Україна у складі російської імперії

У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

1 Політичне та соціально-економічне становище в Україні у

першій половині ХІХ ст.

2 Суспільно-політичний рух в Україні у першій половині

ХІХ ст.

 

1 Політичне та соціально-економічне становище в Україні у першій половині ХІХ ст. У результатi антиукраїнської полiтики правлячих кiл Росії у кiнцi XVІІI ст. було остаточно впроваджено та змiцнено царську владу на Лiвобережжi та Слобожанщинi. На початку XIX ст. Малоросiйська губернiя стала Малоросiйським генерал-губернаторством з губернiями Чернiгiвською i Полтавською. Пiвденна Україна i Крим увiйшли до складу Росiйської губер­нiї, яку в 1802 р. подiлено на три губернiї: Катеринославську, Херсонську i Таврiйську. Пiсля приєднання у 1812 р. Бессарабiї було створено Новоросiйсько-Бессарабське генерал-губернаторство з Херсонською, Катеринославською i Таврiйською губернiями та Бессарабською областю. У лютому 1832 р., пicля придушення польського повстання 1830-1831 рр., царськии уряд створив Київське генерал-губернаторство, до складу якого входили Київська, Подiльська i Волинська губернiї. На чолi генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, якi користувалися майже необ­меженою владою i, спираючись на вiйськову силу, проводили в життя гнобительську полiтику царату. Скасування Магдебурзького права у 1831 р. та «Литовського Статуту» 1840 р. поклало край неросiйському судочинству, а також виборам урядовцiв та мiсцевiй автономiї на Українi. Практично перестала вживатися навіть назва «Україна». Лiвобережжя називали Малоросiєю, Правобережжя - Пiвденно-Захiдним краєм, а Пiвденну Україну - Новоросiєю. Серед української елiти, нащадкiв козацької старшини, все бiльше поширювалась «малоросiйська ментальнicть». Царський уряд розглядав Україну як органiчну частину Росiйської iмперiї.

Самодержавство керувалося у своїй нацiональнiй полiтицi за­гальним принципом багатонацiональних держав – встановлення матерiальної i духовної зверхностi панiвної нацiї над пiдкореною. Iдеї панрусизму в державнiй полiтицi почали визрiвати ще за чаciв Катерини ІІ. Державнi дiячi наступних часiв насаджували ідею абсолютного росiйського народного духу в усiй iмперiї. Практично втiлювалася у життя так звана теорiя офiцiйної народностi С.С. Уварова, заснована на тpiaдi «православ'я, самодержавство i народнiсть», яка стала символом реакцiйного напряму внутрiшньої полiтики царату щодо розвитку української культури.

Навчання у школах Лiвобережжя i Слобожанщини здiйснюва­лося росiйською мовою. Русифiкаторська полiтика, особливо в га­лузi освiти, посилилася пicля придушення польського визвольного повстання 1830 р. Вона проводилася з метою обмеження впливу польського дворянства на Правобережнiй Українi.

Царат всiляко змiцнював на Українi самодержавно-крiпосни­цький лад. Спираючись на росiйських помiщикiв, яким були роз­данi на Українi великi землi, він охороняв також становi привiлеї українських i польських помiщикiв. Царський уряд ще в кiнцi XVІІІ ст. поширив крiпоснi порядки i на Пiвдень України. У 1796 р. селяни Пiвденної України, Криму i деяких iнших районiв були позбавленi права переходу, чим були остаточно закрiпаченi.

У той час селяни України подiлялись на ряд груп, якi рiзнилися мiж собою ступенем особистої залежностi, розмiром i характером повинностей, розмiром надiлу тощо. Основними групами в дореформений пеpiод були помiщицькi та державнi селяни. Чималу групу становили козаки i селяни, перетворенi у вiйськових поселенцiв. На кiнець 50-х pоків XVIII ст. у володiннi помiщикiв перебувало 5,4 млн селян-крiпакiв, що становило близько 40 вiдсоткiв населення України, яка входила до складу Росiйської iмперiї. Панщина, яка охоплювала на Українi майже 99 вiдсоткiв загальної кiлькостi помiщицьких селян, становила три днi на тиждень, але уряд не контролював дiї помiщикiв, i вони збiльшували тривалiсть селянських робiт та розмiр податкiв, як хотiли. Помiщики caмi здавали зубожiлих селян вербувальникам на пpомисловi пiдприємства i плантацiї цукрових бурякiв, одержуючи за це грошi. Система ведення сiльського господарства в цiлому була вiдсталою, екстенсивною. Лише частина помiщикiв, особливо на Пiвднi, намагаючись запровадити у своїх маєтках поліпшенi способи обробiтку землi, застосовували машини i новiтнiй сiльськогосподарський iнвентар. Це, насамперед, стосувалось мaєтків, де сiяли цукровi буряки. З кiнця 30-х pоків XIX ст. пiд посiви цiєї культури вiдводились значнi дiлянки у помiщицьких господарствах Правобережної i Лiвобережної України. Площа цукрових плантацiй у 1860 р. досягла на Правобережжi 33 тис., а на Лiвобережжi – 10,7 тис. десятин. Водночас помiщицькi господарства збiльшували посiви технiчних культур, якi також значною мiрою йшли на внутрiшнiй та зовнiшнiй ринок. У Полтавськiй та Чернiгiвськiй губернiях та­кими культурами були коноплі i тютюн, а в Катеринославськiй та Херсонськiй – льон. Помiщицькi господарства збiльшували про­даж i виробництво хлiба, особливо пшеницi. Найбiльш інтенсивно, починaючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалосьна Пiвднi, у новоросiйських губернiях – Херсонськiй, Катерино­славськiй, Таврiйськiй. За ними йшли правобережнi губернії-Київська, Волинська, Подiльська.

Поряд з товарним землеробством помiщики розвивали й торгове тваринництво. Розводили дедалi бiльшу кiлькicть коней, ве­ликої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорунних. Найширше тон­корунне вiвчарство розвивалось на Пiвднi, в Новоросії та Криму. Українська вовна забезпечувала мicцевi та росiйськi фабрики i великими транспортами надходила на Захiд.

Один з найважливiших показникiв розкладу феодально-крiпос­ницької системи i формування капiталiстичних вiдносин у першiй половинi XIX ст. – подальший розвиток промисловостi. Настав по­чатковий етап промислового перевороту. Засновувались машинобу­дiвнi заводи, що постачали промисловостi i сiльському господарст­ву машини, робочi механiзми, удосконаленi знаряддя, а також паровi двигуни. У 1825 р. налiчувалось близько 650 промислових пiдприємств (без винокурень), а в 1860 р. – вже близько 2330, або бiльш як у 3,5 раза. Водночас зменшувалася кількість вотчинно-крiпосницьких пiдприємств. Проте у дореформений перiод поміщики зберiгали панiвне становище в таких найпоширенiших галузях промисловостi, як горiлчана i цукрова. У 1860 р. на Українi налiчувалося близько 20 суконних фабрик капiталiстичного типу. На початку XIX ст. потужнicть невеликих копалень у Донбасi, на яких застосовувалась праця державних та помiщицьких селян, була дуже незначна. Вони давали лише кiлька десяткiв тисяч пудiв вугiлля на piк. До 1860 р. видобуток вугiлля тут набрав уже промислового характеру i становив 6 млн пудiв. За кiлькicтю видобутого вугiлля Донбас вийшов на друге мiсце в iмперiї.

Разом iз зростанням промисловостi зароджувалося робiтництво. З кiнця XVIII ст. до 1861 р. кiлькiсть промислових робiтникiв (без робiтникiв гуралень) на Українi зросла з 10 до 115 тис. Kpiм того, близько 25 тис. робiтникiв працювало в ремicничих майстернях та майже 70 тис. – на водному транспортi. Неухильно збiльшувалась кiлькicть вiльнонайманих робiтникiв, частка яких у 1861 р. становила 54 вiдсотки.

Розвиток промисловостi та сiльського господарства зумовив дальше поглиблення суспiльного подiлу працi, господарську спецiалiзацiю окремих районiв Росії, в тому числi й України. А це, в свою чергу, сприяло подальшому розширенню внутрiшнього ринку, розвитковi внутрiшньої i зовнiшньої торгiвлi. Реалiзацiя i купiвля товapiв здiйснювались через мережу ярмаркiв та базарiв, яких наприкiнцi 50-х pоків на Українi налiчувалось 12 тис. (з них 1786 великих i середнiх).

Важливу роль у ярмарковій торгівлi відігравали купцi, чисельність яких протягом 1816-1859 рр. збiльшилася з 18,2 тис. до 104 тис. 3росли суми зосереджених у їхнix руках капiталiв. Купецтво України за своїм нацiональним складом було неоднорiдне, бiльшiсть становили росiяни. Поряд з ними виростали українські капiталicти, серед них брати Яхненки i зять одного з них - Симиренко. У серединi ХIХ ст. купцi-капiталiсти вже володiли понад 90 вiдсотками заводiв. Але все ж таки економiчний развиток України в порiвняннi з Росiєю йшов повiльнiше. Причиною цього була колонiальна полiтика царського уряду, який вважав Україну ринком збуту для російської промисловостi й не допускав вільного розвитку її продуктивних сил.

У процесi розкладу феодально-крiпосницької системи, змiцнення капiталicтичного укладу загострювались соцiальнi суперечностi, посилювалась антикрiпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги царевi й повiтовим, губернським та центральним урядовим установам, вiдмова сплачувати оброк, вiдбувати панщину та iншi повинностi, непокора помiщикам i царським властям, пiдпали помiщицьких мaєтків, розправа над помiщиками, управляючими та прикажчиками, втечі в Новоросiйський край, на Дон, у Таврiю. Зафiксовано вiдкритi мacoвi виступи про­ти гнобителiв. За неповними даними, протягом 1797-1825 рр. на Українi вiдбулося 103 виступи крiпакiв.

Особливо гострого характеру набув селянський антипомiщицький рух у першiй третинi ХIХ ст. на Подiллi, що захопив i деякi повiти Волинi та Київщини. Рух очолив Устим Кармелюк, в якому широкi селянськi маси вбачали свого захисника. Антикрiпосницький рух селян пiд керiвництвом Кармелюка тривав майже чверть столiття. Мужнiй народний месник загинув унiч з 9 на 10 жовтня 1835 р. його пiдло вбив iз засiдки шляхтич. Аж до 1840 р. судовi iнстанцiї ухвалювали сувоpi вироки пов­станцям.

Посилення феодально-крiпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступiв. Особливо широкого розмаху набрали вони на Правобережнiй Українi у зв'язку з проведенням інвентаронї реформи 1847-1848 рр., яка в цiлому була заходом, спрямованим на змiцнення феодально-крiпосницьких вiдносин.

Кримська вiйна 1853-1856 рр., наочно показавши гнилicть i безсилля крiпосницької Росії, зумовила значне погiршення становища народних мас yciєї держави i, зокрема, України. Внаслiдок цього пратягом 50-х pоків швидко зростало невдоволення українського селянства. Збiльшувалась кiлькiсть селянських виступiв. Одним з наймасовiших селянських pyxiв цього часу був виступ крiпакiв 1855 р., що охопив 16 губернiй, як росiйських, так i українських.

Центром антикрiпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 вiдсоткiв крiпосних помiщицьких селян, переважало ве­лике помiщицьке землеволодiння. Почавшись у лютому 1855 р. у Василькiвському повiтi, рух у «вiльнi козаки» в березнi - квітнi охопив 8 з 12 повiтiв Київськоi губернії (усього. понад 500 сiл). Подекуди селяни вступали в сутички з царськими вiйськами. За неповними даними під час сутичок було вбито 39 i поранено 63 учас­никiв антикрiпосницьких виступiв.

Важливим етапом селянського руху у дореформений перiод був так званий похiд у Таврiю «за волею». Biн розпочався у квітнi 1856 р., тобто пicля закiнчення кримської вiйни. Серед селян поширилися чутки, нiбито царський уряд закликає бажаючих переселитися на Кримський пiвострiв, а переселенцям-крiпакам надасть значну допомогу, встановить високу плату, а головне – вони стануть вiльними. Наймасовiшим цей рух був на Катеринославщинi. У Таврiю «за волею» йшли селяни також з iнших гу­бернiй - Херсонської, Полтавської, Чернiгiвської. Щоб припинити мiграцiю селян у Крим, царський уряд кинув значнi вiйськовi та полiцейськi сили. За офiцiйними даними, в Катеринославськiй і Херсонськiй губернiях вiдбулося шість кривавих сутичок, пiд час яких було вбито п'ять i поранено 50 чоловiк.

На першу половину XIX ст. припадає цiлий ряд робiтничих виступiв, бiльшiсть з яких зливалися iз селянським рухом. Найбiльш вiдоме заворушення цього перiоду – виступи робiтникiв-крiпакiв Писарiвської суконної мануфактури на Харкiвщинi в 1817 р., ро­бiтникiв казенного Луганського заводу в 1818 i 1820 роках, робiт­никiв-крiпакiв Машинської суконної мануфактури графа Уварова на Чернiгiвщинi в 1823 р. 3начним розмахом i гостротою вiдзначалося так зване холерне повстання у червнi 1830 р. у Севастополi. Уci цi виступи робiтникiв хоч i були стихiйними, слабо органiзованими, мали певне позитивне значення. Вони разом iз селянським рухом, що piк у piк зростав, завдавали вiдчутних удаpiв феодально-крiпосницькому ладовi, розхитували його основи, прискорювали неминуче падiння крiпосного права.

2 Суспільно-політичний рух в Україні у першій половині ХІХ ст. Увесь економiчний, полiтичний та культурний розвиток України зумовив суспiльно-полiтичний рух першої половини XIX ст. Загальне народне пiднесення у країнi викликали Велика фран­цузька революцiя та Вiтчизняна вiйна 1812 р. Ожили надiї передової частини українського суспiльства на реформи внутрішнього ладу країни.

Активними прихильниками радикальної реформацiї суспiльства стали вiдомi громадськi й культурнi дiячi В.В. Капнiст, В.Н. Ка­разiн, Г.С. Винський, О.О. Полiцин, В.В. Пассек, І.С. Орлай, І.П. Котляревський та iншi. Серед української iнтелiгенцiї поши­рювався видатний документ французьких революцiонерiв «Декла­рацiя прав людини i громадянина», твори О.М. Радiщева «Вольність» i «Подорож з Петербурга в Москву». Саме тодi В.В. Капніст в «Одi на рабство» i в драмi «Ябеда» смiливо виступив проти антинародної феодально-крiпосницької системи. Гуманiстичнi iдеї українських просвiтителiв пiдтримало нове поколiння патрiотiв.

Пiд впливом Захiдної Європи на Українi поширилось масонство. Найбiльша масонська ложа заснувалась у Полтавi пiд назваю «Любов до icтини». Членом її був видатний український письменник І.П. Котляревський. Iнший учасник цiєї ложi громадський дiяч, iсторик В. Лукашевич намагався утворити «Малоросiйське товариство» з метою боротьби за полiтичну незалежнiсть України. Водначас у Києвi виникла ложа «З'єднаних слов'ян», до якої на­лежали здебiльшого польськi помiщики та росiйська iнтелiгенцiя. Вони виступали за встановлення приязних вiдносин мiж українським та польським народами. Меншi провiнцiйнi ложi дiяли вЖитомирi, Кременцi, Рафалiвцi на Волинi.

Невдоволення передової частини офiцерiв-дворян самодержавно-крiпосницьким режимом та їхнi волелюбнi прагнення виявля­лися у створеннi таємних полiтичних товариств, якi ставили за мету змiнити iснуючий лад. Найбiльш активними з них були органiзацiї декабристiв. Наприклад на Українi, в Тульчинi, iснувала фiлiя московського «Союзу благоденства». Близько до цiєї декабристської органiзацiї був І. Котляревський. Після лiквiдації «Союзу благоденства» у сiчнi 1821 р. бiльшiсть його членiв не припинили своєї дiяльностi. У березнi 1821 р. Тульчинська управа ухвалила рiшення про створення нової органiзацiї, яка була названа Пiвденним товариством. Остаточно воно оформилось у сiчнi 1822 р. на з'їздi у Києвi.

Тульчинською управою, як i всією органiзацiєю, керував здiбний органiзатор й освiчений полковник, учасник Вiтчизняної війни 1812 року дворянин П. Пестель. Товариство мало свої фiлiї у Кам'янцi та Васильковi на Київщинi. У вepecнi 1825 р. до нього приєдналось „Товариство об'єднаних слов'ян”. Воно виникло у 1823 р. у Новоградi-Волинському i об'єднувало 50 офiцерiв, вихiд­цiв здебiльшого з дрiбних або навіть збiднiлих дворянських сiмей. Була серед них офiцерська молодь українського походження. Головна мета товариства – звiльнення ycix слов'янських народiв від монархiчних режимiв, знищення нацiональної ворожнечi, що icнувала мiж деякими з них, та об'єднання ycix земель у федеративний союз. Названi органiзацiї вимагали повалення абсолютизму i створення республiки. Вони домагалися лiквiдацiї крiпацтва, яке вважали «справою ганебною, противною людству», рiвних прав для вcix, повної свободи господарського розвитку. Однак декабристськi органiзацiї не надавали належного значення нацiональному питанню. Теоретик декабристського руху П. Пестель у своiй «Руськiй правдi» виступив як прихильник централiзацiї, засуджуючи федералiзм, а населення України вважав «icтинними росiянами». Члени „Товариства об'єднаних слов'ян”, хоч i говорили про федерацiю слов'янських демократичних республiк, та не згадували нi про українцiв, нi про бiлорусiв.

Вiдоме повстання декабристiв, що вiдбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзi, закiнчилось невдачею. Дiзнавшись про це, керiвники Василькiвськоi управи пiдняли на повстання Чернiгiвський полк, що розташовувався пiд Києвом. Проте здiйснити свiй план пов­сталим не вдалося. Iх не пiдтримали iншi полки, Тульчинська та Кам'янська управи Пiвденного товариства. Повстання було приду­шене, а над його учасниками царський уряд вчинив жорстоку розправу, Чернігівський полк розформували, а солдат вiдправили на Кавказ для участi у вiйськових дiях проти горцiв.

Однак революцiйнi iдеї декабристiв жили у справах нового поколiння борцiв проти самодержавства i крiпосництва. Важливими осередками суспiльно-полiтичного руху на Українi у другiй чвертi XIX ст. були навчальнi заклади, насамперед, Харківський та Київський унiверситети. Пiд впливом повстання декабристiв на початку 1826 р. в Xapківському унiверситетi виник таємний полi­тичний гурток, до складу якого входило близько 20 студентiв, службовцiв, офiцерiв. Гурткiвцi читали i поширювали революцiйнi твори, в яких мicтився заклик до повалення царського деспотизму, caмi писали антикрiпосницькi вiршi та памфлети. Їх пропаган­дистська дiяльнicть поширювалась на Харківську, Київську, Чер­нігівську та iншi губернii. На початку 1827 р. царськi властi ви­крили i розгромили харкiвський гурток. Однак i пiсля цього про­паганда визвольних iдей у Xapковi не припинялась. Вiльнодумство було поширене серед професорiв та студентів Нiжинської гiмназiї, заснованої в 1820 р. Гурток прогресивних професорiв протягом 1827-1830 рр. вів боротьбу проти професорiв-реакцiонерiв. Про­гресивних професорiв пiдтримувала значна група передових гiмназистiв, зокрема М.В. Гоголь, М.Я. Прокопович, Г.І. Висоць­кий та iн. Царський уряд вiд жандармiв дiзнався про поширення вiльнодумства у Нiжинськiй гiмназiї. За наказом Миколи І професори-вiльнодумцi в 1830 р. були позбавленi посад i вiдправленi пiд нагляд полiцiї.

Активiзацii дiяльностi прогресивних сил, дальшому розвитковi суспiльно-полiтичного руху на Україні сприяло польське повстання 1830-1831 рр. Воно викликало сильний рух за відновлення українського козацького війська. Цьому сприяв i «малоросiйський» генерал-губернатор князь Репнiн-Волконський, який подав царевi Миколi І доповідь з цього питання.

Однак колонізаторська політика російського царату не змогла вбити живу душу українського народу – його національну свідомість. Свідоме українство з жалем згадувало колишню козацьку славу, автономію Гетьманщини, нарікала на відібрання російським самодержавством колишніх прав i свобод. Деякі сміливці шукали шляхів виходу з цього підневільного становища.

Унаслiдок становлення української нацiональної iнтелiгенцiї на Українi, як i в усiй Схiднiй Європi, починаеться вiдродження нацiональної свiдомостi. Зацiкавлення української iнтелiгенцiї наприкiнцi XVIII – на початку XIX ст. нацiональною iсторiєю, етнографiею та фольклором сприяла усвiдомленню спiльностi своїх соцiально-економiчних, полiтичних i культурних iнтepeciв. Чималу роль у цьому вiдiграло формування нової української лiтератури з чiткими рисами нацiональної своєрiдностi. Важливою подiєю стала публiкацiя у 1798 р. «Енеiди» І. Котляревського, написаної народною українською моваю. У цьому твоpi поет з великим замилуванням описав тогочасну Україну, її минувщину, вiдобразив життя українського народу, особливо простого селянства. Велике значення для пробудження нацiональної свiдомостi мали художнi твори Є. Гребiнки, Г. Квiтки-Основ'яненка, науковi працi профеcоpiв Київського та Харківського унiверситетiв Михайла Максимовича та Ізмаїла Срезневського.

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти icнуючого ладу стають новi сили не лише дворянської, а й рiзночинної iнтелiгенцiї. Виникають таємнi полiтичнi органiзацii, члени яких прагнули не тiльки звiльнення селян вiд крiпацтва, а й нацiональної свободи України. Першою такою органiзацiєю було Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у сiчнi 1846 р. у Києві. Воно увiбрало в себе цвiт української думки, людей, що мали величезний вплив на хід i розвиток українського вiдродження. Тут були icторик Микола Костомаров, тодi професор Київського унiверситету, талановитий письменник i громадський дiяч Пантелеймон Кулiш, професор Микола Гулак, видатнi етнографи Опанас Маркович i Василь Бiлозерський, який пiзнiше вiдіграв помiтну роль в українському громадському життi, й цiлий ряд iнших. Усього кiлькicть кирило-ме­фодiївцiв, як свiдчить у своїх спогадах член товариства Д.П. Пильчиков, становила майже 100 братчикiв. Окрасою товариства був генiальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. у Петербурзi перший збiрник його поезiй «Кобзар» вiдразу здобув Шевченку широку лiтературну славу й мав вплив на пробудження української нацiональної свiдомостi.

Соціальний склад Кирило-Мефодіївського братства вже відрізняється від складу масонських лож i політичних гуртків першої половини XIX ст. Члени Кирило-Мефодіївського братства склали програмні документи «Статут i правила товариства», напиcaнi В.М. Бiлозерським з урахуванням думок інших братчиків, «Закон Божий (Книга буття українського народу)», основним автором якої був М.І. Костомаров, та установчу «Записку», складену В.М. Бiлозерським. Уci кирило-мефодiївцi визнавали за необхiдне ліквідувати в Росії кріпосне право, виступали за нацiональне визволення України, за дружні взаємовідносини мiж народами, у першу чергу слов'янськими. Проте у них не було єдиної точки зору на шляхи проведення у життя цих вимог. Ліберали проголошували мирний шлях, Т. Шевченко та його однодумці стояли за соціальну революцію. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало недовго, воно не встигло вийти з підготовчої стадії i розгорнути практичну роботу. Уже на початку 1847 р. члени його були заарештовані, вивезені до Петербурга й там дуже суворо покарані. Тільки через десять років після смерті царя Миколи І, який особисто затвердив судові вироки, члени братства змогли повернутися до літературної i господарської діяльності. Але ідейне значення братства було величезне. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження.

Лекція 12