Сільське господарство та аграрна політика в національній економіці

 

Сільське господарство (с/г) є однією з основних галузей національного господарства, оскільки виробництво продуктів харчування - перша умова життя населення. Водночас воно є сировинною базою легкої та харчової промисловості. Попит на с/г продукцію постійно зростає, оскільки збільшується кількість міського населення. У сільському господарстві як і в інших галузях суспільного виробництва, відбувається постійний розвиток і на цій основі зростає ефективність с/г праці, що дає змогу з меншою кількістю робочої сили виробляти більшу кількість сільсько­господарської продукції.

Україна має величезні потенційні можливості для розвитку аграрного сектора національної економіки. На нашу державу припадає '/₃ світових запасів чорнозему та 27 % орної землі в Європі (на одну особу в Україні припадає 0,68 га орної землі, тоді як в Європі в середньому цей показник становить 0,25 га).

За 17 років незалежності у сільському господарстві України здійснено суттєві структурні зміни, перебудовано земельні та майнові відносини. Внаслідок паювання землі біля 7 млн. селян стали власниками сертифікатів на земельні паї (частки), середній розмір яких становить 4 га.

Особливого значення набуває аграрно-промисловий комплекс (АПК). Тут виробляється 35 % валового продукту, працює 29 % зайнятого населення у національному господарстві, використо­вується 33 % основних фондів. Отже, розвиток господарства держави загалом значною мірою залежить від агропромислового комплексу і його головної складової - сільського господарства.

Щоб виконати ці завдання, слід здійснити комплекс заходів, що передбачають створення економічного механізму розширеного відтворення, реформування відносин власності і форм господарю­вання, економічного механізму, що разом з удосконаленням системи землеробства, ведення рослинництва і тваринництва, інженерно-технічного забезпечення, спрямовані на виконання відведеної рол і агропромисловому комплексу.

Водночас сільське господарство потребує суттєвого реформу­вання. Завдання реформи випливають з вибору, який зробила країна, - входження у світове товариство і перехід на ринкові взаємовідносини. Тому основне завдання реформи - забезпечення продовольчої безпеки держави й підвищення конкурентноздатності сільськогосподарської продукції на світовому ринку.

У цілому, можна окреслити такі основні компоненти розвитку та реформування сільського господарства в Україні. Сьогодні необхідним є:

^ вивчення передового досвіду ефективної роботи підприємств в умовах ринку;

> всебічна державна підтримка розвитку фермерських госпо­дарств у с/г. На локальному рівні цьому повинні сприяти:

> розвиток лізингової форми як засіб для поліпшення технічного забезпечення господарств;

> розвиток експорту сільськогосподарської продукції, біржової торгівлі, подолання збитковості тваринництва.

Нарівні держави відповідно:.

^ уведення системи пільгового кредитування сільськогоспо­дарського виробництва, негайне створення земельного банку; т

> створення сприятливих умов вітчизняним і зарубіжним інвесторам агропромислового виробництва, забезпечення гарантій для залучення інвестицій.

До найбільшої проблеми на макроекономічному рівні слід віднести становлення аграрної фінансової системи. З одного боку, вона трансформується до ринкової економіки, а з другого - головна підвалина цього процесу - товарно-грошові відносини залиша­ються в нерозвинутому стані.

У цілому, необхідним є зменшення податків з відповідною диференціацією їх розмірів від обсягу доходів. Нині держава переглядає свою політику щодо агропродовольчого сектора еконо­міки, робить поступальні кроки для досягнення паритету цін у відносинах сільського господарства з державою, у відносинах з іншими галузями щодо цін на продукцію, яку вони поставляють сільському господарству. Погрібні невідкладні заходи щодо державного регулювання ринку: уведення протекціонізму цін з метою захисту внутрішнього ринку, законодавче утвердження цін підтримки і цін відтворення (еквівалентних); забезпечення пари­тетності обміну між сільським господарством, постачальниками ресурсів і переробниками сировини.

Важливе значення мають науково-консультаційне та інформа­ційне забезпечення агропромислового виробництва.

Без впровадження нових технологій виробництва і переробки сільськогосподарської продукції неможливо значно підвищити врожайність сільськогосподарської продукції, продуктивність тварин, зменшити витрати на виробництво, тобто забезпечити конкурентноздатність сільськогосподарської продукції на світових і європейському ринках..

Аграрна політика (АП) - це взаємоузгоджена єдність соціально-економічних та організаційно-правових механізмів регулювання аграрного сектора національної економіки.

Стратегічна спрямованість АП підпорядкована ефективному досягненню мети - економічному зростанню в аграрному секторі національної економіки.

У цьому зв'язку особливо актуальними є пошуки альтерна­тивних варіантів вирішення продовольчої проблеми, які виходять з можливостей забезпечення інтенсивного росту при стабілізації і скорочення потреби в основних лімітуючих ресурсах - посівних площах, зрошувальній воді, поголів'ї тварин, кормах, добривах та пестицидах, техніці, капіталовкладеннях тощо, на основі науково-технічного прогресу і розвитку господарського механізму, стиму­лювання економії і скорочення втрат.

Разом з розробкою системи сталого розвитку АПК існує необ­хідність перспективного визначення його господарського меха­нізму, який може бути обумовлений рядом аспектів.

Соціально-економічний аспект пов'язаний із здійсненням аграрної реформи, програми соціального відродження села. Це ключовий аспект аграрної політики держави, забезпечує відтво­рення трудових ресурсів і формування нових економічних відно­син. В його основі - поєднання цілеспрямованого державного регу­лювання і ринкової саморегуляції. Аграрна політика здійснюється у відповідності до Земельного кодексу України та її законодавства.

Система державного регулювання діяльності приватних агро-формувань зображено на рис. 4.2.1, у табл. 4.2.1 наведено засоби державного регулювання, у табл. 4.2.2 наведено інструменти державного регулювання [11].

Таблиця 5.1

Сьогодні в Україні функціонує понад 45 тис. фермерських господарств. Однак ефективність використання ними сільськогосподарських угідь ще досить низька. Займаючи біля 3,6 % цих угідь, вони виготовляють ~ 0,8-0,9 % валової продукції сільського господарства. Як показали дослідження УААН, такий стан можна пояснити тим, що фермерським господарствам надані гірші землі. Крім того, фермери змушені приховувати результати своєї праці у зв'язку з невдалою податковою системою.

Найбільшим був, є і залишиться громадський сектор вироб­ництва. У його користуванні перебуває 87,4 % сільськогоспо­дарських угідь. Отже, від результатів реформування господарств цього сектора переважно залежить успіх від розвитку сільсько­господарського виробництва в Україні.

Земля передана в колективну власність, розпайована між членами колективних сільськогоспо­дарських підприємствах без виділення в натурі, які одержали документ - "Сертифікат на право на земельну частку (пай)". Законом України "Про підприємство в Україні» передбачено створення індивідуальних, сімейних, приватних, колективних, державних, спільних та орендних підприємств.

Можуть також формуватися господарські товариства, зокрема такі, як акціонерні, з обмеженою відповідальністю, додатковою відповідальністю, повні, командитні, створення яких передбачено Законом України "Про господарські товариства".

Отже, законодавча база передбачає вести реформування у напрямах.

Перший, коли всі власники є членами колективу і беруть участь у виробництві своєю землею, майном і працею відповідно до потреби. До них можна віднести існуючі колективні сільсько­господарські підприємства, які треба реформувати (на основі поєднання прав власності й колективних форм організації вироб­ництва), акціонерні товариства закритого типу.

Є ще й така форма організації виробництва, як сільськогоспо­дарський виробничий кооператив, створення якого передбачено законом України "Про сільськогосподарську кооперацію". У ньому зазначається, що "члени кооперативу передають право користування належною їм земельною ділянкою кооперативу як пайовий внесок у порядку, визначеному Земельним кодексом України. За земельну ділянку, передану в користування, здійснюється відповідна плата згідно з договором у розмірах, визначених загальними зборами".

Другим напрямом реформування колективних сільсько­господарських підприємств є створення їх на базі приватного підприємства. Керівник КСП може стати власником своєї частки (паю), заснувати приватне підприємство та орендувати в інших членів підприємства земельні частки (паї) і майно. При формуванні таких підприємств слід мати на увазі: більшість людей, вихованих ідеологією колективної участі у виробництві, поки що не сприй­мають одного власника, що може призвести до незадоволення селян. Крім того, це може призвести до подрібнення існуючих господарських комплексів [11; 239д].

Третій напрям реформування - це створення нового підпри­ємства кількома власниками, а земля й майно орендуються у їх власників. Цьому напряму відповідають товариства з обмеженою відповідальністю (ЛТД), проте, з соціальної точки зору, це теж не досить стабільна система. Він має такі ж самі проблеми, як і в другому напрямі. Різниця між ними полягає у тому, що там один власник, а в ЛТД - декілька.