II. Етап поглибленого розучування.

Мета: довести "грубе" володіння технікою до відносно правильного та точного (коли на першому етапі засвоюється основа техніки, то на другому етапі засвоюються залишки компонентів техніки: основна ланка та деталі).

Завдання:

1) поглибити порозуміння дії, що вивчається;

2) уточнити просторову, часову та динамічну характе­ристики рухів;

3) домогтися вільного та цілісного виконання руху;

4) наприкінці етапу сформувати рухову навичку.

На цьому етапі рухове вміння частково переходить до навички. Уточнення техніки та формування рухової навич­ки відбувається за рахунок багаторазового стереотипного відтворення рухового вміння. При цьому виправляється ряд дрібних помилок. Ряд фаз руху поступово автоматизується. V кінці цього етапу система дії набуває стаціонарний характер, закріплюється система протікання нервово-регуляторних процесів, тобто відтворюється динамічний стереотип.

У міру автоматизації рухів збільшується можливість кількості повторень. Але й тут також слід уникати втоми, тому що це може бути причиною розладу рухів і закріплення помилок. Велике значення тут має самоконтроль засвоєння структури руху.

III. Етап закріплення і подальшого вдосконалення.

Мета: забезпечити досконале володіння руховою дією в різноманітних умовах та ситуаціях.

Завдання:

1) закріпити навичку володіння технікою руху;

2) вміти виконувати навичку в різноманітних умовах та при максимальному прояві фізичних якостей;

3) завершити індивідуалізацію техніки.

На 3-му етапі збільшується рухливість динамічного сте­реотипу, застосування його до різних змін зовнішніх умов. Вивчена дія сполучається з іншими, засвоєними раніш. Вдосконалюються деталі техніки у процесі цілісного відтво­рення навички. На цьому етапі дію багаторазово повторюють у самих різноманітних умовах (при ускладненні зовнішньо­го середовища, при втомі, при різному психологічному стані, При підвищенні фізичних зусиль, в ігровій та змагальній діяльності тощо).

На цьому етапі відбувається органічне злиття закріплен­ня руху та виховання фізичних якостей, що дозволяє бачити Максимальну ефективність дії.

Основним завданням контролю та самоконтролю є ціліс­на оцінка навички в різних умовах його застосування. Тут оцінюється: ступінь автоматизації руху, стійкість навички до втоми або емоціонального зрушення, ефективність та варіативність дії.

 

Методичні принципи навчання

Принципи навчання є висхідними положеннями для організації навчального процесу. Вони не створюються довільно, вони витікають із загальних завдань виховання і особливостей процесу навчання. Фізичне виховання — це педагогічний процес, тому і принципи навчання теж педа­гогічні. Узявши за основу педагогічні принципи, ми врахо­вуємо особливості процесу навчання руховим діям, зокрема фізіологічний бік формування фізичних вправ.

Вперше принципи навчання у фізичному вихованні були сформульовані і застосовані в практиці в нашій країні в 1940 році. У подальшому назва принципів змінювалась, уточнювалась і в теперішній час ТФВ практикує наступні принципи:

• свідомості та активності; наочності;

• доступності та індивідуалізації; систематичності;

• поступового підвищення вимог.

Принципи навчання взаємопов'язані. Міцне засвоєння знань та формування рухових навичок неможливо без до­тримання всіх принципів навчання. На початковому ступе­ні навчання всі принципи мають однакове значення, але в подальшому один з принципів може бути ведучим.

Першим, хто запропонував дидактичні принципи, був ве­ликий педагог Чехії Ян Амос Коменський, що написав кни­гу «Велика дидактика».

Принцип свідомості та активності. Цей принцип має важливе значення, т. я. пов'язує в одне ціле всі дидак­тичні принципи. Ефект процесу фізичного виховання переважно визначається тим, наскільки свідомо та активно підходять до навчання самі учні. Розуміння суті завдань, а також активна зацікавленість сприяють результативності в навчанні.

Пріоритет у признанні першорядності цього принципу належить П. Ф. Лесгафту. Збудувавши цілісне вчення про фізичну освіту, він найважливішу роль відводив свідомому відношенню до навчання і бачив у цьому секрет успіху. Цей принцип передбачає:

1. Формувати свідоме відношення та зацікавленість до занять фізичними вправами.

Необхідною передумовою тут є мотивація. Мотиви, що спонукають до занять, різні: захоплення формами рухів, ба­жання придбати привабливу статуру, мускулатуру; бажан­ня бути сильніше, швидше за інших тощо. j

Завдання фахівців тут полягає в тому, щоб підвести уч­нів до розуміння соціальної суті фізичної культури як засобу ідоров'я, гармонічного розвитку, підготовки до праці і захис­ту країни. Принцип свідомості передбачає довести до розуму учнів сенс конкретних завдань.

2. Стимулювати свідомий аналіз, самоконтроль та раціональне використання сил при виконанні фізичних вправ.

Тут передбачається свідоме управління руховою діяль­ністю, оцінка та контроль за виконанням рухів. Велике зна­чення тут має ідеомоторне тренування, тобто уявне відтво­рення рухів.

3. Виховувати ініціативність, самостійність та твор­че відношення до завдань.

Тут передбачається активність учнів із врахуванням ін­дивідуальних здібностей кожного. Активність у процесі за­нять пов'язана з зацікавленістю. Чим цікавіші заняття, тим активніші самі учні. Велику роль в розвитку активності відіграє систематична оцінка виконання руху та підтримка досягнутих успіхів.

Виховуючи свідоме відношення до занять, викладач звер­тається до роз'яснення, переконання, використовує наочні приклади із практики фізичного виховання та спорту.

Принцип наочності. Наочність передбачає широке ви­користання зорових образів, відчувань, сприймань, а також опору на всі органи відчуття. Образ рухів що вивчаються формується за участю як зовнішніх, так і внутрішніх рецепторів (зору, слуху, вестибулярного апарату та ін.). Показники, що йдуть від різних рецепторів, уточнюють картину руху.

У процесі навчання спочатку створюються рухові уяв­лення, потім рухи повинні бути «відчуванні» і тільки в цьому випадку вони можуть бути правильно виконаними. Таким чином, наочність є - по-перше, необхідною передумовою за­своєння руху і по-друге, невід'ємною умовою вдосконалення рухової дії.

У міру засвоєння рухів різні органи відчуття (аналізатори) функціонують у все більш тісному взаємозв'язку, відтворюю­чи так званий «єдиний комплексний аналізатор» (О. М. Крестовніков). Завдяки чому у спортсменів формується «відчуття води», «відчуття м'яча», «відчуття планки» тощо.

У міру засвоєння рухів змінюється питома вага різних форм наочності. Якщо на перших порах здійснюється формування зорових образів, то в подальшому різко збільшується роль рухового аналізатору. Таким чином, формується взаємозв'язок безпосередньої та опосередкованої наочності.

Безпосередня наочність - це демонстрація вправи в на­туральному вигляді (натуральний показ). Натуральний по­каз буває:

• майстерний;

• розчленований;

• адаптований, тобто показ окремої частини рухів;

• повільний;

• в полегшених умовах.

Опосередкована наочність - це допоміжні засоби на­очності (фото, малюнки, відеозапис тощо) (див. метод наоч­ності).

Широке використання різних форм наочності підвищує інтерес до занять, полегшує розуміння виконання завдань, сприяє більш міцному засвоєнню навичка.

Принцип доступності та індивідуалізації. Цей принцип передбачає врахування особливостей учнів та надання їм посильних завдань. Все це говорить про необхід­ність будувати навчання, виходячи із можливостей учнів з урахуванням віку, статі та фізичної підготовленості. Це особливо важливе, тому що, якщо перевищити межу наван­таження, виникає загроза здоров'ю. Тільки вміле дотриман­ня цього принципу дає оздоровчий ефект.

Принцип доступності та індивідуалізації передбачає:

1) визначення міри доступного, тобто фізичні вправи по­винні бути підібрані так, щоб вони відповідали можливос­тям учнів, а не були б занадто легкими. Дотримання цієї межі - одна із складних проблем фізичного виховання. Для цього необхідно знати функціональні можливості учнів, а та­кож коливання цих можливостей залежно від полу та віку. Доступність означає не відсутність труднощів, а посильну їх межу.

2) методичні умови доступності. Перша умова — наступ­ність фізичних вправ, де нові вміння та навички виникають на базі вже набутих. Необхідно так розподілити навчальний матеріал, щоб зміст кожного попереднього заняття служив би сходинкою до наступного, тобто від відомого до невідомого. Друга умова - поступовість при переході від легких завдань до більш трудних, від простого до складного.

Доступність визначає використання ряду спеціальних та підводящих вправ.

Індивідуалізація — це використання таких форм занять, методів навчання, щоб здійснювався індивідуальний підхід до учнів. Це вирішується двома шляхами: 1) на­дати індивідуальні завдання кожному (наприклад, індивідуальне виконання різних технічних прийомів у волейболі); 2) у групових заняттях індивідуалізація здійснюється за рахунок:

1) дозування вправ;

2) інтенсивності виконання вправ;

3) складності вправ;

4) часу відпочинку;

5) характеру відпочинку (пасивний або активний).

Принцип систематичності. Сутність цього принципу пов'язується з регулярністю занять та системою чергування навантаження та відпочинку. Даний принцип передбачає безперервність процесу фізичного виховання та оптимальне чергування навантаження з відпочинком.

Регулярні заняття завжди дають більший ефект, ніж епі­зодичні. Коли регулярність процесу навчання порушується, то починається згасання умовно-рефлекторних зв'язків, що виникли, а також зниження досягнутого рівня функціональ­них можливостей. Ось чому одним із головних положень є недопустимість перерв у заняттях і той факт, що ефект кож­ного наступного заняття повинен накопичуватись на сліди від попереднього.

У процесі фізичного виховання процес повторювання яскраво виражений. Без багаторазових повторень немож­ливо сформувати та вдосконалити рухові навички. Ось чому повторюються як самі вправи в їх послідовності, так і цілі за­няття.

Принцип поступового підвищення вимог. Цей при­нцип виражений у поступовому збільшенні обсягу та інтен­сивності навантажень. Принцип передбачає необхідність регулярного оновлення завдань з загальною тенденцією до зросту навантажень.

Характерна риса при цьому - підвищення складності вправ. Не оновлюючи вправи, неможливо придбати широ­ке коло вмінь та навичок. Оновлення вправ призводить до більшого запасу рухових дій, що дає можливість засвоювати нові види рухових вмінь та навичок.

Разом із ускладненням форм вправ повинні зростати всі компоненти фізичного навантаження, тобто паралельно по­винні розвиватися фізичні якості.

Перехід до більш складних навичок повинен здійсню­ватися у міру закріплення дій, що формуються, та присто­сування до навантажень. Недостатньо закріплені навички легко рушаться під впливом підвищених навантажень. На­вантаження треба підвищувати поступово.

Існують 3 форми підвищення навантажень:

 

Усі вказані принципи тісно пов'язані між собою, часто дин витікає з іншого. Навчання не може бути здійснено по­вною мірою без врахування якогось з принципів.

 

Методи навчання

Методи навчання повинні відповідати загальним вимогам:

• Відповідати принципам навчання.

• Забезпечувати виховний характер навчання.

• Відповідати контингенту учнів.

• Бути різноманітними.

При навчанні фізичним вправам використовуються такі методи:

 

Метод використання слова.