Галицько-волинське князівство

 

1 Причини феодальної роздрібненості Київської Русі.

2 Галицько-Волинське князівство.

3 Боротьба Русі проти монголо-татарської навали.

 

1 Причини феодальної роздрібненості Київської Русі. Роздрібненість, що охопила Русь у ХІІ-ХІІІ ст., отримала назву феодальної, оскільки в її підвалинах поглиблювався процес феодалізації.

Феодальна роздрібненість стала закономірним прогресивним етапом у розвитку середньовічного суспільства. Починаючи з 1132 р., Київська Русь втрачає політичну єдність і розпадається на десятки самостійних князівств і земель. В Україні найбільшими і найсильнішими стали Київське, Волинське, Галицьке, чернігівське, Новгород-Сіверське і Переяславське князівства.

Зупинимось на політичних та соціально-економічних причинах роздробленості Київської Русі.

Інтенсивний розвиток продуктивних сил потребував зробити відповідними виробничі відносини й устрій держави. Окремі землі Давньоруської держави настільки зміцнилися, що наявність київського центру не тільки перестало бути для них умовою зростання багатства та сили, але й стало на заваді подальшого розвитку удільних князівств та вирішення їхніх локальних потреб. Як наслідок посилюються відцентрові тенденції та прагнення до політичної самостійності.

Ще однією причиною роздробленості Київської Русі були її величезні розміри та багатоетнічний склад населення. Великий київський князь не міг самостійно управляти з центру і передавав частину своїх повноважень удільним князям, які ставали його політичними конкурентами і носіями сепаратистських тенденцій.

До складу Київської Русі входили різні етнічні племена, які так і не перетворилися в єдину народність у межах країни, а були об’єднані тільки владою князя й церкви. Це також створювало ґрунт для зростання сепаратизму.

Важливою причиною роздробленості був і економічний чинник. Зростання великого феодального землеволодіння, що передбачало перетворення умовного землеволодіння у спадкове володіння бояр і князів призводило до зміцнення місцевої феодальної верхівки. Вона мала свій апарат управління, свою дружину, контролює підвладні землі і все більше відчуває незручність від сильної великокнязівської влади, що посилює її потяг до самостійності.

Гігантська Русь на початок ХІІ ст. не могла вже успішно управляти економічним і політичним життям з Києва. Безперервні міжусобні війни, спустошливі набіги половців знесилили центр. Але з’явилися нові економічні та військово-політичні центри – конкурент Києва. Занепад Києва посилювався зміною торговельної кон’юнктури та появою поліцентрії у зовнішній торгівлі. Занепала торгівля з Візантією, а це призвело до зменшення княжих доходів, військової сили. Основні торговельні шляхи перемістилися з Середземного моря на узбережжя Атлантичного океану. Таким чином, Київ залишився поза основними торговельними шляхами. Удільні князі, навпаки, знаходили джерела збагачення, використовуючи місцеві природні ресурси та прибуткову торгівлю з сусідами. Особливо розвинувся, торгуючи з Заходом, Великий Новгород. Галицькі князі свою могутність базували на видобуванні солі та реалізації її по всій Русі. Нові міста сприяли зміцненню самостійності князівської влади, ставали джерелом фінансових надходжень і опорою політичного впливу удільних князів.

Феодальна роздробленість Київської Русі у ХІІ ст. поглиблювалась також пануванням натурального господарства. Оскільки спеціалізації виробництва на Русі не було, то відпадала потреба в економічних зв’язках між князівствами. Усі вони вирощували одні й ті ж самі злаки, овочі, займались тваринництвом, стаючи цілком самозабезпеченими державами. Це посилювало економічну самостійність бояр і князів, а це вело до їх політичної відокремленості.

Неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи єдності Київської Русі.

Таким чином, феодальна роздробленість стала логічним наслідком оформлення феодального способу виробництва. Однак слід зазначити, що з добою роздробленості держава не зникає, вона змінює форму устрою: замість одноосібної монархії з’являється федеративна, коли державою управляє група найвпливовіших і найсильніших князів. Водночас не слід забувати про негативні наслідки роздробленості: ослаблення обороноздатності, міжусобні війни, страждання населення як від воєн, так і від нападів кочовиків.

 

2 Галицько-Волинське князівство. З княжих усобиць скористалися кочові орди половців. Вони влаштували криваві походи, спустошуючи Україну.

Найменше від половецьких набігів потерпіли Волинське і Галицьке князівства, розташовані на західних рубежах Київської Русі. Ця обставина сприяла їх швидкому політичному й економічному розвиткові.

Династія галицьких князівств починається від Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Його сини Рюрик, Володар, Василько у 1084 р. князювали в Перемишлі, Звенигороді, Теребовлі. Через ці князівства проходили світові торговельні шляхи зі сходу на захід, через Карпатські перевали – у Південну Європу. У 1141 р. князь Володимирко – син Володаря, об’єднав три центри в одну державу і переніс столицю із Звенигорода в Галич. З 1144 р. край став називатися Галичиною. Наймогутнішим князем галицьким був син Володимира Ярослав Осьмомисл (1153-1187 рр.), про якого згадується у знаменитому “Слові о полку Ігореві”.

Галицька держава за Ярослава Осьмомисла змогла не тільки зміцнити західні і південні кордони, а й утвердитися на Чорному морі та на правому березі Дніпра. У жорстких боях галичани розбили половецьких ханів. Останнім Ростиславовичем був син Осьмомисла Володимир, який помер в 1199 р., не залишивши спадкоємців.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич – онук Володимира Мономаха об’єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську державу. Незабаром до Галицько-Волинської держави Роман Мстиславович приєднав і Київське князівство. В одних руках опинилася більшість українських земель. Самостійно вона існувала 150 років, історія яких має, як світлі, так і трагічні сторінки.

У 1205 р. над Віслою у бою з польськими феодалами загинув Роман Мстиславич, залишивши чотирирічного Данила та дворічного Василька.

Настали часи анархії. На початку 30-х років ХІІІ ст. брати Романовичі – Данило і Василько розпочали боротьбу за об’єднання Галичини й Волині в єдину державу. У 1238 р. вони остаточно оволоділи Галичем. Того ж року брати завдали нищівного удару німецьким хрестоносцям. У 1239 р. Данило здобув Київ. Для оборони міста призначив досвідченого воєводу Дмитра.

Данило був мудрим та талановитим політиком, він розбудував князівство, звів багато міст і фортець, серед яких – Львів та Холм. Успішно воював з польськими, угорськими, литовськими загарбниками, зміцнивши західні рубежі. Князь завдав нищівного удару хрестоносцям, які хотіли загарбати Дорогичин. Данило активно діяв на міжнародній арені, за що отримав титул короля та корону від папи Римського. Але головну мету бачив у звільненні Русі від монголо-татарського ярма. На жаль ця мета так і залишилася невиконаною. У 1264 р. Данило помер і був похований в його улюбленому місті Холмі.

Після смерті Данила Галицько-волинське князівство на деякий час втрачає свою єдність, однак відновлює її за часи правління Лева Даниловича (1264-1323 рр.). Лев приєднує до князівства ще Закарпаття та Люблінську землі, завдяки чому територія держави стає найбільшою.

Стабільність і піднесення Галицько-Волинського князівства триває і за часи правління князя Юрія І (1301-1315 рр.). За словами польського історика середньовіччя Яна Длугоша, Юрій був людиною шляхетною, щедрою до духовних осіб, а під час його правління князівство користувалося “благами миру і величезного добробуту”. Наступниками Юрія стали його сини Андрій та Лев ІІ, які правили спільно і розпаду держави не відбулося. Вони продовжували проводити активну зовнішню політику. Уклавши угоди з Польщею та Тевтонським орденом протистояли орді та Литві. На жаль, братам не вдалося втримати Дорогичинську і Берестейську землі, які захопила Литва. Трагічно закінчилася їх боротьба з Ордою: у 1323 р. молоді князі у битві з татарами загинули. Після цього розпочинається поступовий занепад Галицько-волинського князівства, а його землі стають легкою здобиччю для Литви і Польщі.

Щодо значення Галицько-Волинського князівства в історії України, то воно не тільки було безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, але й зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки давньоруської народності, сприяло консолідації та усвідомленню власної самобутності. Також модернізувало державність сприяло розширенню впливу західноєвропейської культури. Не слід забувати і про те, що упродовж 100 років князівство відігравало значну роль на міжнародній арені і було визнано Ватиканом, зберігаючи при цьому православ’я.

 

3 Боротьба Русі проти монголо-татарської навали. Зі сходу на Україну насувалася смертельна загроза – монголо-татари. Вперше руські дружини зустрілися з ордами Чингізхана в 1223 р. Битва відбулась на р. Калка. Але відсутність єдиного командування призвела до тяжкої поразки руських військ. Більшість князів та їх воїнів полягли на полі бою. За легендою, у цій битві загинули три руські богатирі Ілля Муромець, Альоша Попович Та Добриня Нікитич.

Вдруге з’явилися монголо-татари в 1237 р. нова хвиля рушила на Русь під проводом полководців онука Чингізхана – Батия Напавши на північно-східну Русь, знищували міста, села, знущалися над населенням. У грудні 1240 р. полчища монголів оточили Київ. Чернігівщина і Переяславщина вже лежали у руїнах, тому допомоги було чекати не від кого, і Київ було захоплено. Згодом впали Володимир, Галич і більшість міст і сіл Галицько-Волинської держави. Пройшовши вогнем та мечем волинські та галицькі землі, монголи вдерлися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Але знекровлені у битвах з Руссю, змушені були повернутися у пониззя Волги. Де і заснували свою державу – Золоту Орду. Таким чином, майже вся Україна була завойована монголо-татарами, надовго втративши самостійність. Україна стала своєрідним щитом для Західної Європи. Монголо-татарська неволя тривала близько довгих 238 років.

 

Лекція 5