Розвиток соціально-психологічної думки українськими вченими в еміграції.

Соціально-психологічна думка в еміґрації: інститути та персоналії. Впродовж майже усього ХХ ст. соціально-психологічна думка розвивалася у двох вимірах: як офіційна радянська наука (про особливості її розвитку попередньо згадувалося), та у формі творчої спадщини українських науковців, що виїхали за кордон. Саме за кордоном поступово створювалися українські культурні, наукові й освітні центри. Інституційним підґрунтям розвитку соціально-психологічної думки були Український вільний Університет у Празі, Український високий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Українські наукові інститути у Варшаві та Берліні, Українська Вільна Академія наук в Аугсбурзі, Український Вільний університет та Наукове товариство ім.Т.Шевченка у Мюнхені, Гарвардський український дослідний інститут, Інститут українських студій у Канаді, Український католицький університет у Римі тощо. Можна по-різному тлумачити у назвах українських закордонних осередків вжиток слова „вільний”. Труднощі перебування науковців на чужині були, певною мірою, платою за їх свободу наукової діяльності та творчої роботи. Віддаленість науковців від України і, разом з тим, усвідомлення її соціального становища мали позитивний наслідок – з’явилися об’єктивні дослідження переваг і недоліків національного характеру, особливостей соціальної психіки українського народу, який на довгі роки опинився в ситуації загроженої (економічно, ідеологічно, культурно) соціальності.

До творчих здобутків представників української діаспори слід віднести: продовження розробки тем „психологія народів”, „одиниці (особи) та соціальності”, „соціальних рухів” тощо; збереження національної, культурної ідентичності та світоглядної позиції, яка була імпліцитно присутньою в наукових доробках; створення актуальних для державотворення філософських, культурологічних та політологічних концепцій.

На початку 20-х рр. ХХ ст. українська політична та наукова еміґрація потребувала своєї інституалізації, щоб системно досліджувати соціальні процеси з метою закладення підвалин майбутньої української держави. Видатний історик та громадсько-політичний діяч М.Грушевський організовує у Відні Український соціологічний інститут. Тут у світ виходять праці М.Грушевського „Початки громадянства. Генетична соціологія”, В.Старосольского „Теорія нації” та ін. Згодом організовується соціологічне товариство у Празі (1923 р.) за участю Я.Яреми, Д.Чижевського та ін. під керівництвом М.Шаповала, автора першого українського підручника з соціології. За ініціативи президента Чехословацької республіки Т.Масарика, на рівні уряду приймається рішення про подальшу розбудову еміґрації: культурницьких, навчальних установ, закладів і товариств. Найбільшим генератором соціально-психологічних ідей був Вищий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова у Празі, відкритий у 1923 році.

Соціально-психологічні погляди Якима Яреми (1884-1964). Народився у с.Арламівська Воля (Мостиський район, Львівщина). У 1903 р. вступає на філософський факультет Львівського університету, де впродовж трьох років студіює філософію, філологію, іноземні мови. Продовжує навчання в Австрії, де здобув фах філолога (німецька, старогрецька, латинська мови). Працював професором гімназії у Тернополі, викладав логіку та психологію. У 1911 р. в Тернополі знайомиться з І.Франком. У своїх замітках Ф.Франко вказує на позитивне значення листування з Я.Яремою, який був ґрунтовним дослідником творчості Каменяра. У 1917 р. вступає в Києві до Української армії, захищає Центральну Раду. Надалі бореться в Українській Галицькій армії, збройні частини якої були інтерновані чехословацькими військами.

У Чехословаччині Я.Ярема був одним із лідерів української еміґрації 20-х рр., активним учасником її інституцій: фундатор Соціологічного товариства, вкладник Українського громадянського видавничого фонду, член Українського інституту громадянства (1925), де комплексно вивчалося суспільство. З відкриттям Українського високого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова Я.Ярема працює професором кафедри філософії, згодом очолює кафедру педагогічної психології. Перебуваючи в еміґрації Я.Ярема разом з відомою педагогом та психологом С.Русовою представляє українських педагогів на міжнародному з’їзді вчителів у Празі. На празький період (1920-1930 рр.) припали численні праці Я.Яреми: „Вступ до філософії”, „Педагогічна психологія”, „Психографія у школі”, „Проблеми несвідомих психічних процесів”.

У 1930 році Я.Ярема повертається в Галичину, в Тернополі викладає в українській чоловічій гімназії. Одним із його учнів був Патріарх Йосип Сліпий, який вдячно згадував свого „високодостойного професора”. У 1935 р. виголошує на Першому педагогічному конґресі у Львові головні положення своєї праці „Українська духовність в її культурно-історичних виявах”. Ця соціально-психологічна праця засвідчила високий європейський науковий рівень її автора. Я.Ярема звертається до типології К.- Ґ.Юнґа „інтроверсія”– „екстраверсія”, аби розкрити особливості української психіки. Виходячи з власних досліджень культури української нації, від вступає у полеміку з положеннями праць М.Костомарова, В.Липинського, свого соратника по Празі Д.Чижевського.

Вчений, аналізуючи культурні вияви українського народу, спирається на чотири типові для української духовності особистості: І.Вишенський, Г.Сковорода, М.Гоголь, Т.Шевченко. Ці мислителі втілюють три важливі в історичному розвиткові пласти: час, територію, соціальні верстви. Дослідник віднаходить поміж ними те спільне, що є характерним для національної психіки у кожний історичний період. Він висновує, що національна психіка не є заскорузлим утворенням, а має „пластику”. Аналізуючи видатні постаті інших народів, він робить проникливі зіставлення. Порівнюючи постаті Сковороди та Ганді він зауважує спільність багатьох їх світоглядних позицій. Для українського та індійського колонізованого народу, їх народного духу характерним є відчужене ставлення до зовнішнього світу, що виявляється у самозануренні, мовчазному протесті, ізоляції від суспільних подій, іронії над дійсністю. Я.Ярема послідовно розкриває усі особливості української інтровертності та вказує на її соціальні чинники та наслідки. Разом з тим, вчений вказує на необхідність виховання національної психіки, системної освітньо-виховної роботи з молоддю задля зміцнення позитивних рис, сформованих історично та корегування слабких сторін української вдачі.

Концепція українського характеру Дмитра Чижевського (1895-1977). Народився в Олександрії на Кіровоградщині. Навчався у Петербурзькому та Київському університетах. Найбільший вплив на нього справили Н.Лоський, В.Зіньковський, О.Гіляров. У 1921 р. виїжджає до Німеччини навчатись, де його вчителями були К.Ясперс, Е.Гуссерль, М.Гайдеґґер, Г.Коген, Г.Ріккет та інші. Очолив Слов’янський інститут у Гейдельберзі, був одним із організаторів Української Вільної Академії Наук в Аугсберзі. Поряд з М.Шаповалом, Я.Яремою бере участь у створенні Соціологічного товариства у Празі (1923 р.). З відкриттям Українського високого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі працює професором філософії та славістики. Написав близько 900 творів. Найбільш фундаментальними є „Історія української літератури: Від початків до доби реалізму”, „Нариси з історії філософії на Україні”.

Народний український світогляд Д.Чижевський аналізує за допомогою таких критеріїв: виокремлення найяскравіших історичних епох в історії народу; вивчення життєвого та творчого шляху найвидатніших представників народу; дослідження народної творчості. Найбільш яскравими епоха мами в Україні були княжа доба і доба бароко, яке породило в українській свідомості переважання форми над змістом, кількості над якістю. Творчість видатних діячів теж розглядається Чижевським як вияв українського характеру. Гоголь для нього є втіленням більшості українських національних рис. Аналіз народної творчості дозволив йому розглянути три основні риси українського національного характеру: емоціоналізм та сентименталізм, що отримали свій вияв у „естетизмі українського народного життя й обрядовості”; індивідуалізм та прагнення до свободи, які виявились у конфлікті зі світом,; неспокій та рухливість як психічні риси українців. Він вважає, що український народний характер „вибрав для себе те з історичних подій, що якраз відповідало його єству”. Крім цього, неосяжність природи, зокрема степу, вивільняла почуття величності та неспокою.

Ідеї нації В’ячеслава Липинського (1882-1931).Історик, філософ, політик, соціолог, політолог. Народився на Волині, був вихідцем з польсько-шляхетського роду. Навчався у Києві, Кракові й Женеві. У 1917 році організував Українську Демократичну Хліборобську партію, в партійній програмі якої заклав оборону державної суверенності та прав власності на землю. В часи гетьманату був послом України у Відні. У1926-1927 рр. працював у Українському науковому Інституті в Берліні. Жив в Австрії. Основна праця – „Листи до братів-хліборобів”.

Його політичним ідеалом була спадкова монархія, очолювана гетьманом, а також панування аристократії (кращих представників народу). Його історіософія оперта на ключових поняттях: „традиція”, „аристократія”, „нація”. У формуванні своїх поглядів на Липинського вплинули французькі теоретики Ж.Сорель, В.Парето, Г.Мока, Г.Ле Бон. Традиція, за Липинським – це творчий динамічний первень, що пронизує всі епохи народу і потребує нових способів виразу, при збереженні глибинної суті. Нація у розумінні вченого визначається не стільки культурним, етнічним, мовним чинниками, скільки територіальним. Тому українська нація – це люди, які проживають на українській землі, духовно споріднені з нею, вважають її своєю батьківщиною.

Націософія Юрія Липи (1900-1944). Лікар, письменник і публіцист. Народився в Одесі. Навчався у Познанському університеті, З 1920 р. проживав у Польщі, Галичині. Був лікарем в Українській Повстанчій армії, де загинув. Основна праця –„Призначення України”. Липа спирається на первинність підсвідомого чинника націєтворення. Поняття „своє” – „чуже” є поняттями етнічної диференціації, які стають глибинним імперативом для людини, яка усвідомлює свою причетність до тієї чи іншої нації. Основними підсумками формування українського національного характеру, на думку Липи є первні: трипільський (формується християнський світогляд), еллінський індивідуалізм (з’являється „нахил до будови суспільної утопії”), трипільський (народжується солідаризм, демократизм, роль жінки як берегині роду). Важливе значення у з’ясуванні особливостей українського характеру надає Липа „відчуттю серединності”, що породжена територіальним розташуванням України. Психічною ознакою серединності є своєрідний духовний клімат, заснований на численних підсвідомих, складних для розуміння явищах. Липа також розглядає риси української еліти: „муравлиність” – кропітка просвітницька праця без відчутних результатів; еґотизм – втеча від історичної дійсності й постановка себе в центр світу.

Психічна структура українців та світогляд у концепції Івана Мірчука (1891-1961). Народився у м.Стрий, Львівської області, у 1914 році закінчив Віденський університет. З 1921 р. працював в Українському вільному університеті, а з 1946 став його ректором. Мірчук – дійсний член Наукового Товариства Шевченка(з 1938 р.) та директор його Історико-філософської секції (з 1947), член-кореспондент Баварської Академії Наук (з 1949). Основний твір – „Світогляд українського народу: Спроба характеристики” (Прага, 1942 р.). Український світогляд ґрунтується на виразній, ідеалістичній основі: усіма думками керують не загальні категорії розуму, а почуття і воля. Для того, щоб пізнати основні елементи українського світогляду вчений виокремлює специфіку психічної структури українців: перевага чуттєвого, емоційного над раціональним, розумовим. Аналізуючи український народний характер, Мірчук виокремлює окремі душевні риси: „непогамований індивідуалізм”, що відкидає всякий авторитет; „перевага чуттєвості над розсудком”; „прив’язання до землі”. Ці риси він вважає вадами характеру, які слід перевиховувати, зосереджуючись на цілі державного націєтворення.

Концепція індивідуального універсалізму Юліана Вассияна. Автор жив у час посилення тоталітарних суспільств, тому проблема одиниці (особи) та суспільства була вельми актуальною. В своїх працях „Одиниця й суспільність: суспільно-філософські нариси”, „Розбудова нації”(1929) він розглядає засади вирішення цієї проблеми.

Вассиян зіставляє різні типи розуміння суспільностей в ідеологіях. Для лібералізму суспільність це передумова, якою треба жертвувати заради одиниці. Засадою такої соціальності є індивідуальний маскималізм, згідно якого одиниця змагається до найповнішого самовияву на ґрунті збірного (групового) життя. Для соціалізму суспільність – це створення маси з одиниць-пролетарів, за допомогою операції „відвартіснення людських вартостей”. Засадою соціалістичної соціальності є принцип суспільного інтеґралізму. Він означає активну причетність одиниці до організму громади без огляду на рід, обсяг та якість виконуваної функції.

Вчений формує власну концепцію: одиниця є врощеною у суспільство як у свій природній ґрунт, і навпаки, суспільність породжує із себе одиницю як вияв своїх життєвих сил. Суспільність – це не рівність людей-маси, однорідність руху. Це духовна різнорідність, гармонія творчих зусиль, індивідуальна динаміка. На підставі цього він формулює свою засаду соціальності: індивідуальний універсалізм. Ця засада, за Вассияном, найкраще відповідає українським державотворчим прагненням.

Формування „української душі” у синтезі Олександра Кульчицького (1895-1980). Є найвизначнішим українським представником філософії персоналізму в ХХ ст. та автором концепції формування української психології. Народився у м.Скалат на Тернопіллі. Навчався спочатку на філософському факультеті Львівського університету, згодом у Сорбоні, в Парижі. У 1919 р. Кульчицький – секретар Галицько-Української Дипломатичної Делегатри на Версальській Мирній конференції. У 1926 р. закінчує перерване навчання у Львівському університеті, отримавши ступінь маґістра педагогіки і психології, а у 1930 р. захищає докторську дисертацію з філософії. У 1939 р. – директор Львівського педагогічного інституту, а у 1940 р. еміґрує до Мюнхена. Проректор, декан українського вільного університету у Мюнхені. Його праці: „Психологія на порозі нової доби” (1946), „Нарис структурної психології”(1947) „Психологія переміщених осіб-таборен” (1949), „Марксистсько-совєтська концепція людини у світлі західної психології”(1956), „Мойсей як проблема взаємин народу й просвітництва. Проблема провідника й національної збірноти в „Мойсеї” І.Франка”, „Риси характерології українського народу”(1949), „Світовідчуття українця”, „Геопсихічний аспект у характерології української людини”, „Український персоналізм: філософська та етнографічна ситеза” тощо.

О.Кульчицький створює свою синтезу (багатовимірний підхід) до аналізу національного характеру, на який впливають історичні, расові, геопсихічні, соціопсихічні, культуроморфні і глибинно-психічні(несвідомі) чинники людського буття. До расових чинників формування української душі він відносить вплив динарської та остійської раси, які формують тип „почуттєвої людини”, що радше переживає, ніж осмислює дійсність. Історичними та геопсихічними чинниками автор обґрунтував інтровертність українського типу людини. Щодо геопсихічних факторів, то тут йдеться про вплив ландшафтів лісу, лісостепу і степу. Вплив першого зумовив появу почуттів обачливості, підозрілості, очікуваності, лякливості; лісостеп став передмовою обережності, пасивності, компромісності, самозречення та пристосування тощо; степ вплинув на появу відчуття нестримного руху а безмежність, піднесеності, величності. Щодо глибинно-психічних факторів, то О.Кульчицький (згідно засад З.Фройда, А.Адлера, К.-Г.Юнґа) звертає увагу на „комплекс меншовартості”, притаманного усім поневоленим народам. Він може виявлятися як у комплесі „кривди”, рівно в „надкомпенсації” (етико-релігійне мрійництво або ж шукання насолоди у стражданнях). Архетипами колективної української душі він вважає “Magna Mater” – „добра Земля”, Деметра, Мати-Природа. О. Кульчицький приводить інший приклад: страхіття другої світової війни – результат прориву у сферу збірної дії німецького народу архетипу Вотана, войовничого бога скандинавсько-німецької міфології.

О.Кульчицький організатор та учасник багатьох форумів Міжнародних академій наук, психологічних конференцій, провадив велику громадську роботу. Був добре знаний в закордонних академічних колах, залишив величезну наукову спадщину.

Інший дослідник української душі – Микола Шлемкевич (1894-1966) виклав свою концепцію у праці „Загублена українська людина". Дослідження змін національного характеру на різних етапах української історії дозволило Шлемкевичу зробити наступний висновок. Історичне становлення України містить різні етапи (народження, оформлення, розщеплення, розгубленості) формування української людини. Шлемкевич вважає, що історично українська людина народжувалася різною за своїми психологічними рисами: на Заході – поміркована та раціональна, на волелюбному Сході – фантазійна та авантюрна, що втілював козацький тип. Після розпаду козацької верстви, оформлюється „гоголівська” та „сковородинська”людина., що втікає „від життя, в душу і долю”. На зламі ХІХ-ХХ ст.. оформилася „шевченкова” людина, що створила українську державу та не втримала її. Утримати державу могла „сильна” людина, ідея якої була „розщепленою”(теорія сили хліборобського класу у В.Липинського, пролетаріату у В.Винниченка, психологічне вчення про ірраціональну волю та „волюнтаристичну людину” у Д.Донцова. Ці розщеплення підривалися як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. На початок Другої світової війни українська людина була „розгубленою”, духовно розколотою. Збіднення світогляду, втрата духу, криза моралі стали причиною кризи суспільства, нації. Шлемкевич говорить про необхідність нової життєздатної ідеї, яка б подолала „загубленість” української людини у світі.

Дослідники (І.Огієнко, Б.Цимбалістий, І.Лисяк-Рудницький, В.Янів та ін.) теж зверталися до проблем української душі, людини та спільноти. Слід зауважити, що зверненість різних учених до соціально-психологічних проблем народу, нації, національного характеру, національної психіки, душі є прикметною науковою тенденцією тривалого періоду української еміграції, аж до останнього десятиріччя ХХ ст.

Запитання для самоперевірки:

1. Які витоки мала українська соціально-психологічна думка?

2. Хто закладав підвалини української соціальної психології (60-і рр. ХІХ – поч. ХХ ст.)?

3. Який соціально-психологічний зміст концепції О.Потебні?

4. Як розвивалася українська соціальна психологія у 20-30-х рр. ХХ ст.?

5. В чому специфіка розвитку соціально-психологічної думки в еміґрації?

6. Яку соціально-психологічну працю Я. Яреми ви знаєте?

7. Хто розробляв соціально-психологічну проблематику „народного духу”?

8. Який зміст концепції індивідуального універсалізму Ю.Вассияна?

9. Які праці О. Кульчицького та М. Шлемкевича присвячені проблематиці „української душі”?

 

Література

· Балей С. Вибрані праці з соціальної і педагогічної психології. Тернопіль, 1995.– 46с.

· Вассиян Ю. Одиниця й суспільність (суспільно-філософські нариси).– Торонто: Золоті ворота, 1957. – 91 с.

· Кульчицький О. Мойсей як проблема взаємин народу й просвітництва. Проблема провідника й національної збірноти в „Мойсеї” І.Франка // Український персоналізм. Філософська етнопсихологічна синтеза. Монографія. – Мюнхен - Париж: Укр. вільн. ун-т,1985. – С.49-54.

· Мірчук І. Світогляд українського народу: спроба характеристики // Генеза. – № 2, 2002.– С.87-96.

· Хиллинг Г. Прометей Макаренко и «главбоги» педолимпа: Соколянский, Залужный, Попов.– Марбург: Изд-во Марбургского университета, 1997. –154с.

· Шлемкевич М. Загублена українська душа. Мюнхен, 1996.

· Янів В. Нариси з історії української етнопсихології. – К.: Знання, 2006.– 341 с.

· Ярема Я. Українська духовність у її культурно-історичних виявах // Українська педагогічна думка Галичини в іменах. Львів: Вид. Центр ЛНУ ім. І.Франка, 2003. – С.39-109.

 

Ї

Розділ ІІ. Соціальна психологія особистості