Розвиток української соціальної психології у ХХ ст.

Дискусії про предмет соціальної психології (20-і рр. ХХ ст.) Після 1917 р. ідейна боротьба тих років охопила царину психологічного науки. Психологія як наука переживала період перегляду своїх філософських, методологічних основ. Для долі соціальної психології особливе значення мала точка зору філософа Георгія Челпанова (1862-1936), який народився у Маріуполі, там навчався, а згодом викладав у Новоросійському університеті (м.Одеса). Під керівництвом Челпанова діяв психологічний семінар у Київському університеті, учасниками якого були видатні згодом вчені О.Ф.Лосєв, П.П.Блонський, Г.Г.Шпет. Згодом Челпанов був засновником і директором Московського психологічного інституту.

Г.І.Челпанов був прихильником неокантіанства у філософії. Він розрізняв духовне і матеріальне як за природою, так і за способом їх пізнання. Психічне пізнається через „внутрішній досвід” (метод самоспостереження, інтроспекції), а фізичне через „зовнішній досвід”(методом зовнішнього спостереження).

Вчений запропонував розділити психологію на дві частини: соціальну і власне психологію. Соціальна психологія, на його думку, може розроблятися в рамках марксизму, а власне психологія повинна залишитися емпіричною наукою, не залежною від світогляду взагалі і від марксизму зокрема („Психологія і марксизм”, 1924). Позиція Г.І.Челпанова виявилася неприйнятною для тих психологів, які приймали ідею перебудови філософських засад всієї психології, розташування її у системі марксистського знання. Заперечення Челпанову прийняло різні форми. К.Н.Корнілов висловив позицію про недоцільність виокремлення соціальної психології в окрему дисципліну: єдина психологія повинна містити як психологію індивіда, так і психологію колективу. Остання мала досліджувати швидкість, силу та динамізм колективних реакцій. Своєрідне спростування точки зору Челпанова було запропоновано також психологом П.П.Блонським, який зауважив необхідність аналізу впливу соціального середовища на психіку людини. Пропозиція Блонського полягала в тому, щоб психологія як біологічна наука вміщувала низку соціальних проблем. Заперечення Челпанову стосовно його розуміння соціальної психології висловив В.М.Бехтерєв. Він запропонував створити особливу науку – рефлексологію, а її певна галузь „колективна рефлексологія” могла б вирішувати соціально-психологічні проблеми.

Низка проблем соціальної психології почала розроблятися в рамках філософії, зокрема проблеми суспільної психології класів і груп. Тут становлення марксистської традиції в соціально-психологічному знанні здійснювалося з меншими труднощами, оскільки філософія в цілому була розглянута як складова частина марксизму. Елементи соціально-психологічного знання продовжували своє існування також в межах психологічної науки. Найважливішу роль тут зіграла праця С.Л. Рубінштейна „Принцип творчої самодіяльності. До філософських основ сучасної педагогіки”, яка була надрукована в „Записках вищої школи м. Одеси”(1922). Творчий доробок Л.С.Виготського („Історія розвитку вищих психічних функцій”) теж мав стосунок до розвитку методологічних аспектів соціальної психології. Дві гіпотези Виготського (про суспільно-опосередкований характер психічних функцій людини та про культурно-історичну детермінацію процесу розвитку психічних процесів) дозволяли зробити висновок, що головний механізм розвитку психіки – це механізм засвоєння суспільно-історичних форм діяльності.

З іншого боку, в роботах Л.С.Виготського („Психологія мистецтва”) висловлювалося специфічне розуміння предмета соціальної психології. Соціальна психологія, або „психологія народів”, як її розумів Вундт, розглядала своїм предметом мову, міфи, звичаї, мистецтво, релігію. Ці елементи Виготський назвав "згустками ідеології", "кристалами". Психолог повинен вивчати не "кристали", а сам "розчин". При чому не так, як це пропонує Бехтерєв, виводячи колективну психіку з індивідуальної. Виготський не погоджується з тією точкою зору, що справа соціальної психології – вивчення психіки збірної особи. Психіка окремої особи теж соціальна, тому вона і складає предмет психології. У цьому сенсі соціальна психологія відрізняється від колективної психології: предмет соціальної психології – психіка окремої людини, а колективної – особиста психологія в умовах колективного вияву (наприклад, війська, церкви). Фактично Виготський порівнює не „загальну” і „соціальну” психологію, а „соціальну” і „колективну”. „Соціальна” психологія для нього – це та сама загальна психологія, яка засвоїла ідею культурно-історичної детермінації психіки (у термінології 20-х рр. – це така загальна психологія, яка „уся стала соціальною”).

Отже, не дивлячись на суб'єктивне бажання окремих авторів створити марксистську соціальну психологію, таке завдання в 20-і рр. не було виконане. Не було чіткого розуміння предмета соціальної психології. З одного боку, соціальна психологія ототожнювалася з вченням про соціальну детермінацію психічних процесів; з іншого боку, – з дослідженням колективів. Дискусія 20-х рр. про статус, предмет, завдання соціальної психології завершилася нічим. Ідеологічні репресії спіткали соціологію, тому офіційне існування соціальної психології в її межах унеможливлювалося. Той факт, що соціальна психологія плідно розвивалася в США, Канаді, Англії, Франції в рамках немарксистської традиції обумовило несприйняття соціальної психології як науки та академічної дисципліни. Саме поняття „соціальна психологія” стало інтерпретуватися як синонім реакційної дисципліни, як атрибут ворожого, буржуазного світогляду. Розпочався тривалий період стаґнації української соціальної психології в руслі радянської науки.

Біосоціологічна школа рефлексології. Перерва у самостійному існуванні української соціальної психології, не виключала існування окремих досліджень, які були за своїм предметом соціально-психологічними. Українські рефлексологи подібно до американських біхевіористів намагалися створити спеціальну науку про поведінку як особливий розділ природознавства. Замість визнання психічного, рефлексологи пішли шляхом поєднання „фізіологічного” і „соціологічного” в людині. До 1930-х рр. дослідження поведінки були продиктовані потребами радянської суспільної практики, перш за все педагогічної. Вивчення питань колективу було сконцентровано у сфері педагогічної науки.

Психологія колективу Олександра Залужного (1886-1938). Вчений є автором рефлексологічної методики вивчення колективу. Народився на Херсонщині, закінчив вчительську семінарію, займався політичною діяльністю. У 1910 р. перебував на еміґрації, у Сорбоні факультативно вивчав експериментальну психологію у Дюма та соціологію у Дюркґайма. З 1924 р. працював завідувачем кабінету соціальної педагогіки Українського науково-дослідного інституту педагогіки (УНДІП), займався викладацькою роботою. Працював над практичною темою: виникнення та структура самоорганізованих, а також цілескеровано-організованих дитячих та юнацьких колективів. Ця тема була актуальною в час громадянської скрути, сирітства та безпритульництва.

Його основні праці 1927-1930 рр.: „Методи дослідження дитячого колективу”, „Вчення про колектив”, „Соціальні установки і колективні звички у дітей трудшкіл”. Разом з І.П.Соколянським, О.І.Попівим був членом комісії УНДІПа, яка розглядала проекти А.С.Макаренка з організації виховання в комуні ім.Дзержинського. О.С.Залужний застосував, по суті, наближену до біхевіоризму методику роботи з формування дитячих колективів. А.С.Макаренко критикував його за біологізацію розуміння колективу, психолог П.І.Зінченко, інші колеги – за відсутність класової позиції. На їх думку, Залужний беззастережно поширив вжиток поняття колектив на „Лігу ООН”, „церковні та інші організації”. За це отримав нищівну критику з боку колег такого штибу: „нація як буржуазне утворення, Ліга ООН, польський Сейм, буржуазна армія – це не колективи. Зате Червона Армія, з’їзд Рад є колективами. Колектив – це класове пролетарське поняття, а не загальнолюдське”[12].

1936 року в радянській українській науці були заборонені педологія, постраждали психотехніка, критикувалася рефлексологія. У 1938 році О.С.Залужний, автор перших соціально-психологічних досліджень дитячих колективів, проведених у руслі рефлексології був звинувачений у національному ухилі та розстріляний.

Концепція біосоціальної природи поведінки Івана Соколянського (1890-1960). Народився на Кубані, у 1923 р. закінчив педагогічне відділення Петербурзького психоневрологічного інституту, педагог-педолог. Працював у Харківському інституті соціального виховання, в УНДІПі, професором Харківського медичного інституту. Питання побудови нової психології про поведінку привертали увагу І.П.Соколянського. За ним, поведінка визначається двома чинниками „біо” та „соціо”, тобто природа поведінки є „біосоціальною”. Усю духовну природу людської істоти Соколянський намагається дослідити методами наукового природознавства. Він наголошує на тому, що джерелом поведінки є не лише одна якась система відчуттів (зір, слух тощо), а весь організм у цілому разом з довкіллям (фізичним та соціальним).

У час репресій української інтелігенції, науковців І.П.Соколянський двічі заарештовувався. У 1939 р. був вимушений переїхати до Москви, де працював директором школи глухонімих, надалі в Інституті дефектології. Рефлексологічний підхід дозволив Соколянському напрацювати методики, які мали велике значення для соціалізації глухосліпонімих дітей. Яскравим прикладом їх дієвості є життєва доля та свідчення глухосліпонімої О.Скороходової, викладені нею у книзі „Як я сприймаю та розумію, оточуючий світ”(1960).

Соціально-психологічні ідеї Степана Балея (1885-1952). Філософ, психолог, лікар. Народився в с.Бірки на Тернопіллі. С.Балей вивчав психологію і філософію на філософському факультеті Львівського університету, був учнем професора філософії К.Твардовського. У 1911 р. здобув ступінь доктора наук з філософії. У 1912-1914 рр. продовжив науку у Берліні, Парижі, Відні, де вивчав психологію та здобув медичну освіту. Працював у Віденському університеті, а після Першої світової війни працював у Львові лікарем. У 1921-1928 рр. очолює Інститут нормальної і патологічної психології. У Львівському філософському товаристві С.Балей разом з М.Кройцом засновують психологічну секцію. Впродовж існування (1921-1925 рр.) таємного Українського університету у Львові С.Балей є його активним учасником. Він поруч з І.Крип’якевичем, В.Щуратом та іншими вченими викладає предмети – основи психології та логіку. У цей час написав „Нарис психології”(1922 р.), „Нарис педагогіки” (1923 р.), які були першими підручниками українською мовою. У 1928 р. за конкурсом був обраний професором Варшавського університету, де працювали інші учні К.Твардовського. Тут розпочинається варшавський період роботи „Львівсько-Варшавської школи”. С.Балей очолює кафедру соціального виховання, серед психологічних праць з’являється „Вступ до соціальної психології”, яка була опублікована у 1959 році, вже після його смерті.

З 1930 рр., працюючи у передвоєнній Польщі С.Балей зацікавлюється соціальною педагогічною психологією: соціальними впливами та взаємодією у шкільних групах. Він розрізняє самовиховання (автоедукцію) і зовнішнє виховання (гетероедукцію). Остання є різновидом соціальних впливів та виявляється у двох формах: інтенціональній та побічній. Інтенціональне виховання здійснюють шкільні заклади, побічне виховання визначається впливом решти середовища. Побічне виховання, на думку Балея, впливає на формування людини сильніше, ніж шкільне. В результаті чого, формуються різні світоглядні системи школярів. Він аналізує суспільне середовище тогочасної Польщі, виокремлює різні соціальні верстви, зокрема буржуазні та пролетарські. Психолог висновує, що становище людини у суспільстві наперед визначає дієвість будь-яких впливів. Так, пролетарська молодь в силу свого робітничого становища здебільшого перебуває під впливом марксистської ідеології, і навпаки молодь із заможних соціальних верств схиляється до консервативно-буржуазної ідеології. Відтак С.Балей вказує на труднощі соціалізації в межах шкільних закладів (інтенціонального виховання), послаблення впливу педагога на вихованця з погляду домінуючого впливу широкого соціального середовища.

Стаґнація соціальної психології радянського періоду (друга половина 30-х -50-і рр. ХХ ст.). Період характеризується ізоляцією науки від західної, репресіями науковців. Теоретично обґрунтовується непотрібність соціальної психології: усі психічні явища оголошуються соціально детермінованими. Здійснюється різка критика західної соціальної психології, обумовлена повним розходженням у розумінні суспільних явищ. Посилюється ідеологічний тиск на науку. Результатом Постанови ЦК ВКП(б) у 1936 р. стала заборона педології, постраждала психотехніка. Остання продовжує своє існування в галузі вивчення виробничої діяльності. Тут розглядаються такі соціально-психологічні аспекти виробничих груп: професійна придатність, втомлюваність, травматизм, монотонія, становлення фахівця тощо. Яскравим прикладом практичної роботи в цій царині є постать дослідника Я.Цурковського, який працював у Львові. Соціально-психологічну складову психології праці становило дослідження проблем управління трудовими колективами, виробничими бригадами (стиль управління, роль атмосфери, конфлікти тощо). Крім цього продовжуються напрацювання соціальної педагогічної психології: дослідження шкільних колективів, формування особистості в колективі тощо.

Cтан науки радянського періоду. Соціальна психологія утверджується в статусі академічної дисципліни (Київський університет імені Т.Шевченка) лише з 70-х років ХХ ст., після того як були відкриті кафедри соціальної психології у Ленінградському та Московському університетах. Створюється лабораторія соціальної психології в Інституті психології Академії педагогічних наук України. Стан розвитку соціальної психології в радянській Україні був гірший, ніж у радянській Росії, оскільки панував консервативніший ідеологічний режим та штучно витворений провінціалізм (кращі сили українських психологів зосереджувалися поза межами України). Основними чинниками, які визначали стан соціальної психології були: ризик інноваційної соціальної психології (спроби розвитку науки в руслі закордонних парадигм були приреченими, відтак відбувався застій у розробці альтернативних теорій та моделей); протидія науковим розвідкам, які відходили від партійної лінії та проголошення їх „націоналістичними”; одноманітність та збідненість методичних засобів соціально-психологічного аналізу; нерозвиненість матеріально-технічної бази (нестача найновішого обладнання лабораторій, комп’ютерів тощо); недостатність кількості підготованих фахівців (наприклад, психологів було у 10 разів менше, ніж у США); нерозвиненість зв’язків із закордонними соціально-психологічними інститутами.

Ситуація змінюється з кінця 80-х рр. із настанням періоду гласності та перебудови. Зростає усвідомлення значущості соціально-психологічних досліджень, роль практичної соціальної психології, відбувається широке знайомство фахівців із здобутками світової соціальної психології. Однак належних умов для більш якісного розвитку соціально-психологічної думки не було створено.

Початок розбудови української соціальної психології. Здобуття Україною незалежності є початком якісно нового етапу у розвитку соціальної психології. Процеси державотворення в 1990-х рр. вимагали своєрідного соціально-психологічного супроводу у вирішенні низки соціальних, економічних, освітніх, медичних, юридичних, культурологічних та політологічних проблем. В університетах відкриваються факультети та відділення підготовки психологів, утворюються нові спеціалізовані ради для захисту наукових робіт. Формуються численні психологічні асоціації, зростає кількість психологічних часописів, монографій, підручників. Прикладом цих тенденцій стає створення Інституту професійної педагогіки і психології, Інституту соціальної та політичної психології в системі АПН України тощо, новий якісний етап у діяльності Інституту психології АПН України, які забезпечують науково-методичне консультування дослідницької роботи вчених-психологів.

Розвиток соціальної психології на сучасному етапі визначає низка завдань: вивчення та переосмислення у відповідності до українського соціально-культурного контексту світових психологічних традицій; участь у постановці та вирішенні теоретичних та практичних питань довкола глобалізаційних проблем, які є актуальними для соціальних психологів усього світу; напрацювання власних ідей, теорій, концепцій, методик, які відображають локальні проблеми української соціальності; робота з реконструкцією перерваної національної наукової традиції, повернення до життя призабутих та раніш заборонених праць українських психологів.

Сьогодні українська соціальна психологія набуває рис національної школи, що виявляється у проблематиці досліджень, заґрунтованих на соціогуманітарній традиції усієї української культури.