Соціальна психологія як наука

Поняття соціальної психології. Соціальна психологія є молодою наукою. Інформація про перші експерименти в соціальній психології з'явилася трохи більше сторіччя тому. У 1897 році Дж.Болдуїн опублікував працю «Дослідження з соціальної психології». Згодом, у 1908 році у США вийшли книги психолога Вільяма Мак Дуґала «Вступ до соціальної психології» та соціолога Еріка Росса «Соціальна психологія». Впродовж всієї історії людства соціальна поведінка людини науково вивчалася лише протягом ХХ ст., яке недавно завершилося. Соціально-психологічне знання збагатилося важливими відомостями про соціальну психіку людини та поведінку.

Соціальна психологія є наукою про конкретні механізми взаємозв’язку соціального та психічного, їхню взаємовплив та взаємозалежність. У поведінці людини багато чого залишається загадкою, проте соціальна психологія вже сьогодні може відповісти на багато питань про особливості соціалізації, розвиток Я-концепції у різних типах соціокультури; вплив соціальних установок (атитюдів) на поведінку; який спосіб переконання є найбільш ефективний; чому люди заподіюють шкоду, виявляючи агресію; на яких соціальних нормах заґрунтована альтруїстична поведінка людини; як виникають соціальні конфлікти і в чому сутність стратегії умиротворення. У посібнику містяться відповіді на ці питання, які одночасно структурно визначають зміст І частини посібника.

Об’єктом соціальної психології є соціальна психіка: соціальне мислення людей, соціальні впливи, групові та соціальні взаємовідносини. Соціальна психіка є функціональною цілісністю, яка регулює групову діяльність і поведінку. Вона функціонує, як сукупність різнорідних соціально-психологічних явищ, перцептивних, когнітивних, мотиваційних процесів, емоційно-почуттєвих станів, які породжені взаємодією членів групи у соціальному просторі й часі. Індивідуальна психіка входить до системи соціальної психіки, є її енергетичним потенціалом. Соціальна психіка «присутня» в індивідуальній як сконденсований згусток спільності колективних почувань, сприйняття, вольових, духовних почуттів тощо. Здійснюється постійний взаємовплив соціальної психіки і психіки індивідів (членів групи). Відтак соціальна психологія – це наука про психологічні особливості великих та малих груп, діяльності людей у соціальних групах (як люди розуміють один одного, впливають один на одного і ставляться один до одного).

Предмет досліджень соціальної психології відображає суспільні інтереси свого часу. Дослідження психології мас було прикметним для першої чверті ХХ ст., коли Європа переживала революційні рухи. Вивчення расових стереотипів припадало на 40-і роки, позначені фашистською експансією в Європі. Після Другої світової війни, у 50-х роках активно досліджувалося явище конформізму, обумовлене ідеологією «суспільства контрою», нетерпимістю до інакомислення. У 60-і роки, коли масові рухи, безпорядки та злочинність охопили міста Європи та США зріс інтерес до розуміння аґресії. У 70-роках, під впливом феміністських руху та боротьби за права гомостатевих меншин з’явилася увага до ґендерних досліджень та вивчення явища сексизму. У зв’язку з міжнародними політичними подіями у 80-і роки під впливом концепцій О.Тоффлера, Дж.Гелбрейта, Д.Белла увага психологів та була звернута на пекти гонки озброєнь, проблему мирного модусу співіснування людей. Початок 90-х років позначився інтересом до міжкультурної взаємодії (Л.Мемфорд, А.Тойнбі, Ю.Габермас тощо), до досліджень реагування людей на міжкультурні відмінності. Крім цього почали вивчатися психологічні проблеми соціальних дилем та обґрунтовуватися умови альтруїстичної поведінки людей.

Дискусії з приводу предмета соціальної психології. Результати дискусій не обов'язково приводять до вироблення точної дефініції. Проте вони необхідні, щоб окреслити коло завдань соціальної психології. Обговорення предмета соціальної психології, як зауважує Г.Андреєва, відбувалося у межах трьох підходів[1]. Перший з них, набув поширення серед соціологів та визначав соціальну психологію як науку про «масовидні явища психіки». Тут акцент робився на вивченні великих соціальних спільнот та окремих елементів суспільної психології груп: традицій, вдачі, звичаїв тощо. У інших випадках більша увага приділялася формуванню громадської думки, таким специфічним масовим явищам, як мода, вивчення колективів. Більшість соціологів трактували предмет соціальної психології як дослідження суспільної психології (відповідно були розведені терміни: «суспільна психологія» – рівень суспільної свідомості, характерний для окремих соціальних груп і «соціальна психологія» – наука про цю суспільну психологію).

Другий підхід, вбачав центральним предметом дослідження соціальної психології особистість, яка досліджувалася у двох аспектах. З одного боку, більший акцент робився на психологічні риси, особливості особистості, типологію. З іншого боку, виокремлювався статус особистості у групі, міжособистісні відносини. Пізніше з погляду цього підходу дискусійним виявилося питання про місце «психології особи» в системі психологічного знання (чи є це розділ загальної психології, еквівалент соціальної психології або взагалі самостійна область досліджень).

Третій підхід намагався синтезувати два попередніх. Соціальна психологія була розглянута тут як наука, що вивчає і масові психічні процеси, і взаємовідносини особистості в групі. В психології радянського періоду були зроблені спроби надати повну схему проблем, що вивчаються, в рамках цього підходу. Найбільш широкий перелік містила схема, запропонована Б.Д.Паригіним, на думку якого соціальна психологія вивчає: 1) соціальну психологію особи; 2) соціальну психологію общностей і спілкування; 3) соціальні відносини; 4) форми духовної діяльності. Згідно В.М.Мясіщеву, соціальна психологія досліджує: 1) зміни психічної діяльності людей в групі під впливом взаємодії, 2) особливості груп, 3) психологічні аспекти суспільних процесів.[2].

Метанапрямки соціальної психології. Як компромісне рішення дискусій прийнято вважати, що існують два метанапрямки соціальної психології: один пов’язаний з «соціологічною», інший – переважно з «психологічною» проблематикою. Бельгійський психолог Поль де Вісшер виокремив «психологічну соціальну психологію» (вивчає індивідуальні детермінанти соціальної поведінки) та «соціологічну соціальну психологію» (вивчає групи та соціальні рухи). Наприклад, в США існує дві секції соціальної психології: у психологічній та соціологічній асоціаціях. Сфера інтересів соціальної психології сьогодні розширюється та впливає на розуміння предмета. Разом з тим відбувається глибока диференціація в руслі кожного напрямку, формуються нові концепції. Обидва напрямки соціальної психології робляться чутливими до культурологічних, політичних аспектів та надають особливе значення наступним проблемам:

1. Вплив соціокультурної ситуації та конкретних обставин життя на наміри, судження людей, які виявляються у міжгруповій взаємодії. Події 1990-х рр. у екс-Югославії, позначені жорстоким зіткненням сербів та боснійських мусульман, які при інших обставинах могли б бути добросусідськими. Війна в Іракові, ріст тероризму у світі примушує по-новому вивчати чинники групової поляризації.

2. Культурна викореність особи. Постколоніальна ситуація, у якій перебувають країни третього світу, вимушує людей міґрувати в розвинуті країни, де людина часто робиться викоріненою з широкого соціокультурного контексту країни, утворюючи марґінальні спільноти „закритого типу”, члени яких уразливі соціально та політично. Відтак зростає необхідність вивчення, з одного боку расових упереджень, стереотипів, з іншого боку – психології марґінальних груп сучасних мегаполісів.

3. Важливість соціального пізнання. Соціальна психологія є світоглядовою дисципліною, яка спроможна донести, що соціальна реальність може конструюватися суб'єктивно[3]. Існує освітньо-виховна проблема підвищення психокультури суспільства, що передбачає реалізацію соціотерапевтичних заходів (проблеми сім’ї, здоров’я, подолання негативних соціальних звичок, наслідків природніх та техногенних катастроф, торгівлі людьми тощо).Соціально-психологічне знання сприяє здатності людини глибше зрозуміти світ і самих себе, конструктивніше реаґувати на складні та непередбачувані ситуції, відстояти власну індивідуальність в ситуації групового тиску, краще організувати комунікацію задля досягнення консенсусу тощо.

Соцільна психологія та постмодернізм. В історико-культурному розвитку людства вирізняють три його фази: премодерн, модерн та постмодерн, який розпочався в останні десятиріччя ХХ ст. Ми живемо у час постмодерності. Разом з тим постмодернізм також розуміється як динамічний ансамбль теорій та практик, репрезентацій, кожна з яких не займає домінуючої позиції. Цей комплекс підходів напрацьовувався філософами, культурологами, істориками науки Ж.Деріддою, Ж.-Ф.Ліотаром, Ж.Дельозом, М.Фуко та ін. Відповідником постмодерності є поняття певної ментальності, особливого світовідчуття та світосприймання, оцінки людини й суспільства кінця ХХ – початку ХХІ ст. Переосмислюється наука у її традиційному розумінні, де основними елементами світобачення є наступні:

1. Недовіра до всіх «метаоповідей» («метанаративів») модерн-науки, до будь-яких позитивістських монолітних теорій, які скеровували до прогресу, а привели до війн, екологічних катастроф у ХХ ст.

2. Переорієнтація наукової свідомості з принципу логоцентризму, або „імперіалізму розуму” (Ж.Дерріда). Традиційний для науки принцип раціональності має бути доповнений принципом ірраціональності (інтуїтивного, образного мислення), глибокою емоційною реакцією людини на суперечливий, нестабільний, хаотичний світ.

3. Культивування науковцем принципу «методологічного сумніву» стосовно певних заскорузлих істин, які завжди породжувалися владою і працювали на неї. Це розкриває у своїй концепції психолог «влада-знання» М.Фуко («Археологія знання»). Істини повинні народжуватися у руслі багатьох теорій, але ні одна з них не повинна монополізувати інші. Історія науки містить багато епістемологічних «зламів», «зміщень» через те, що метатеорія модерн-науки не зауважувала, спрощувала багато проблем. М.Фуко розглянув їх у трьох працях «Історія безуму в класичну добу», «Наглядати та карати: народження тюрми», «Історія сексуальності». Тому необхідним є творення множинних теорій, здатних охопити сучасні взаємини суспільства та людини.

Важливою складовою постмодернізму є переосмислення суспільства та людини. Постмодерністи критикують, уточнюють ідею суспільного прогресу (А.Галлер, С.Леш, Ф.Фехер та ін.). Згідно них, прогрес суспільства не є лінійноскеровним, безперервним. Суспільство розвивається багатоваріантно, на чергуваннях прогресу та регресу. Сучасний стан суспільства окреслюється як «мутопія» (від лат. mutare – змінювати і гр. topos – місце). Суспільство одночасно глобалізується та фрагментується (міґрації), поволі перетворюється на номадичні (кочові) спільноти, які є відірваними від власних етнічних коренів: мови, культури, традицій, віри тощо. Крім цього, окремі дослідники, зокрема Д.Гарвей, характеризує постсучасність як добу людей-«кіборгів», які формуються внаслідок „зрощування” людини у своєму побуті з сучасною високою технологією («хайтек»), віртуальною реальністю. Це стиль життя, який є нечутливим до цінностей традиційної культури, її системи авторитетів.

Не менш важливою складовою постмодернізму є зміна уявлень про людину. Філософ та психоаналітик Ж.Лакан вважає, що на зміну раціональному, цілісному суб’єктові приходить децентрований суб’єкт знання та досвіду. Це нове створіння техногенної цивілізації характеризується розщепленою свідомістю та збільшенням ваги несвідомих психічних процесів. Постмодерна ситуація змінює також ідентичність людини, самототожність (Е. Ґідденс). Людина щораз більше культивує стани флюїдної, мінливої ідентичності. Формується мультицентрований суб’єкт, у якого немає стабільних, незмінних характеристик.

Постмодернізм, певною мірою, був присутній у європейській соціальній психології, починаючи з кінця 1980-х років. Психолог Єн Паркер (Велика Британія) досліджував зв’язки соціальної психології з постструктуралізмом у праці «Криза сучасної соціальної психології і як покінчити з нею»(1989). Він наголосив на необхідності змін способів та методів інтерпретації у соціальній психології, оновлення словника, напрацювання нових концептів (понять) на підґрунті постмодерністських концепцій. Кенет Джерджен у своїх працях(«Насичене я», «Реальності та взаємозв’язки») наголошував, що час постмодерності з його фрагментацією та перенавантаженням людського суб’єкта посилює дослідження питань етики людських взаємин у соціальних групах (сім’я, психотерапія тощо). Джон Шотер досліджував питання захитання духовно-душевних основ комунікації у постіндустріалістичному суспільстві, напрацьовував терапевтичні методики. Виникла необхідність здійснити ширші дослідження постмодернізму у терапії (Гарін Андерсон «Розмова, мова та можливості», 1997). У контексті постмодерністського часу переосмислюються ідеї про «суспільство норми і патології» Дюркгайма, «капіталізму та шизофренії» Ж.Дельоза та Ф. Ґваттарі. Ґрунтовний аналіз історичних зв’язків між постмодернізмом, модернізмом та божевіллям запропонував Луї Сас у книзі «Парадокс манії». Соціальна психологія зацікавлена в тих аспектах постмодерністського мислення та способах інтерпретацій, які дозволяють проникливіше відобразити специфіку соціального мислення, впливів постсучасності на взаємодію людини та груп.