Литовсько-польська доба в історії України

 

1 Загарбання українських земель Литвою та Польщею у ХІV

столітті.

2 Соціально-економічний розвиток та політичне становище

українських земель у складі Великого князівства Литовсько-

го.

3 Литовсько-польські унії та їх наслідки для українських зе-

мель.

4 Соціально-політичне становище українських земель у

складі Речі Посполитої (XVI ст.).

 

1 Загарбання українських земель Литвою та Польщею у ХІV ст. У ХІІ - ХІV ст. у Східній Європі відбулися геополітичні зміни, пов’язані з появою нових централізованих держав – Великого князівства Литовського, Московського великого князівства, Кримського ханства, Молдовського князівства. Водночас набрали сили Польське королівство та Османська імперія. Усі вони претендували на українські землі. Найбільш агресивними виявились Велике князівство Литовське та Польське королівство.

У 1321 р. великий литовський князь Гедимін вдерся на Волинь і захопив Дорогичинську та Берестейську землі. Через рік Гедимін продовжив військову кампанію, загарбав Луцьк, однак приєднати усю Волинь до свого князівства так і не зміг.

Польський король Владислав Локетек, скориставшись із смерті останніх князів династії Романовичів Андрія та Лева, спробував оволодіти Галичиною та Волинню. Не покладаючись на власні сили, влітку 1325 р. Владислав добився від папи Римського проголошення хрестового походу проти “схизматиків”, але зазнав невдачі у здійсненні своїх намірів.

Побоюючись нової експансії, бояри Галицько-Волинського князівства самі обрали собі князя. Їм став Юрій ІІ Болеслав, який доводився родичем померлим Левові та Андрію. Новий князь воював проти Польщі, але підтримував дружні відносини з Литвою, скріпивши їх династичними зв’язками. Так, у 1331 р. Юрій ІІ Болеслав одружився з дочкою Гедиміна Офкою, а Любарт (син Гедиміна) – на дочці Юрія ІІ від першого шлюбу.

Зближення між Галицько-Волинським князівством і Литвою не влаштовувало поляків. Новий польський король Казимир ІІІ розробив план захоплення галицько-волинських земель і заручився підтримкою нового союзника – Угорщини. Цей план загарбання був реалізований у 40–50-х рр. ХІV ст.

У 1340 р. було отруєно Юрія ІІ Болеслава, чим і скористався Казимир ІІІ. У кінці квітня він несподівано напав на галицько-волинські землі, оволодів кількома замками, в тому числі Львівським, пограбував місто, заволодів клейнодами (короною Данила Галицького). Однак не мав сили втриматись і мусив повернутися додому. Воєвода Дедько, скориставшись виступом населення проти польських загарбників, захопив владу у Галичині та разом з татарами у червні 1340 р. вступив до Польщі, здійснивши похід аж до Вісли. Казимир ІІІ змушений був підписати з Дедьком угоду про нейтралітет та визнав його намісником Галичини.

У цей час волинське боярство вирішило обрати новим князем Любарта Гедиміновича. Таким чином, єдність Галицько-Волинського князівства перестає існувати: в Галичині управляють бояри на чолі з Дмитром Дедьком, а Волинь дістається Литві.

Таке становище не влаштовує Польщу. Вона у 1349 р. розпочинає нову війну за галицько-волинські землі. Війна триває з перервами до 1382 р. і закінчується тим, що після довгих переговорів між Польщею, Литвою і Угорщиною Галичина була остаточно приєднана до Польського королівства. Під владу польських феодалів потрапила і Холмщина. На Волині до 1385 р. залишився Любарт як суверенний правитель.

У цей же час Литва веде активну експансію на південно-західні землі Русі. Сини Гедиміна Любарт і Ольгерд, скориставшись занепадом Золотої Орди (протягом 1359-1381 рр. в ній змінилося понад 25 ханів) завоювали у другій половині ХІV ст. Правобережну і Північну Україну. Ці землі, розорені монголо-татарами, майже не чинила опору литовцям.

Наприкінці 1361 р. – на початку 1362 р. литовські війська зайняли Київ і його землі. Ольгерд усунув з Київського стола князя Федора і передав князювання своєму синові Володимиру Ольгердовичу. У тому ж 1362 р. Ольгерд оволодів південною частиною Чернігово-Сіверщини і більшою частиною Переяславської землі. Слід підкреслити, що захоплення нових земель підтримала частина місцевого боярства, яке сподівалося за допомогою литовців визволитися з-під влади Золотої Орди і забезпечити свої інтереси.

Восени 1362 р. Ольгерд завдав татарам поразки у битві під Синіми Водами (середня течія Південного Бугу). У його війську були здебільшого загони українських князівств. На осінь 1363 р. війська Ольгерда витіснили ординські сили з Поділля. Експансія Литви припинилася тільки зі смертю Вітовта у 1430 р.

Отже, у 40–80-х рр. ХІV ст. більшість українських земель, політично роз’єднаних і послаблених залежністю від Золотої Орди, підпала під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського.

 

2 Соціально-економічний розвиток та політичне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського. Результатом успішних походів Ольгерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель – Київщини, Переяславщини, Волині, Поділля і Чернігово-Сіверщини. Литовський князь почав титулуватися “королем литовським і руським”. До кінця ХІV ст. Велике князівство Литовське лишається свого роду федерацією земель-князівств. Більшість синів великого князя литовського прийняли православ’я. Таким чином, офіційною релігією в Литві стає православ’я. А давньоруська мова стає офіційною мовою урядових органів та великокнязівського двору.

Литовські князі залишали також фактично недоторканим соціально-політичний лад зайнятих українських і білоруських земель, які зміцнили Литву своїм військовим формуванням, високою культурою, розвиненою економікою, вмінням будувати і захищати фортеці тощо. Місцеві князі і бояри повинні були лише служити великому князеві литовському і надавати йому військову допомогу. Вислів в одному з тодішніх документів – “ старого не змінюємо і нового не запроваджуємо”, – став ніби підтвердженням намірів литовської правлячої верхівки залишити без змін суспільний устрій захоплених земель. Держава, в якій етнічні литовські землі становили лише приблизно десяту частину, тривалий час забезпечувала вільний політичний розвиток народів, що увійшли до її складу.

Панівною верствою на Україні, як і в усій тодішній Європі, були феодали, тобто князі, бояри, магнати, шляхта, пани. У Галичині, особливо на Прикарпатті, жили цілими селами дрібні власники, так звана “ходачкова” шляхта. Вони податків не платили, панщини не відробляли, а відбували на користь короля щорічну військову службу. До привілейованих станів належало також вище духовенство та заможні купці.

Соціальне й правове становище представників феодального стану в українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності.

Найбільшим землевласником був великий князь литовський. Йому і його родині належала переважна більшість земель держави. Великий князь роздавав свої маєтності можновладцям на правах вотчини або умовного (тимчасового) користування. Тому його земельний фонд поступово зменшувався.

Наступна після великого князя феодальна верства складалася з нащадків удільних князів і вищих бояр. Маючи потужний економічний потенціал, вони поступово перетворилися в панівну верхівку – магнатів.

Нижчою феодальною верствою була шляхта, яка виглядала неоднорідною і постійно вела боротьбу за зрівняння в правах з магнатами.

Головними виробниками у феодальному суспільстві були селяни. Саме вони складали основну масу населення. У ХІV – першій половині ХVІ ст. було кілька категорій селянства. Найбагатші, так звані служилі селяни, виконували на користь князя військову або цивільну службу. Велику групу становили данники, що сплачували державі натуральний податок (хутро, віск, мед тощо) або грошовий. Обидві групи мали статус вільних селян. Чимало було так званих тяглових селян. За певний наділ землі вони виконували відробіткову повинність на користь держави та окремих феодалів: будували замки, мости, греблі тощо. Поступово, втрачаючи волю, вони ставали кріпаками. Найбідніші селяни (халупники, підсусідки, городники, комірники), не маючи своєї землі, працювали на багатих селян, магнатів, шляхту, князів. У Галичині заборона переходу селян від одного поміщика до іншого почалася у 1435 р., а у Великому князівстві Литовському у 1529 р. за І Литовським статутом.

Значну верству українського суспільства складали міщани. Правове становище їх було різним та залежало від статусу міста. Переважним прошарком серед міщан були ремісники (шевці, бондарі, ковалі, гончарі, бровари, слюсарі тощо). Самі ремісники поділялися на майстрів та учнів. Крім ремісників впливовою групою міщан були купці.

Основними галузями економіки українських земель у складі Литви були сільське господарство, ремесло та торгівля.

Сільське господарство було провідною галуззю народного господарства і мало натуральний характер. Існувало трипілля, використовували як залізні, так і дерев'яні сохи, плуги, сіяли озимі і ярові культури. Тягловою силою були воли. Розвивалося тваринництво, бджільництво, рибальство, промисли (виробництво поташу, деревного вугілля, рубання і розпилювання лісу тощо). Поширеним було водяне млинарство.

Зародження капіталістичних відносин у Великому князівстві Литовському проявилося у створенні фільварків – панських багатогалузевих господарств товарного типу, розрахованих на експорт сільськогосподарської продукції.

З ХIV ст. спостерігається піднесення міст. Цей процес був тісно пов'язаний з розвитком зовнішньої та внутрішньої торгівлі. На багатьох ярмарках і міських ринках можна було придбати різноманітні товари, що виготовлялися в Україні, Литві, Польщі. Ремісники були об’єднані в цехи.

Для захисту соціальних, культурних і національних прав українське населення міст Львова, Києва, Дрогобича, Луцька, Кремінця утворювалися братства – громадські організації православного міщанства. Найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам влади. Така діяльність була для них певною школою політичної боротьби.

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували виборність служителів церкви з числа світських людей – членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Таким чином, успішний розвиток економіки відбувається за рахунок формування фільварків, підвищення ролі товарно-грошових відносин. Водночас спостерігається руйнування общинних земель, зростання феодальних повинностей та залежності селян.

 

3 Литовсько-польські унії та їх наслідки для українських земель. Унія в перекладі з латини означає єдність, об’єднання. Протягом 1385-1596 рр. було підписано між Литвою та Польщею 10 угод про унію. Найбільш відомими серед них є Кревська, Городельска, Люблінська та Брестська унії. Проаналізуємо кожну з них.

У 80-х рр. ХІV ст. внаслідок експансії Тевтонського ордену помітно погіршилося зовнішньополітичне становище Польського королівства. Вихід з такої ситуації поляки бачили в унії з Литвою. Вони сподівалися при підтримці Литви не тільки зупинити експансію німецьких лицарів і відвоювати у них Балтійське Помор’я, а й примножити у майбутньому свої володіння за рахунок захоплення українських і білоруських земель. Католицька церква була також зацікавлена в цьому об’єднанні, тому що прагнула розширити свій вплив на сході Європи.

Литва, яка знаходилася під тиском Тевтонського ордену та Московського князівства також прагнула союзу з послабленою Польщею. Свою зацікавленість виявляв молодий литовський князь Ягайло, який зайняв престол після смерті свого батька великого литовського князя Ольгерда у 1377 р. Він не мав широкої підтримки ані у русифікованих старших братів, ані в етнічних литовців. Останнє пояснюються тим, що укріплюючи свою владу, Ягайло наказав вбити свого дядю та опікуна Кейстута. Отже, бажання зміцнити свою владу і підштовхувало Ягайло укласти союз з Польщею.

14 серпня 1385 р. у місті Крево між польськими послами і великим литовським князем Ягайлом відбулося оформлення державно-політичного союзу. Ягайло взамін за руку Ядвіги – спадкоємиці польського престолу, і польську корону зобов’язувався прийняти католицтво, охрестити все литовське населення за католицьким обрядом, передати на користь Польщі свою казну і навіки приєднати до Польщі всі литовські, українські й білоруські землі. Це була спроба об’єднати два мало схожі між собою державних організми. Тому Кревська унія стала реальною загрозою державній самостійності Великого князівства Литовського й збурила гостру протидію литовсько-українсько-білоруської знаті, яку очолив Вітовт – син вбитого Кейстута (1392-1430). Усобиця закінчилася укладанням Островської угоди (1392 р.), яка визнавала за Литвою певну політичну автономію.

Нова унія, укладена між великим князем литовським Вітовтом та польським королем Ягайло була підписана у місті Городло (на Західному Бузі) 2 жовтня 1413 р. Фактично вона поновлювала Кревську унію, тому що передбачала об’єднання Польщі та Литви в одну державу. Зокрема, йшла уніфікація адміністративно-територіального устрою, в Литві запроваджувався сейм та посадові особи, подібні до польських. Говорилося про перехід права на єдиновладдя одному із співправителів у разі смерті другого. Водночас унія гарантувала політичну самостійність Литви у складі державного союзу. Традиційно Городельську унію вважають початком оформлення станових прав литовської шляхти. Так, литовська шляхта католицького віросповідання одержала гарантії прав власності і політичний пріоритет у порівнянні з православною.

На початку ХVІ ст. становище Великого князівства Литовського значно ускладнилося: з півдня на нього постійно нападали кримські татари; з північного сходу – Московська держава. Це були основні причини, які підштовхнули литовських феодалів до тіснішого союзу із Польщею, однак вони виступали проти інкорпорації литовських земель до складу Польського королівства. Змінити їхнє відношення до об’єднавчих процесів змусила Лівонська війна з Московським царством (1558-1583 рр.), що виснажувала ресурси країни. Ідею унії у Литві активно підтримувала шляхта, яка бажала припинення прикордонних конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких прав, як у польській шляхті. Відсутність спадкоємців у польського короля Сигізмунда ІІ Августа змушувала поляків прискорити укладання унії.

У січні 1569 р. в Любліні розпочав роботу польсько-литовський сейм, який повинен був вирішити питання про унію двох держав. Однак литовські, українські та білоруські магнати не бажали інкорпорації, їх відлякувала сама перспектива втрати свого політичного всевладдя. Тому після місячних переговорів с поляками у ніч на 1 березня вони таємно покинули Люблін.

У відповідь польський король Сигізмунд ІІ Август видав універсал про приєднання до Польщі Підляшшя та Волині. Місцева шляхта згідно з універсалом урівнювалася в правах з польською. Король проголосив загальну мобілізацію та збір усього шляхетського війська та пригрозив відібрати посади й землі у магнатів, які не складуть присягу на вірність Короні Польській. Магнати під тиском обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх змушені були підкоритися й скласти присягу 24 травня 1569 р. Після цього Сигізмунд ІІ Август проголосив про приєднання до Польщі Київщини та Брацлавщини.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали у Любліні унію. Згідно з нею обидві держави об’єднувалися в єдину федеративну державу Річ Посполиту. Її очолював виборний король (обіймав два престоли – польський королівський та литовський великокняжий), загальний сейм і сенат, угоди з іноземними державами повинні укладатися від імені Речі Посполитої. Інтереси трьох українських воєводств – Київського, Брацлавського та Волинського – офіційно на сеймі представляли понад 30 осіб. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та литовською. Магнати та шляхта обох держав мали право отримувати землі на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідувалися, запроваджувалася єдина грошова одиниця – польський злотий. За Литвою зберігалася автономія у вигляді власного права, судочинства, війська, скарбниці, державної (давньоруської) мови. Щодо українських земель, то усі вони, за винятком Пінщини й Берестейщини, переходили під юрисдикцію Польщі.

Люблінська унія мала для України, як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, її підписання сприяло об’єднанню етнічних українських земель в межах сильної та стабільної Речі Посполитої. З іншого боку, унія мала трагічні наслідки для нашої історії – Україна переходила під повне володіння Польщі, яка посилила соціальне, національне і релігійне гноблення українського народу.

Після укладення Люблінської унії встало питання про об'єднання двох церков – православної і католицької.

Щоб зміцнити й увічнити своє панування на Україні, польський король і католицьке духовенство вирішили прихилити на свій бік православних. Як не дивно, ініціаторами укладення церковної унії стали православні ієрархи. Причинами цього було бажання вийти з-під контролю Константинопольського патріарха, позбавитися втручання у церковні справи братств, зрівнятися в правах з католицькими ієрархами. Останнє, на їхню думку, давало можливість засідати в Сенаті та позбутися дискримінації при розподілі службових посад.

Православні єпископи Ігнатій Потій та Кирило Терлецький відвідали папу Клемента VІІІ і домовилися про унію.

Таке рішення викликало обурення у православної громади. Князь К. Острозький закликав віруючих до протесту. Православна знать гнівно засудила унію. Щоб розв’язати конфлікт, 8-9 жовтня 1596 р. у місті Бресті (Бересті) у церкві Святого Миколая був скликаний церковний собор. Противників унії представляли єпископи Гедеон Балабан та Захарій Копистенський, православні ієрархи з-за кордону, виборні представники знаті, понад 200 священників та чисельні миряни. У таборі прихильників унії було чотири православних єпископи, королівські урядовці та католицькі сановники. Переговори відразу зайшли у глухий кут. Прибічники унії публічно погодилися на підписання унії. Таким чином, відбулася злука католицької (Вселенської) церкви та православних єпископів України на умовах визначення католицької догматики, додержання візантійського обряду та юліанського календаря. Як наслідок утворилася нова греко-католицька церква, підпорядкована папі римському. В Україні стався великий розкол. Протилежні сторони ухвалили взаємне засудження та прокляття.

Після собору унію прийняли Ужгородська (1646 р.), Перемишльська (1692 р.), Львівська (1700 р.), Луцька (1702 р.) єпархії. Водночас багато православних не прийняло її, зокрема, братства і особливо козацтво, що зароджувалося, непохитно стали на захист православ’я.

Отже, укладення уній для Польщі було зручною формою посилення своєї влади в українських землях.

 

4 Соціально-політичне становище українських земель у складі Речі Посполитої (XVI ст.). Українські землі у складі Речі Посполитої були розподілені на 6 воєводств: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Київське, Подільське та Брацлавське. З 1618 р. приєдналося Чернігівське воєводство, яке було відвойовано у Московського царства. Воєводства розподілялися на повіти. Усі посади переважно займали поляки-католики. Номінально у Волинському, Київському та Брацлавському воєводствах діяли Литовські Статути та українська мова у діловодстві. Фактично поляки згортали автономію, що стало згодом причиною загострення національних проблем.

З приєднанням до Польщі нових українських земель різко посилили на ці землі експансію польські феодали, до яких приєдналися й українські магнати Волині.

Найбільші воєводства фактично поділили між собою наймогутніші магнати: Волинь належала Острозьким і Заславським, Київщина – Вишневецьким і Збаразьким. Захоплення земель активізувалося після сеймової постанови 1590 р. про роздачу “пустель, що лежать за Білою Церквою”. Незважаючи на те, що фактично ці землі були заселені селянами й козаками, польські й українські магнати та шляхта силою привласнювали їх.

Невпинно збільшувалося церковне землеволодіння. У ХVІ – першій половині ХVІІ ст. найбільшим церковним землевласником був Києво-Печерський монастир. Після Брестської унії почали зростати землеволодіння уніатської церкви. Великим землевласником була і католицька церква, лише у Волинському воєводстві вона мала 2094 дими (селянські господарства).

Експансія на українські землі мала своїм наслідком утворення фільварків. Завдяки розширенню фільваркового господарства набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільське господарство поширювалося на нові місцевості, зокрема, на Східне Поділля, південну частину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Район найбільш розвиненого землеробства становили Белзьке, частково Руське воєводство, Холмська земля, Західне Поділля і Волинь. Тут домінувало трипілля, застосовувалося природне добриво. У степових районах панував переліг, а в Поліссі і Лівобережжі – вирубне землеробство.

Основним знаряддям обробітку ґрунту залишався важкий з залізним лемешем плуг, а тягловою силою – воли. Легкі ґрунти обробляли сохою, в яку впрягали коня. Головними сільськогосподарськими культурами була пшениця (вирощувалася переважно у фільварках та йшла на експорт), жито, ячмінь. Посівні площі останнього збільшувалися у зв'язку з розвитком броварництва.

Головними технічними культурами, як і раніше, залишилися льон та коноплі. Водночас підвищувалося економічне значення хмелю та винограду. У Подільському, Брацлавському і Волинському воєводствах закладалися спеціальні хмільники.

Городи й сади були у всіх селах та містах. У фільварках вирощували капусту, часник, цибулю, моркву, ріпу, пастернак, буряки, боби, огірки, редьку, салат, мак, подекуди дині і солодкий індійський корінь.

Успішно розвивалося тваринництво, спостерігалася спеціалізація районів. Так, на Київщині, Волині, Поділлі, Чернігово-Сіверщині розводили велику рогату худобу та свиней, в гірських районах – основну галузь становило вівчарство, у передстепових і степових районах – табунне конярство. Козацькі зимівники, які знаходилися за Дніпровськими порогами, повністю перетворювалися на скотарські господарства.

У фільварках волів ставили на відгодівлю, поширювалося молочне тваринництво, розведення породистих коней та овець, птахівництво (з ХVІІ ст. з’являються спеціальні пташники для гусей, качок, курей, індиків).

Успішно розвиваються промисли. Зокрема, на Поділлі, Галичині, Волині і Південній Київщині – рибальство, будуються рибні ставки, на Поліссі і в Карпатах успішно розвивається разом з бортництвом пасічне бджільництво, не втратило свого значення і мисливство.

Розвиток фільваркового господарства призвів до серйозних змін у становищі значної частини селянства. Селянські наділи скорочуються, зростає чисельність малоземельних та безземельних селян (підсусідків, загородників, комірників тощо), поглиблюється майнова нерівність та збільшуються повинності. У районах розвиненої фільваркової системи панщина досить швидко перетворюється на головну повинність. Погіршується правове становище селянства. Так, третій Литовський статут 1588 р. завершує юридичне оформлення кріпацтва в Україні. Водночас слід зазначити, що селянство південних та південно-східних українських земель продовжувало залишатися вільним.

Поглиблення суспільного поділу праці у другій половині ХVІ – першій половині ХVІІ ст. сприяло появі нових міст та зростанню старих. Так, у 40-х рр. ХVІІ ст. в Україні налічувалося вже близько тисячі міст і містечок. Деякі з них мали значну кількість населення: Львів – 15-18 тис., Київ – 15 тис., Біла Церква – приблизно 11 тис., Острог та Кам’янець – по 10 тис., але у більшій частині міст мешкало по 2-3 тис. жителів.

За своїм юридичним статусом міста розподілялися на державні, приватновласницькі (належали магнатам, шляхті або церкві). Загалом по Україні понад 80% міст були приватновласницькими. Міста, які належали державі, були адміністративними центрами й управлялись найчастіше на основі магдебурзького права. Головне, що принесло з собою магдебурзьке право – це визволення мешканців міста з-під юрисдикції королівської адміністрації та запровадження виборного самоуправління. На жаль, українці зазнавали дискримінації, їх не допускали до управління. Усі посади в містах займали іноземці. Водночас король дарував юридики – земельні володіння на території королівських міст світських і духовних феодалів, які не підлягали міським судам та адміністрації. До них іноді входили цілі квартали з ремісничим і торговим населенням, з якого стягували різні збори, примушували відбувати повинності.

Таким чином, господарська діяльність юридик, вилучених із компетенції міської влади, підривала економіку міст, а їх існування було прямим втручанням феодалів у міське життя.

Не зважаючи на це, в містах та містечках успішно розвиваються ремесла та торгівля. Загалом у першій половині ХVІІ ст. в українських містах існувало понад 300 ремісничих спеціальностей. Кількість ремісників і цехів збільшується. Водночас зростає чисельність позацехових ремісників – партачів. Переважно це були українці – вихідці з сіл, які ставали конкурентами міських цехових ремісників. Між ними розгорталася боротьба за споживача.

Наприкінці ХVІ ст. з’являються перші мануфактури, які належали державі, шляхті, монастирям або заможним міщанам. Ранні форми мануфактури формуються на базі промислів, не зв’язаних з селянським господарством: виробництво руди (рудні), поташу (буди), селітри (варниці), скла (гути), випалювання вугілля, виварювання солі (жупи).

Рудні були поширені в Північній Київщині, на Волині, частково на Галичині. Поташні розташовувалися в лісистих місцевостях. Селітра йшла переважно на вироблення пороху, тому монополія належала державі. Осередком цього промислу було Лівобережжя. На Прикарпатті розвивалися соляні мануфактури.

Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігравали місцеві ринки і ярмарки. Останні відбувалися у містах і містечках, визначених королівськими грамотами-привілеями. Деякі ярмарки мали загальноукраїнське і навіть міжнародне значення. Наприклад, до Києва, Львова, Кам’янця, Луцька, Кремінця з’їжджалося купецтво з Московського царства та багатьох країн Європи. У ярмарковій торгівлі відбувалася певна спеціалізація. Так, у Коломиї, Ярославі, Снятині, Перемишлі, Яворові торгували худобою; у Луцьку, Стрию, Володимирі – хлібом; у Києві – худобою, хлібом, рибою, сіллю, хутром та східними товарами.

Торги у містах відбувалися раз на тиждень згідно з королівськими привілеями.

Розвивалася постійна торгівля – за дозволом короля або феодалів споруджувалися крамниці. Спостерігалася їхня спеціалізація: існували крамниці дорогого посуду, ювелірних прикрас, тканин, зброї тощо.

У зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин, намітилася тенденція до злиття місцевих ринків в єдиний внутрішній. Це сприяло прискоренню процесу формування української народності.

З переходом українських земель під юрисдикцію Польщі змінюється соціальна структура населення – оформлюються стани. Магнати разом зі шляхтою зайняли провідне становище у державі, зосередивши у своїх руках законодавчу владу і обмежуючи владу короля. У разі збереження православ’я, українська шляхта зазнавала дискримінації.

Провідне місто у суспільстві посідало католицьке духовенство, православне зазнавало утисків та ставало в опозицію до польської влади.

Значну верству українського суспільства складало міщанство, яке було соціально неоднорідним і поділялося на міську аристократію (патриціат), бюргерство (заможне міщанство) – цехові майстри і торговці середньої категорії і безправну міську бідноту (плебс) – збіднілі майстри, підмайстри, учні, партачі тощо. Міська біднота була тією радикальною силою, яка активно виступала проти будь-якого гніту.

Основну масу українського суспільства складало селянство, більшість яких була покріпачена. Саме на селянстві лежав основний тягар панщини, грошових і натуральних податків.

З посиленням соціально-економічного, політичного і національно-релігійного гніту викликало появу нового, специфічного стану – козацтва.

Таким чином, з переходом українських земель під юрисдикцію Польщі, відбуваються зміни, як у політичному становищі, так і в соціально-економічному розвитку. Польща проводить колоніальну політику, посилюється експансія польських феодалів на українські землі. Зростає феодально-кріпосницький і національно-релігійний гніт. Відбуваються важливі процеси в соціальній сфері: остаточно сформувалися шляхетський і міщанський стани, православне духовенство втратило свої привілеї, переважна більшість селянства закріпачена і виникла нова специфічна верства – козацтва. Водночас активно розвивається економіка України: формується єдиний внутрішній ринок, збільшуються міста та містечка, з’являються перші мануфактури, українські землі перетворюються на основного постачальника зерна до країн Західної Європи. У південному регіоні розвивається фермерський тип господарства. У подальшому це призведе до зіткнення інтересів українського козацтва та польських феодалів.

 

Лекція 6