Показники соціального розвитку національної економіки

 

Соціальний розвиток національної економіки може кількісно оцінюватись за допомогою певних показників. Це дозволяє отримати адекватну якісну характеристику соціального розвитку і на її основі сформулювати пріоритети та необхідні заходи соціальної політики. Система показників соціального розвитку національної економіки включає такі основні групи:

1. Тривалість життя та природний рух населення.

2. Охорона здоров'я.

3. Соціальна допомога.

4. Житлові умови населення.

5. Зайнятість населення.

6. Освіта.

7. Доходи і видатки населення.

8. Культура, відпочинок, туризм.

9. Правопорушення.

10. Охорона навколишнього середовища.

Кожна з цих груп містить від одного до чотирьох десятків конкрет­них показників. Серед них можна вибрати найбільш репрезентативні інди­катори, а саме:

1. Природний приріст (скорочення) населення разом з відповідним відносним показником у розрахунку на 1000 осіб.

2. Очікувана тривалість життя при народженні.

3. Міграційний приріст (скорочення) населення або сальдо міграції.

4. Рівень захворюваності.

5. Надання грошової допомоги малозабезпеченим верствам населення.

6. Квартирна черга та поліпшення житлових умов.

7. Рівень безробіття за методологією МОП та рівень зареєстрованого безробіття.

8. Обсяги вивільнення працівників з економічних причин.

9. Навантаження не зайнятих трудовою діяльністю громадян на одне робоче місце — вакансію.

10.Кількість працівників, які перебувають в умовах вимушеної неповної зайнятості.

11.Підготовка та підвищення кваліфікації кадрів.

12. Підготовка до нових професій.

13. Кількість осіб, які навчалися у навчальних закладах.

14. Реальний наявний доход.

15. Грошові видатки населення.

16. Індекс реальної заробітної плати.

17.Грошові доходи домогосподарств.

18. Прожитковий мінімум.

19. Розподіл населення за рівнем середньодушових сукупних видатків.

20. Відвідування населенням закладів культури та мистецтва.

21. Кількість зареєстрованих злочинів.

22. Викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря.

Інституціональне забезпечення соціального розвитку національної еко­номіки України представлене, передусім, низкою законів, у тому числі:

1. Закон України «Про пенсійне забезпечення».

2. Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне стра­хування на випадок безробіття».

3. Основи законодавства України «Про загальнообов'язкове державне
соціальне страхування».

4. Закон України «Про зайнятість населення».

Згідно з основами законодавства України, загальнообов'язкове держа­вне соціальне страхування — це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпе­чення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з не залежних від них об­ставин, а також у старості. Джерела такої допомоги формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також з бюджет­них та інших джерел, передбачених законом.

Залежно від страхового випадку є такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування:

- пенсійне страхування;

- страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності;

- страхування на випадок безробіття;

- інші види страхування, передбачені законами України.

Визначальними принципами загальнообов'язкового державного соці­ального страхування є: принцип солідарності та субсидування; державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав; забезпечення рівня життя, не нижчого за прожитковий мінімум, цільового використання коштів і т. ін.

 

 

Зайнятість і безробіття

 

Одним із найважливіших інституціональних засад функціонування рин­ку праці в Україні є Закон «Про зайнятість населення». В умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності цей Закон визначає право­ві, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.

У Законі сформульовано основні принципи державної політики зайнятості населення: забезпечення рівних можливостей усім громадянам; сприяння запобіганню безробіття; координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості; співробітництво про­фесійних спілок, спілок підприємців з органами державного управління в розробці та виконанні заходів щодо забезпечення зайнятості населення; між­народне співробітництво у вирішенні проблем зайнятості населення.

Згідно із законом України "Про зайнятість населення» до зайня­того населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

- працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях неза­лежно від форм власності, у міжнародних та іноземних органі­заціях в Україні та за кордоном;

- громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включа­ючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

- вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об'єд­наннях;

- громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

- особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеці­альних та вищих навчальних закладах;

- зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

- працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

Повна зайнятість - це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу, або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити квалі­фікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час або ж за допомогою спеціальних вибіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, рекон­струкцією підприємства і виявляється в низьких доходах насе­лення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.

В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламен­тована законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула загрозливих розмірів.

Часткова зайнятість - це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною зайнятістю.

В Україні сьогодні є нераціональна структура зайнятості. Це пов'язано з надто великою концентрацією працюючих у сільському господарстві (5,5 мли. осіб або 26 % усіх зайнятих) і малою зайня­тістю у промисловості (біля 4 мли. осіб). Зрозуміло, що така струк­тура зайнятості не відповідає вимогам інноваційної моделі розпитку національної економіки. Окрім цього тривалий процес економічного реформування сприяв поширенню незареєстрованих (тіньових) форм зайнятості, зокрема зайнятості в натуральному сільському господарстві.

Ринкові реформи в національній економіці є передумовою зростання обсягів виробництва без збільшення попиту на робочу силу. Тому на етапі економічною зростання національної економіки особливої важливості набувають питання здійснення адекватної регуляторної політики у цій сфері. І ця політика мас бути спрямована на ліквідацію прихованого безробіття та забезпечення повної продуктивності зайнятості.

Зусилля органів державної влади мусять спрямовуватись на всебічне застосування стимулів створення нових робочих місць та запровадження системи гарантій зайнятості у процесі роздер­жавлення та зміни інституційного середовища у державі.

Стосовно сфери продуктивної зайнятості, завдання полягає у впровадженні механізмів адаптації населення до вимог ринкової економіки з одночасним врахуванням інтеграційних процесів розвитку національної економіки, входження її в Європейський економічний простір. Тут перш за все необхідно забезпечити вдосконалення структури зайнятості та структури робочих місць з метою підвищення рівня конкурентноздатності національної економіки.

Розвиток підприємництва, зокрема малого бізнесу пов'язаний з певними ризиками втрати роботи. Для цього необхідно здійснити ряд заходів, серед яких особливо важливими є:

- створення мережі курсів підвищення кваліфікації з правових та економічних основ підприємництва;

- сприяння об'єднанню підприємців у громадські організації та створення відповідного інституційного середовища в націо­нальній економіці;

- забезпечення інформаційного, рекламного та консалтингового обслуговування бізнесової діяльності.

Водночас, виходячи із необхідності розвитку аграрного ринку в національній економіці, державна політика зайнятості у сфері аграрного сектора повинна стимулювати розвиток фермерських господарств, розвиток переробної промисловості, а також забез­печити законодавчу чіткість відносно особистих селянських господарств.

Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання на випадок безробіття» визначає правові, фінансові та організаційні засади такого страхування. Страхування на випадок безробіття здійсню­ється за принципами: надання державних гарантій; обов'язковість страху­вання всіх працюючих на умовах трудового договору, а також добровіль­ного для само зайнятих і суб'єктів підприємницької діяльності; цільового використання коштів; солідарності та субсидування та ін.

Проблема безробіття є однією із найболючіших у ринковій економіці. Згідно із Законом України «Про зайнятість населення», безробітними ви­знаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (або інших передбачених чинним законо­давством доходів) через відсутність підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці. У разі неможливості надати підходящу роботу безробітному мо­же бути запропоновано пройти професійну перепідготовку або підвищити свою кваліфікацію.

Управління страхуванням на випадок безробіття реалізується через Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Фонд є цільовою централізованою страховою орга­нізацією. Розмір виплати допомоги по безробіттю диференціюється залеж­но від страхового стажу та тривалості безробіття. Загальна тривалість ви­плати допомоги по безробіттю не повинна перевищувати 360 календарних днів протягом двох років. Для осіб перед пенсійного віку (за два роки до настання права на пенсію) тривалість виплати по безробіттю не може пе­ревищувати 720 календарних днів. Допомога по безробіттю може виплачу­ватися одноразово для організації підприємницької діяльності безробіт­ним, які не можуть бути працевлаштовані у зв'язку з відсутністю на ринку праці підходящої роботи. Ця допомога виплачується особам, яким випов­нилося 18 років, за їхнім бажанням.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

а) віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці; реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи й організації або скорочення чисельності (штату);

б) які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, якщо вони відмовляються від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру;

в) які відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, котрі шукають роботу. При цьому вони втрачають право на надання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою реєстрацією;

г) які мають право на пенсію відповідно до законодавства України. Рівень зареєстрованого безробіття розраховується як відношення кількості офіційно зареєстрованих безробітних до працездатного населення у державі.

Досвід переходу України до ринку свідчить про те, що в кожний період рівень зайнятості і масштаби безробіття характеризуються значними коливаннями, зумовленими сукупним впливом багатьох чинників. При цьому причини безробіття і його види можуть бути різними. Р озрізняють відкрите й приховане безробіття.

Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого населення, приховане - наявність формально зайнятого населення.

Можна виділити і такі види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне, сезонне, інституціональне.

Фрикційне безробіття пов'язане з переміщенням людей з однієї роботи на іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає, що існують постійні зв'язки між звільненням з однієї організації і найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій іншим тощо.

Особливої актуальності в Україні набуває структурне безробіття, що пов'язане зі структурними зрушеннями в національній економіці. Ознакою структурного безробіття с територіальна і кваліфі­каційна невідповідність між вільними робочими місцями і безробітними. У структурному безробітті можна виокремити технологічне й конверсійне безробіття.

Технологічне безробіття пов'язане з переходом до нової тех­ніки і технології, механізацією та автоматизацією виробництва тощо.

Конверсійне безробіття спричинене скороченням чисельності армії і зайнятих у галузях оборонної промисловості. Розміри цього безробіття можуть коливатися. Це безробіття особливо характерне для 1990-х рр. України.

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво, інші галузі природокористування).

Циклічне - де вид безробіття, яке постійно змінюється за своїми масштабами, тривалістю і складом, що пов'язано з циклом ділової кон'юнктури. Масштаби і тривалість циклічного безробіття дося­гають максимуму під час спаду (кризи) виробництва і мінімуму - під час піднесення. Отже, розміри ринку праці коливаються разом з коливаннями циклу ділової кон'юнктури. Найбільшою мірою від циклічного безробіття в Україні страждають молодь, жінки, люди похилого віку.

Розвиток ринкової економіки в нашій державі супроводжується виникненням і розширенням масштабів хронічного безробіття. І це пов'язано з тим, що інвестиції у створення нових робочих місць відстають від темпів зростання чисельності найманих працівників. Безробіття стає масовим і постійним, вражаючи, насамперед, найменш розвинуті регіони. Серед безробітних переважають жінки, спеціалісти з вищою освітою. Щодо вікового складу з однієї сторони домінує молодь, з іншої - люди середнього віку, яким важко адаптуватись до нових умов господарювання.

 

Пенсійне забезпечення

 

Пенсійне забезпечення відіграє важливу роль у структурі соціальної політики держави. Це необхідний елемент системи соціального страхування, який призначений для захисту праце­здатного населення з настанням різних випадків втрати праце­здатності. У цілому можна відзначити, що рівень пенсійного забезпечення визначається такими основними чинниками, як:

> рівень економічного розвитку;

> стан демократії у суспільному розвитку держави.

Важливу роль у системі пенсійного забезпечення відіграє пенсійне законодавство. Сьогодні у вітчизняному пенсійному зако­нодавстві ще не вистачає належної систематизації правових актів. Обсяг підзаконних актів та нормативних документів, що торкається цієї сфери складає більше 600 одиниць.

Розвиток пенсійної системи в Україні регулюється законом України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 р. Він гарантує всім непраце­здатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за раху­нок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Передбачені такі види державних пенсій:

а) трудові пенсії:

- за віком;

- по інвалідності;

- у разі втрати годувальника;

- за вислугу років;

б) соціальні пенсії.

Виплата пенсій здійснюється з Пенсійного фонду України. Пенсійний фонд є самостійною фінансово-банківською системою і не входить до складу Державного бюджету України. Пенсії не підлягають оподаткуван­ню. Пенсійне забезпечення здійснюється органами соціального забезпе­чення. Поряд з державним пенсійним забезпеченням можливо укладати договори добровільного страхування додаткової пенсії. Джерелом для ви­плати додаткової пенсії в системі Української державної страхової комер­ційної організації (Укрдержстрах) є страховий фонд, який складається з особистих внесків громадян і коштів державного бюджету [2].

Дослідження фінансового забезпечення системи обов'язкового пенсійного страхування дає можливість зробити такі висновки: необхідним с реформування пенсійної системи; формування системи приватнім пенсійних інституцій дасть змогу нагромадити заощадження і збільшити внутрішні інвестиції національної економіки; важливе значення у розвитку пенсійної системи мас накопичувальна система, яка повинна поступово впроваджуватись.

Соціальні чинники розвитку НЕ - низький середній розмір виплачуваних пенсій; низький вік виходу на пенсію; незалежність розміру трудових пенсій від трудового стажу і сплачених пенсійних внесків; значна диференціація пенсії; низький вік виходу на пенсію; залежність розміру трудових пенсій від трудового стажу і сплачених пенсійних внесків; значна диференціація пенсії, призначених за різними законами; одержання значною частиною пенсіонерів необґрунтовано високих пенсій; встановлення окремим категоріям громадян дострокових пенсій; відсутність права власності на пенсійні внески, Ідо не гарантує впливу сім'ям у разі передчасної смерті платників цих внесків; несправедливий стосовно представників найбіднішого населення розрахунок пенсій на основі заробітку за останні два роки або будь-які п'ять років поспіль; звільнення від сплати страхових внесків значної частини працівників; складність і непрозорість процедури призначення та перерахунку пенсій; наявність великої кількості привілейованих пенсіонерів.

Економічні чинники розвитку НЕ - високі ставки пенсійних внесків, що здійснюють додаткове навантаження на економіку країни; низький рівень оплати праці і заборгованість з її виплати, що істотно звужує базу нарахування пенсійних внесків; поширення пільг у сплаті пенсійних внесків, що суттєво послаблює фінансову основу пенсійної системи; періодичне списання заборгованості перед Пенсійним фондом, що значно підриває його фінансову стабільність та провокує ухилення роботодавців від сплати пенсійних внесків; невідшкодування витрат Пенсійному фонду на здійснення невластивих йому виплат; невизначеність та неузгодженість пільг з оподаткування для учасників недержавного пенсійного забезпечення; залежність вітчизняної солідарної пенсійної системи від демографічних ризиків; недосконалий порядок пенсійної звітності, що уможливлює шахрайство та зловживання в обліку трудового стажу.

Для вдосконалення пенсійної системи в національній економіці необхідним є здійснення пенсійної реформи. Основною концеп­цією цієї реформи має стати - збільшення безпеки через диверсифі­кацію (побудова трирівневої системи пенсійного забезпечення), що дозволить підвищити рівень пенсійного забезпечення в нашій державі, покращити соціальний добробут та зменшити соціальну напругу в суспільстві. Це багатофакторний та динамічний процес багатокомпонентної системи, рівень ефективності якої харак­теризуватиме цивілізованість українського суспільства. Передусім це зміни в системі оплати праці,.зайнятості населення, соціальній політиці, оподаткуванні, інвестуванні тощо. Сьогодні ще спостері­гаються негативні явища у пенсійній системі України, що потребує принципових змін у правовому, економічному, організаційному та соціальному середовищі (див. табл. 6.1).

Головними принципами на яких повинна будуватися система пенсійного забезпечення є: принцип законності, принцип стабіль­ності, принцип солідарності, принцип обов'язкової участі в сис­темі, принцип прозорості, принцип загальнодоступності, принцип справедливості, принцип достойного рівня забезпечення у випадку непрацездатності, принцип відповідальності держави за органі­зацію пенсійного забезпечення, принцип диверсифікації, принцип відповідності системи пенсійного забезпечення національним особливостям, традиціям і менталітету суспільства.

Сьогодні в національній економіці можливими є три джерела фінансування переходу від солідарної до накопичувальної системи: 1) фінансування здійснюється за рахунок податкових надходжень, коли випущені пенсійні зобов'язання виплачуються за рахунок податків (теперішніх);

2) фінансування здійснюється за рахунок збільшення боргу, коли пенсійні зобов'язання можуть виплачуватись шляхом випуску боргових зобов'язань перехідного періоду в національній економіці;

3) фінансування є нейтральним для всіх, оскільки випущені боргові зобов'язання (які можна вважати прихованим боргом) не підлягають сплаті, а конвертуються в офіційний борг.

 

Формування ринку праці

 

Формування ринку праці в Україні супроводжується болючими соціальними проблемами в національній економіці. Для того, щоб уникнути негативних соціальних наслідків у трансформаційний період розвитку національної економіки необхідно реалізувати державні цільові та регіональні програми сприяння зайнятості працездатного населення.

Відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" створено Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та використовується на державному і місцевому рівнях.

Основні джерела коштів фонду:

1) кошти державного і місцевих бюджетів;

2) обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ;

3) добровільні внески громадських організацій, громадян, зару­біжних фірм;

4) кошти служби зайнятості;

5) цільові фінансові відрахування підприємств;

6) інші надходження.

- Серед названих джерел надходження коштів основним джере­лом повинні бути обов'язкові відрахування підприємств, органі­зацій та установ. Згідно з діючим законодавством України, Державне регулювання зайнятості населення мас ґрунтуватися на:

- забезпеченні соціального партнерства суб’єктів ринку праці, тобто створенні рівних можливостей усім громадянам;

- сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенні нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва;

- добровільності й відсутності примушування громадян щодо вибору сфери діяльності й робочого місця;

- гласності на основі всебічного інформування населення про наявність вакантних робочих місць;

- дотриманні комплексності заходів щодо регулювання зайня­тості населення;

- підтримці працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту;

- забезпеченні заходів запобіжного характеру щодо регулю­вання зайнятості населення та відтворення робочих місць;

- певної гарантії зайнятості, тобто гарантії збереження робочих місць і професії, гарантії одержання доходів.

Залежно від стану економіки та ринку праці передбачається здійснення активних та пасивних заходів регулювання зайнятості.

До активних заходів належать:

- створення додаткових і нових робочих місць шляхом реструк­туризації економіки, розвитку приватного бізнесу, особливо малого й середнього, створення умов для іноземного інвесту­вання та для само зайнятості населення тощо;

- профорієнтація, підготовка й перепідготовка кадрів;

- організація громадських робіт;

- посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;

- розвиток служби зайнятості тощо.

До пасивних заходів належать: виплата допомоги у зв'язку з безробіттям і надання допомоги членам сімей, які перебувають на утриманні безробітних.

Слід наголосити, що створення нових постійних і тимчасових робочих місць у сучасних умовах значною мірою залежать від розвитку малих підприємств і кооперативів. Нині в Україні на них припадає приблизно 60 % загальної кількості зайнятих у недержав­них структурах.

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення, передусім маргінальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо). У розвинутих країнах більшість програм зайнятості стосується певних категорій населення, які потребують підтримки й допомоги.

Розвиток ринку праці супроводжується адекватним інфраструктурним забезпеченням. Основним елементом інфраструктури ринку праці є служба зайнятості. Служба зайнятості в Україні формувалася як централізована державна система на правовій основі (Закону України "Про зайнятість населення") на базі широко розгалуженої державної служби працевлаштування з використанням її матеріально-технічної бази, системи обліку й кадрового складу працівників. Колишня служба працевлаштування перебудовувалася з ураху­ванням становлення ринку праці. Під час створення служби зайнятості враховувався світовий досвід і міжнародні норми. Державна служба зайнятості була створена у 1990 р., її обов'язки й права були визначені статтею 19 Закону України "Про зайнятість населення".

Головними функціями служби зайнятості згідно з діючим законодавством України є:

- аналіз ринку праці та інформування про його стан;

- трудове посередництво і сприяння роботодавцям у забезпеченні підприємств робочою силою, а громадянам - в одержанні роботи;

- регулювання ринку праці, яке здійснюється як через трудове посередництво, так і через реалізацію програм профорієнтації, а також сприяння зайнятості;

- допомога безробітним, яка включає в себе як попередні функції, так і матеріальну підтримку на період безробіття,

- безпосередня участь у реалізації державної політики зайнятості тощо.

В Україні функціонують такі центри зайнятості: державний, Кримський республіканський, обласні, районні та районні у містах.

 

 

Тема 7. Грошово – кредитна та фінансова система національної економіки

 

1. Фінансова система України

2. Система кредитування

3. Бюджетна система України

4. Податкова система

5. Спеціалізована ринкова інфраструктура

 

 

Фінансова система України

 

Під фінансовою системою здебільшого розуміють сукупність різноманітних фондів фінансових ресурсів, що сконцентровані в розпорядженні держави та суб'єктів господарювання, для вико­нання покладених на них функцій, задоволення економічних і соціальних потреб. Фінансова система складається із багатьох елементів, є доволі динамічною, їй притаманні свої особливі риси, що залежать від конкретних культурних, історичних, політичних, економічних і соціальних умов розвитку національної економіки. Тому кожна країна світу буде формувати власну фінансову систему. Але, незважаючи на ці відмінності, можна визначити найважливіші елементи фінансової системи: державні фінанси; фінанси підприємницьких структур; фінанси домогосподарств; страхові та резервні фонди; фінансовий ринок; централізовані та децентралізовані фонди фінансових ресурсів; фінансове законодавство; фінансовий апарат.

Для кожного із елементів фінансової системи притаманні власні методи створення фондів фінансових ресурсів, напрями, способи та специфічна сфера їх застосування, наявність тісного взаємо­зв'язку і взаємообумовленості. Тому побудова фінансової системи незалежної України є доволі складним процесом, що вимагає створення відповідних фінансових інституцій та органів управ­ління, прийняття нормативно-правових актів, що регламентують найважливіші принципи формування, розподілу і використання фондів фінансових ресурсів, запровадження дієвих засобів контролю з метою забезпечення національних інтересів і безпеки країни.

Для забезпечення функціонування фінансової системи України та її найголовніших елементів від 1990-х рр. почали створюватися відповідне законодавство та органи управління. Найважливішим нормативно-правовим актом, що визначає найзагальніші принципи функціонування фінансової системи країни є Конституція України. У цьому документі у ст. 92 зазначено, що виключно законами України встановлюються: Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи. Також у Конституції закріплюється право кожного сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, обумовлено найголовніші засади формування, використання і порядок прийняття Державного бюджет;/ України та грошово-кредитної політики. До нормативно-правових актів, що регулюють діяльність вітчизняної фінансової системи також належать Бюджетний кодекс України, Господарський кодекс України, Митний та Цивільний кодекси, закони України "Про Державний бюджет України ", "Про місцеве самоврядування ", "Про систему оподаткування ", "Про Національний банк України ", "Про банки і банківську діяльність ", "Про цінні папери та фондовий ринок ", "Про страхування ", "Про інвестиційну діяльність " тощо, а також укази, постанови, накази та розпорядження відповідних органів виконавчої влади.

Упродовж 1990-2007 рр. створювалися органи управління та фінансові інститути, що забезпечують функціонування вітчизняної фінансової системи, яким притаманна своя специфіка організації та регулювання фондів фінансових ресурсів. Сучасна фінансова система країни представлена органами управління нею, до яких можна зарахувати Міністерство фінансів України, Державну податкову службу України, Рахункову палату України, Державне казначейство України, Контрольно-ревізійну службу України, Державну митну службу України, Аудиторську палату України, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку України тощо, та фінансовими інститутами, такими як Національний банк України та комерційні банки, небанківські фінансові установи, фондові біржі та фондові торговельно-інформаційні системи, Національний депозитарій України та інше.

За роки незалежності України суб'єкти господарювання з недержавною формою влас­ності одержали більшу автономію, звузилися можливості для втручання органів державного управління в їх діяльність. В Україні після набуття суверенітету поступово створювалися умови, за яких платежі до бюджету є практично єдиним показником, що контро­люється державою.

Фінансова система на початковому етапі свого творення віддзер­калювала ті проблеми і негаразди, які виникали у процесі ринкової трансформації економіки України. Тому виникла необхідність у розробленні виваженої фінансової політики, яка сприяла кращому функціонуванню фінансової системи України, активізації її впливу на процеси реформування вітчизняної економіки, забезпечення економічного зростання та покращення добробуту населення.

Фінансова політика - це система заходів держави у сфері фінансів для забезпечення економічного і соціального розвитку країни.

Розробка та визначення найважливіших напрямів фінансової політики є доволі складним процесом, що передбачає узгоджену взаємодію органів законодавчої і виконавчої влади, визначення джерел фінансування економічних перетворень в Україні, руху грошових потоків між головними суб'єктами вітчизняної економіки, здійснення розподілу і перерозподілу державних доходів тощо. Загальні засади фінансової політики визначає Президент України, законодавче і виконавче впровадження здійснюють Верховна Рада України та Кабінет Міністрів України.

Через фінансову систему за допомогою виваженої фінансової політики можна впливати на такі важливі процеси господарського життя в Україні як:

– встановлення оптимальних пропорцій розподілу та перерозпо­ділу валового внутрішнього продукту з метою забезпечення інтересів населення, підприємств і держави та підвищення конкурентоспроможності країни;

– досягнення ефективного використання існуючих економічних ресурсів на основі вибору раціональної структури фінансового забезпечення;

– підтримання підприємницької активності, підвищення рівня зайнятості та соціального захисту населення, раціональне вико­ристання та збереження природних ресурсів;

– розвиток та формування раціональної структури виробництва, власного фінансового капіталу та фінансової інфраструктури;

– сприяння залученню усіх тимчасово вільних грошових коштів через інституції фінансового ринку та поліпшення інвестицій­ного клімату у країні та інше.

Тому дієва фінансова система та відповідна фінансова політика створюють передумови для активізації формування фондів фінан­сових ресурсів, та їх ефективного використання для подальшого реформування вітчизняної економіки, забезпечення стабільних темпів економічного зростання та переходу до інноваційно-інвестиційної моделі розвитку.

До найактуальніших напрямів фінансової політики в Україні можна зарахувати:

– забезпечення прозорості та дієвого контролю за формуванням і цільовим використанням фондів фінансових ресурсів, посилення відповідальності за фінансові правопорушення;

– оптимізація податкової системи через забезпечення стабіль­ності чинного законодавства, розширення бази оподаткування та скасування необґрунтованих податкових пільг;

– визначення оптимальних параметрів рівня монетизації вітчиз­няної економіки, структури грошової маси, швидкості обігу грошей;

– підвищення довіри з боку населення до фінансових інституцій та залучення грошових заощаджень домогосподарству вітчиз­няну економіку;