Тема 1. Концептуальні основи національної економіки

Тема 1. Концептуальні основи національної економіки

1. Національна економіка як наука та її функції

2. Національна економіка як соціально-економічна система

3. Теорії національної економіки

4. Моделі національної економіки

5. Політика національної економічної безпеки

6. Об’єкти та методи аналізу національної економіки

Тема 2. Економічний потенціал країни та його оцінка

 

1. Національне багатство та економічний потенціал України

2. Природно – ресурсний потенціал та екологічна ситуація

3. Трудовий потенціал

4. Виробничо – технологічний потенціал

5. Науково – технічний потенціал

6. Оцінка ефективності використання економічного потенціалу

Природно – ресурсний потенціал та екологічна ситуація

Природні ресурси — це ті елементи, властивості або результати фун­кціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. Крім того, на соціально-економічні системи впли­вають і природні умови, які хоча й не використовуються безпосередньо у виробництві, але можуть полегшувати або ускладнювати функціонування господарства. У зв'язку з розвитком науки й техніки усе більше природ­них умов отримують економічну оцінку і переходять у розряд природних ресурсів.

За оцінками економістів, із загального обсягу природно-ресурсного потенціалу України 44,4 % припадає на земельні ресурси, 28,3% на мі­неральні, 13,1 % - водні, 9,5 % - рекреаційні, 4,2% — лісові, 0,5% - на біологічні.

На відміну від найбільших країн світу (Росія, США, Китай, Канада), Україна не забезпечує себе повністю мінеральними ресурсами, проте має значний природно-ресурсний потенціал (5% природних ресурсів світу) і щодо нього перебуває в більш вигідному положенні, ніж деякі економічно розвинені країни (Японія, Італія), які не мають подібної власної ресурсно-мінеральної бази. На території нашої країни розмішується понад 7 тис. розвіданих родовищ із 94 видів корисних копалин. Деякі з них мають сві­тове значення: залізні та марганцеві руди (80% їхніх запасів у Європі), ку­хонна сіль, кам'яне вугілля. Також країна мас значні запаси бокситів, мід­них руд, самородної сірки, калійної солі, ртуті, каолінів, графіту, флюсової сировини і вогнетривких глин, скляних пісків, бентонітів, цементної сиро­вини (див. табл. 2.1).

Імпортну залежність Україна відчуває в поставках нафти, природного газу, більшості руд кольорових металів, магнезиту, апатитів, фосфоритів, бентонітових глин, деревини тощо.

Таблиця 2.1

Трудовий потенціал

 

Інтенсивний шлях розвит­ку економіки привів до зміни поглядів на місце людини в суспільному виробництві та виникнення у 80-х роках поняття «трудовий потенціал» як інтегральної динамічної системи, яка включає демографічну, економічну і соціальну підсистеми, об'єднані спільністю трудової діяльності. Впровадження в на­уковий обіг поняття «трудовий потенціал» означало перегляд оцінки ролі особистості у виробничому процесі, визнання значення накопиченого в су­спільстві інтелектуального та освітнього потенціалу.

Трудовий потенціал в кількісному вимірі відображається через категорію «трудові ресурси». Трудові ресурси народного господарства – це частина населення, яка здатна працювати, тобто має необхідний фізичний розвиток, знання і практичні навички для трудової діяльності. Критерієм кількісного визначення трудових ресурсів виступають встановлені законодавством межі працездатного віку населення. Згідно з чинним законодавством за віковим критерієм до трудових ресурсів належать чоловіки віком 16 – 59 років і жінки віком 16-54 років за винятком інвалідів І-ІІ груп цього віку.

За кількістю населення Україна посідає друге місце в Європі. Близько половини населення нашої країни с економічно активним. Станом на 2006 р. економічно активним (працюючим) в Україні було 22,2 млн. чол.

В умовах активного розвитку «економіки знань» зростає роль освіти в поліпшенні якості трудового потенціалу суспільства. Рівень розвитку інтелектуальної компоненти країни значною мірою зумовлює йо­го спроможність формувати інтелектуальну еліту як найактивніше «ядро» суспільства, що є головним носієм та генератором знань, передового науково-технічного, суспільного, політичного та іншого досвіду. Формування інтелектуальної еліти у всіх сферах діяльності сприяє підвищенню рівня освіченості, інтелектуалізації всього суспільства, а отже, його здатності до сприйняття інновацій.

Різниця в характеристиках індустріального та постіндустріального суспільств дуже значна. В сучасних умовах, коли бі­льшість розвинених країн знаходиться на шляху від індустріальною до постіндустріального (та навіть інформаційного, «нового») суспільства, від­бувається переорієнтація економічних видатків держави на ринках праці, збільшення частки фінансування освіти та підвищення кваліфікації кадрів, подовження термінів навчання студентів, розширення спектра спеціально­стей та дисциплін ВНЗ, а також професійних навчальних закладів.

З мстою відображення зростаючого значення кваліфікованої праці та інтелектуальної діяльності для відтворення суспільного життя останнім ча­сом в економічній думці активно використовуються поняття «людський капітал» як сукупність знань, здібностей і кваліфікації, здатність кваліфі­кованої робочої сили створювати прибуток, та «інтелектуальний капітал» для характеристики інтелектуального потенціалу, застосова­ного в економіці.

 

Базові галузі промисловості

 

Паливно-енергетичний комплекс України (ПЕК) належить до найвпливовіших секторів промисловості. До початку 1990-х рр. ПЕК України розвивався як невід'ємна складова цього сектора економіки колишнього СРСР та орієнтувався на дешеві енерго­ресурси Росії, Туркменістану та Казахстану. Після проголошення незалежності ця особливість функціонування вітчизняного ПЕК зумовила потребу в імпорті енергоресурсів та вплинула на його наступну діяльність. Перед Україною нагальною потребою стало реформування ПЕК з метою забезпечення необхідного рівня економічної та енергетичної безпеки країни.

ПЕК України охоплює такі важливі галузі, як електроенергетика, вугільна та нафтогазова промисловості. Електроенергетика України належить до найрозвинутіших галузей промисловості. Про це свідчить те, що у складі колишнього СРСР Україна була єдиною республікою, що мала своє міністерство енергетики. Багатовекторність і складність проведення ринкових перетво­рень в Україні позначилися на розвитку електроенергетики.

Якщо у 1990 р. в Україні виробництво електроенергії становило 298,5 млрд. кВт-год., то у 2005 р - 186,1 млрд. кВт-год., тобто скоротилося у 1,6 рази., найменше було вироблено електроенергії у 2000 р. Також докорінно змінилася структура виробництва електроенергії. Якщо у 1990 р. частка електроенергії, виробленої на ТЕС України, становила 70,9 % у загальному балансі, то у 2005 р. - вже 45,5 %. Натомість упродовж 1990-2005 рр. у загальному балансі збільшувалася частка електроенергії, виробленої на АЕС України, з 25,5 % у 1990 р. до 47,8 % у 2005 р., і це незважаючи на закриття у 2000 р. ЧАЕС.

Із середини 1990-х рр. в Україні починають застосовуватися нетрадиційні способи одержання електроенергії, зокрема будуються вітроелектростанції (ВЕС). З метою розвитку великих ВЕС у 1997 р. в Україні було затверджено програму їх будівництва, згідно з якою планувалося, що кілька десятків великих оборонних підприємств перепрофілюють свої виробничі потужності на виробництво обладнання для ВЕС. Державне науково-промислове підприємство "Укренергомаш" призначили координатором цього проекту.

Системні зрушення в електроенергетиці України розпочинаються у 1996 р. і тривають до тепер. Ця галузь реорганізовується за такою схемою:

^ на базі 14 найбільших ТЕС створено 4 акціонерні генеруючі компанії, в яких контрольний пакет акцій належить державі. У підпорядкуванні Донбасенерго знаходиться 5 ТЕС, у Дніпроенерго - 3 ТЕС, у Центренерго - 3 ТЕС, у Західенерго - З ТЕС;

^ експлуатацію та управління ГЕС здійснюють 2 акціонерні ком­панії із 100 % пакетом акцій, що належить державі. Цим гідро­енергетичним компаніям підпорядковуються 8 ГЕС на Дніпрі та 3 ГЕС на Дністрі;

^ Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" була утворена на базі п'яти українських АЕС, які зберігають за собою статус юридичних осіб. Компанія експлуатує 13 водо-водяних реакторів ВВЕР загальною встановленою потужністю 11835 МВт, за цим показником Україна посідає 8 місце у світі та 5 в Європі. "Енергоатом" є повністю державною власністю. Основним завданням "Енергоатому" є консолідація виробничих, наукових і технічних ресурсів з метою поліпшення енерго­забезпечення вітчизняної економіки та підтримки належного рівня безпеки АЕС;

^ з метою координації дій усіх учасників енергоринку у грудні 1994 р. створюється Національна комісія з питань регулювання електроенергетики (НКРЕ).

^ генеруючі компанії, Національна компанія електромереж "Укренерго" та 27 обленерго у першій половині 1996 р. підпи­сали Угоду членів енергоринку (УЧЕ). УЧЕ передбачає, що експлуатувати та керувати оптовим ринком електроенергії буде Національний диспетчерський центр (НДЦ), повністю дер­жавна компанія.

електроенергія постачається кінцевим споживачам від обл­енерго - постачальників за регульованими тарифами, що зобов'язані обслуговувати усіх покупців, які бажають купити електроенергію за регульованими роздрібними цінами - та численних ліцензованих постачальників за нерегульованим тарифом, що купують електроенергію на оптовому ринку, та перепродають її великим споживачам.

Важливим координатором реорганізованого електроенерге­тичного сектора є Міністерство палива та енергетики України, яке представляє державу як власника основних активів галузі.

Вугільна промисловість є однією з найстаріших галузей віт­чизняної промисловості, її продукція широко використовується в різних сферах людської життєдіяльності. Україна є серед 15 країн світу, які мають найбільші обсяги видобутку вугілля. У середині 1990-х рр. на підприємствах вугільної промисловості працювало 650 тис. працівників, які видобували вугілля у 275 шахтах та переробляли його на 64 збагачувальних заводах, ще 200 тис. працівників були зайняті в допоміжних виробництвах, таких як спорудження шахт, машинобудування, соціальна сфера тощо. На шахтах і розрізах України видобувається вугілля різних марок, з якого виробляється близько 60 видів вугільної продукції енергетичного та технологічного призначення.

Більшість підприємств вугільної промисловості потребують оновлення своїх основних виробничих засобів. Зокрема, кожне чет­верте з п'яти вугільних підприємств України на середину 1990-х р. відпрацювали без реконструкції та модернізації понад 20 років, а окремі вугільні розрізи експлуатуються вже понад 100 років. Низькою у порівнянні із зарубіжними вугільними підпри­ємствами є продуктивність праці українських шахтарів. Якщо у 1995 р. один шахтар в Україні виробляв у середньому близько 100 т збагаченого вугілля, то у Польщі - 400 т, в Росії - 200 т.

Реформування вугільної промисловості триває, у вересні 2001 р. було затверджено нову програму її реструктуризації під назвою "Українське вугілля". У цій програмі визначено стратегію рефор­мування вугільної промисловості до 2010 р. та враховано недоліки та слабини попередньої. Ії найважливішими завданнями є розвиток і зміцнення перспективного шахтного фонду, збільшення державної фінансової підтримки для освоєння нових високопродуктивних лав і розрізів. Програма передбачає ретельний аналіз економічного становища підприємств вугільної промисловості, визначення перспектив їх подальшого функціонування.

Нафтогазова галузь України представлена підприємствами, що надають послуги з видобутку цих видів енергетичних ресурсів, з їх переробки, з транспортування та зберігання. Особливістю нафто­газової галузі України є її значна інтегрованість в нафтогазовий комплекс колишнього СРСР, що зумовило негативні тенденції у розвитку цієї галузі після проголошення незалежності. Фактично інтенсивний видобуток нафти та газу в Україні у складі колишнього СРСР у 50-80 рр. XX ст. призвів до виснаження родовищ і посилив залежність нашої країни від експорту цих видів енергоресурсів. Більшість родовищ нафти та природного газу на момент здобуття Україною своєї незалежності нещадно експлуатувалися впродовж 40-50 років, тому виробленість початкове розвіданих запасів становила для нафти 68,8 %, для газу - 61,5 %.

Упродовж 1990-1995 рр. падають обсяги видобутку нафти та природного газу, що, насамперед зумовлене вичерпністю запасів основних родовищ і незначною кількістю нових. За цей період видобуток нафти в Україні скоротився майже на 23 %, а газу - на 35 %. Скорочення обсягів видобутку нафти триває і досі. У 2005 р. рівень видобутку цього виду природних ресурсів становив близько 74 % рівня 1990 р. Ситуацію з видобутку газу в Україні вдалося певною мірою стабілізувати. Згідно з даними офіційної статистики у 2001-2005 рр. обсяги газовидобування збільшуються, хоча це становить лише одну четверту частину потреби України в цьому виді палива. Стан справ із видобутку природного газу до певної міри покращився за рахунок впровадження нових методів газовилучення, прогресивних технологій розробки та введення свердловин з недіючого фонду.

Ще однією складовою нафтогазової галузі України є нафто­переробка. Від 2001 р. відбувається нарощування обсягів виробництва окремих видів продукції нафтоперероблення. Згідно з даними Державного комітету статистики України обсяги первинної переробки нафти, виробництва бензину та інших видів продуктів нафтопереробки скоротилися у 4-8 разів у 1990-2000 рр. Падіння обсягів нафтопереробки зумовлене насамперед орієнтацією діяльності нафтопереробних підприємств України на забезпечення потреб всього колишнього СРСР. У зв'язку із сприятливим географічним розташуванням нашої країни за часів перебування її у складі колишнього СРСР було збудовано шість нафтопереробних заводів (НПЗ) загальною потужністю 52 млн. т сирої нафти на рік. Цей показник значно перевищує і можливості вітчизняного нафтовидобування, і потреби нашої країни у нафтопродуктах. Упродовж 1991-1998 рр. обсяги переробки нафти НПЗ зменшилися більш ніж у чотири рази, рівень завантаження НПЗ не перевищував 10-15 %, простої кожного НПЗ в середньому становили 150-200 днів у році.

Передача НПЗ у приватні руки сприяла покращенню результатів роботи цих підприємств. У 2001 р. завантаження виробничих потужностей збільшилося в 1,8 рази, простої НПЗ скоротилися у 2,7 рази, а загальні обсяги переробленої нафти склали 15,6 млн. т [31, С. 191]. Крім того, нові власники розпочали реконструкцію підприємств, спрямовану на покращення якості їх роботи та виробництво нових видів продукції.

Україна успадкувала від колишнього СРСР розгалужену систему транспортування газу, а також газосховища великої потужності.

На території країни знаходиться 10000 км магістральних труб діаметром понад 1000 мм, 60000 км розподільчих трубопроводів з трубами малого діаметру та 850 компресорних станцій потужністю 5600 МВт [33, С. 378].

Таким чином, в Україні реформування паливно-енергетичного комплексу триває. Найважливіші напрями розвитку ПЕК визначено в програмі '""Національна енергетична стратегія України до 2030р.", якою передбачається поступове зниження енергомісткості української економіки, застосування енергоощадної техніки і технології, зменшення енергозалежності вітчизняного господар­ства від експорту енергетичних ресурсів тощо.

Гірничо-металургійний комплекс (ГМК) України належить до експортноорієнтованих галузей вітчизняної економіки, що спри­чинене як особливостями його формування в колишньому СРСР, так і багатими покладами залізних, марганцевих та інших видів руд. За своїми виробничими потужностями ГМК України посідає п'яте місце в світі, після таких країн, як Японія, США, Китай та Росія.

Україну зараховують до десяти найбільших виробників металу в світі. Основними експортерами в Україні є великі інтегровані фінансово-промислові структури, такі як СКМ, "Індустріальний союз Донбасу", "Приват", "Старт-груп". Експортна орієнтація вітчизняного ГМК є чинником, що зумовлює його значну залежність від кон'юнктури зовнішнього ринку. За прогнозами, складеними вітчизняними експертами до 2010 р. внутрішній ринок країни візьме не більше 8 млн. т прокату, тобто всього 35 % поточного обсягу його виробництва [12, С. 79]. Це означає, що протягом найближчих років залежність української металургії від зовнішньої кон'юнктури збережеться.

Особливістю вітчизняного ГМК є те, що частка металопродукції з високим ступенем обробки становить менше 20 %, решта - сировина та напівфабрикати, тоді як у розвинутих країнах виробництво готової металопродукції становить більше 90 %.

Хімічна та нафтохімічна промисловість (ХНХП) України представлена такими важливими підгалузями, як виробництво базової хімічної продукції, виробництво лаків і фарб, фарма­цевтичне виробництво, виробництво мила та інших препаратів, виробництво штучних і синтетичних волокон, виробництво гумових і пластмасових виробів. У ХНХП виготовляється сиро­вина, напівфабрикати та готові вироби, що необхідні практично для більшості галузей вітчизняної економіки та населення. ХНХП є експортно-орієнтованою галуззю української економіки, що робить її чутливою до змін ринкової кон'юнктури. Зокрема, близько 70 % продукції хімічної промисловості України реалізується за межами країни та постачається більш як у 50 країн світу, її частка в загальному обсязі промислового експорту становить 13 % [31, С. 199]. За обсягами експорту продукція хімічної промисловості посідає друге місце після чорної металургії.

За період 1991 -2005 рр. питома вага продукції ХНХП у загальному обсязі промислового виробництва в Україні зросла з 5,4 до 6,4 %. У розвинутих країнах частка хімічної галузі у структурі промислового виробництва становить 12-18 % [31, С. 199], тобто її роль як базової галузі у цих країнах значно вища, ніж в Україні.

Формування ринкових засад господарювання в промисловості України передбачає розроблення та реалізацію державної про­мислової політики.

Державна промислова політика - це комплекс заходів, спря­мованих на підвищення ефективності промислового вироб­ництва у довгостроковому періоді, з метою забезпечення національних інтересів країни та її економічної безпеки, підвищення добробуту населення.

Найважливішим зав­данням промислової політики в Україні у XXI ст. є реалізація інно­ваційно-інвестиційної моделі розвитку, що ґрунтується на таких засадах [15; 17; 19]:

> зростання ролі промисловості в розвитку внутрішнього ринку;

> подолання структурних деформацій у промисловості, поси­лення її соціальної спрямованості та випереджаючий розвиток високотехнологічних галузей;

> прискорення інституційних перетворень: приватизація, створення спільних підприємств, використання механізмів концесії, ефективних моделей взаємодії великого малого і середнього підприємництва, підвищення ефективності управління державною власністю;

> проведення активної політики імпортозаміщення, освоєння виробництва продукції, що забезпечує стратегічну неза­лежність держави від імпорту;

^ реалізація політики енергозабезпечення та енергозбережен­ня, впровадження екологічно безпечних технологій;

* адаптація виробництва до активного ринкового попиту;

^ розвиток експортного потенціалу, насамперед, за рахунок науковоємних секторів промисловості;

> санація та перепрофілювання неперспективних виробництв;

^ розширення продажу технологій;

> оснащення підприємств сучасним високотехнологічним обладнанням;

> конверсія та реконверсія підприємств;

^ створення ефективної системи поєднання досягнень науки, технології, виробництва та ринку;

> інтеграція промисловості у світові господарські зв'язки, насамперед, його науково-технічного потенціалу;

^ використання в цивільних галузях науково-технічних досягнень оборонного комплексу;

^ реформування системи управління, завершення переходу від галузевого до функціонального принципу управління, формування дворівневої системи управління.

 

 

Зайнятість і безробіття

 

Одним із найважливіших інституціональних засад функціонування рин­ку праці в Україні є Закон «Про зайнятість населення». В умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності цей Закон визначає право­ві, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.

У Законі сформульовано основні принципи державної політики зайнятості населення: забезпечення рівних можливостей усім громадянам; сприяння запобіганню безробіття; координація діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості; співробітництво про­фесійних спілок, спілок підприємців з органами державного управління в розробці та виконанні заходів щодо забезпечення зайнятості населення; між­народне співробітництво у вирішенні проблем зайнятості населення.

Згідно із законом України "Про зайнятість населення» до зайня­того населення належать громадяни нашої країни, які проживають на її території на законних підставах, а саме:

- працюючі за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, установах, організаціях неза­лежно від форм власності, у міжнародних та іноземних органі­заціях в Україні та за кордоном;

- громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включа­ючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їхніх сімей, які беруть участь у виробництві;

- вибрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління чи в суспільних об'єд­наннях;

- громадяни, які служать у збройних силах, прикордонних, внутрішніх, залізничних військах, органах національної безпеки та внутрішніх справ;

- особи, які проходять професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; які навчаються у денних загальноосвітніх школах, середніх спеці­альних та вищих навчальних закладах;

- зайняті вихованням дітей, доглядом за хворими, інвалідами та громадянами похилого віку;

- працюючі громадяни інших держав, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій.

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість.

Повна зайнятість - це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу, або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити квалі­фікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час або ж за допомогою спеціальних вибіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, рекон­струкцією підприємства і виявляється в низьких доходах насе­лення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.

В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламен­тована законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула загрозливих розмірів.

Часткова зайнятість - це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятість характеризує зайнятість за основним місцем роботи.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною зайнятістю.

В Україні сьогодні є нераціональна структура зайнятості. Це пов'язано з надто великою концентрацією працюючих у сільському господарстві (5,5 мли. осіб або 26 % усіх зайнятих) і малою зайня­тістю у промисловості (біля 4 мли. осіб). Зрозуміло, що така струк­тура зайнятості не відповідає вимогам інноваційної моделі розпитку національної економіки. Окрім цього тривалий процес економічного реформування сприяв поширенню незареєстрованих (тіньових) форм зайнятості, зокрема зайнятості в натуральному сільському господарстві.

Ринкові реформи в національній економіці є передумовою зростання обсягів виробництва без збільшення попиту на робочу силу. Тому на етапі економічною зростання національної економіки особливої важливості набувають питання здійснення адекватної регуляторної політики у цій сфері. І ця політика мас бути спрямована на ліквідацію прихованого безробіття та забезпечення повної продуктивності зайнятості.

Зусилля органів державної влади мусять спрямовуватись на всебічне застосування стимулів створення нових робочих місць та запровадження системи гарантій зайнятості у процесі роздер­жавлення та зміни інституційного середовища у державі.

Стосовно сфери продуктивної зайнятості, завдання полягає у впровадженні механізмів адаптації населення до вимог ринкової економіки з одночасним врахуванням інтеграційних процесів розвитку національної економіки, входження її в Європейський економічний простір. Тут перш за все необхідно забезпечити вдосконалення структури зайнятості та структури робочих місць з метою підвищення рівня конкурентноздатності національної економіки.

Розвиток підприємництва, зокрема малого бізнесу пов'язаний з певними ризиками втрати роботи. Для цього необхідно здійснити ряд заходів, серед яких особливо важливими є:

- створення мережі курсів підвищення кваліфікації з правових та економічних основ підприємництва;

- сприяння об'єднанню підприємців у громадські організації та створення відповідного інституційного середовища в націо­нальній економіці;

- забезпечення інформаційного, рекламного та консалтингового обслуговування бізнесової діяльності.

Водночас, виходячи із необхідності розвитку аграрного ринку в національній економіці, державна політика зайнятості у сфері аграрного сектора повинна стимулювати розвиток фермерських господарств, розвиток переробної промисловості, а також забез­печити законодавчу чіткість відносно особистих селянських господарств.

Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страху­вання на випадок безробіття» визначає правові, фінансові та організаційні засади такого страхування. Страхування на випадок безробіття здійсню­ється за принципами: надання державних гарантій; обов'язковість страху­вання всіх працюючих на умовах трудового договору, а також добровіль­ного для само зайнятих і суб'єктів підприємницької діяльності; цільового використання коштів; солідарності та субсидування та ін.

Проблема безробіття є однією із найболючіших у ринковій економіці. Згідно із Законом України «Про зайнятість населення», безробітними ви­знаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку (або інших передбачених чинним законо­давством доходів) через відсутність підходящої роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці. У разі неможливості надати підходящу роботу безробітному мо­же бути запропоновано пройти професійну перепідготовку або підвищити свою кваліфікацію.

Управління страхуванням на випадок безробіття реалізується через Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Фонд є цільовою централізованою страховою орга­нізацією. Розмір виплати допомоги по безробіттю диференціюється залеж­но від страхового стажу та тривалості безробіття. Загальна тривалість ви­плати допомоги по безробіттю не повинна перевищувати 360 календарних днів протягом двох років. Для осіб перед пенсійного віку (за два роки до настання права на пенсію) тривалість виплати по безробіттю не може пе­ревищувати 720 календарних днів. Допомога по безробіттю може виплачу­ватися одноразово для організації підприємницької діяльності безробіт­ним, які не можуть бути працевлаштовані у зв'язку з відсутністю на ринку праці підходящої роботи. Ця допомога виплачується особам, яким випов­нилося 18 років, за їхнім бажанням.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

а) віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці; реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи й організації або скорочення чисельності (штату);

б) які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, якщо вони відмовляються від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру;

в) які відмовилися від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, котрі шукають роботу. При цьому вони втрачають право на надання статусу безробітного строком на три місяці з подальшою реєстрацією;

г) які мають право на пенсію відповідно до законодавства України. Рівень зареєстрованого безробіття розраховується як відношення кількості офіційно зареєстрованих безробітних до працездатного населення у державі.

Досвід переходу України до ринку свідчить про те, що в кожний період рівень зайнятості і масштаби безробіття характеризуються значними коливаннями, зумовленими сукупним впливом багатьох чинників. При цьому причини безробіття і його види можуть бути різними. Р озрізняють відкрите й приховане безробіття.

Відкрите безробіття означає існування явно незайнятого населення, приховане - наявність формально зайнятого населення.

Можна виділити і такі види безробіття: фрикційне, структурне, циклічне, сезонне, інституціональне.

Фрикційне безробіття пов'язане з переміщенням людей з однієї роботи на іншу, а також із однієї місцевості в іншу. Фрикційне безробіття означає, що існують постійні зв'язки між звільненням з однієї організації і найманням працівників іншими організаціями, заміщення одних професій іншим тощо.

Особливої актуальності в Україні набуває структурне безробіття, що пов'язане зі структурними зрушеннями в національній економіці. Ознакою структурного безробіття с територіальна і кваліфі­каційна невідповідність між вільними робочими місцями і безробітними. У структурному безробітті можна виокремити технологічне й конверсійне безробіття.

Технологічне безробіття пов'язане з переходом до нової тех­ніки і технології, механізацією та автоматизацією виробництва тощо.

Конверсійне безробіття спричинене скороченням чисельності армії і зайнятих у галузях оборонної промисловості. Розміри цього безробіття можуть коливатися. Це безробіття особливо характерне для 1990-х рр. України.

Сезонне безробіття стосується тих видів виробництва, які мають сезонний характер і в яких протягом року відбуваються різкі коливання попиту на працю (сільське господарство, будівництво, інші галузі природокористування).

Циклічне - де вид безробіття, яке постійно змінюється за своїми масштабами, тривалістю і складом, що пов'язано з циклом ділової кон'юнктури. Масштаби і тривалість циклічного безробіття дося­гають максимуму під час спаду (кризи) виробництва і мінімуму - під час піднесення. Отже, розміри ринку праці коливаються разом з коливаннями циклу ділової кон'юнктури. Найбільшою мірою від циклічного безробіття в Україні страждають молодь, жінки, люди похилого віку.

Розвиток ринкової економіки в нашій державі супроводжується виникненням і розширенням масштабів хронічного безробіття. І це пов'язано з тим, що інвестиції у створення нових робочих місць відстають від темпів зростання чисельності найманих працівників. Безробіття стає масовим і постійним, вражаючи, насамперед, найменш розвинуті регіони. Серед безробітних переважають жінки, спеціалісти з вищою освітою. Щодо вікового складу з однієї сторони домінує молодь, з іншої - люди середнього віку, яким важко адаптуватись до нових умов господарювання.

 

Пенсійне забезпечення

 

Пенсійне забезпечення відіграє важливу роль у структурі соціальної політики держави. Це необхідний елемент системи соціального страхування, який призначений для захисту праце­здатного населення з настанням різних випадків втрати праце­здатності. У цілому можна відзначити, що рівень пенсійного забезпечення визначається такими основними чинниками, як:

> рівень економічного розвитку;

> стан демократії у суспільному розвитку держави.

Важливу роль у системі пенсійного забезпечення відіграє пенсійне законодавство. Сьогодні у вітчизняному пенсійному зако­нодавстві ще не вистачає належної систематизації правових актів. Обсяг підзаконних актів та нормативних документів, що торкається цієї сфери складає більше 600 одиниць.

Розвиток пенсійної системи в Україні регулюється законом України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 р. Він гарантує всім непраце­здатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за раху­нок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Передбачені такі види державних пенсій:

а) трудові пенсії:

- за віком;

- по інвалідності;

- у разі втрати годувальника;

- за вислугу років;

б) соціальні пенсії.

Виплата пенсій здійснюється з Пенсійного фонду України. Пенсійний фонд є самостійною фінансово-банківською системою і не входить до складу Державного бюджету України. Пенсії не підлягають оподаткуван­ню. Пенсійне забезпечення здійснюється органами соціального забезпе­чення. Поряд з державним пенсійним забезпеченням можливо укладати договори добровільного страхування додаткової пенсії. Джерелом для ви­плати додаткової пенсії в системі Української державної страхової комер­ційної організації (Укрдержстрах) є страховий фонд, який складається з особистих внесків громадян і коштів державного бюджету [2].

Дослідження фінансового забезпечення системи обов'язкового пенсійного страхування дає можливість зробити такі висновки: необхідним с реформування пенсійної системи; формування системи приватнім пенсійних інституцій дасть змогу нагромадити заощадження і збільшити внутрішні інвестиції національної економіки; важливе значення у розвитку пенсійної системи мас накопичувальна система, яка повинна поступово впроваджуватись.