Етикет у навчальному закладі та на службі

 

Молода людина, яка навчається у вузі, повинна виконувати всі правила внутрішнього розпорядку, що існують у цьому навчальному закладі.

Повага до традицій, ритуалів даного вузу, пошана до викладачів, товаришів по навчанню – непорушні основи поведінки кожного студента. Зневагу до такого правила не можна виправдати ніякими посиланнями на сучасність і зміну понять.

Студенти першими вітаються з викладачем, навіть якщо він молодий, бо за усіх часів в усіх народів учитель користується пошаною і повагою. Викладач-чоловік, звичайно, може й першим привітатися із студентами, це, як кажуть, його право, однак усі претензії з боку останніх на переважне право лише відповідати на вітання необгрунтовані і, зрозуміло, безпідставні.

Викладач звертається на «ви» до всіх студентів. Студентам не слід запізнюватися на заняття (цього вимагає елементарна ввічливість та повага до викладача й до інших студентів), вони не повинні приходити на лекції у неохайному вигляді.

Якщо ж трапилось спізнитися, не слід вдаватися до виправдовувань, а вибачитися перед викладачем і попросити дозволу бути присутнім на лекції, сісти на вільне місце. Якщо потрібні будуть пояснення, їх можна дати після лекції.

Ніколи під час занять не слід уголос виправляти лектора, навіть якщо він справді припускається неточності. Можна сказати йому про це на перерві, а на наступній лекції викладач виправить свою помилку.

Студентська молодь користується у суспільстві всіма правами самостійних, дорослих людей, а тому має виконувати всі обов’язки, які покладаються на дорослих. Буде добре, коли студент допоможе одягти пальто викладачеві-жінці або однокурсниці – і не тільки на вечорі, в театрі, а й у будні – в інституті, швидко збере з підлоги сторінки з нотатками, неумисно розгублені викладачем, допоможе відчинити або зачинити кватирку під час занять, зітерти з дошки і т. ін.

Та найголовніше в етикеті студента – це дотримання таких загальних норм культури поведінки, як точність, дисциплінованість, акуратність, що мають виявлятися в основному виді його діяльності – навчанні. Це і відвідування занять, і виконання у строк практичних завдань, і підготовка повідомлень, рефератів, тобто виконання в цілому домашніх завдань; це й успішно, своєчасно складена сесія, написана курсова робота та ін.

Культура поведінки у навчальному закладі включає також культуру мови студентів, яка має відповідати основним правилам граматики й лексики. У стінах вузу неприпустимо у спілкуванні з викладачами й однокурсниками вживати брутальну лайку, жаргонізми, припускатися неповажного, зневажливого тону.

Етикет передбачає й увагу до зовнішньою вигляду студентів: це й санітарно-гігієнічні вимоги, й урахування специфіки вузу, а також необхідність завжди пам’ятати про мету перебування у вузі.

У кожному трудовому колективі можна виділити два аспекти відносин людей: по-перше, відносини між керівниками і підлеглими і, по-друге, між рівними за становищем. Зрозуміло, цим не вичерпується вся різноманітність відносин. Адже керівники й підлеглі – не якісь абстрактні, а конкретні особи: чоловіки і жінки, старі й молоді, досвідчені і ті, хто тільки починає свою трудову біографію. Однак специфічними і визначальними відносинами для трудового колективу залишаються все-таки ті два згадані вище аспекти.

З чого починається службовий етикет? Передусім із зовнішнього вигляду. На роботі недоречні так звані гостро-модний одяг, що кидається у вічі, яскрава косметика, надмір прикрас. Недбалість одягу, неакуратність, неохайність – неповага до оточення.

Не слід також забувати про те, що на роботі не обговорюють стиль одягу іншого. Не предмет дляобговорення подробиці особистого життя колег. Керуватися можна простим чітким правилом: не говорити за спиною людини нічого такого, чого ви не могли б сказати їй в очі.

Спільна робота немислима без діалогу. Перше, що говоримо, прийшовши на роботу, це слова вітання, що необхідно незалежно від того, симпатизують люди один одному чи ні. Першим вітається той, хто входить. Вітатися за руку необов’язково. Співробітники відповідають, але ніхто не встає. Установа – не школа.

За правилами етикету ланка подає руку чоловікові першою, старший за віком – молодшому, той, що стоїть вище за посадою – тому, що стоїть нижче. Той, хто заходить після інших, завжди вітається першим. Керівник може не чекати, поки з ним привітається підлеглий, і зробити це першим.

В установі нерідко вітаються й незнайомі між собою люди, зрозуміло, у цьому нічого, що порушує правила пристойності, немає.

До правил чемності належить і таке: знати ім’я та по батькові своїх найближчих співробітників, або ж ім’я, коли вони дуже молоді. Загальний стиль відносин у колективі визначає і стиль звертання до колег: це звертання або ж на прізвище (але тоді говорять, наприклад, «пане Костенко»), або ж на ім’я та по батькові, або на ім’я (але тільки зі згоди того, до кого звертаються). У суто службовій обстановці навіть давно знайомі люди можуть звертатись один до одного на «ви», але коли близькі співробітники між собою звертаються на «ти» – це також цілком природно.

Найістотніша вимога службового етикету – дисциплінованість. Дисципліна – це не тільки адміністративна, а й моральна вимога, оскільки вона виражає ступінь поваги до людей, до їх інтересів. Дисциплінованість – показник моральної надійності людини і підстава впевненості у ній оточуючих. Дисциплінованість – нормативна умова сумлінного ставлення до праці.

Діапазон прояву дисциплінованості в умовах службового етикету надзвичайно широкий: це і своєчасно закінчена робота, і виконання взятих зобов’язань, і своєчасний прихід на роботу, і чітке виконання всіх обов’язків і т. ін. Дисциплінованість – це й свідчення високої професійної культури, яка грунтується на любові до обраного фаху. Ця якість завжди притаманна великим особистостям, які з повагою ставляться до себе, оточуючих і своєї справи.

До правил етикету входить уміння користуватися службовим телефоном. Телефон – один із засобів зв’язку, який допомагає людям у розв’язанні безлічі виробничих і особистих питань. Невміння користуватися телефоном, зловживати ним в особистих цілях – це порушення виробничої дисципліни.

Культура телефонної розмови – особлива культура спілкування. Розмова має бути короткою, ввічливою і тільки по суті. Той, хто телефонує, не повинен ображатися, якщо його попросять зателефонувати в інший, зручний дляобох час.

Телефон у сучасних умовах – необхідний і незамінний засіб зв’язку, та користуючись ним, не треба забувати, що за його допомогою можна як удосконалювати, так і руйнувати спілкування. По телефону можна образити і принизити людину, а можна звеселити, втішити та надихнути.

Правила ввічливості диктують будь-якій людині вміння вислуховувати людей, не обриваючи їх на півслові, не переключаючись на інші справи й інших людей. Коли у розмові все-таки доводиться відриватися, то просять пробачення, після вимушеної перерви пропонують продовжити бесіду, показуючи цим, що пам’ятають, про що йшлося і на чому зупинилася розмова. Якщо ж співрозмовник виявився надто балакучим, цілком допустимо попросити його бути точнішим та ближчим до суті справи. Вміння уважно слухати співрозмовника – дуже важлива умова будь-якого спілкування.

Мистецтво робити зауваження – тонке мистецтво, володіти ним зобов’язані не тільки керівники. Зауваження має бути справедливим, щоб людина зрозуміла, де вона діяла неправильно і як виправити помилку. Для цього можна знайти будь-яку форму, але до незлобивого жарту й легкої іронії, але неприпустимо принижувати гідність того, до кого звернена критика. Уїдливість, грубість, наділення несхвальними епітетами ображають і саме тому досягають мети значно гірше, ніж зауваження, зроблене у коректній формі.

Брутальне слово – сильний подразник. На роботі людина повинна бути коректною незалежно від настрою, домашніх неприємних ситуацій. Не слід нав’язувати нікому своїх переживань, набридати товаришам по службі розмовами про свої повсякденні турботи, особисті переживання. Можливо, у них самих цього цілком достатньо, щоб вникати у ваші проблеми, хоча, звичайно, вони можуть уважно вислухати вас, іноді допомогти порадою. Не можна на роботі «зривати зло» на своїх колегах. Іноді це робиться несвідомо, але в тому й полягає вихованість, щоб не втрачати над собою контролю.

Правила етикету вимагають виявляти дружню увагу і турботу до особистих потреб колег; це і вшанування ювілярів, і відзначення знаменних дат, і присвоєння почесних звань і т. ін.

Моральність передбачає наявність у людини розвиненої здатності відчувати вдячність до людей, які її заслуговують. Чемність вимагає вміння виявляти це почуття. Давня мудрість говорить: «Вдячність – це скромність сильних, невдячність і марнослів’я – нікчемних». Протягом життя кожна людина одержує допомогу від інших людей у найрізноманітніших формах: їй допомагають навчатися, оволодівати професійними знаннями та навиками і т. ін.

Допомога може бути подана і у формі критики, викриття недоліків, навіть покарання. Невипадково у Омара Хайяма сказано: «Яд, мудрецом тебе предложенный, прими, из рук же дурака не принимай бальзама».

Уміння дякувати людям за їхній труд – важлива деталь організації відносин у колективі. Уміння бути вдячним своїм колегам – риса справді культурної особистості. Чим значніша, талановитіша людина, тим доступніша вона у спілкуванні, тим далі вона від зарозумілості і пихатості. Повага до оточуючих – її природний стан. Він є постійним.

У службових відносинах взаємини старшого і молодшого, жінки й чоловіка відповідають основним правилам етикету.

Проте в той же час жінка на роботі не перестає бути жінкою, літній чоловік – літнім і т. ін. Тому вихований чоловік і на службі пропустить жінку вперед, притримає перед нею двері, не дозволить вживання за її присутності «гострих» виразів і брутальних слів. Та всі форми ввічливості не повинні заважати основному – ходу роботи. Чоловіку можна не відриватися від діла, щоб подати жінці пальто, коли вона виходить, але не можна не допомогти їй, коли вони разом опинилися у роздягальні, і т. ін.

Наради, збори – річ корисна, коли їх учасники не забирають в інших часу виступами не по суті. Ці заходи мають проводитися чітко, організовано, по-діловому. На зборах, де немає сторонніх, можна звернутися до колеги, назвавши на ім’я і на «ти» (зрозуміло, коли ви у дружніх стосунках), в усіх інших випадках звертатися необхідно на ім’я та по батькові або ж на прізвище, додавши прийняту у суспільстві чи у колективі форму звертання (наприклад, «пан», «пані» та ін.).

Під час зборів або нарад не слід потайки позіхати, жувати гумку або цукерки. Можна обмінятися кількома словами з колегами, що сидять поруч, але не вести тривалих дискусій.

На роботі обов’язкове дотримання субординації. Демократичний стиль керівництва її не скасовує.

Особливі етикетні відносини, що будуються на тих самих принципах і містять ті самі правила, про які вже йшлося, існують між керівником і підлеглими. У себе в кабінеті керівник не встає, якщо до його столу длярозв’язання поточних справ підходить співробітниця. У разі тривалої розмови начальник пропонує співробітниці сісти.

У двері кабінету керівника, коли у нього немає секретарки, можна не стукати. Якщо керівник висловив бажання, щоб підлеглі заходили, постукавши, слід виконувати це правило.

Не можна, звичайно, скласти якийсь звід правил, виконання яких гарантувало б начальникові загальну повагу, бо її забезпечують багато складових, можна лише зазначити, що добрий керівник додержується таких вимог: пам’ятає ім’я та по батькові своїх підлеглих, завжди вітається з усіма;

— не зриває гнів на інших, особливо, якщо він знервований або у нього поганий настрій;

— не підвищує голос під час розмови;

— не нагадує багаторазово підлеглому про зроблені ним помилки і вміє визнавати свої;

— уміє цінувати жарт і посміятися разом з усіма, але не з слабкостей підлеглих, уміє довіряти своїм співробітникам, дорожить їх часом і не відволікає від основних занять безперервними дріб’язковими дорученнями;

— уміє в міру можливостей відгукнутися на прохання підлеглих особистого характеру, не намагаючись потім подати свою участь як неоціненну послугу;

— ввічливо звертається до підлеглих з діловими дорученнями;

— уміє бути досить толерантним до окремих недоліків своїх
підлеглих і у повсякденній роботі враховує це.

Підлеглі мають поважати свого керівника – без цього неможлива нормальна робота. Та поважати – не означає підкреслювати свою любов до нього і принижуватися до підлабузництва.

Людина, що добре розбирається у питаннях за своїм фахом і ставить інтереси справи над симпатіями й антипатіями начальства до себе, ніколи не принизить своєї гідності підлесливим потуранням. З іншого боку, справжній керівник завжди відрізнить підлабузника від людини гідної.

Успіхи в роботі, високе становище нерідко паморочать голову людині, і вона перестає бачити, що успіхи – результат праці всього колективу, починає вважати себе «незамінною», зверхньо ставиться до оточуючих, звикає до похвал і лестощів.

У колективі мають існувати відносини доброзичливості і вимогливості, поваги і відповідальності, дисциплінованості і ввічливості, бо тільки такі норми культури поведінки сприятимуть ефективній роботі усього колективу, особистому успіхові й авторитетові керівника, професійному зростанню і розвиткові кожного члена колективу.

Засвоєння цих норм і правил етикету дозволить майбутньому спеціалісту легко влитись у трудовий колектив, правильно побудувати службові відносини, сприятиме швидкому оволодінню професійними навичками і допоможе стати справжнім фахівцем і культурною людиною.

Духовно розвинена, культурна людина завжди володіє і використовує на практиці правила етикету, які допомагають їй у спілкуванні з людьми, дотриманні службових відносин, сприяють швидкому оволодінню професійними навичками, кар’єрному росту і, насамперед, роблять життя простим, зручним та красивим.

Культура поведінки являє собою складову частину культури людини і виступає зовнішнім проявом духовного багатства особистості та її внутрішнього світу; це сукупність форм повсякденної поведінки людини, в яких знаходять зовнішнє відображення її моральної та естетичної якості.

Етикет – важлива складова частина культури поведінки, яка включає в себе сукупність правил поведінки, що стосуються зовнішнього прояву ставлення до людей (манери поведінки, форми звертання й вітань, одяг та ін.), він соціально зумовлений, носить конкретно історичний характер, має національний колорит. Сучасний етикет грунтується на моральних принципах гуманізму й колективізму, що сприяють взаємоспілкуванню, взаєморозумінню між людьми; він зумовлений високим рівнем міжнародного духовного життя та глибоким загальнолюдським змістом У різних галузях життя існують специфічні риси етикету, так є службовий, учбовий етикет, етикет у транспорті, удома та ін.

 

Тема 9. ЕСТЕТИКА ЯК ФІЛОСОФСЬКА НАУКА

 

Естетика та її предмет

 

Естетика (від грецьк. aishetikos – почуттєвий) корінням сягає глибини віків. Більше, ніж 2000 років вона розвивалась у сфері філософії, її розвиток та становлення відбувались у нерозривному зв’язку з філософією. Естетика відчула на собі тягар боротьби різних філософських шкіл і напрямків у пошуках істини, аж до ХVIII ст. не була самостійною філософською дисципліною.

У 1750 р. побачив світ перший том трактату «Естетика» відомого німецького філософа Александра Готліба Баумгартена (1714-1762), відтак естетика виокремилась у самостійну галузь філософського знання.

Коли всебічно розглядати історію розвитку естетики як науки, можемо помітити видозміну предмета її вивчення. Теоретики естетики іноді намагалися звести її до філософського осмислення прекрасного, інколи стверджували, що вона є філософським осмисленням мистецтва. Одні дослідники цієї проблеми доводили органічний зв’язок естетичного та художнього, інші ж намагалися це заперечити.

На наш погляд, до сфери естетичного належать: естетичні властивості, естетичні зв’язки, естетичні явища, естетичні процеси. А до сфери мистецтва – художня практика, художні твори як її результати, а також процес сприйняття цих творів.

Варто зауважити, що естетична свідомість формується й на основі сприйняття творів мистецтва, а художня творчість є естетичною. Тож твори мистецтва є естетичним явищем, а їх художнє сприйняття – процес естетичний. Отже, естетичні властивості та явища належать до предмета мистецтва та відображаються в системі художніх образів різних видів мистецтва. Більше того, естетичний компонент свідомості людини як своєрідне естетичне явище відіграє одну з провідних ролей як у процесі створення художніх творів, так і в процесі їх сприйняття.

Художній твір, як результат художньої творчості митця й об’єкт сприйняття іншою особою, акумулює в собі не лише певний матеріал дійсності, осмислений, узагальнений і відображений митцем, а й рівень розвитку естетичного смаку, сформованість естетичного ідеалу та естетичні переконання художника.

Мистецтво як процес, який передбачає взаємодію митця й об’єктивної дійсності, художнього твору та суб’єкта сприйняття, цілковито пройняте різноманітними моментами естетичного, без чого не може виникнути почуття прекрасного як в автора художніх цінностей, так і в тих людей, котрі їх сприймають.

Отож розривати естетичне та художнє – це всеодно, що відривати коріння від стовбура. Вони настільки взаємопов’язані, що їх функціонування одне без одного неможливе. На наш погляд, правильно говорити про наявність єдиної категорії у сфері прекрасного – естетичної.

Як і будь-яка наука, естетика має власні предмет та об’єкт.

Об’єктом естетики є та частина дійсності, що потрапила в коло пізнавальної діяльності людини, котра оцінює її за законами краси.

На думку авторів, естетичним є все те, що задовольняє естетичні потреби та викликає потребу в прекрасному. Тож до пізнання естетичного ми йдемо через осмислення почуття прекрасного. Пізнання й оцінка естетичного суто раціональними шляхами – неможливі.

Наші роздуми не суперечать визначенню естетики, даному в Універсальному словнику-енциклопедії, де сказано, що «Естетика – це філософська дисципліна, яка визначається як наука про прекрасне, а також про пов’язані з ним почуття, та як теорія мистецтва».

Предметом естетики є ті аспекти реальної дійсності, що відображаються в її поняттях, категоріях і законах.

Естетичні категорії та закони грунтуються на естетичних властивостях, явищах і зв’язках.

Естетичні властивості – це естетичні потреби, естетичний смак, естетичний ідеал і все прекрасне в дійсності та мистецтві.

Естетичні явища – це, зокрема, трагічне й комічне. Вони є одночасно й категоріями естетики, й формою прояву зіткнення добра та зла, відносин між людьми і суспільством, стосунків між людьми в суспільстві, людини та природи, людини й різних соціальних груп і спільнот: партій, націй, класів та ін.

Естетичні процеси – це діяльність зі створення естетичних цінностей митцями, їх сприйняття іншими людьми, а також естетичне відношення людини до навколишньої дійсності.

Естететичні зв’язки – це взаємозв’язок естетичних потреб і естетичних почуттів; естетичних потреб та естетичних ідеалів; естетичного сприйняття й естетичної оцінки; естетичної оцінки прекрасного та потворного; комічного й трагічного; ідеї і художнього образу; художнього змісту та художньої форми; суб’єктивного й об’єктивного в естетичній оцінці; загального та часткового в художньому образі тощо.

Естетика, як і будь-яка наукова сфера, – це система категорій і законів, які перебувають в органічній єдності та взаємозалежності. В її основі – єдність і взаємодія матеріальних систем як носіїв естетичних властивостей, явищ та процесів.

До категорій естетики належать, зокрема, прекрасне та потворне, піднесене й низьке, трагічне і комічне, які перебувають не лише у взаємозв’язку, але й у розвитку, що зумовлено як станом матеріальних систем (носіїв естетичних властивостей), так і рівнем розвитку суспільства, наукового пізнання та практики. Єдність категорій і законів особливо проявляється в тому, що будь-яка зміна змісту одного з них неминуче тягне зміну змісту інших. Наприклад, зі зміною погляду на предмет мистецтва видозмінюється поняття художнього змісту.