Розвиток української естетики в XX ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розвиток української естетики в XX ст.



 

Особливе місце в історії української естетичної думки XX ст. належить видатному діячеві театрального мистецтва Лесю Курбасу, теоретико-практична спадщина якого дає всі підстави говорити про становлення театральної есте гики.

Лесь (Олександр Степанович) Курбас (1887-1942) певний час навчався та працював у Львові й Києві. У 1922 р. він пов’язав своє життя з Харковом, де створив відомий театр «Березіль». З 1926 р. Л. Курбас почав викладати в Харківському музично-драматичному інституті. Тож він був не тільки видатним режисером, а й створив школу театрального мистецтва, викладаючи своїм студентам такі науки, як філософія й естетика.

Крізь усі сфери діяльності Леся Курбаса виразно проходить його розуміння української культури в контексті загальноєвропейських процесів. Доказом цього є написана ним у 1918 р. передмова до книги В. Обюртена «Мистецтво помирає», де український митець окреслює певні орієнтири для розвитку нових напрямків у мистецтві та висловлює глибоку переконаність у подальших перспективах художнього розвитку.

Лесь Курбас відкрив для України низку видатних акторів (М. Крушельницького, В. Василька, Н. Ужвій, Л. Сердюка, І. Мар’яненка та ін.), творчість яких упродовж кількох наступних десятиліть визначала спрямованість української театральної школи. З його іменем пов’язане й оновлення українського театру протягом 1922-1933 pp., яке збігається з періодом активної діяльності театру «Березіль».

З традиціями харківської естетичної школи пов’язана й діяльність Миколи Хвильового (Фітільов) (1893-1933) – відомого ідеолога українського відродження 20-х pp. XX ст., організатора мистецьких угруповань у перші пореволюційні роки. Миколу Хвильового найбільше цікавила проблема естетичної культури, що розглядалась як самодостатнє явище, своєрідною серцевиною якого, на його думку, повинні були стати елітарне (високе) мистецтво та специфічний шлях розвитку української літератури и мистецтва на засадах романтизму. Він був переконаний у необхідності відокремлення процесів розвитку національної культури в Україні від офіційної радянської (сталінської) моделі, що передбачала формування соціалістичної культури з наголосом на ідеологічних, а не національних засадах.

Українську естетику та мистецтво 30-40-х pp. XX ст. не можна розглядати відірвано від процесу насадження культу особи Й. Сталіна та його репресивних дій щодо талановитих учених і митців. Хвиля репресій, що прокотилась Україною, зачепила всі сфери національного духовного життя. Трагічною була доля М. Бойчука. М. Вороного, М. Куліша, Л. Курбаса, Г. Хоткевича. М. Семенка та багатьох інших репресованих діячів української культури. Під постійним ідеологічним пресом перебував геніальний український кінорежисер О. Довженко.

У другій половині XX ст. розвиток української естетичної думки здійснюється в розробках конкретних проблем з естетики молодими українськими науковцями, а від 70-х pp. українська естетика показала себе самодостатньою частиною тогочасного гуманітарно-філософського знання. Представники вітчизняної естетичної думки цього періоду, з одного боку, забезпечили українськомовне викладання цієї філософської дисципліни, аз іншого, – зосередили увагу на обгрунтуванні природи естетичного.

У цей період з’являлися праці українських авторів, у яких безпосередньо аналізуються проблеми естетичного. Активне дослідження цієї проблеми було зумовлене появою монографії львівського естетика Б. Кубланова «Естетичне відчуття та мистецтво» (Львів, 1956). Після цієї публікації вийшли друком роботи П. Гаврилюка, А. Гордієнка, В. Коршенка, К. Шудрі та ін. У працях зазначених учених розроблено поняття законів краси, хоча переконливого твердження про їхню сутність не містить жодна з робіт, присвячених висвітленню цих законів.

Особливу роль у розвитку естетики, на нашу думку, відіграли роботи В. Іванова «Практика і естетична свідомість» (К., 1971) та В. Баленка «Естетичне і природа» (К., 1973). Хоча автори представляли у країнську естетику одного періоду, їхні погляди виявилися протилежними в розумінні проблеми естетичного. Саме наявність протилежних підходів до однієї проблеми зумовила широту охоплення сутності естетичного, дала змогу детально висвітлити структурні елементи естетичної свідомості, понятійно-категорійний апарат науки та здійснити подальші кроки в українській естетиці. Варто зауважити, що з 70-х pp. XX ст. естетика набула надзвичайної популярності в Україні. Цю дисципліну почали викладати як на гуманітарних, так і на природничих факультетах більшості вищих навчальних закладів, зосереджуючи особливу увагу на формуванні естетичних смаків у молоді.

Необхідно пам’ятати, що естетична проблематика в другій половині XX ст. розвивалась у гострих теоретичних дискусіях, які свідчили про принципово різне трактування низки положень марксизму, намагання естетиків, які мислили творчо, подолати с прощене, декларативне тлумачення змісту естетичного. Найвиразніше ця ситуація проявилася в осмисленні проблеми природи естетичного, провідної проблеми естетичної науки. У вищезгаданій монографії В. Іванова обстоюється ідея здатності вченого не схилятися перед авторитетами, на чому наполягали відомі радянські вчені.

Цінність позиції В. Іванова, як переконливо довів подальший розвиток естетичної науки, полягала в тому, що він запропонував звернутися до витоків проблеми естетичного та відтворити еволюцію психічних форм відображення світу. Він обстоював ідею того, що матеріальний світ, коли розглядати його відокремлено, тобто поза людським суспільством, є естетично нейтральним. Отже, аналіз природи естетичного трансформується, згідно з В. Івановим, в аналіз низки понять, до яких поступово додаються діяльність, творчість, цілепокладання, практичне освоєння дійсності.

Досить значний унесок у розвиток вітчизняної естетичної думки зробили такі вчені, як В. Мазепа («Художня творчість як пізнання 1974), А. Кацарський («Діалектика естетичного процесу: діалектика естетичного як теорія чуттєвого пізнання», 1979), О. Фортова («Про діалектичну єдність морального та естетичного», 1985), Л. Левчук («Психоаналіз і художня творчість», 1980; «Мистецтво в боротьбі ідеологій», 1985; «Естетика XX століття», 1997; «Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика», 2002), М. Гончаренко («Геній в мистецтві і науці», 1991).

Висвітлюючи ситуацію в естетичній науці другої половини минулого століття, потрібно пам’ятати, що йдеться про розвиток радянської науки, котра формувалась у межах єдиного територіального простору, в межах єдиної методології та ідеології, в яких чітко простежувався принцип намагань оперувати аналізом мистецької практики на основі вказівок Комуністичної партії.

Водночас, незважаючи на уніфікацію процесів, естетична наука цього періоду в Україні мала і яскраво національні риси. Це, по-перше, було пов’язано з виданням теоретичної літератури, переважно, українською мовою, що давало можливість удосконалити понятійно-категорійний апарат науки, яким естетика користується й донині. Такий стан справ надавав можливості використовувати спадщину українських письменників і мистецтвознавців, а також здійснювати всебічний аналіз реального тогочасного мистецького процесу в республіці.

По-друге, в цей період, окрім творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, творча спадщина яких широко залучалася протягом усього періоду існування Радянського Союзу, в 1958-1966 pp. було видано твори І. Труша, О. Маковея, Г. Хоткевича та ін., раніше заборонених митців. А ці діячі української культури активно цікавилися саме естетичною проблематикою, що була засобом інтеграції гуманітарних наук.

За роки незалежності України естетика значно розширила коло дослідницьких інтересів. Цьому сприяло, передусім, розширення методологічних засад науки. Зняття ідеологічних обмежень дало українським естетикам змогу збагатити теоретичну проблематику, вводячи в науковий і викладацький процес праці західноєвропейських і американських естетиків, зорієнтувати молоде покоління на вивчення естетичних засад культури різних регіонів світу

Важливим надбанням сучасної української естетики є тенденція до розширення її географічних меж. Сьогодні, крім Києва, сформувалися потужні центри розвитку вітчизняної естетичної науки в Луганську, Луцьку, Львові, Одесі, Харкові, Черкасах, Чернігові та в інших містах України.

 

Тема 13. Основні естетичні категорії

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-27; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.55.22 (0.014 с.)