Біологічні аспекти відбору та управління в юнацькому спорті

 

У теперішній час при високому рівні світових спортив­них досягнень проблема відбору талановитої молоді відіграє виключну роль. Спортивне досягнення - підсумок складної взаємодії спадковості та середовища.

В основі спадковості лежить генетична інформація, яка передається дітям від своїх батьків. Генетична інформація значною мірою визначає антропометричні показники при формуванні організму, основні пристосовні реакції на зов­нішні дії, темпи розвитку на різних етапах онтогенезу. Ус­падкування визначених ознак здійснюється за законами, які можуть певною мірою проявитись лише при взаємодії з відповідними умовами зовнішнього середовища, інакше ге­нетичні ознаки не будуть розвиватися. Тільки благодатно середовище може розвинути потенційні здібності, які успад­ковані, і розвинути їх до можливої межі.

Значна інформація про роль генетичних факторів та факторів середовища одержана саме на близнюках. У період життя розглядаються схожість та різниця між близнюками, що дозволяє зробити висновок про взаємодію генотипу та се­редовища.

При дослідженні спортсменів-близнюків та спортивних родин було виявлено, що спортивні здібності успадковують­ся, але математично доведено, що спортивна обдарованість виникає в дітей видатних спортсменів лише в 50 % випад­ків.

Для розуміння взаємодії генетичних чинників та фак­торів середовища, для побудови теорії спортивної орієнтації представляє цікавість проблема китичних або чуттєвих, або сенситивних періодів розвитку. Так, у розвитку моторики дитини відомо, що дитина в 6—7 місяців вчиться ставати на карачки та повзати, в 6—8 місяців сідати, в 15—18 ходити, в 22—24 місяці ходити по сходинках з переступанням однією ногою, тільки на 3-му році життя дитина переступає по схо­динках двома ногами, стрибає по них на 4-му році (з фазою польоту) тощо.

Якщо не реалізувати у свій час рухові потенціальні мож­ливості, то в майбутньому треба забагато більше часу для формування подібних рухових навичок.

Експериментальним доказом цьому служить доля де­кілька десятків дітей, які з тієї чи іншої причини вихову­вались тваринами, а потім вони знову потрапили до людей (офіційно зареєстровано 32 подібних випадки). Усі діти мали недостатній фізичний розвиток, іноді не мали навичок стояння та прямоходіння, а пересувалися рачки. У людському суспільстві, після 5-6 років «полону», цих дітей з великими труднощами в період тривалого часу вчили ходити верти­кально та вимовляти декілька слів. Таким чином, якщо не використати сенситивного періоду в свій час, то потенції ор­ганізму виявляються нереалізованими.

Аналогічні приклади можна бачити і в практиці спорту. Так, для навчання дитини 4-5 років плаванню треба більше часу, ніж дитини віком 8-10 років. Відомо, що для розвит­ку бистроти сприятливим є вік від 9 до 14 років; найбіль­ший теми збільшення частоти кроків на місці в 12—13 років, динаміка збільшення результатів у стрибках - 12-13 років тощо.

Дослідження можливих кордонів сенситивних періодів використовується і в практиці відбору в спорту Розвиток дитини і темп зросту її здібностей залежать від індивідуальних особливостей. У дітей неоднакові темпи фі­зичного розвитку, різні періоди статевого дозрівання. Є під­літки з прискоренням фізичного та статевого розвитку — акселерати та з уповільненим розвитком - ретарданти. Біо­логічний та паспортний вік у цих дітей не збігаються. Таким чином, акцент при відборі на дітей-акселератів не завжди є ефективним. Буває, що підлітки з уповільненими темпами індивідуального розвитку є потенційно більш здібними, але їх здібність виявляється пізніше. Не випадково спортивна практика багата прикладами, де спортивна здібність прояв­ляється в різні строки. Так, здібності М. Спітца (плавання) проявились у 9-річному віці, Ендо (гімнастика) почав займа­тися гімнастикою лише в 15 років, а в 27 років став олімпій­ським чемпіоном; Ніна Статкевич почала тренуватися лише в 17 років, а в 26 стала чемпіонкою Європи в ковзанярсько­му спорті.

Автобіографічні матеріали видатних спортсменів дозво­ляють зробити такі узагальнення: у більшості видів спорту початок систематичних занять спортом припадає на 12—14 років. Після 14-15 років починають займатися боксом, бо­ротьбою, сучасним п'ятиборством, важкою атлетикою, метанням та ін.

Для таких видів спорту як фігурне катання, гімнастика, плавання характерно ранній початок занять систематич­ною спортивною діяльністю. Але й в цьому випадку рання спортивна спеціалізація недоцільна. Вона не виправдана тому, що при ранній спеціалізації вже в 12-13 років спорт­смени часто зараховуються в «старці» і списуються зі спорту. Пізня спортивна спеціалізація також нераціональна, так як відомо, що в 13-14 років здійснюється формування бистроти, спритності, досягається визначна «рухова зрілість».

Освоєння розрядних вимог у дитячому віці нерівномірно. Най­більш довготривалим є етап від І розряду до майстра спорту.

Особливістю спортивного вдосконалення юних спорт­сменів є те, що їх морфологічна та функціональна перебу­дова як результат тренування проходить на фоні ще незакінчених процесів росту та формування організму. За­вдяки цьому значна доля загального енергетичного обміну взаємопов'язана не тільки безпосередньо зі спортивною діяльністю, але й з тими перебудовами, що відбуваються в організмі, який росте. Подібне, можливо, обмежує процес спортивного вдосконалення і пов'язану з цим морфологічну та функціональну перебудову організму юного спортсмена. Ось чому для організму, що росте, край шкідлива форсо­вана підготовка, скорочення оптимальних строків окремих етапів спортивного вдосконалення. Поспішність — це вели­ка «біль» юнацького спорту, серйозна перешкода на шляху раціонального спортивного відбору, одна з причин гибелі юних талантів.

Наукові дослідження в цій галузі довели, що немає взаємозв'язку між ранніми сторонами початку занять спор­том і становленням спортивної майстерності. Виконання спортивних розрядів відбувається, як правило, в оптималь­ному для кожного виду спорту віці.