Політика економічного зростання

 

Основною метою макроекономічної політики держави є забезпе­чення механізмів довготривалого зростання. Однак у зв'язку з глобальною еколого-економічною кризою, що охопила сучасний світ, особливої важливості набувають і питання макроекономічного забезпечення реалізації моделі екологічно збалансованої національної економіки.

Сьогодні бюджетна система України характеризується ще сут­тєвими недоліками. Не дивлячись на близькість зведеного бюджету до стану збалансованості, значною є заборгованість суб'єктів господарювання перед бюджетом держави. Недоотримання державним бюджетом податків і обов'язкових платежів у 2004 р. становило 14,1 млрд. грн. Водночас спостерігається заборгованість бюджету з відшкодування суб'єктам господарю­вання платежів з ПДВ. У цьому ж контексті потребує суттєвого реформування податкова система, яка ще не націлена на реалізацію моделі інноваційного та екологічно збалансованого розвитку національної економіки. Що ж стосується системи міжбюджетних відносин, то радикального реформування потребують механізми розподілу міжбюджетних трансфертів.

Сьогодні диференціація регіонів щодо обсягів надходжень від податків у розрахунку на одну особу складає 11-12 разів. Ця диференціація компенсується системою трансфертів, які сприяють появі "нових трутнів", оскільки не стимулюють матеріальної зацікавленості органів місцевої влади у нарощуванні обсягів податкових надходжень.

Згідно стратегії економічного і соціального розвитку України до 2015 р., головними стратегічними напрямами вдосконалення бюджетних та фіскальних механізмів забезпечення довготривалого економічного зростання є:

1. Невідкладне визначення змісту та прийняття впродовж най­ближчого часу низки нормативних актів, які б забезпечували реформування бюджетної системи, зокрема податкового меха­нізму, його перетворення із суто фіскального інструменту на ефективний засіб соціально-економічної стратегії держави. Податкова система має стимулювати інвестиційно-інноваційні процеси та екологічно збалансований розвиток національної економіки.

2. Потрібно посилити інвестиційну складову державного і місцевих бюджетів, довести впродовж двох-трьох наступних років рівень відповідальних асигнувань до рівня не нижче 3 % ВВП. Актуальним для України залишається підвищення стиму­люючої ролі податкової амортизації в оновленні основних фондів та інвестуванні економіки, удосконалення оподаткування суб'єктів малого підприємництва, формування бюджету
розвитку, куди б спрямовувалися не лише відповідні бюджетні асигнування, а й державні позики та фінанси спеціалізованих фінансових інституцій.

3. Важливим елементом фінансової реформи повинно стати забезпечення наповненості доходної частини бюджету, для чого потрібно:

^ ліквідувати необґрунтовані податкові пільги і привілеї та створити єдині умови оподаткування для всіх;

^ розширити податкову базу через запровадження оподатку­вання нерухомості;

^ запровадити раціональний механізм перенесення збитків на зменшення об'єкта оподаткування податком на прибуток, який би не заохочував підприємства до штучної збитковості;

> скасувати порядок відстрочення сплати ПДВ при імпорті товарів шляхом видачі податкового векселя;

^ створити прозорий механізм відшкодування ПДВ, який би максимально усував можливості для зловживань у цій сфері;

^ підвищити рівень добровільної сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) з метою недопущення нарощування податкового боргу;

^ підвищити ефективність роботи податкових органів через вдосконалення механізмів адміністрування податків і зборів з їхнім впровадженням у рамках реалізації проекту "Модернізація дер­жавної податкової служби України'.

4. Оздоровлення державних фінансів неможливе без проведення
інвентаризації соціальних зобов'язань держави, діючих нормативно-правових актів у частині надання пільг і компен­сацій населенню, а також без пенсійної реформи та запро­вадження медичного страхування. Потрібна концентрація бюджетних коштів, насамперед у тих галузях, де замінити державне фінансування альтернативними джерелами неможливо. Це стосується захисту малозабезпечених верств населення, розвитку освіти та науки (насамперед, фундамен­тальних досліджень) тощо.

5. Слід забезпечити поступовий перехід до середньо- і довго­строкового бюджетного планування як основи формування державного бюджету на певний рік, створення системи бюджетних планів. Особливо важливим є створення економічно
виваженої системи розподілу функціональних повноважень між органами державної влади та органами місцевого самовря­дування, а також відповідного розподілу видаткових зобов'язань і доходних джерел між бюджетами різних рівнів.

Першим кроком на цьому шляху має стати чіткий розподіл функціональних повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування, який би виключав їхнє дублювання. Децентралізація бюджетної системи вимагає також упорядкування системи управління об'єктами комунальної власності, а при необхідності - і їхнього перерозподілу між органами державної влади та місцевого самоврядування відповідно до розподілу їхніх повноважень щодо надання суспільних благ і послуг. Після чіткого розподілу функціональних повноважень між органами державної влади та місцевого самоврядування доцільно знизити частку транс­фертів у доходах місцевих бюджетів і розширити податкові гарантії.

Необхідна розробка та реалізація заходів реструктуризації економіки регіонів з низьким рівнем соціально-економічного розвитку, у т.ч. шляхом надання цілеспрямованої державної фінансової підтримки (згідно з критеріями економічної, соціальної та екологічної ефективності). За допомогою трансфертних дотацій вирішити проблему вирівнювання умов життя в регіонах України у середньостроковій перспективі неможливо.

6. Реформування фінансової системи України має бути спрямоване
на інтеграцію вітчизняної економіки в світовий економічний простір, адаптацію українського податкового законодавства до вимог та принципів СОТ і Європейського Союзу.

 

Для забезпечення темпів стабільного економічного зростання в національній економіці необхідні значні нагромадження основного капіталу за рахунок зростання обсягу інвестицій. Середні темпи зростання їх мають становити 8 - 10 % на рік.

Водночас необхідні якісні зміни в інвестуванні, тобто органічне поєднання інвестицій з інноваційним розвитком національної економіки.

Крім того, слід відзначити, що економічне зростання, яке вимірюється динамікою ВВП, має місце лише тоді, коли темпи зростання валового ви­пуску перевищують темпи зростання проміжного споживання.

Після розрахунку всі вищезазначені фактичні пропорції і співвідно­шення підлягають подальшому аналізу і розглядаються:

• в динаміці за допомогою індексних і темпових показників, а та­кож часткових і комплексних показників внутрішніх структурних зрушень;

• у співставленні з провідними прогресивними тенденціями у дина­міці відтворювальної структури та, якщо це можливо, з оптималь­ними та граничними значеннями;

• з точки зору виявлення внутрішніх та зовнішніх факторів формування відтворювальних пропорцій і визначення ступеня та харак­теру впливу цих факторів на структурну мінливість (факторний кореляційно-регресивний аналіз);

• як фактор впливу на соціально-економічну та екологічну ефекти­вність національного відтворення, а також продуктивність йо­го окремих структурних компонентів.

Отримана інформація стає вихідною для макроекономічного прогно­зування, програмування та індикативного планування, а також розробки стратегії й тактики соціально-економічної політики держави.

 

 

6. Прогнозування і планування розвитку національної економіки

 

Одним із особливих (спеціальних) засобів реалізації економіч­них методів державного регулювання національної економіки є економічне програмування. Це, перш за все цільові державні та регіональні програми розвитку згідно Закону України "Про державні цільові програми" та інші програми національної економіки.

Метою економічного програмування (ЕП) в державі є накрес­лення та реалізація оптимального, з точки зору національних економічних інтересів, сценарію розвитку економіки.

Головними завданнями економічного програмування є:

– досягнення макроекономічної стабілізації і максимально ефективного використання всіх економічних ресурсів держави;

– досягнення якісних позитивних зрушень в національній еконо­міці та підвищення економічного, соціального та екологічного добробуту населення;

– підтримка вітчизняного товаровиробника і розвиток націо­нального та регіональних ринків.

Технологія складання економічних програм розвитку в націо­нальній економіці передбачає такі етапи:

1) аналіз стану розвитку національної економіки (регіону, місце­вості, локальної території);

2) виявлення проблем та їх оцінка;

3) дослідження механізмів регулювання, в тому числі ринкових
та оцінка їх рівня ефективності;

4) загальна оцінка невирішених проблем;

5) концепція розвитку та побудова логістичної схеми, вирішення
цих проблем;

6) накреслення механізмів (економічних, організаційних тощо)
реалізації завдань, що поставлені в концепції;

7) структуризація програми.

Економічне програмування мусить бути здатним виконувати такі завдання розвитку національної економіки:

– ефективно відстоювати національні інтереси держави;

– забезпечувати ефективну реалізацію прийнятої національної стратегії, відповідної зовнішньої і внутрішньої економічної політики;

– забезпечити ефективну трансформацію економічної системи, структурну перебудову економіки і формування соціально-орієнтованих. ринкових механізмів;

– формувати внутрішній ринок;

– забезпечити інтеграцію економічного і екологічного напрямів розвитку;

– забезпечити відродження економіки та її послідовний і стабільний розвиток;

– забезпечити збереження і розвиток інтелектуальних ресурсів країни;

– сприяти консолідації суспільства, розвитку соціального партнерства.

У цілому, економічне програмування є інструментом здійснення державної економічної політики в національній економіці. Економічне програмування розвитку регіонів національної економіки є елементом регіональної політики держави (РПД). Зараз в системі РПД необхідно вирішити такі аспекти:

– вирівнювання рівнів розвитку регіонів;

– децентралізація механізмів розвитку;

– місцеве самоврядування.

Прогнозування в національній економіці займає важливе місце, оскільки дає змогу отримати об'єктивну оцінку того, що може відбутись, виходячи з аналізу внутрішніх та зовнішніх чинників, що впливають на її розвиток.

Прогнозування може розглядатись в двох аспектах: як самостійна форма регулювання на базі застосування методів економетрії тощо; як певний етап у системі макроекономічного планування.

Прогнозування в національній економіці може бути частковим або узагальнюючим.

До часткових прогнозів належать: прогнози наслідків від соціально-економічних чи екологічних подій; виробничі прогнози; науково-технічні (інноваційні) прогнози; прогнози стосовно платіжного балансу держави тощо.

Водночас узагальнюючі прогнози охоплюють велику територію дослідження або секторальну площину національної економіки. Найбільш узагальненим є "Державний прогноз соціально-еконо­мічного розвитку України", який за своєю сутністю є довготерміновим прогнозом (на 10-15 років) і включає аналіз, оцінку і прогнозні індикатори та пропорції розвитку національної еконо­міки на довгу перспективу. Такий прогноз є орієнтиром для реалізації того чи іншого сценарію розвитку в середньостроковому періоді (5 років) та на короткотермінову перспективу (2-3 роки).

Процес економічного прогнозування в державі мусить базува­тись на аналізі таких компонентів: ресурсів (економічні, соціальні, матеріальні, природні, фінансові); соціально-економічної та екологічної ситуації; економічної державної політики; механізмів організаційної системи управління; нормативно-правового забезпечення; фінансового забезпечення тощо.

В економічному прогнозуванні використовують такі методи: математичні; інтуїтивні; соціологічних досліджень; моделювання.

Особливе місце в системі планування займає індикативне (рекомендаційне) планування. Сутність цього планування полягає в тому, що уряд опосеред­ковано впливає на розвиток національної економіки через механізми:

1) Методи координації діяльності суб'єктів госпо­дарювання;

2) Методи інформування суб'єктів господарювання про перспек­тивні наміри уряду;

3) Методи збалансованості економічної, соціальної та екологічної
діяльності в національній економіці.

Особливе значення в системі планування в національній економіці належить бюджетному плануванню.

Бюджетне планування - науково обґрунтований процес визначення джерел формування і напрямів використання бюд­жетних коштів. Зміст бюджетного планування визначається функціями, які воно виконує:

– відображення бюджетної політики держави;

– вибір напрямів бюджетного фінансування, виходячи з необхід­ності раціонального фінансування економічних і соціальних суспільних програм;

– здійснення необхідного рівня перерозподілу бюджетних ресур­сів для досягнення темпів і пропорцій розвитку економіки та підвищення добробуту населення;

– встановлення раціональних форм мобілізації доходів бюджету та їх оптимальної структури.

Об'єктом бюджетного планування є бюджетна діяльність держави, державних установ та органів, бюджетних організацій; предметом - бюджетні ресурси та їх рух у процесі економічного відтворення.

Організаційні засади складання проекту державного бюджету встановлені статтею 96 Конституції України та статтею 32 Бюджет­ного кодексу.

Науково-аналітичною стадією розробки проекту бюджету є бюджетне прогнозування. На відміну від бюджетного планування, воно не має нормативного характеру і здійснюється шляхом застосування таких методів:

1) екстраполяції;

2) економіко-математичного моделювання;

3) експертних оцінок.

Бюджетне прогнозування залежно від терміну поділяється на:

1) короткострокове (до 1 року);

2) середньострокове (1-5 років);

3) довгострокове (5-10 років).

Етапи бюджетного прогнозування:

1) постановка завдань і цілей;

2) збір та аналіз інформації;

3) вибір моделі прогнозування;

4) прийняття рішень щодо оптимізації показників бюджету на основі результатів моделювання.

Тема 5. Галузева та регіональна структура виробничої сфери національної економіки

 

1. Загальні тенденції розвитку промисловості України

2. Базові галузі промисловості

3. Сільське господарство та аграрна політика в національній економіці

4. Будівельний комплекс України

5. Виробнича інфраструктура національної економіки

6. Соціально – економічне районування та регіональна політика