Загальні тенденції розвитку промисловості України

Промисловість є провідною галуззю української економіки, оскільки від результатів її діяльності залежить успішне функціо­нування інших галузей і сфер національного господарства. Упродовж 1991 -2005 рр. вітчизняна промисловість займала провідні позиції у системі української економіки. У промисловості України створюється близько 32 % валової доданої вартості, зосереджено понад 35 % основних засобів, випускається майже 50 % всієї продукції та сформовано близько 30 % робочих місць. В Україні промисловість представлена майже всіма сучасними галузями, проте є високою частка базових та видобувних галузей з низьким ступенем переробки сировини.

Своєму розвитку промисловість України завдячує працьовитим і талановитим людям, багатим природним ресурсам, сприятливому географічному розташуванню нашої країни тощо. Водночас ці чинники стали основою для екстенсивного розширення промис­лового виробництва, що зумовлювало нераціональне використання вітчизняних природних ресурсів і погіршення екологічної ситуації в Україні, техніко-технологічне відставання і зневажливе ставлення до людини та її потреб в добу тоталітаризму. Промисловість Укра­їни в кінці 1980-х рр. перебувала у кризовому стані. У 1980-ті роки, особливо у другій половині різко сповільнюються темпи зростання обсягів промислового виробництва. Фактично зростання припи­нилося ще у 1988 р. і до 1990 р. збільшення обсягів промислового виробництва на 4 % відбувалося, можна вважати, лише за рахунок зростання цін на промислову продукцію.

Після проголошення Україною своєї незалежності у спадок від колишнього СРСР отримано вкрай незадовільну структуру промисловості, що здебільшого орієнтувалася на виробництво засобів виробництва. Ще однією особливістю промислового виробництва в Україні було те, що його значну частину складала продукція військово-промислового комплексу (ВПК). У вироб­ництві продукції ВПК було задіяно 38 % усіх наявних промислових потужностей та п'ята частина працівників, зайнятих у промис­ловості.

Розвиток промисловості України у першій половині 1990-х рр. відбувався в умовах втрати більшістю підприємств традиційних господарських зв'язків, що сформувалися у межах колишнього СРСР, та необхідності проведення ринкової трансформації вітчизняної економіки. До найважливіших завдань реформування вітчизняної промисловості після проголошення незалежності можна зарахувати: проведення структурної перебудови та впровадження нових технологій, формування конкурентного сере­довища і зменшення рівня монополізованості, пошук ефективного власника та приватизація промислових підприємств, конверсія ВПК тощо. Ці завдання є доволі складними і не можуть бути швидко реалізованими.

Основні показники розвитку промисловості України вказують на несприятливі тенденції у цій галузі економіки. Якщо у 1990 р. рен­табельність операційної діяльності промислових підприємств скла­дала 16,8 %, то у 2005 р. - вже 5,5 %, тобто зменшилася в 3,1 рази.

Якщо ж проаналізувати такий показник як кількість збиткових підприємств у промисловості, то їх частка збільшилася від 2 % у 1990 р., до 37 % у 2005 р. Це вказує на те, що практично кожне третє промислове підприємство України, перебуває на межі банкрутства. Найбільша частка збиткових промислових підприємств припадає на 1998-1999 рр., коли кожне друге підприємство практично простоювало. Це не могло позначитися на чисельності працюючих у вітчизняній промисловості, яка впродовж 1990-2005 рр. скоротилася в 1,8 рази і у 2005 р. становила понад 3,9 млн. осіб.

Загальні тенденції розвитку промисловості України визнача­ються за допомогою такого показника, як індекс промислового виробництва, який обчислюється як у процентах до попереднього року, так і у процентах до базового року. На основі аналізу динаміки цього індексу можна виділити три періоди розвитку вітчизняної промисловості після проголошення Україною своєї незалежності. Дамо коротку характеристику кожного з цих періодів.

Перший період припадає на 1991-1994 рр. За ці чотири роки обсяги промислового виробництва у порівнянні з 1990 р. скоро­тилися на 40,4 %. До найважливіших чинників, що зумовили таке безпрецедентне падіння обсягів промислового виробництва в Україні можна зарахувати відсутність чіткої програми реформу­вання промисловості. Український уряд, започатковуючи реформи в економіці, зокрема і в промисловості, здебільшого орієнтувався на модель ринкової трансформації, запропоновану фахівцями Міжнародного валютного фонду та Світового банку, що ігнорувала особливості культурного, історичного, економічного розвитку та політичну ситуацію в Україні. Негативні тенденції у розвитку української промисловості в цей період посилювалися і унаслідок втрати традиційних ринків збуту та низької конкурентоспро­можності продукції промислових підприємств, купівлі в Росії енергоносіїв за цінами, що склалися на світовому ринку, розбалансованості грошово-кредитної системи країни та падіння довіри до національної грошової одиниці тощо. У 1991-1994 рр. відбулася структурна деформація української промисловості, в якій зменшилася частка соціально-орієнтованих галузей та машино­будування.

Другий період тривав від 1995 по 1998 рр. Падіння обсягів виробництва промислової продукції тривало, проте, відбувалося повільнішими темпами. За 1995-1998 рр. обсяги промислового виробництва скоротилися на 10,4 %, у 1998 р. становили 49,2 % по відношенню до 1990 р. Згідно з даними Державного комітету статистики України у 1998 р. обсяги виробництва продукції у промисловості досягли свого найнижчого рівня. У цей період українська промисловість і надалі продовжує орієнтуватись на виробництво проміжних продуктів з незначною величиною валової доданої вартості, а не на продукцію кінцевого споживання. Структурна деформації вітчизняної промисловості триває.

Третій період розвитку української промисловості розпочи­нається у 1999 р. і триває до цього часу. Згідно з даними Державного комітету статистики України від 1999 р. відбувається відновлення обсягів промислового виробництва, у 2006 р. обсяги промислового виробництва дещо перевищили рівень 1990 р. Проте деформована структура вітчизняної промисловості є її найуразливішою ланкою. Перспективи розвитку промисловості України пов'я­зані з процесами інтенсифікації виробництва та з переходом на використання нових ресурсозберігаючих технологій.

Таким чином, нагальним завданням є забезпечення виперед­жаючого розвитку високотехнологічних галузей промисловості та соціальне орієнтованих галузей, поступовий перехід на іннова­ційно-інвестиційний тип економічного зростання. У зв'язку з цим важливим напрямом розвитку промисловості в Україні є реалізація політики енергозбереження, що вимагає врахування правових, економічних, соціальних та екологічних засад господарювання.

 

 

Базові галузі промисловості

 

Паливно-енергетичний комплекс України (ПЕК) належить до найвпливовіших секторів промисловості. До початку 1990-х рр. ПЕК України розвивався як невід'ємна складова цього сектора економіки колишнього СРСР та орієнтувався на дешеві енерго­ресурси Росії, Туркменістану та Казахстану. Після проголошення незалежності ця особливість функціонування вітчизняного ПЕК зумовила потребу в імпорті енергоресурсів та вплинула на його наступну діяльність. Перед Україною нагальною потребою стало реформування ПЕК з метою забезпечення необхідного рівня економічної та енергетичної безпеки країни.

ПЕК України охоплює такі важливі галузі, як електроенергетика, вугільна та нафтогазова промисловості. Електроенергетика України належить до найрозвинутіших галузей промисловості. Про це свідчить те, що у складі колишнього СРСР Україна була єдиною республікою, що мала своє міністерство енергетики. Багатовекторність і складність проведення ринкових перетво­рень в Україні позначилися на розвитку електроенергетики.

Якщо у 1990 р. в Україні виробництво електроенергії становило 298,5 млрд. кВт-год., то у 2005 р - 186,1 млрд. кВт-год., тобто скоротилося у 1,6 рази., найменше було вироблено електроенергії у 2000 р. Також докорінно змінилася структура виробництва електроенергії. Якщо у 1990 р. частка електроенергії, виробленої на ТЕС України, становила 70,9 % у загальному балансі, то у 2005 р. - вже 45,5 %. Натомість упродовж 1990-2005 рр. у загальному балансі збільшувалася частка електроенергії, виробленої на АЕС України, з 25,5 % у 1990 р. до 47,8 % у 2005 р., і це незважаючи на закриття у 2000 р. ЧАЕС.

Із середини 1990-х рр. в Україні починають застосовуватися нетрадиційні способи одержання електроенергії, зокрема будуються вітроелектростанції (ВЕС). З метою розвитку великих ВЕС у 1997 р. в Україні було затверджено програму їх будівництва, згідно з якою планувалося, що кілька десятків великих оборонних підприємств перепрофілюють свої виробничі потужності на виробництво обладнання для ВЕС. Державне науково-промислове підприємство "Укренергомаш" призначили координатором цього проекту.

Системні зрушення в електроенергетиці України розпочинаються у 1996 р. і тривають до тепер. Ця галузь реорганізовується за такою схемою:

^ на базі 14 найбільших ТЕС створено 4 акціонерні генеруючі компанії, в яких контрольний пакет акцій належить державі. У підпорядкуванні Донбасенерго знаходиться 5 ТЕС, у Дніпроенерго - 3 ТЕС, у Центренерго - 3 ТЕС, у Західенерго - З ТЕС;

^ експлуатацію та управління ГЕС здійснюють 2 акціонерні ком­панії із 100 % пакетом акцій, що належить державі. Цим гідро­енергетичним компаніям підпорядковуються 8 ГЕС на Дніпрі та 3 ГЕС на Дністрі;

^ Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" була утворена на базі п'яти українських АЕС, які зберігають за собою статус юридичних осіб. Компанія експлуатує 13 водо-водяних реакторів ВВЕР загальною встановленою потужністю 11835 МВт, за цим показником Україна посідає 8 місце у світі та 5 в Європі. "Енергоатом" є повністю державною власністю. Основним завданням "Енергоатому" є консолідація виробничих, наукових і технічних ресурсів з метою поліпшення енерго­забезпечення вітчизняної економіки та підтримки належного рівня безпеки АЕС;

^ з метою координації дій усіх учасників енергоринку у грудні 1994 р. створюється Національна комісія з питань регулювання електроенергетики (НКРЕ).

^ генеруючі компанії, Національна компанія електромереж "Укренерго" та 27 обленерго у першій половині 1996 р. підпи­сали Угоду членів енергоринку (УЧЕ). УЧЕ передбачає, що експлуатувати та керувати оптовим ринком електроенергії буде Національний диспетчерський центр (НДЦ), повністю дер­жавна компанія.

електроенергія постачається кінцевим споживачам від обл­енерго - постачальників за регульованими тарифами, що зобов'язані обслуговувати усіх покупців, які бажають купити електроенергію за регульованими роздрібними цінами - та численних ліцензованих постачальників за нерегульованим тарифом, що купують електроенергію на оптовому ринку, та перепродають її великим споживачам.

Важливим координатором реорганізованого електроенерге­тичного сектора є Міністерство палива та енергетики України, яке представляє державу як власника основних активів галузі.

Вугільна промисловість є однією з найстаріших галузей віт­чизняної промисловості, її продукція широко використовується в різних сферах людської життєдіяльності. Україна є серед 15 країн світу, які мають найбільші обсяги видобутку вугілля. У середині 1990-х рр. на підприємствах вугільної промисловості працювало 650 тис. працівників, які видобували вугілля у 275 шахтах та переробляли його на 64 збагачувальних заводах, ще 200 тис. працівників були зайняті в допоміжних виробництвах, таких як спорудження шахт, машинобудування, соціальна сфера тощо. На шахтах і розрізах України видобувається вугілля різних марок, з якого виробляється близько 60 видів вугільної продукції енергетичного та технологічного призначення.

Більшість підприємств вугільної промисловості потребують оновлення своїх основних виробничих засобів. Зокрема, кожне чет­верте з п'яти вугільних підприємств України на середину 1990-х р. відпрацювали без реконструкції та модернізації понад 20 років, а окремі вугільні розрізи експлуатуються вже понад 100 років. Низькою у порівнянні із зарубіжними вугільними підпри­ємствами є продуктивність праці українських шахтарів. Якщо у 1995 р. один шахтар в Україні виробляв у середньому близько 100 т збагаченого вугілля, то у Польщі - 400 т, в Росії - 200 т.

Реформування вугільної промисловості триває, у вересні 2001 р. було затверджено нову програму її реструктуризації під назвою "Українське вугілля". У цій програмі визначено стратегію рефор­мування вугільної промисловості до 2010 р. та враховано недоліки та слабини попередньої. Ії найважливішими завданнями є розвиток і зміцнення перспективного шахтного фонду, збільшення державної фінансової підтримки для освоєння нових високопродуктивних лав і розрізів. Програма передбачає ретельний аналіз економічного становища підприємств вугільної промисловості, визначення перспектив їх подальшого функціонування.

Нафтогазова галузь України представлена підприємствами, що надають послуги з видобутку цих видів енергетичних ресурсів, з їх переробки, з транспортування та зберігання. Особливістю нафто­газової галузі України є її значна інтегрованість в нафтогазовий комплекс колишнього СРСР, що зумовило негативні тенденції у розвитку цієї галузі після проголошення незалежності. Фактично інтенсивний видобуток нафти та газу в Україні у складі колишнього СРСР у 50-80 рр. XX ст. призвів до виснаження родовищ і посилив залежність нашої країни від експорту цих видів енергоресурсів. Більшість родовищ нафти та природного газу на момент здобуття Україною своєї незалежності нещадно експлуатувалися впродовж 40-50 років, тому виробленість початкове розвіданих запасів становила для нафти 68,8 %, для газу - 61,5 %.

Упродовж 1990-1995 рр. падають обсяги видобутку нафти та природного газу, що, насамперед зумовлене вичерпністю запасів основних родовищ і незначною кількістю нових. За цей період видобуток нафти в Україні скоротився майже на 23 %, а газу - на 35 %. Скорочення обсягів видобутку нафти триває і досі. У 2005 р. рівень видобутку цього виду природних ресурсів становив близько 74 % рівня 1990 р. Ситуацію з видобутку газу в Україні вдалося певною мірою стабілізувати. Згідно з даними офіційної статистики у 2001-2005 рр. обсяги газовидобування збільшуються, хоча це становить лише одну четверту частину потреби України в цьому виді палива. Стан справ із видобутку природного газу до певної міри покращився за рахунок впровадження нових методів газовилучення, прогресивних технологій розробки та введення свердловин з недіючого фонду.

Ще однією складовою нафтогазової галузі України є нафто­переробка. Від 2001 р. відбувається нарощування обсягів виробництва окремих видів продукції нафтоперероблення. Згідно з даними Державного комітету статистики України обсяги первинної переробки нафти, виробництва бензину та інших видів продуктів нафтопереробки скоротилися у 4-8 разів у 1990-2000 рр. Падіння обсягів нафтопереробки зумовлене насамперед орієнтацією діяльності нафтопереробних підприємств України на забезпечення потреб всього колишнього СРСР. У зв'язку із сприятливим географічним розташуванням нашої країни за часів перебування її у складі колишнього СРСР було збудовано шість нафтопереробних заводів (НПЗ) загальною потужністю 52 млн. т сирої нафти на рік. Цей показник значно перевищує і можливості вітчизняного нафтовидобування, і потреби нашої країни у нафтопродуктах. Упродовж 1991-1998 рр. обсяги переробки нафти НПЗ зменшилися більш ніж у чотири рази, рівень завантаження НПЗ не перевищував 10-15 %, простої кожного НПЗ в середньому становили 150-200 днів у році.

Передача НПЗ у приватні руки сприяла покращенню результатів роботи цих підприємств. У 2001 р. завантаження виробничих потужностей збільшилося в 1,8 рази, простої НПЗ скоротилися у 2,7 рази, а загальні обсяги переробленої нафти склали 15,6 млн. т [31, С. 191]. Крім того, нові власники розпочали реконструкцію підприємств, спрямовану на покращення якості їх роботи та виробництво нових видів продукції.

Україна успадкувала від колишнього СРСР розгалужену систему транспортування газу, а також газосховища великої потужності.

На території країни знаходиться 10000 км магістральних труб діаметром понад 1000 мм, 60000 км розподільчих трубопроводів з трубами малого діаметру та 850 компресорних станцій потужністю 5600 МВт [33, С. 378].

Таким чином, в Україні реформування паливно-енергетичного комплексу триває. Найважливіші напрями розвитку ПЕК визначено в програмі '""Національна енергетична стратегія України до 2030р.", якою передбачається поступове зниження енергомісткості української економіки, застосування енергоощадної техніки і технології, зменшення енергозалежності вітчизняного господар­ства від експорту енергетичних ресурсів тощо.

Гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України належить до експортноорієнтованих галузей вітчизняної економіки, що спри­чинене як особливостями його формування в колишньому СРСР, так і багатими покладами залізних, марганцевих та інших видів руд. За своїми виробничими потужностями ГМК України посідає п'яте місце в світі, після таких країн, як Японія, США, Китай та Росія.

Україну зараховують до десяти найбільших виробників металу в світі. Основними експортерами в Україні є великі інтегровані фінансово-промислові структури, такі як СКМ, "Індустріальний союз Донбасу", "Приват", "Старт-груп". Експортна орієнтація вітчизняного ГМК є чинником, що зумовлює його значну залежність від кон'юнктури зовнішнього ринку. За прогнозами, складеними вітчизняними експертами до 2010 р. внутрішній ринок країни візьме не більше 8 млн. т прокату, тобто всього 35 % поточного обсягу його виробництва [12, С. 79]. Це означає, що протягом найближчих років залежність української металургії від зовнішньої кон'юнктури збережеться.

Особливістю вітчизняного ГМК є те, що частка металопродукції з високим ступенем обробки становить менше 20 %, решта - сировина та напівфабрикати, тоді як у розвинутих країнах виробництво готової металопродукції становить більше 90 %.

Хімічна та нафтохімічна промисловість (ХНХП) України представлена такими важливими підгалузями, як виробництво базової хімічної продукції, виробництво лаків і фарб, фарма­цевтичне виробництво, виробництво мила та інших препаратів, виробництво штучних і синтетичних волокон, виробництво гумових і пластмасових виробів. У ХНХП виготовляється сиро­вина, напівфабрикати та готові вироби, що необхідні практично для більшості галузей вітчизняної економіки та населення. ХНХП є експортно-орієнтованою галуззю української економіки, що робить її чутливою до змін ринкової кон'юнктури. Зокрема, близько 70 % продукції хімічної промисловості України реалізується за межами країни та постачається більш як у 50 країн світу, її частка в загальному обсязі промислового експорту становить 13 % [31, С. 199]. За обсягами експорту продукція хімічної промисловості посідає друге місце після чорної металургії.

За період 1991 -2005 рр. питома вага продукції ХНХП у загальному обсязі промислового виробництва в Україні зросла з 5,4 до 6,4 %. У розвинутих країнах частка хімічної галузі у структурі промислового виробництва становить 12-18 % [31, С. 199], тобто її роль як базової галузі у цих країнах значно вища, ніж в Україні.

Формування ринкових засад господарювання в промисловості України передбачає розроблення та реалізацію державної про­мислової політики.

Державна промислова політика - це комплекс заходів, спря­мованих на підвищення ефективності промислового вироб­ництва у довгостроковому періоді, з метою забезпечення національних інтересів країни та її економічної безпеки, підвищення добробуту населення.

Найважливішим зав­данням промислової політики в Україні у XXI ст. є реалізація інно­ваційно-інвестиційної моделі розвитку, що ґрунтується на таких засадах [15; 17; 19]:

> зростання ролі промисловості в розвитку внутрішнього ринку;

> подолання структурних деформацій у промисловості, поси­лення її соціальної спрямованості та випереджаючий розвиток високотехнологічних галузей;

> прискорення інституційних перетворень: приватизація, створення спільних підприємств, використання механізмів концесії, ефективних моделей взаємодії великого малого і середнього підприємництва, підвищення ефективності управління державною власністю;

> проведення активної політики імпортозаміщення, освоєння виробництва продукції, що забезпечує стратегічну неза­лежність держави від імпорту;

^ реалізація політики енергозабезпечення та енергозбережен­ня, впровадження екологічно безпечних технологій;

* адаптація виробництва до активного ринкового попиту;

^ розвиток експортного потенціалу, насамперед, за рахунок науковоємних секторів промисловості;

> санація та перепрофілювання неперспективних виробництв;

^ розширення продажу технологій;

> оснащення підприємств сучасним високотехнологічним обладнанням;

> конверсія та реконверсія підприємств;

^ створення ефективної системи поєднання досягнень науки, технології, виробництва та ринку;

> інтеграція промисловості у світові господарські зв'язки, насамперед, його науково-технічного потенціалу;

^ використання в цивільних галузях науково-технічних досягнень оборонного комплексу;

^ реформування системи управління, завершення переходу від галузевого до функціонального принципу управління, формування дворівневої системи управління.