Класифікації видів мистецтва

Розглядаючи складний світ мистецтва в усьому його розмаїтті (й видовому також), можна знайти певну єдність мистецтв, які за засобами здійснення твору мистецтва належать до різних видів мистецтв.

Однак не можна здійснити всеохопної класифікації мистецтва, будь-яка класифікація відносна. Це пояснюється тим, що принципи типізації зачіпають лише деякі аспекти буття мистецтва.

Наведемо кілька класифікацій видів мистецтв.

І. За способом сприйняття твору мистецтва:

- просторові чи статичні – сприймаються зором (приміром, живопис, скульптура, архітектура);

- часові чи динамічні – сприймаються на слух (наприклад, література, музика);

- просторово-часові – сприймаються і зором, і на слух (зокрема, театр, кіно).

ІІ. За наявністю чи відсутністю зображення:

- зображальні (образотворчі) – дають безпосереднє зображення дійсності (наприклад, живопис, скульптура);

- незображальні – немає зображення реальної дійсності (для прикладу, музика, архітектура).

ІІІ. За організацією видовища:

- видовищні (наприклад, театр, кіно);

- невидовищні (архітектура).

ІV. За наявністю ознак інших видів мистецтва:

- прості (приміром, музика, література, живопис);

- складні (наприклад, театр, кіно).

V. За наявністю чи відсутністю утилітарного призначення:

- з утилітарним призначенням (зокрема, архітектура);

- без утилітарного призначення (скажімо, живопис).

 

Тема 15. ЕВОЛЮЦІЯ ХУДОЖНІХ СТИЛІВ І НАПРЯМІВ У ПЕРІОД НОВОГО ТА НОВІТНЬОГО ЧАСІВ

 

Бароко

 

Бароко як художній стиль сформувався наприкінці XVI – у середині XVII століть в Італії. Був характерним для романських країн (Італії, Іспанії, Португалії, крім Франції).

Слово «бароко» існувало в багатьох мовах. У перекладі з португальської («perola barroca») воно означає «перлина неправильної форми». Латиною («baroco») це поняття вживалося в логіці й означало один з видів умовиводів, який відрізняється особливою складністю. У французькій мові («baroquer») це було жаргонне словечко художніх майстерень, яке означало «розчиняти, пом’якшувати контури».

У XVIII ст. цей термін вживався для негативної характеристики літературних творів, які вирізнялися складністю форм і важкістю сприйняття.

Стиль бароко поширився в музиці, образотворчому мистецтві, літературі, декоративному мистецтві. Висловлював він певну тривогу світовідчуття, особливий драматизм. І кожен вид мистецтва обирав власні художні засоби для передання цих настроїв.

Музиці стилю бароко притаманна складна поліфонія (одночасне звучання декількох голосів), гнучка (часта зміна мажорних і мінорних тонів), «стривожена» мелодія. Така музична концепція сприяла народженню нових музичних жанрів: опери, ораторії, кантати, сюїти, сольної та ансамблевої сонати, концерту. Найбільш яскраво стиль бароко проявився в опері.

Стиль бароко вплинув на формування нових конструкцій музичних інструментів. Відтак остаточно утворилась зовнішня та внутрішня побудова органу.

Видатними музикантами стилю бароко були Монтеверді, А. Вівальді, Г. Гендель, І. Бах.

Образотворчим мистецтвам стилю бароко притаманні помпезність, патетична піднесеність, особлива напруга, поєднання реальності та фантазії. Тут переважали декоративні композиції релігійного, міфологічного чи алегоричного характеру, парадні портрети.

Засновниками стилю бароко в живописі були Тіціан і Караваджо. Їхніми послідовниками – брати Караччі, Рубенс.

Архітектура стилю бароко вирізнялася великим просторовим розмахом, складністю неспокійних форм, криволінійністю планів. Представником стилю бароко в архітектурі був Дж. Берніні.

Література стилю бароко відмовилася від принципу наслідування природи, дійсності. Вдалася до поєднання реальності з фантазією. Реальний світ зображавсь як ілюзія, звідси такі багатозначущі метафори «світ – це театр». У літературі виявився інтерес до ускладненої художньої форми. Широко використовувалися символи й алегорії.

Увага художників, які працювали в стилі бароко, концентрувалася на формі літературною твору, адже ніщо не повинно бути позбавлене сенсу, зокрема й форма. Так, з’явилися книги-емблеми, графічні форми віршів («фігурні» вірші).

Представниками стилю бароко в літературі був драматург П. Кальдерон (драма «Життя є сон»), поет Л. де Гонгора.

 

Класицизм

 

Майже одночасно зі стилем бароко в західноєвропейській культурі формується стиль класицизму (XVII ст.). Набув поширення він у Франції та панував там до початку XIX ст.

Термін «класицизм» походить від латинського слова «classicus», що означає «зразковий». Це, зокрема, пошук зразка, ідеалу, що й стало основою естетичної концепції художнього стилю класицизм.

Естетична концепція стилю класицизм мала глибоке філософське підґрунтя. Її філософською основою стала раціоналістична філософія Нового часу, зокрема Р. Декарта.

Принципи класицизму:

- віра в розум (у пошуках ідеалу розуму художники зверталися до античного мистецтва);

- нормативність творчого процесу (митець повинен керуватися об’єктивними законами творчості, зокрема в трагедії – дотримуватися «законів трьох єдностей», відкритих ще Аристотелем);

- проголошення культу прекрасної (впорядкованої) природи;

- утвердження високих етичних цінностей, вищість державних інтересів над особистими.

Спершу класицизм утвердивсь у літературі. Теоретиком французького класицизму в літературі став Нікола Буало. У своєму трактаті «Поетичне мистецтво» (1674) він виклав принципи класициської поетики в літературі.

Розвинули естетичну концепцію класицизму у власній творчості поети-драматурги П. Корнель, Расін, Ф. Мольєр. Найбільше дієве значення вона мала в театрі (театр в XVII- XVIII століттях був надзвичайно популярним).

Особливого значення набув класицизм в образотворчому мистецтві. Представниками класицизму в живопису були Н. Пуссен, К. Лоррен, Ж.-Л. Давід. Художники стилю класицизму в пошуках ідеалу зверталися до античного мистецтва, літератури, міфології. Тож сюжети їхніх творів розвивалися навколо л ітераіурних, міфологічних героїв античності. Зокрема, відомі полотна Н. Пуссена на сюжети античних міфів – «Танкред і Ермінія», «Аркадські пастухи», «Царство Флори»; Ж.-Л. Давіда – «Клятва Гораціїв».

Класициський стиль зародив особливий інтерес до парадного портрету.

Проголошення культу прекрасної природи (впорядкованої) сприяло розвиткові паркового мистецтва.

У XVIII ст. в деяких європейських країнах сформувався просвітницький класицизм. Його представники: Ф. Вольтер (Франція), Лессінг, Гете (Німеччина), Фонвізін (Росія).

 

Рококо

 

Художній стиль рококо сформувавсь у Франції в першій половині XVIII ст. Переважно визнається, що це завершена й остання стадія стилю бароко. Назва стилю походить від французького слова, що означає «візерунок з каміння та мушль». Спершу рококо переймає декоративно-прикладне мистецтво, пізніше – архітектура та живопис.

Початковою ідеєю стилю рококо була потреба сховатися від великих ідей, глибоких концепцій у сферу бездумних витівок і капризів. Мистецтво проходило повз соціальні суперечки та вирізнялося безтурботністю. Використовувалися міфологічні та пасторальні сюжети, екзотичні напівказкові образи.

Стилістичні ознаки рококо в декоративно-прикладному мистецтві та живопису: світлі тони фарб, відсутність прямих ліній; образи збагачені мереживними візерунками. Цим досягається підкреслена витонченість, грайливість, барвистість мистецтва. Яскравими представниками стилю рококо в живопису були Ф. Буше та Фрагонар.

Архітектурастилю рококо вирізняється затишком, просторовою свободою, відходить від парадних регулярних схем планування. Відсутній елемент монументальності; створюються на стінах і стелях складні ліпні та вирізьблені візерунки, наповнені мушлями; приміщення облагороджено живописними та скульптурними панно, дзеркалами.

У літературі – немає місця героїзму й обов’язку, панує галантна грайливість,безтурботність.

 

Романтизм

 

Романтизм як художній напрям сформувався в європейській і американській культурах наприкінці XVIII ст. – в першій половині XIX ст. як відгук на події Великої французької революції 1789-1799 pp.

У середовищі інтелігенції наростали настрої невдоволення її результатами. Просвітницькі ідеали свободи, рівносгі та братерства, що були гаслом революції, не знайшли місця в реальності. Сталася світоглядна криза. Романтики – свідки революційних подій – більше за всіх відчули розрив між очікуваннями від революції та її наслідками, уявленнями й життям. Тож людина в мистецтві романтизму – літературі, музиці, живопису, театрі – завжди трагічна. Це бунтар і жертва.

Естетична програма театрального романтизму – заперечення систем і канонів, які на цей момент вже віджили. Вона наближена до реалістичних вимог. Однак, на відміну від стилістичних особливостей реалізму, у творіннях романтиків, в їхніх художніх образах переважала правда відчуттів. Романтики не намагалися зрозуміти реальні події, вони тікали у внутрішній світ переживань, шукаючи ідеал або в собі, або в минулому. Зразком для них були п’єси В. Шекспіра та Ф. Шиллера. Потреба в зображенні правди почутті в диктувалася протестов проти дійсності.

Особливий дух романтизму ввібрав театр (у 1830 р. після Липневої революції романтизм став основним напрямком у театральному мистецтві та продовжив своє існування в XX ст.). Адже сцена – це той могутній засіб, який здатний найбільше висловити водночас і ліричні переживання, і бунтарські настрої. Тож зі сцени звучали заклики до свободи та захисту людської гідності.

Романтизм у театрі пов’язаний з іменами: поетів Дж. Байрона та П. Шеллі; актора Е. Кіна (Англія); драматургів В. Гюго і А. де Мюссе, акторів Ф. Леметра, П. Бокажа й М. Дорваль (Франція); поетів і драматургів Г. Гейне, К. Гуцкова, Г. фон Клейста, актора Л. Деврієнта (Німеччина); драматурга Ф. Грільпарцера (Австрія); письменників А. Міцкевича, Ю. Словацького, Ц. Норвіда, 3. Красинського (Польща); акторів Е. Россі, Т. Сальвіні (Італія); поета М. Лєрмонтова; акторів П. Мочалова, М. Дальського (Росія).

Романтична музика просякнута душевними переживаннями, прагненнями до недосяжної цілі. Висловити це музиканти-романтики могли через знову відкриті для себе скарби народної творчості – пісні, сказання, легенди. Шукаючи зв’язок з образами народної творчості, вони прагнули відобразити конкретність музичних ідей.

Для музиканта-романтика важливий процес, а не результат. Для передання контрасних настроїв вони вдавалися до частих переходів, позначення постійних змін настрою.

Принципи романтизму в музиці утвердили: М. Вебер, Ф. Шуберт, Г. Берліоз, Ф. Мендельсон, Р. Шуман, Ф. Шопен,

Ф. Ліст, Р. Вагнер, Дж. Верді. У другій половині XIX – на початку XX століть їх розвивали І. Брамс, А. Брукнер, Г. Малер, Р. Штраус, Е. Гріг, Б. Сметана, А. Дворжак. У Росії романтизму дань віддали майже всі майстри класичної музики – М. Глінка, Н. Римський-Корсаков, П. Чайков- ський, А. Скрябін, С. Рахманінов, композитори «Могучої кучки».

Композитори-романтики сприйняли симфонічний метод розвитку музики (розробили жанр симфонічної поеми); тяжіли до створення програмних творів; розвинули музичні жанри опери та балету.

У пластичних мистецтвах найбільше романтизм проявився в живопису та графіці.

Засновниками романтичної школи в живопису став французький живописець Т. Жеріко, а лідером – Е. Делакруа. З російських живописців цього стилю найвідоміший – Айвазовський.

Французькі живописці-романтики зверталися до драматичних гострих ситуацій, до історичного минулого та героїчних легенд, до екзотики Сходу. Так, Е. Делакруа принципи романтизму відобразив у картинах на революційну тематику, пафос яких проявлявся в підтримці боротьби французького народу проти монархізму (картина «Свобода, що веде народ»).

 

Реалізм

 

Найдієвішим художнім напрямом XIX ст. був реалізм. Сформувався він у 20-30-х pp. в Англії та Франції.

Реалізм у мистецтві – правдиве, об’єктивне відображення дійсності специфічними засобами, що притаманні певному виду мистецтва.

У кожен історичний період реалізм отримує нове значення й міра реалістичності художнього твору визначається ступенем його проникнення в соціальну дійсність.

Історичні форми реалізму як художнього методу:

- просвітницький реалізм XVIII ст.;

- критичний реалізм XIX ст.;

- соціалістичний реалізм XX ст.

Просвітницький реалізм поширивсь у Франції та Англії.

Критичний реалізм особливого розвитку набув у російській літературі. Пов’язаний він з творчістю письменників «натуралістичної школи», що вимагала від художників життєвої достовірності зображень, критикувала соціальне зло та несправедливість.

Основною творчою вимогою цього напрямку був пошук правди, правди переживань (у XIX ст. Її іноді шукали в культурі Середньовіччя), життєвої правди.

Життєва правда була досить сумною. Мета ж реалістичного мистецтва – показати життя таким, яке воно є, з усіма соціальними негараздами, недосконалостями; розвінчати й оголити ідеологічні марива та ілюзії. Тож цьому мистецтву властивий пафос соціальної критики.

Критичний реалізм не оминув живопису. Засобом зображення правди почуттів стала деталізація образів з акцентом на жестах, виразах обличчя, міміці. Борючись за правду почуттів, її знаходили в неповторних жестах, у характерних виразах обличчя, у дрібних деталях – краплинах роси, ретельно виписаних комахах. Назвати натуралізмом ці творчі шукання ще не можна було, бо основним у них було бажання відобразити ідеальне реалістичними засобами, а романтичне – природними почуттями.

Виразником критичного реалізму в живопису став іспанський живописець Ф. Гойя. Як офіційний придворний художник, пишучи портрети короля та його сім’ї, він зумів не приховати сатири на деспотизм і бездарність іспанського абсолютизму («Портрет королівської сім’ї» (1800)). Крім цього, значну частину своєї творчості він присвятив жахам війни, звірствам завойовників, торжеству реакції, що настала після воцаріння Бурбонів.

У літературі засновниками західноєвропейського критичного реалізму стали В. Скотт, Ч. Діккенс, Стендаль і О. де Бальзак.

Особливим етапом у розвитку реалізму став соціалістичний реалізм. Цей творчий метод сформувався на початку XX ст. в країнах соціалістичного табору як реакція на революційні події та нову більшовицьку політику. Хоча термін «соціалістичний реалізм» був ужитий щодо характеристики зазначеного методу значно пізніше – лише в 1934 р. на 1-му з’їзді радянських письменників.

Після перемоги більшовизму 1921 р. нова радянська влада почала активно впливати на всі сфери суспільного буття, й мистецтво зокрема. Основна мета таких заходів – підпорядкувати все суспільство новій комуністичній ідеології. З’являлися резолюції на державному рівні, котрі орієнтували шлях розвитку мистецтва (зокрема резолюція ЦК РКП(б) від 18 червня 1925 р. «Про політику партії у галузі художньої творчості»), створювалися літературно-художні об’єднання (наприклад, Російська асоціація пролетарських письменників- РАПП), які контролювали виконання загальнодержавних завдань. Загальна політика таких об’єднань полягала в нищівній критиці тих митців, які підпадали під категорію «ворогів комуністичного порядку». Такими було визнано С. Єсеніна, В. Маяковського, О. Толстого та ін.

Стилістичною особливістю мистецтва соціалістичного раціоналізму стало зображення ідеальних особистостей, позбавлених суперечностей у характері та негативних рис. Усі вони – герої нової «комуністичної доби».

 

Імпресіонізм

 

Імпресіонізм (від франц. «impression» – «враження») – це художній напрям, який зародивсь у Франції в 70-х pp. XX ст. і досяг свого розвитку за досить короткий період (близько 25 років).

Почалося все з виставки молодих художників (Е. Мане, К. Моне, К. Піссарро, А. Сіслея, О. Ренуара), що була проведена весною 1874 р. у Парижі. Митці запропонували нову концепцію мистецтва, котра не відповідала канонам офіційного Салонного мистецтва.

«А тепер, – сказали імпресіоністи, – забудьте все, що Ви знаєте про дерева, будинки та річки. Забутьте, і тоді ви зрозумієте, що кам’яний собор буває скляним, біла корова – фіолетовою. Човен, вода, люди, пристань розчиняться одне в одному і все стане перламутровим. Погляньте! Ми нічого не вигадали, ми зобразили те, що бачили. Тільки це не зображення знаного, а портрет баченого».

Тож мистецтво імпресіоністів – це пейзажі та жанрові сцени з натури, в яких чистими й інтенсивними фарбами передавалися прозорість і рух повітря, зміна освітлення, зачарованість сонячним блиском, шелест трави, рух міського натовпу тощо.

Назву ж власного художнього стилю митці отримали від критика, що насмішливо охрестив їх так. Однак термін «імпресіонізм» (враження) абсолютно відповідав меті нового мистецтва: збереження в картинах первинного, безпосереднього сприйняття натури: «Художник повинен писати лише те, що він бачить, і так, як він бачить». Фактуру ж предмета імпресіоністи замінили фактурою живопису.

Імпресіоністи, слідом за реалістами попереднього покоління (Коро та ін.), протиставили правдиві пейзажі Франції, портрети нічим не примітних людей обманно-патріотичним і релігійним сюжетам.

Французький імпресіонізм в його «чистому вигляді» проіснував порівняно недовго. До середини 80-х pp. XIX ст. єдності імпресіоністів прийшов кінець. Кожен художник- імпресіоніст пропонував індивідуальний стиль. Так, К. Моне віддавав перевагу пейзажу, підпорядковуючи йому фігури людей, а у О. Ренуара – навпаки, головний герой – це людина, а пейзаж існує лише як її тло. Тож художники залишили загальне підґрунтя цього напрямку та продовжили свої пошуки в різних напрямках.

 

Тема 16. ПОСТІМПРЕСІОНІСТИЧНА ТРАДИЦІЯ

 

Постімпресіоністи наслідували живописні завоювання імпресіоністів, виходячи в своїй творчості з видимо-сприйманої навколишньої реальності, але всі вони протестували проти вузькості імпресіоністів, хотіли вирватися за межі суто оптичного сприйняття.

Постімпресіоністи в живопису: П. Сіньяк, В. Ван Гог, П. Гоген, II. Сезан, А. Тулуз-Лотрек, Сера, Боннар.

Постімпресіонізм – поняття дуже широке, що охоплює різні явища. Весь напрямок визначається різнохарактерністю руху, складністю взаємовідносин різних тенденцій. Сера і П. Сіньяктяжіли до розкладу кольорів (строгого наукового методу дивізіонізму); П. Сезан – до пошуків нових закономірностей у побудові форми, до геометризації (кубізму); П. Гоген – до втілення узагальненого образу; В. Ван Гог – до експресіонізму.

Та спільною в цьому напрямі була світоглядна єдність – одинокість і трагізм життєвих ситуацій.

Період постімпресіонізму продовжувався близько 20 років. Він вважається предтечею мистецтва XX ст.

 

Фовізм

 

Фовізм набув поширення на початку XX ст. у Франції. Почалося все з паризької виставки 1905 р. «Осінній салон», де брали участь художники А. Матісс, М. Вламінк, А. Дерен, А. Марке, Е. Фрієз, Р. Дюфі (ідеологом і засновником цього художнього напряму вважається А. Матісс).

Публіці була запропонована нова концепція мистецтва. Художників-фовістів не цікавила власне дійсність, хоча з нею вони не поривали (вона стимулювала їхню творчість). Фовісти перші в історії мистецтв відійшли від принципу відображення дійсності (пізніше це ще більшою мірою розвинули абстракціоністка почали говорити про другорядне значення образності.

У полі інтересів фовістів перебувала складна емоційно- чуттєва природа людини. Засобом її відображення у творчості вони обрали світло та кольори. Так, протиставляючи кольори, прагнули відобразити безпредметно-суперечливі відчуття.

Важливим художнім прийомом творчості художників нового напряму став принцип деформації звичної кольорової гами предметів дійсності зміною кольорів. За твердженням критиків, вони маніпулювали кольорами, як «капсулями з динамітом». Це було необхідно заради збереження ідеї твору.

Реалізувати власну концепцію творчості фовістам допомогли мистецтво «варварів» (полінезійців, суданців, дагомейців) і творча спадщина П. Гогена, до яких зверталися художники. Засновувалася творчість на принципі примітиву.

Звісно, нове мистецтво не могли обійти увагою глядачі. Воно їх вразило, шокувало. Ніхто з відвідувачів виставки не зрозумів ні сенсу, ні призначення картин. Отож художників охрестили «беззв’язними», «безхребетними». Картини залишали враження дикого звучання (ричання, виття) – так за ними затвердилася назва «фовісти» (від франц. fauve – дикий, хижий). Наступна виставка картин фовістів у 1906 р. в Салоні незалежних художників була образно названа критикою «Клітка хижих».

Фовізм як напрямок у мистецтві незабаром припинив своє існування. Художники вичерпали формалістичні прийоми, що становили основу цього напрямку. Написавши свою останню фовістську картину, М. Вламінк заявив: «Гра чистих фарб, перебільшене оркестрування, в які я бездумно кидався, мене більше не задовольняють. Я страждав від того, що не міг вдарити сильніше, що досяг максимуму інтенсивності, лімітованої синім і червоним, купленими в торговців фарбами».

Однак твори мистецтва фовістів, попри їхню неординарність, ще не можуть бути віднесені до мистецтва модернізму.

Наприкінці першого десятиліття XX ст. були здійснені спроби розширити образотворчі засоби мистецтва, передусім, живопису та скульптури, через суто формальні експерименти. У результаті пошуків нових зображальних засобів у мистецтві модернізму виникли послідовно три напрями – кубізм, футуризм і абстракціонізм.

 

Кубізм

 

Хронологічно першим модерністським напрямком став кубізм. Роком його народження вважають 1907 p., коли П. Пікассо картиною, що пізніше отримала назву «Авіньйонські дівиці», здивував і шоку вав публіку. На полотні зображені оголені жінки, одна з яких із сірим, друга – з синім, третя – із зеленим обличчям; зелене та синє обличчя досить деформовані; тіла жінок і яскраве тло побудовані з геометричних фігур. Це ламало звичне уявлення про красу жінки, хоча деякі подібності з людськими фігурами збережено. Звернемо увагу, що жодної високої ідеї картина не несла – вона була «навіяна спогадами художника від публічного будинку на вулиці Авіньйон у Барселоні».

Належачи до когорти ідеологів кубізму, використовуючи його засоби та прийоми у власній творчості, П. Пікассо все ж не був формально учасником цього напряму. Він навіть скептично ставився до нього та не вірив у можливість прогресивного розвитку кубізму.

Більшу відомість художникам-кубістам принесла виставка, організована в 1908 р. у Парижі. Однак на глобальному рівні цей художній напрямок проіснував досить не довго – лише до 1914 р.

Значний уплив на кубістів справив представник постімпресіоністичної традиції П. Сезан. Іноді першу фазу історії кубізму саме й пов’язують з цим іменем.

Естетична концепція кубістів грунтувалася на таких ідеях: всі предмети та явища дійсності (й людина також) – це сума геометричних фігур. Завдання мистецтва – відобразити цю рису буття. Художники-кубісти експериментували з геометричними фігурами. Критерій поєднання геометричних фігур у художніх образах – суб’єктивний смак.

Вдаючись до геометризації в творчості, кубісти тяжіли до строгості. Однак це призвело до розриву з логікою та закономірностями реального світу й декларування повного ірраціоналізму.

На відміну від фовізму, що експериментував з кольорами, кубізм надавав мінімального значення кольорам. Їхня палітра складалася, переважно, з органічного набору фарб: сірої, коричневої, чорної, іноді білої.

Кубісти зламали тривимірний (об’ємний) простір і звели мистецтво до двовимірного. Їхнє мистецтво грунтувалося на ідеї «зображення кольорового об’єму на пласкій поверхні». Досягти цього вони змогли через одночасне зображення різних боків предмета (так, обличчя людини вони показували одночасно у профіль, фас, з тричвертного розвороту, й тому в його зображенні були два ока та декілька носів).

Кубісти заперечували динамізм, відкидали значення часу через їхнє антидіалектичне ставлення до дійсності.

Кубізм набув розвитку й у скульптурі. Відомим скульптором-кубістом був Ж. Ліпшіц (відома його скульптура «Людина з гітарою»).

 

Футуризм

 

Батьківщиною футуризму вважається Італія, а його ідейним засновником – художник, літератор Ф. Марінетті. Відомими футуристами Італії були також: Дж. Северіні, У. Боччоні, К. Карра.

Футуризм виник як суспільно-політичний рух та почав об’єднувати навколо себе ідейних прихильників всієї Європи, прагнучи створити «загальноєвропейський фронт» футуристів.

Термін «футуризм» («мистецтво майбутнього», від лат. futurum – майбутнє) вперше фіксується в 1909 р. Тоді ж з’являються й теоретичні роботи, що мають на меті обґрунтувати принципи футуризму: «Футуризм» (Ф. Марінетті), «Футуристська антитрадиція: маніфест синтез» (Г. Аполлінер), «Футуристичний маніфест Монмартру» (Ф. Дель Марзь), «Живопис і елемент» (О. Богомазов).

У центр уваги художники-футуристи поставили рух, а не предметний світ. «Насправді, – зазначали художники, – усе рух, усе біжить, усе швидко трансформується. Профіль ніколи не буває нерухомим перед нами. Він неперервно з’являється та зникає. Через усталеність образу в сітківці предмети множаться, деформуються, переслідуючи один одного, як швидка вібрація в просторі, яким вони перебігають. Тож у коней, що біжать, не чотири ноги, а двадцять, і їхні рухи трикутні».

Для зображення руху художники використали прийом дивізіонізму (від франц. diviser – «ділити»): повторення деталей предмета формальними засобами.

Футуризм відмовився від утілення в мистецтві образу людини, його духовної та фізичної краси. «Потрібно гучно проголосити, що в перехрещенні площин книги та кутів стола, в прямих лініях сірника, у віконній рамі є більше істини, ніж у всіх мускульних плутанинах, у всіх грудях і стегнах героїв та Венери, що зводять до ентузіазму невиліковувану глупоту сучасних скульпторів».

Художник Ф. Марінетті наполягав на негативному впливі науково-технічного прогресу на інтелектуапьний розвиток людини, на «висмоктувальній функції техніки»: чим активніший науково-технічний прогрес, тим більше падіння інтелекту людини. І в своїх картинах він один з перших спробував показати, яке страшне

XX ст., коли інтелект губиться. Зобразив безінтелектуальну людину Ф. Марінетті через ігнорування двох інтелектуальних ознак людини (принцип деформації людського обличчя й тіла) – очей і лоба. Художник відсік частину голови, де починаються очі та лоб. І на його картинах зображено мертвих людей.

Особливу Ф. Марінетті зайняв позицію й у політичному русі Італії. Підтримав фашистську ідеологію Б. Муссоліні. Він висунув ідею очищувальної функції війни. «Війна – велика симфонія», це «найкраща гігієна світу». «У свисті куль, у вибухах гармат, у розірваних животах, в агонії людських тіл – я бачу ту симфонію, котрої не вистачало моєму мистецтву» (Ф. Марінетті).

Футуризм набув розвитку й у інших країнах, але там були перейняті лише деякі його риси. Так, у Франції, Росії, Іспанії футуризм не визнав італійської форми та зберіг лише свою назву.

Футуризм у Росії почався з діяльності «будетлян» – провісників майбутнього (В. Хлєбнікова, В. Камєнського, Д. Бурдюка, О. Гуро, М. Матюшина, В. Маяковського). Особливого поширення набув у 1910-1914 pp. Пов’язаний він був у російських футуристів саме з міфопоетичним світосприйняттям, з легендаризацією слов’янської минувшини. Основна увага художників зосередилася на оновленні старослов’янської традиції, на «діалозі» з мистецтвом X ст. – «золотим віком слов’янства», на відродженні духу російської вольниці часів С. Разіна.

 

Сюрреалізм

 

Сюрреалізм виник у Франції після Першої світової війни в 20-х pp. XX ст. і набув поширення по всій Європі.

Термін «сюрреалізм» походить від французького «surrealisme», що буквально означає «надреалізм». Уперше він був ужитий у 1917 р. поетом Г. Аполлінером для характеристики власного твору як новаторського мистецтва, котрому має належати майбутнє.

Основні ідеї сюрреалізму визначив відомий французький поет А. Бертон в «Маніфесті сюрреалізму».

Одним з найбільш яскравих представників сюрреалізму був іспанський живописець С. Далі. Поділяли естетичну концепцію сюрреалізму: М. Дюшан, П. Клєє, М. Ернс, А. Массон та ін.

Сюрреалізм став формою всеохопного протесту проти культурних, соціальних і політичних цінностей – проявом невдоволення культурою. Тож основне його гасло – «Кохання, краса, бунт».

Естетична концепція сюрреалізму грунтувалася на ідеях психоаналітичної філософії 3. Фрейда. Митців зацікавила ідея підсвідомого й теорія сновидінь філософа. Сфера підсвідомого, за 3. Фрейдом, – провідна в житті людини, адже вона визначає поведінку, ідеї, творчі можливості людини. Сон – це стан розкріпачення підсвідомого, тому у сні живе більш багатий і цікавий розум, аніж в активному стані людини.

Методом відображення основних ідей художники-сюрреалісти обрали коллаж – спонтанне, випадкове зіставлення незв’язаних між собою образів. Суть методу розкривається у фразі відомого сюрреаліста І. Дюкасса: «прекрасний, як випадкова зустріч швацької машинки та парасолі на анатомічному столі».

Досягненню цього допоміг сам З. Фрейд, запропонувавши аналізувати думки, вимовлені в якомога швидшому монолозі, коли свідомість людини не встигає винести ніяких суджень. Сюрреалісти цього домагалися через записане чи замальоване сновидіння відразу після пробудження від сну чи галюцинації.

Ідеї сюрреалізму вплинули на пізніші мистецькі напрями – експресіонізм, абстракціонізм, поп-арт, концептуалізм тощо.

 

Експресіонізм

 

Художній напрям експресіонізм зародився в період 1910-1925 pp. в Німеччині.

Термін «експресіонізм» (з лат. expressio – «виразність») вперше вжив К. Хіллер у 1911 р. щодо літератури.

У живопису експресіоністський напрям представляли: Е. Мунк, Дікс, Р. Гросста ін., з російських художників – ранній В. Кандінський.

Експресіонізм став бунтом проти всіх попередніх художніх традицій, особливо натуралізму. На противагу імпресіоністам, які мали на меті зображати власні безпосередні суб’єктивні спостереження та враження від дійсності, експресіоністи намагалися зобразити дух епохи, людства в їхніх переживаннях.

Однак дух епохи вони сприймали своєрідно – це всепро- никна безумність і жорстокість світу, де немає жодного позитивного моменту; це загальна концентрація зла, де немає місця красі та гармонії. Тож творчість експресіоністів зводилася до демонстрації надривних емоцій.

 

Абстракціонізм

 

Термін походить від латинського «abstractio» – «відокремлення». Засновником абстракціонізму вважається російський художник, емігрант В. Кандінський. Продовжувачами цієї традиції були М. Ларіонов, Р. Делоне, група «Абстракція – творчість» (виникла в 1929-1930 pp. у Парижі) під керівництвом М. Сейфора, голландські художники групи «Стиль», ідеологом якої був П. Мондріан.

Художники-асбтракціоністи тяжіли до крайнього суб’єктивізму, навіть релігійного містицизму. Їхня увага концентрувалася навколо суб’єктивного світу однієї людини – художника, – його власних переживань і емоцій. А визначила таку прихильність недовіра до об’єктивної реальності, позаяк, на думку абстракціоністів, вона завжди є джерелом страждань, страху, болю. На їхню думку, мистецтво, беручи до уваги внутрішній світ людини, зможе подолати всі негативні емоції.

Такий акцент на емоційно-чуттєвій природі мистецтва поступово привів цей напрям до заперечення мистецтва як засобу пізнання дійсності. «Батько асбтракціонізму» В. Кандінський не лише відкидав зв’язок мистецтва з життям, а й назвав соціальний змісту мистецтві «отруєним хлібом».

Художники-асбтракціоністи в зображенні суб’єктивних переживань обрали метод схематизації зображення – абстракції, що базується на руйнуванні простору й об’єму. Засобом у досягненні цього стали лінія та колір. Зокрема, П. Мондріан закликав до «денатуралізації^-», «геометризації», котрих можна досягти правильним використанням «кольорів» (синій, жовтий, червоний) і «некольорів» (білий, чорний). У результаті твори абстракціоністів – це нагромадження кольорових плям, геометричних фігур, які абсолютно не пов’язані із зображенням дійсності.

Особливого значення в творчості абстракціоністів набув колір. Художники пробували шукати «абсолютний» колір. Однак до одностайності в цьому вони не дійшли. Так, у В. Кандінського були власні значення кольорів: «білий колір діє на нашу психіку, як велике мовчання, що для нас абсолютне», а «зелений колір схожий на товсту, здоровенну нерухому корову»; жовтий колір асоціюється з «духовним теплом», а сірий – «безнадійно нерухомий».

У 1913 р. в межах абстрактного мистецтва виникла самостійна течія супрематизм (від лат. supremus – «найвищий»), яка пов’язана з ім’ям К. Малевича. Він намагався звести живопис до двох кольорів – чорного та білого (відомі його чорні квадрати на білому тлі, експерименти тільки з білим кольором). Для К. Малевича, зокрема, білий колір був символом «чистого почуття».

 

Поп-арт

 

Художній напрям поп-арт виник в 50-60-х pp. XX ст. в Англії під впливомдіяльності художників, архітекторів і критиків лондонської «Незалежної групи» ( Е. Паолоцці, У. Тернбалла, Р. Гамільтона та ін.), які виявляли особливий інтерес до масової комерційної культури.

Найбільшої популярності поп-арт набув в американській культурі. Представниками американського поп-арту були Дж. Джонсон, К. Олденбург та Е. Уорхол. Там він став запереченням абстрактного експресіонізму. Художники «нової хвилі» взяли за основу метод коллажу, комбінування. Засобами вираження ідей художників стали звичайні (готові) речі, якими люди користуються в буденному житті – консервні банки, розбиті годдиники, рекламні плакати, збільшені репродукції, муляжі тощо. Тож деякі критики мистецтва назвали поп-арт «новим реалізмом», або «над-реалізмом», а інші – навіть «ширпотреб-мистецтвом».

Акцентування уваги на предметному світі речей витіснило на задній план особистісне начало художника.

Художники поп-арту ламали межу між мистецтвом і дійсністю, художником, твором мистецтва та глядачем; мистецт-вом, філософією і релігією. Таке мистецтво стали використовувати в рекламних цілях.

 

Тема 17. ЕСТЕТИЧНА СВІДОМІСТЬ