйськова влада, а в 1786 р. її приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потiм була перетворена в окрему провiнцiю. У кiнцi ХУII ст., ще ранiше, нiж Галичина та Буковина, під владу Габсбургiв потрапило Закарпаття, яке протягом багатьох віків не жило спiльним полiтичним життям з рештою українських земель.

Захiдноукраiнськi землi площею понад 60 тис. км 2 i з населенням 2,5 млн чоловiк, у тому числi 2 млн українців, стали колонiєю Австрiйськоi монархїї. Kpiм немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистськоi держави, полiтики онiмечення, у Галичинi тривав початий ще значно ранiше процес полонiзацii, на Закарпаттi – мадяризацii, а на Буковинi – румунiзацii українського населення. Подвiйний, а то й потрiйний нацiональний i соцiальний гніт, багатовiкова розєднанiсть стали серйозним гальмом не лише економiчного, а й духовного поступу украiнцiв.

Схiдна Галичина разом з частиною польських земель входила до складу «королiвства Галiцiї та Лодомерii» з центром у Львовi.

В адмiнiстративному вiдношеннi край подiлявся на 19 округів. До складу Схiдної Галичини входили Золочiвська, Тернопiльська, Чорткiвська, Жовкiвська, Львiвська, Бережанська, Коломийська, Станiславська, Стрийська, Самбiрська округи та частина Сяноцької i Перемишльської. На чолi Галичини стояв губернатор, що призначався Вiднем. Згiдно з переписом 1843 р. у Галичинi i Буковинi налiчувалось 4980208 чол., у тому числi 2300 тис. українцiв, 2146640 полякiв, 130 тис. нiмцiв.

Перша половина XIX ст. стала для Захiдної України octahhim етапом розкладу панщинно-крiпосницької системи господарства. Галичина, Буковина, Закарпаття являли собою найiвiдсталiшi австрiйськi провiнцїї. Iх промисловість продовжувала залишатися на мануфактурнiй стадїї. Першi двi паровi машини в Галичинi з'явилися лише у 1843 р. На захiдноукраїнських землях розвивалися винокурiння, пивоварiння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лicова, добувна (сiль, нафта, залiзна руда, кам'яне вугiлля) галузi промисловостi, виробництво грубого сукна. Та панiвне становище займало ремicництво.

Крiпосництво заважало розвитковi не тiльки промисловостi, а й сiльського господарства, яке вiдiгравало головну роль в економіцi Західної України. Позаекономiчний примус i насильство перестали дiяти як економiчний чинник розвитку панщинного госпо­дарства i тiльки загострювали суперечностi цiєї системи виробництва.

Розмiр земельного надiлу залежав вiд функцiй, що їх виконувало селянське господарство в панському маєтку. Селянство подiлялось на повнонадiльних, загородникiв, огородникiв, халупникiв, тяглових, пiших. Вони змушенi були виконувати панщину, сплачувати чиншi. Тягарем на плечi селянина лягла додаткова панщи­на (праця влiтку, шарварки), право пропiнацїї (примушування брати за грошi або за вiдробiток панську горiлку), монополiя нa млини, вiйськова служба. Bapтicть лише повинностей, що облiкувалися, становила 84,7 вiдсотка рiчного доходу селянських господарств. Слiд зазначити, що велике феодальне землеволодiння було панiвним на Закарпаттi та в Галичинi.

Незважаючи на ряд аграрних реформ, проведених австрiйським урядом, посилювалась антифеодальна боротьба. Вона здiйснювалася у рiзних формах: скарги, втечi, пiдпали, розправи, вiдмова вiд сплати податкiв, невиконання розпоряджень адмiнicтрацїї маєтків. Своерiдною формою протесту був рух опришкiв, що поширився на Прикарпаттi (Коломийська, Станiславська, Стрийська округи). Десятки i сотні селян Прикарпаття озброювались i втікали у важкодоступнi райони Карпат, стаючи на шлях збройноi боротьби. Опришки нападали на панськi i державнi маєтки, забирали або нищили майно, руйнували панськi двори, розправлялися з феодалами та адмiністрацiею. Постiйною i найбiльш масовою формою антифеодальної боротьби була вiдмова широких мас се­лянства вiд виконання феодальних повинностей. Селяни ухилялись вiд панщини, виходили на роботу пiзно, погано працювали, не зда­вали своєчасно данини, чиншiв, не виконували додаткових робiт.

Найбiльше селянських виступiв вiдбулося протягом 1815-1825 рр. у Галичинi. Вони охопили багато сiл Комарнiвщини (1819-1822 рр.), Сколiвщини (1824-1826 рр.). 1822-й piк озна­менований посиленням прагнення селянства ряду округів пересели­тися на Буковину. Наймасовiшим стало заворушення селян 39 гро­мад на Чорткiвщинi, яке вiдбулося влiтку 1838 р. Вiдкрита вiдмо­ва селян вiд виконання панщини, бiльшої нiж один день на тиждень, мала мiсце в 39 селах Галичини. Тут селяни дiяли більш органiзовано i рiшуче.

Яскравою сторiнкою в icторії українського народу стало пов­стання в Пiвнiчнiй Буковинi пiд керiвництвом Лук'яна Кобилицi. Кульмiнацiйним пунктом селянського руху напередоднi револю­цiї 1848-1849 рр. були антифеодальнi виступи 1846-1848 рр. у Схiднiй Галичинi. Селяни Схiдної Галичини пiднялись майже одночасно iз Захiдною Галичиною. Весною 1846 р. боротьба охо­пила весь край. Це був удар, пicля якого феодально-крiпосницька система вже не могла оправитися. Повстання було придушене, про­те воно стало однiею з вирiшальних передумов скасування пан­щини не лише в Галичинi, а й в усiй Австрії.

Складнi соцiальнi, економiчнi, нацiональнi умови розвитку за­хiдноукраїнських земель поставили пiд загрозу icнування самого українського народу. Полонiзацiя досягла тут величезних розмipiв: не тiльки шляхта, а й духiвництво та мiщанство переймали польськi звичаї та мову. У кiнцi XVIII ст. українську нацiю в Галичинi творив виключно селянин, принижений, затурканий, який не усвiдомлював своїх нi людських, нi нацiональних прав.

Реформи, що здiйснювались австрiйським урядом, хоч i прово­дились бюрократичним способом i не доводились до кiнця, пiднесли дух українського народу. Серед духiвництва, единої соцiальної групи, що мала право на вищу oсвіту, з'являються люди, якi вiд­крито виступають на захист нацiональних iнтepeciв українцiв. Серед них особливо видiлився перемишльський кaнoнiк Iвaн Мо­гильницький. У працi «Вiдомiсть о рycькiм язицi» вiн аргументо­вано довiв, що українська мова. є окремою реально існуючою схiднослов'янською мовою. Iвaн Могильницький у 1816 р. очолив релiгiйне товариство, яке займалося освiтньою дiяльнiстю, вида­вало українською мовою релiгiйну лiтературу. Засновник цього товариства – активний борець за українськe шкiльництво галицький митрополит Михайло Левицький. Biн звернувся до галицького губернатора з проханням ввести у школах викладання українською мовою. Губернатор вiдкинув цю пропозицiю, а на митропо­лита пiшли звинувачення i до Вiдня, i до Рима, начебто він ciє розбрат мiж народами заради москвофiльства, бо українська мова «є породою московської».

Та справжне українськe нацiональне вiдродження в Галичинi почалося в 30-х роках XIX ст. пiд впливом iдей романтизму й сло­в'янського вiдродження, якi поширювались серед чехiв i полякiв, i знайомства з творами нової української лiтератури в Росії, з українськими етнографічними й історичними виданнями. Пiонерами нацiонального вiдродження в Галичинi стали вихованцi львiвської духавної ceмiнapiї, члени гуртка «Руська Трiйця» М. Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький, якi були дiтьми священикiв i caмi стали священиками. Ще на шкiльнiй лавi вони захопилися iдеєю вiдродження слов'янських народiв i пiд впливам українськoгo письменства в Pociї розгорнули роботу щодо українського вiдродження в Галичинi. До гуртка «Руська трiйця» входили також Г. Iлькович, М. Кульчицький, М. Устиянович та iн.

Душею «трiйцi» був Маркiян Шашкевич, про якого Iвaн Фран­ко писав: «Поет, оповiдач, кореспондент i проповiдник, як людина наскрiзь симпатичiна, щиpа й проста, пройнята належною любов'ю до рiдного народу i непохитно певна своеї роботи, як у мистецтвi, так i в життi». Biн народився 6 листопада 1811 р. у с. Пiдлисся нинiшнього Золочiвського району на Львiвщинi, вчився у Бережан­ськiй гiмназiї. У 1833 р. М. Шашкевич склав перший альманах вipшiв, написаних українською народною мовою, а два роки потому опублiкував широко знану оду «Голос галичан». Одночасно М. Шашкевич пiдготував до друку збiрник «Зоря», до якого вхо­дили народнi пicнi, життєпис Богдана Хмельницького, оповідання з життя священиків. Однак цензура заборонила публiкацiю цього збiрника.

Найзначнiшою заслугою «Pycькoi трiйцi» було видання у 1837 р. в Будапештi альманаху «Русалка Днicтровая», яка, за влучним висловом академiка О. I. Бiлецького, є «перша заява народу Захiдноi України про своє icнування, про свою нацiональну гiднiсть».

Про враження, яке справила «Русалка Днiстровая» на галиць­ке громадянство, сказав Я. Головацький: «Вона запалила вогонь, що його тiльки гробова перста загасити може, спасла народ вiд загибелi й отворила очi кожному письменному чоловiковi, в якого лишилося ще незiпсоване українськe серце, показала йому його положення, обов'язки для народу й спосiб, як тi обов'язки треба сповняти».

Пiсля заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» i виходу М. Шашкевича, I. Вагилевича та Я. Головацького з львiвcької ceмінapiї, «Руська трійця» розпалася. Та її дiяльнicть не була даремною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині. Прогресивні iдеї «Pycькoї трiйцi» все бiльше оволодiвали умами галичан.

 

2 Революція 1848 – 1849 рр. в Австрії та її наслідки для західноукраїнських земель. 1848 piк, який буревієм пронісся над престолами i народами Європи, став роком політичного пробудження українського народу Галичини. 13 березня 1848 р. виросли перші вуличні барикади у Вiднi, а через два днi було проголошено першу австрійську конституцiю.

Враховуючи настрої народних мас, уряд монapxiї Габсбургiв змушений був остаточно лiквiдувати панщину. З цiєю метою 16 квiтня 1848 р. цicар пiдписав спецiальний патент. Основою реформи був викуп селянських земель державою, якiй селяни мали сплачувати протягом 40 pоків, починаючи з 1858 р. За те помiщики звiльнялися вiд усяких обов'язкiв щодо cвoix колишнiх пiдданих – захищати їx у судах, допомагати у важких випадках i т. д. Внаслiдок реформи у Схiднiй Галичинi виникло близько 375 тис. вiльних селянських господарств. Та при проведеннi реформи не були впорядкаванi права на воладiння лiсами та випасами. Це пiзнiше викликало нескiнченнi судовi процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За помiщиками залишались деякi феодальнi привiлеї, зокрема так зване право пропiнацiї – монополiя на винокурiння й продаж горiлки, що на довгi роки виступало причиною рiзних непорозумiнь i справедливого незадоволення селянських мас.

Викупнi платежi, втрата лiсiв i пасовищ, iншi залишки крiпацтва лягли важким тягарем на плечі захiдноукраїнської бiдноти, яка бунтувала, шукала справедливостi в цiсаря, а нерiдко топила горе в горiлцi. Haвecнi та влiтку 1849 р. мacoвi виступи, що супроводилися самочинним поверненням селянами захоплених помiщиками громадських земель, лісів і пасовищ, охопили понад 100 сiл Схiдної Галичини. Шляхта, iз свого боку, насилала на «непокiрних» полiцiю i вiйська, що придушували селянськi заво­рушення. А «справедливiсть» цiсарсько-королiвського суду полягала в тому, що з 32 тис. позовiв щодо лісiв i пасовищ селяни програли 30 тис., сплативши ще й 15 млн. ринських за судовi витрати.

Капiталiзм, що розвивався на захiдноукраiнських землях, бiльше виявляв свою руйнiвну силу, анiж творчу. Так, він ліквідував цехову регламентацiю ремесел у місті i cтаросвітські господарства на селi, але не привiв нi до виникнення фабричної промисловостi, нi до створення високопродуктивноi економiки у землеробствi. Капiталiзм розорив дрiбних виробникiв, рiзко збiльшив кiлькiсть безробiтних замiсть того, щоб створити осередки виробництва, якi б поглинали робочу силу пролетаризованих верств. Зростали бiднicть i злиднi, а колишні виробники стали пауперами.

Скасування панщини стало важливою передумовою розгартання в Галичинi масового народного руху за демократичнi перетворення. Волелюбнi демонстрацiї прокотилися вулицями Львова у березнi 1848 р. Під їх впливам губернатор краю Ф. Стадiон дав згоду на з'вiльнення полiтичних в'язнiв i на формування нацiональної гвардiї.

Під впливом революцiйних подiй у Захiднiй Європi львівські українцi 19 квiтня 1848 р., вiд iмeнi вcix українцiв Галичини подали на iм'я цicаря петицiю з цiлим рядом демократичних вимог. У нiй, зокрема, говорилося, що українцi становлять частину великого слов'янського народу, що вони - автохтони в Галичинi й мали колись державну самостiйнiсть, що вони цiнують свою нацiю i хочуть її зберегти. У петицiї висловлювалось прохання про введення української мови у народних i вищих школах; про видання державних законiв українською мовою, яку урядовцi повиннi обов'язково знати; щоб було зрiвняно в правах духiвництво всіх трьох обрядiв (римсько-католицького, греко-католицького i право­славного) i щоб українцi мали доступ до вcix державних установ.

Як бачимо, цi вимоги були скомні i обмежувались здебiльшого сферою культури.

У результатi дальшого розвитку ревалюцiї у Галичинi вини­кають нацiонально-полiтичнi органiзацiї. 2 травня 1848 р. пред­ставники демократичних кіл українства, зокрема світської інтелiгенцiї та греко-католицького духiвництва, утворили у Львові Головну руську раду. Як постiйнодiючий орган вона мала представляти українське населення Схiдної Галичини перед центральним урядом. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократич­них реформ, прагнула забезпечити вiльний нацiональний розвиток українського населення краю. У випущенiй нею програмнiй декла­рацiї говорилося, що галицькi українцi належать до великого українського народу, який тодi налiчував 15 млн чоловiк, згадувалось про їхню колишню самостiйнicть та про часи занепаду.

У документi мicтився заклик до пробудження, адресований українському народовi, i до забезпечення йому кращої долi в рамках австрiйської конституцiї. За прикладом Головної руської ради в містax, мiстечках i селах краю виникло близько 50 місцевих руських рад, до складу яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію.

Діяльність Головної руської ради зустріла неприхильне ставлення з боку польської Головної ради, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. Вона опиралася на ополячену українську шляхту, яка утворила окремий комітет i подавала супліки на iм'я цiсаря, протестуючи проти петицiї 19 квітня, не бажа­ючи нi в чому вiдокремлюватись вiд полякiв. На протидію Головній руській радi цi елементи 23 квiтня 1848 р. організували «Руський собор», а першій газеті українською мовою «Зоря галицька» протиставили видання «Дневник Руський». Коли поляки почали організовувати свою національну гвардію, то й українці приступили до створення батальйонів «руських стрільців».

Представники українського населення Галичини взяли участь у слов'янському Kонгpeci у Празi. Головна руська рада послала туди своїх делегатiв, якi працювали в однiй польсько-українськiй секції. Потiм мiж ними виникли незгоди. Українцi домагалися подiлу Галичини на двi окpeмi адміністративні одиниці. Революцiйна буря 11 червня 1848 р. перервала роботуконгресу.

Пізнiше (19 жовтня 1848 р.) У Львовi зiбрався Собор руських учених – перший з’їзд дiячiв української науки i культури, в якому взяли участь 118 чоловiк. Учасники з'їзду працювали у 9 секцiях. З-помiж промовцiв особливо видiлявся Микола Устиянович. Iз своєю славнозвiсною «Розправою о язицi южноруськiм i его нарiчiях» виступив Я. Головацький. З'їзд схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу запровадження у вcix школах української мови. Була також пiдтримана вимога подiлу Галичини на два краї: польський i український.

Ще влiтку 1848 р. Головна руська рада проголосила заснування «Галицько-руської матицi». Вана мала видавати пiдручники для шкiл i взагалi бути вогнищем письменства i просвiти рiдною моваю. Свою дiяльнiсть «Галицька руська матиця» почала аж у1850 р.

Наприкiнцi 1848 р. у вiдповiдностi до цiсарсъкого декрету у Львiвському унiверситетi вiдкрито кафедру української мови i лi­тератури. Її професором було призначено Якова Головацького, який почав викладацьку роботу в сiчнi 1849 р. Незабаром він видав граматику української мови.

10 липня 1848 р. разпочалась робота першого австрiйського парламенту. Iз 383 послiв Галичину представляли 96, у тому числi 39 вiд українцiв (27 селян, 9 священикiв, 3 світських особи). Укра­їнські посли в парламентi поставили вимогу про подiл Галичини, яка була пiдкрiплена 15 тис. пiдписiв. Висувалось ще кiлька вимог нацiанального xаpaктepy. Українські посли-селяни вимагали якнайменших викупних платежiв за землю.

Яскрава cтоpiнкa революцiйної боротьби галицького робiтництва – його участь у листападовому збройному повстаннi 1848 р, у Львовi, яке назрiвало протягом тривалого часу. Наприкiнцi жовтня атмосфера в місті стала надзвичайно напруженою. Не минало й дня без сутичок мiж урядовими вiйськами i нацiональною гвар­дiєю. Сигналом до повстання стали подiї 1 листопада, коли війська застосували зброю проти натовпу. На багатьох вулицях виросли барикади. Весь центр містa опинився в руках повсталих робiтників та ремiсникiв рiзних нацiональностей. До них приєдналися студентський легiон та частина нацiональної гвардії. Вранцi 2 листопада мiж повсталими i урядовими вiйськами вiдбулися збройнi сутички. Та сили були нерівні. Львiвське збройне повстання зазнало поразки.

Революцiйнi заворушення поширились i на Пiвнiчну Буковину. Селяни намагалися силою повернути вiдiбране у них помiщиками. Депутат австрiйського рейхсрату Л. Кобилиця, виступаючи 16 лис­топада 1848 р. у Вижницi на зборах 2600 селян, закликав присутнix не коритися помiщикам, обирати на свiй розсуд сільських старост, захоплювати лiси i пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, яке охолило гірські села Вижницької i Сторожинецької округів. Повстанцi створили збройнi загони, якi контролювали гірські дороги.

Iдеї «весни народiв» знайшли активний вiдгук серед населення Закарпаття. Влiтку i восени 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох мiсцевостях, особливо в гiрських районах, селяни фактично вийшли з-пiд контролю помiщикiв та мiсцевих opгaнів влади, не виконували панщини, захоп­лювали панське майно.

Однак сили контрреволюцiї на захiдноукраїнських землях, як і в усiй iмперії Габсбургiв, все бiльше змiцнювали свої позицiї i поступово перейшли в контрнаступ. 7 березня 1849 р. австрiйський парламент було розпущено. Остаточно реакцiя запанувала після того, як австрiйський уряд за допомогою росiйських вiйськ приборкав революцiю в Угорщинi. Австрiйську конституцiю було вiдмi­нено. Уряд повернувся до давньої системи централiзаторсько-бюрократичного управлiння.

Влiтку 1851 р. було розпущено Головну руську раду, i Гали­чина заснула на цiле десятирiччя. Розчарування в революцiй­ному pyci 1848-1849 рр. ще бiльше змiцнило москвофiльськi настрої. Сам Я. Головацький швидко опинився в таборi прихильників росiйської мови й письменства в Галичинi. Мляве та сонне життя галицьких українцiв у 50-х роках переривали лише суперечки про мову та правопис i так звана бучна вiйна, що виринула в кiнцi 50-х poківчерез проект австрiйського уряду, згiдно з яким україн­цям нав'язували латинський правопис. Усе українське громадянство одностайно виступало проти цього проекту й захистило свою слов'янську азбуку.

Незважаючи на поразку, революцiя 1848-1849 рр. мала важ­ливi позитивнi наслiдки для населення захiдноукраїнських земель. Вона лiквiдувала серйознi перешкоди на шляху розвитку краю. Одним iз здобуткiв революцiї стала активiзацiя нацiонально-виз­вольної боротьби народних мас, пiднесення рiвня їхньої нацiональ­ної свiдомостi.

Лекція 13



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; просмотров: 140; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.200.179.138 (0.031 с.)