Мікроекономічна політика та сталий розвиток

Мікроекономічна політика в умовах перехідної національної еконо­міки — це система державних заходів, спрямованих на становлення і роз­виток підприємництва, ринкових структур і відповідних інститутів, які ви­значають нові умови відтворення на рівні підприємства (фірми), обсяг і структуру споживчого попиту.

Складовими державного регулювання мікрорівня національної еконо­міки є, роздержавлення і управління процесами приватизації; антимонопольна політика і створення конкурентного середовища; формування рин­кової інфраструктури; сприяння розвитку малого і середнього бізнесу; фо­рмування дієвого організаційно-господарського механізму крупного під­приємництва; вплив на процеси відтворення на рівні підприємства (фірми) і підтримання інноваційної компоненти підприємництва; управління дер­жавним сектором економіки; політика доходів і діяльність, що забезпечує споживання і нагромадження.

Мікроекономічна політика здійснюється за допомогою прямих і не­прямих методів. Непряме державне регулювання (податково-бюджетна, грошово-кредитна, амортизаційна, зовнішньоекономічна політика тощо) повинно сприяти посиленню господарської самостійності й активності під­приємств, створенню рівних для всіх умов господарювання. Пряме держа­вне регулювання, певною мірою воно стримує ринкову саморегуляцію, але воно є необхідним у кожній ринковій системі. Його інструменти такі: вдосконалення законодавства; цінова політика; пряме фінансове субсидування; реструктуризація великих підприємств; держзамовлення; державні цільові програми; податкові пільги; пільгове кредитування; співпраця з союзами підприємців.

Важливим елементом мікроекономічної політики є зміна соціально-економічної структури через роздержавлення і приватизацію. Метою роз­державлення є прискорене створення потрібних для повноцінної ринкової економіки різноманітних суб'єктів підприємницької діяльності, ліквідація майнової монополії держави у підприємницьких відносинах.

Роздержавлення передбачає: ліквідацію диктату плану, централізо­ваного розподілу ресурсів; комерціалізацію діяльності державних підпри­ємств (запровадження принципу самостійного господарювання); демоно­полізацію виробництва і розвиток конкуренції; приватизацію державної власності, тобто її перехід у недержавні форми (приватна, індивідуальна, кооперативна, колективна, акціонерна, змішана).

Приватизація в Україні підпорядкована трансформації командно-адміністративного типу національної економіки у змішану економіку рин­кового типу. Способи приватизації: 1) викуп об'єктів малої приватизації; 2) продаж на аукціоні; 3) продаж за некомерційним конкурсом; 4) продаж за комерційним конкурсом; 5) продаж за конкурсом з відтермінуванням платежу; 6) викуп державного майна підприємства згідно з альтернатив­ним планом приватизації; 7) викуп державного майна, зданого в оренду з викупом; 8) продаж акцій відкритих акціонерних товариств.

Антимонопольна політика включає два аспекти: демонополізацію і регулювання діяльності підприємницьких монополій. Метою антимонопольної політики є створення ринкового середовища та сприяння конкуренції.

Сталість еколого-економічної системи — це її здатність повер­татися до збалансованого стану за рахунок накопиченого власного потен­ціалу після відхилення, викликаного негативним впливом зовнішніх та вну­трішніх факторів. Водночас сталий розвиток — це розвиток, здатний задовольнити потреби су­часного покоління людей, не наражаючи на ризик позбавити майбутнє поко­ління можливості задовольняти свої потреби. При цьому економіка повинна забезпечувати людям задоволення їхніх потреб та законних бажань, але їхнє зростання не повинно виходити за межі екологічних можливостей екосфери.

Перехід до сталого розвитку держави в цілому можливий тільки у ра­зі, якщо буде забезпечений сталий розвиток її регіонів. Це передбачає фо­рмування ефективної просторової структури економіки країни за умови дотримання балансу інтересів усіх регіонів.

Проблеми, що вирішуються в кожному регіоні, повинні відповідати загальнодержавним завданням, але при цьому слід враховувати місцеві особливості.

З метою забезпечення сталого розвитку регіональна політика повинна передбачати:

• формування регіонального господарського механізму, що регулює соціально - економічний розвиток території;

• реструктуризацію регіонального господарського комплексу з урахуванням місткості локальних екосистем та вимог ринкової економіки;

• розробку комплексних міжрегіональних схем функціонування економіки, які дозволяють підвищити її ефективність. Регіон, який не відповідає ключовим ознакам сталого розвитку, не може вважатися розвинутим.

Принципи сталого розвитку:

– принципи цільової орієнтації визначають як спосіб ціле утворення (демократизація вибору), так і характер цілей. Поняття «якість життя» при цьому включає і екологічну складову;

– принципи організації у просторі стосуються базових підвалин регіональної еколого орієнтованої діяльності — конституційності, спільної відповідальності, еквівалентності, збереження екологічного середовища;

– принципи організації у часі встановлюють деякі параметри взаємодії поколінь, зобов'язань теперішнього покоління перед майбутніми. Йдеться про не нагромадження екологічних проблем, створення екологічних резервів, необхідність прогнозування наслідків реалізації тих чи інших політико-практичних рішень;

– принципи екологічної сталості відображають важливі змістовні характеристики людської діяльності, які є імперативними для забезпечення сталого розвитку регіону. Мається на увазі необхідність забезпечення відповідного рівня екологізації економічної діяльності, економізації еколого-орієнтованої діяльності, а також справедливого розподілу компенсаційних витрат, мінімальних шкідливих наслідків зворотної реакції природи;

– принципи екологічної мотивації наголошують на необхідних мо­тиваційних передумовах ефективної еколого орієнтованої діяльно­сті. Наприклад, у регіоні, який не є таким, що самофінансується, стимули такої діяльності будуть пригнічені за будь-яких інших обставин.

Оцінка сталості розвитку економіки регіону є основою для визначення пріоритетних напрямів розвитку та прийняття управлінських рішень. Вона дозволяє визначити відповідність (або невідповідність) розвитку території загальнодержавним критеріям, виявити специфічні особливості регіональ­ного рівня, оцінити ступінь загрози загальнодержавній безпеці.

Сталість розвитку економіки регіону оцінюється за допомогою індикаторів — економічних, соціальних та екологічних.

Перш за все, йдеться про середньорічні темпи приросту обсягів виро­бництва валового регіонального продукту; виробництво валового регіона­льного продукту на душу населення; частку інвестицій у валовому регіо­нальному продукті; бюджетну забезпеченість населення; коефіцієнт зносу основних фондів; частку населення з грошовими доходами нижче прожит­кового мінімуму; рівень природного приросту населення (чол. на 1 тис. на­селення), техногенне навантаження території.

Залежно від зміни соціально-економічної ситуації, перелік та значення індикаторів може змінюватися. Важливо не допустити граничного (максимально чи мінімально допу­стимого) значення індикаторів, а в разі його появи забезпечити нормаліза­цію ситуації. Недотримання такої вимоги порушує нормальний (сталий) процес розвитку факторів відтворення, формує руйнівні тенденції, призво­дить до порушення сталості розвитку економіки регіону.

 

 

Тема 4. Механізми відтворення і регулювання розвитку національної економіки

 

1. Відтворення національної економіки і макроекономічна рівновага

2. Регулювання та дерегулювання національної економіки

3. Мета, об’єкти і методи державного регулювання

4. Органи державного регулювання економіки та їх функції

5. Політика економічного зростання

6. Прогнозування і планування розвитку національної економіки