Запаси корисних копалин України

Одним з найбільш цінних ресурсів є земля. Наша країна займає над­звичайно вигідне географічне положення. Вона розташована на перехресті шляхів в Європи в Азію, з Північної Європи в Південну. Вона входить до шести країн світу з найбільшим обсягом оброблюваних земель (США – 190 млн. га, Індія - 160, Росія - 130, Канада - 46, Казахстан - 38, Украї­на - 34 млн. га). За забезпеченістю ріллею в розрахунку на одного жителя Україна має один із найвищих показників (наприклад, у Великобританії він становить 0,12 га, в Європі - 0,26, у світі - 0,29, в Україні - 0,65 га).

Всі землі, що знаходяться в межах країни, створюють єдиний земельний фонд України. Загальна земельна територія України становить 60,4 млн. га. Найбільшу господарську цінність мають с. – г. угіддя. Їх площа складає 41,8 млн. га або 69,4 % від площі усієї території країни. У відповідності до цільового призначення всі землі України поділяються на такі категорії:

· землі сільськогосподарського призначення;

· землі житлової та громадської забудови;

· землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

· землі оздоровчого призначення;

· землі рекреаційного призначення;

· історико-культурного призначення;

· землі лісного фонду;

· землі водного фонду;

· землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Обсяг природного капіталу України становить біля 658,1 млрд. американських доларів. Найбільшу частку цього капіталу становлять мінерально-сировинні ресурси (95-96 %) і лише 4 % забезпечують сільськогосподарське виробництво продуктів харчування. Ефективність використання природного капіталу досить низька і дорівнює ефективності його використання в країнах, що розвиваються. Вкрай неефективним є землеко­ристування. У такій ситуації потрібно шукати резерви екологічно збалансованого природокористування на основі збереження ресурсно-екологічних ніш екосистем України.

Особливо болючим є процес формування ринку ресурсів природного капіталу. Тут йдеться, насамперед, про значно занижені ціни на ці ресурси, що дає змогу деяким групам населення отримувати значні прибутки завдяки пошукові ренти у сфері природокористування. Однак цей пошук ренти, що супроводжується прибутковістю, не е наслідком дії ринкового механізму, а зумовлений лише ціновими викривленнями, що виникли в результаті макроекономічних помилок. Якщо в країнах зі сформованою ринковою економікою пошук ренти сприяє стимулюванню інновацій у виробничій і природоохоронній сфері, то в нинішніх перехідних умовах економіки України в процесі пошуку ренти переважно нічого не вдосконалюється ані у виробничій, ані у сфері природокористування, а лише здійснюється перерозподіл вартості. Це супроводжується дедалі більшою трансформацією цінового механізму, який не тільки не відображає рівень граничної рідкісності ресурсів природного капіталу, а призводить до дедалі неефективнішого природокористування. Низький економічний розвиток національної економіки, на жаль, тісно пов'язаний з саме таким пошуком ренти, що супроводжується вилученням частки вартості, створеної в галузях природокористування, на користь приватних осіб поза державним бюджетом.

Цьому також сприяє негативна тенденція, що склалась у вітчизняній економіці щодо збільшення експорту сировини, яка є ліквідною на світовому ринку. Сьогодні найбільша частка укра­їнського експорту (38 %) припадає на чорні метали. Як ліквідна на світовому та європейському ринках, ця продукція сфери природо­користування створює деякі можливості та ніші для перерозподілу її вартості поза легальною економікою. В зв'язку зі значними відхиленнями між цінами пропозиції цієї продукції та цінами на неї на світовому ринку виникають тіньові потоки нелегальної ренти, яка акумулюється на особистих рахунках посередників - рентошукачів. Ці посередники об'єднуються в моно­польні утворення, що особливо небезпечно.

Втрати держави від такої схеми перерозподілу вартості еконо­мічних благ, створених у сфері природокористування дуже великі..

Джерело сучасних екологічних проблем багатофакторне. Серед основних глобальних факторів формування незадовільної екологічної ситуації в Україні слід відзначити високу історичну освоєність території, що пов'язане із важливим геополітичним розташуванням України і наявністю багатого і різноманітного природно-ресурсного потенціалу.

Відсутність упродовж довготривалого періоду самостійної держави, напівколоніальний статус у складі різних держав приз­водив до безжалісного грабунку і експлуатації природних ресурсів. За підрахунками вчених, навантаження на атмосферу, гідросферу на території України було у 5-15 разів більше ніж на іншій території колишнього Союзу.

В умовах панування командно-адміністративної системи економіка України формувалась без урахування потреб та інтересів її народу, об'єктивної оцінки екологічних можливостей природи. Внаслідок цього в Україні склалася одна з екологічно "найбрудніших" економік — перенасичена хімічними, металургійними, гірничорудними виробництвами із застарілими технологіями. На території України, що займала лише 2,7 % території колишнього СРСР, на одиницю площі було розташовано промислових підприємств у 10 разів більше ніж у Радянському Союзі загалом. Четверта частина промислових викидів колишнього Союзу ще й досі лягає важким тягарем на населення України та навколишнє природне середовище. За оцінками західноєвропейських експертів, у 1990 р. втрати України внаслідок погіршення екологічної ситуації становили 15-20 % ВВП.

Територія України характеризується різною здатністю ланд­шафтів асиміляції техногенного забруднення. Тобто для України властиві як техногенне пошкоджені ландшафти, так і ландшафти, що здатні успішно протистояти техногенному впливу.

Високою буферністю володіють ландшафти Закарпатської, Івано-Франківської, Полтавської та Сумської областей. Водночас найвразливішими до антропогенно-техногенних навантажень є ландшафти південно-степових регіонів нашої держави: Херсонської, Дніпропетровської, Миколаївської і Запорізької областей, а також Криму. Така ситуація потребує адекватного комплексного підходу.

До 1998 р. основними напрямами розв'язання природоохорон­них проблем в Україні були:

– формування механізму плати за використання природних ресурсів;

– інтеграція екологічної політики в стратегію соціально-еконо­мічних реформ;

– розробка природоохоронних програм та проектів у пріори­тетних напрямах;

– створення умов і можливостей для розширення внутрішнього та зовнішнього інвестування в природоохоронну галузь.

У 1998 р. на підставі аналізу причин, що призвели до складної екологічної ситуації в Україні, за переходу до ринкової економіки та глибокої економічної кризи було практично завершено форму­вання основ сучасної екологічної політики, яка відповідає внутріш­нім потребам і знаходиться в руслі загальноєвропейського приро­доохоронного процесу.

Головні засади державної екологічної політики закріплено відповідними статтями Конституції України (1996), низкою прийнятих протягом 1991-98-х рр. законів України й відображено в програмному документі "Основні напрями дер­жавної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", ухвале­ному Постановою Верховної Ради України (№ 188/98-ВР від 5 березня 1998 р.). У цьому документі на державному рівні проголошено довгострокову стратегію розв'язання екологічних проблем у системній сукупності та взаємопогодженості цілей, завдань.

Державна політика у сфері екологічної безпеки, як і в будь-якій іншій сфері повинна базуватися на стабільній системі законо­давства, актів, нормативів. Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування законодавства про охорону навколишнього при­родного середовища передбачається здійснювати у двох напрямах:

1) складання і затвердження екологічних нормативів природо­користування (стосовно надр, ґрунтів, води, повітря, рослин­ності тощо);

2) складання і затвердження комплексу еколого-економічних пара­метрів державного контролю за станом довкілля та діяльністю.

До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів належать:

1. гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіа­ційного захисту населення та довкілля;

2. поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

3. стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

4. будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

5. запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліп­шення їх екологічного стану;

6. формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті; збере­ження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

 

Трудовий потенціал

 

Інтенсивний шлях розвит­ку економіки привів до зміни поглядів на місце людини в суспільному виробництві та виникнення у 80-х роках поняття «трудовий потенціал» як інтегральної динамічної системи, яка включає демографічну, економічну і соціальну підсистеми, об'єднані спільністю трудової діяльності. Впровадження в на­уковий обіг поняття «трудовий потенціал» означало перегляд оцінки ролі особистості у виробничому процесі, визнання значення накопиченого в су­спільстві інтелектуального та освітнього потенціалу.

Трудовий потенціал в кількісному вимірі відображається через категорію «трудові ресурси». Трудові ресурси народного господарства – це частина населення, яка здатна працювати, тобто має необхідний фізичний розвиток, знання і практичні навички для трудової діяльності. Критерієм кількісного визначення трудових ресурсів виступають встановлені законодавством межі працездатного віку населення. Згідно з чинним законодавством за віковим критерієм до трудових ресурсів належать чоловіки віком 16 – 59 років і жінки віком 16-54 років за винятком інвалідів І-ІІ груп цього віку.

За кількістю населення Україна посідає друге місце в Європі. Близько половини населення нашої країни с економічно активним. Станом на 2006 р. економічно активним (працюючим) в Україні було 22,2 млн. чол.

В умовах активного розвитку «економіки знань» зростає роль освіти в поліпшенні якості трудового потенціалу суспільства. Рівень розвитку інтелектуальної компоненти країни значною мірою зумовлює йо­го спроможність формувати інтелектуальну еліту як найактивніше «ядро» суспільства, що є головним носієм та генератором знань, передового науково-технічного, суспільного, політичного та іншого досвіду. Формування інтелектуальної еліти у всіх сферах діяльності сприяє підвищенню рівня освіченості, інтелектуалізації всього суспільства, а отже, його здатності до сприйняття інновацій.

Різниця в характеристиках індустріального та постіндустріального суспільств дуже значна. В сучасних умовах, коли бі­льшість розвинених країн знаходиться на шляху від індустріальною до постіндустріального (та навіть інформаційного, «нового») суспільства, від­бувається переорієнтація економічних видатків держави на ринках праці, збільшення частки фінансування освіти та підвищення кваліфікації кадрів, подовження термінів навчання студентів, розширення спектра спеціально­стей та дисциплін ВНЗ, а також професійних навчальних закладів.

З мстою відображення зростаючого значення кваліфікованої праці та інтелектуальної діяльності для відтворення суспільного життя останнім ча­сом в економічній думці активно використовуються поняття «людський капітал» як сукупність знань, здібностей і кваліфікації, здатність кваліфі­кованої робочої сили створювати прибуток, та «інтелектуальний капітал» для характеристики інтелектуального потенціалу, застосова­ного в економіці.